×

Вийди за межі зони комфорту, або Навіщо ставити нереальні цілі

[Про автора: Іван Лешко — VP Client Success в SoftServe, працює в ІТ-індустрії вже більше 13 років, за які пройшов десятки різних проектів від інженера до керівника бізнес-вертикалі. Останні роки повністю сконцентрований на роботі із клієнтами та розвитку ІТ-індустрії]

Упродовж всього життя я отримував тисячі порад від різних людей. Тепер я розумію, що лише невелика кількість залишились зі мною назавжди. Аби ви не витрачали купу енергії на відсіювання, тут приведена перша із них — самостійно забезпечити свій особистий та професійний розвиток. Це перший необхідний крок для того, щоб стати професійним гравцем на конкурентному ринку.

Теорія черепахи

Чому черепахи живуть сотні років? Усе просто. Вони рухаються дуже повільно, живуть у міцному панцирі і ніколи не змінюють прямолінійності свого життя. Витрачаючи мінімум енергії, вони завжди рухаються в одному сталому напрямку. Хоча це не найгірше, що може робити людина, але за таких умов за вікном її життєвого потяга завжди будуть одні й ті ж пейзажі. У той же час інші будуть літати та бігати, ну або ж принаймні швидше повзтимуть.

На малюнку зображена моя теорія черепахи:

Припустимо, вісь Y — це комфорт, а вісь Х — це час. За таких умов кожен побачить свої межі «зони комфорту». Впродовж якогось відрізка часу людина рухається в межах цієї зони. Різнокольорові лінії позначають тих, хто в часі інколи наближається до верхньої межі, а інколи до нижньої, проте дуже рідко виходить за межі. Отож, ви прокидаєтесь зранку, вмиваєтесь, снідаєте, ідете звичною дорогою до спортзали чи на роботу, сідаєте на таке рідне робоче місце, робите за станком ту ж роботу, що й день, два чи п’ять тому. Опісля ви йдете на обідню перерву, під час якої розмовляєте із вже знайомими вам співробітниками, допрацьовуєте та йдете додому. Вдома вечеряєте, трохи проводите часу із сім’єю, читаєте кусень цікавої книги і лягаєте спати.

Аж ось, наче грім серед ясного неба, лунає дзвінок. Телефонує ваш керівник і каже, що потрібно поїхати в сусідню країну на два місяці, аби допомогти їм налагодити виробництво деталей згідно з арабським стандартом. Ось таке завдання точно не входить до вашої зони комфорту. Ба більше, воно знаходиться так далеко, що побачити його можна лише за допомогою потужного бінокля.

Що з нами відбувається

Якою буде ваша перша реакція? Саме так, страх! Це тваринний інстинкт, який живе у нас в мозку, і ми не можемо не відчувати його. Питання лише в тому, як довго триватиме це відчуття страху. Чому людина боїться? Через невідомість. Неважливо, наскільки людина розумна і кваліфікована. Найбільше, що її лякає, — це невідомість. Якщо ви ніколи не працювали в іншій країні над випуском спеціальних деталей, то це точно буде для вас невідомістю. Мозок спершу відповідає на запитання, що робити, а не що це таке? І перша відповідь, яку він отримує, — тікати. Тікати якомога далі в середину своєї зони комфорту і бажано настільки глибоко, щоб більше ніхто не зміг дістати із «нереальними завданнями». У кожної людини ця стадія триває в часі по-різному. Усе залежить від ширини зони комфорту: чим вона ширша, тим швидше проходить страх.

Після страху наступає стадія заперечення — ні, я не можу туди поїхати! У мене сім’я, у мене ціла купа незакінченої роботи тут. Та що там, у мене навіть немає валізи, куди б можна було вмістити речі для двох місяців. Виправдання будуть різноманітні та навіть неймовірні. Проте це також обмеження, яке живе в нашому мозку. Людина не може просто так прийняти той факт, що ця ціль здійсненна, адже ніколи такого не робила. Ніколи не жила два місяці в іншій країні, ніколи не виготовляла арабської версії деталей, ніколи не жила окремо від сім’ї так довго, і ще ціла низка отаких «ніколи». Мозок дістає із самих глибин неймовірну інформацію, яку акуратно складає у факти. Факти адаптує для підсилення заперечення. У такий момент людина навіть не розглядає факти, які не відповідають стадії заперечення. Так само, як і перша фаза, ця мине настільки швидко, наскільки широка зона комфорту.

Третя стадія — примирення. Варіантів не так вже й багато. Або їхати і спробувати реалізувати місію нездійсненну (пам’ятаємо, в людському мозку — це досі нездійсненна місія). Або залишитись тут, робити те ж, що і вчора, нехай туди відправлять когось іншого. Або навіть хай компанія втратить цю частину бізнесу — воно ж не моє. За версією британських вчених, люди діляться порівно 50/50: половина прийме виклик, а решта відмовиться.

