«Ми не можемо нескінченно збільшувати екіпажі». Артем Бєлєнков з 412 Nemesis про захищені центри для операторів БПЛА

💡 Усі статті, обговорення, новини про оборонні технології — в одному місці. Приєднуйтесь до DefTech спільноти!

«Сьогодні свідома людина обирає серед 6–8 підрозділів одночасно», — відверто говорить про конкуренцію за кадри в Силах оборони Артем Бєлєнков, начальник штабу 412 бригади Nemesis.

412 Nemesis стабільно входить у десятку найефективніших бойових підрозділів. У лютому вони посіли четверте місце з угруповання СБС, уразивши 2325 ворожих цілей. Ми поспілкувалися з Артемом про захищені центри для пілотів, те, як вдається залучати людей, навіщо запускають власну Nemesis Academy. Як дбають про те, щоб оператори БПЛА «не сипались», і чи є в нас технологічна стратегія, як конкурувати з ворогом.

«Є ті, хто воює суто „тут і зараз“, ми ж розбудовуємо систему»

— Артеме, як ви, почавши піхотинцем, дійшли до посади начальника штабу 412 бригади Nemesis?

Я справді починав у піхоті — командував кулеметним взводом у стрілецькому батальйоні. Згодом на базі цього батальйону ми розгортали 47 окрему механізовану бригаду, яка працювала під час контрнаступу на Запорізькому напрямку.

Опісля я перевівся до апарату головнокомандувача [натоді Залужного], де займався цифровізацією.

— Чи вдалося цифровізувати апарат головнокомандувача? Що з того періоду найбільше запамʼяталося?

Я не цифровізував весь апарат, це було неможливо. Найяскравіший кейс — робота з хлопцями із 411 тоді ще батальйону безпілотних систем «Яструби».

З ними ми впровадили «Вежу» — військову стримінгову платформу, куди в реальному часі стікаються тисячі трансляцій з аеророзвідки і віднедавна наземних роботів по всій лінії фронту. Запустили її до контрнаступу. Це була перша масштабна операція Сил оборони, де понад 80% усіх стримів йшли в одній системі.

Мабуть, найбільший здобуток у тому, що ми «відкопали» цей продукт у батальйоні територіальної оборони, продали ідею масштабування і поїхали впроваджувати без жодних папірців, які б це регламентували. Усе трималося на харизмі, характері та ініціативі. Ніхто нам не заважав, і за пів року у «Вежі» було вже 5000 користувачів. Зараз це частина «Дельти».

Головна фішка «Вежі» у швидкості й можливості координації. Коли ми бачимо ворожу колону ще за 20 кілометрів, у нас зʼявляється час на реакцію. Цю картинку в реальному часі бачать одразу всі підрозділи: і арта, і пілоти, і суміжники. Не треба нікому нічого переповідати по рації — всі бачать ту саму ціль, миттєво домовляються, хто її забирає. Це колосальна перевага. Ну, й обʼєктивний контроль — одразу на стримі видно результат роботи і зрозуміло, чи все успішно.

З апарату ГК я перейшов у групу «Лазаря» на посаду начальника розвідки. Прослужив там близько пів року, а після цього очолив штаб 412 тоді ще батальйону Nemesis.

— А чим відрізняється 412 бригада Nemesis від інших підрозділів СБС?

По-перше, масштабом. Якщо брати інфраструктуру, особовий склад, техніку та озброєння, то в Україні лише п’ять-сім підрозділів такого рівня, включно з групою Лазаря, ЦСО і прикордонниками.

По-друге, ми мультидоменні. Працюємо на різну глибину і в різних середовищах: від перехоплювачів і моря до front і middle strike.

Третє: ми інвестуємо