Зона комфорту — вибір кожного

А тут пропоную вам зупинитися і замислитися: а наскільки часто ви отримуєте отакі нездійсненні цілі і як часто ви погоджуєтесь спробувати досягти їх?

Якщо людина відмовляється, тим самим залишаючись в межах своєї зони комфорту, то це означає, що завтра вона у своєму розвитку буде там, де й сьогодні. Не можна сказати, що це погано. Це всього-на-всього особистий вибір кожного. І як раніше було доведено британськими вченими, добра половина людей завжди робить такий вибір.

Якось на одному із проектів у нас працював інженер Северин, який прийшов із бажанням переїхати із малого міста кудись у великий світ. Я не знаю, звідки у нього з’явилось таке бажання, але від першої пропозиції переїхати у Київ він навідріз відмовився. На другу пропозицію переїхати в Польщу або Болгарію теж відмовився, хоч там і були дуже цікаві проекти та лідерська позиція. Останнім, що я згодом запропонував йому, був переїзд в США. Через тиждень роздумів він все-таки відмовився.

Усі ці пропозиції були протягом двох років. Цілих два роки Северин не наважився вийти за межі зони свого комфорту. Кожен раз він сходив із дистанції на першій або другій фазах, так ніколи і не дійшовши до фази примирення. І коли на третій рік він прийшов із пропозицією від зовнішньої компанії із переїздом до Києва і отримати контрпропозицію від нас, ми лише люб’язно поговорили. Він і досі працює на тому ж проекті в тому ж малому місті і робить потрібну та корисну роботу, але в межах зони свого комфорту.

Якщо ж людина все-таки вирішує погодитись і докладає максимум зусиль, аби досягнути мети, то далі вже неважливо, наскільки вона змогла до неї наблизитись. Кожен крок, зроблений за межами зони комфорту, — це розвиток людини, це безпосередній прибуток, який вона здобула (дивіться на графіку теорії черепахи заштриховану секцію).

Після участі в такому проекті більше не виникатиме відчуття страху перед подорожжю закордон, зникне стадія заперечення, бо щось невідоме вже стало відомим ще під час першого візиту.

Нереальна ціль творить чудо

У 2016 році відбулася чергова реструктуризація компанії, в якій я працюю. І мені дісталась більшість проектів та клієнтів, із якими раніше не доводилось працювати. Новий СЕО компанії Кріс приніс нову філософію роботи — у центрі уваги поставив турботу про клієнта. Сумарно ті всі клієнти раніше приносили щорічно 5 слонів грошей, і я отримав ціль за рік зростити це все хазяйство на 40 %. Це було неможливо! Протягом усіх попередніх років, які я працював, таку задачу можна було виконати не більше ніж 20% — 25% із такими типами клієнтів, викладаючись на 100 %. І тому звичайно, що фазу страху я подолав дуже швидко, тому що попереду була величезна фаза заперечення і боротьби із усіма можливими спробами пояснити, що це нереально.

Мій новий менеджер спершу вислухав, навіть не намагався заперечити, але руки в нього ж теж зв’язані, він має аналогічну ціль. Тому через кілька тижнів він просто перестав відповідати на будь-які мої коментарі та заперечення. Нарешті фаза заперечення переросла у фазу примирення. Команда, яку я тоді очолював протягом року, зробила якісь чари. Ми працювали за принципом атомної станції (цей принцип буде описано в майбутніх публікаціях): забирали на вхід матеріал, далі робили роботу та видавали результат. Кінець року ми завершили із сімома слонами грошей і ще трішки папуг зверху. Це були, мабуть, найкращі командні результати, які нам доводилось видавати. На жаль, не усі дійшли до фінішу дистанції, але так чи інакше усі ми здобули новий досвід.

Я спостерігав, як упродовж року змінювався не лише я, а кожен член команди. Нереальна ціль творила чудо, кожен із нас вийшов із зони власного комфорту і робив щось нове. І на початку 2017 року, коли ми знову отримали нові цілі по грошових слонах, ні в кого не було жодних емоцій на зразок страху чи заперечення. Нам довелось шукати нові нереальні цілі, щоб підтримати в команді рівень минулорічного розширення зони комфорту.

Розвиток людини як особистості чи професіонала відбувається лише тоді, коли вона виходить із зони комфорту. Неважливо, скільки книжок ви прочитали чи наскільки якісно ви робите сьогодні вчорашню роботу. Важливо те, як часто ви готові долати нові виклики.

Упродовж кар’єри мені довелось побачити немало інженерів, котрі відмовлялись від проектів, де технологія була на одну версію новіша, ніж на поточному проекті; які не погоджувалися на дійсно цікаві завдання лише через те, що потрібно було спілкуватись із новими людьми; які втрачали справжні шанси рухатись по кар’єрній драбині лише через те, що за наступними дверима їх чекала невідомість, а тут була така комфортна стабільність. І була інша купа людей, які намагались розширити зону комфорту, стрибаючи із однієї компанії/проекту в іншу, — чим лише звужували зону, тому що ніколи не досягали жодної цілі, а все починали нові й нові. Змінити місце роботи заради кількох сотень немає нічого спільного із виходом із зони комфорту заради розвитку.

І на завершення, за підрахунками британських вчених, кожна людина має такі статистичні шанси: з імовірністю 1 % — стати мільйонером, з імовірністю 0,00002 % — стати мільярдером та з імовірністю 0,000001 % — виграти в лотерею. Це теж вибір — сидіти в комфортній для себе зоні та намагатись потрапити до числа тих, хто виграв у лотерею. А можна намагатись розвиватись і все-таки збільшити свої шанси досягти чогось власними силами.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось1
До обраногоВ обраному1
LinkedIn

Схожі статті




27 коментарів

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.
Вийди за межі зони комфорту, або Навіщо ставити нереальні цілі

Есть и обратная сторона нереальных целей.

Они, в силу своей природы, редко достигаются © КО.
В результате:
1. Постоянное недостижение целей демотивирует людей и может приводить к выгоранию. Через несколько циклов все уже понимают, что цели невыполнимые и теряют энтузиазм. Самый распространенный пример — стабильно перегруженные спринты в скраме. После 3-4 таких спринтов уже никто не парится сделать все.
2. Их никто не достигает. В итоге, бонусы собирают не те, кто больше всех сделал, а тот, кто лучше всех объясняет начальству, что именно он сделал больше. И/или тот, кто завоевывает расположение начальства другими способами. Вся деятельность политизируется, и в руководстве появляется все больше некомпетентых менеджеров. Компания начинает приносить убытки и двигаться к банкротству. (К слову, нереальные цели это не единственный путь в яму, просто один из способствующих факторов).

Нереальные цели — это режим форсажа. Иногда он нужен. Но постоянно на нем далеко не улетишь. Топливо быстро израсходуется, а движок сдохнет.

Можна пробувати вийти з зони комфорту, але є дуже багато «але». Наприклад вікові обмеження (тобто від і до такого то віку). Технології якими володієте, от хоче роботодавець саме такі технлогії і все тут! І плювати він хотів, що ви це швидко можете освоїти, або навіть у вас є знання, навички в цій області, але немає комерційних проектів, вам би почати, а вас не беруть... Дуже багато нюансів, автор схоже ще дуже юний і зелений, з часом, коли зіткнеться з деякими речами, при всьому його бажанні, чи зможе вийти із власної «зони комфорту», тут ще те питання!

Ось тут продовження історії www.facebook.com/...​roducts/1316103345181920

Автор описывает прямой путь к инфаркту\инсульту\депрессии лет в 40. Зачем?

Хорошо положим поставили цель вместо 5 слонов 10, пускай все из шкуры лезли и получили 7. Цель не достигнута, но под нее как бы подписались стало быть есть ответственные. Вопрос с кого спросят за невыполнение цели ? То есть формально человека/команду можно как наказать за недобор, так и наградить за рост жиров в масле.

Якщо я вийду за межі зони комфорту, до мене краще не наближатися. На ваше щастя, зона комфорту в мене усюди, я беру її із собою. Єдиний спосіб мене звідти вивести — порушити її навмисно. Погана ідея.

Змінити місце роботи заради кількох сотень немає нічого спільного із виходом із зони комфорту заради розвитку.

Коли зрозуміти що компанія недодає кількох сотень мені, бо оплачує спеца по виводу із зони комфорту — вони сама піде на зону статевих збуджень «заради розвитку».

Думаю що дуже мало людей здатні вийти з зони комфорту з власного бажання. Природа нас від цього захищає. Дуже добре, якщо оточення вище за тебе. Якщо воно сильно вище — це вбиває мотивацію захмарністю цілей. Якщо воно не радикально вище — це дуже круто розвиває людину. Аналогічно і навпаки — нижче товариство веде до деградації. От гіршим за інших довкола людині точно не хочеться бути, і дискомфорт від цього перевищує дискомфорт від якихось рухів в напрямку розвитку.

зростити це все хазяйство на 40 %

Це круто, якщо вам винагороду пропорційно збільшили :-)

у меня зона комфорта это дома под одеялом — каждый день из нее выхожу, и каждый день в нее возвращаюсь

Арабська країна... Мені якось потенційний партнер пропонував в Афганістан поїхати. Вирішив, що якось іншим разом.

Да ладно можно начать с малого переехать в какой-нить райцентр дальше первой линии от Столицы...

Можно даже в райцентр не переезжать снять койкоместо в столице и пожить там.

Статья типично манипуляционная.
Сказать, что мотивирует выйти из зоны комфорта? Личная заинтересованность! Примеры это подтверждают.

Вот допустим, попросят меня поехать скажем в Нидерланды. У меня сразу вопрос: что я с этого буду иметь? Посмотрю страну, получу новый опыт? Идите в жопу! У меня дома налаженный быт.

Вот если ответ: мы тебе увеличим зарплату чистыми раза в три, приедешь из за границы с хорошей суммой? Вот это да, аргумент! И сразу остальные вопросы как то отходят на второй план.

Три мало, надо хотя бы 100. Чтобы было за сто рисковать

Дуже цікава стаття. Мені здається, якщо додати «перед собою» — Вийди за межі зони комфорту, або Навіщо ставити нереальні цілі перед собою, результат може бути трохи більш прикладним. Маніпуляції з виводом з зони комфорту часто дають позитивний результат для того, хто вийшов, але негативно впливають на взаємовідношення між тим, хто виводив, й тим, хто виходив. :) Але це, мабуть, інша тема.

Конгруентність особистих цілей та цілей якоїсь соціальної групи може сприяти тому, що людина забажає поставити перед собою нереальну ціль, досягне її й тим зробить соціальну группу сильнішою в цілому, а вивід когось з зони комфорту — знижує лояльність може зробити группу слабшою навіть якщо ціль згори досягнута.

що людина забажає поставити перед собою нереальну ціль, досягне її й тим зробить соціальну группу сильнішою в цілому

стахановцев всегда не любили

Цель не обязательно должна быть количественной. Даже, наверно, лучше ей быть качественной.

еще хуже, подумайте как будет на такого смотреть соц группа — сразу человек будет белой вороной, и конфликт в группе, из-за чего она ослабевает

Отчего же... Даже если допустить, что группа будет считать человека белой вороной, группа сплотится против него, то есть центростремительные силы станут больше, а группа сильнее. Однако, стать белой вороной не так и просто, это ещё успеха в достижении непростой цели нужно добиться, а мы же только пока учимся ее ставить, правильно?

Ну группа сплотится, правда станет сильнее в не любви к белой вороне, а как единица делающая чтото ослабевает. Так что этот путь разрушителен для социальной группы.

Да, согласен, конечно, это нехорошо, дружить против, однако, не факт, что разрушительная тенденция сработает даже в среднесрочной перспективе. Некоторые так десятки лет успешно работают. Но мы не об этом. Мы о том , выводить из зоны комфорта или выходить самому. Для группы выгоднее, когда это решение добровольное. Если думающему существу поставить пат, он способен выйти из ситуации интересным способом. Лучше не ставить людей в безвыходное положение, не так ли?

Естественно, я к тому что красивая идея выхода из зоны комфорта может обернутся худшим результатом чем было ранее

Вероятно, да, это возможно, однако, я не встречал ещё того, кто выходил из зоны комфорта или даже того, кого выводили, и кому стало хуже. Разница только в том, что те, кого выводили уже не с теми, кто выводил. Но им лучше.

Це теж вибір — сидіти в комфортній для себе зоні та намагатись потрапити до числа тих, хто виграв у лотерею. А можна намагатись розвиватись і все-таки збільшити свої шанси досягти чогось власними силами.

А чого саме ;) ?
В цій теорії дирок можна наробити неозброєним пальцем. «Зона» може бути не така вже й комфортна як уявляється, і «розвиток» до речі не синонім слову «дискомфорт». Коротко кажучи, у кожного своя суб’єктивна «зона комфорту», об’єктивності тут нема, а отже і єдиного рецепту — ма :( Хтось принципово лишається бомжарою в благополучній Німеччині чи Скандинавії, а з нетрів Індії виростають мільонери :8) (до речі, показова доля «вуличних» акторів «Мільонера з нетрів» — більшість повернулись у рідні місця :) ). Когось пре від вирішення нетривіальним методом задачі, яка здавалась неможливою, а його жінка цілком задоволена тим, що переймається виключно благополуччям генія та їх дітей. І хіба ж вона не розвиваєьтся? в духовному сенсі ? :)
Заклик звучить так, як нібито головна мета всього життя — це вийти з зони комфорту (і звільнити її ? для кого ;) ?). Та ні: оце хитре слівце — «чогось» :) - насправді означає досягнення персональної зони ще більшого комфорту :) ІМХО, таваріщ Троцький з його «цель — ничто, движение — все» був щиріший :)

Як писав класик: — Не вірю я у силу слів, а вірю в силу п**дюлів.

і це льохко зрозуміти: останні роблять комфорт не дуже вже й комфортним :8)

Підписатись на коментарі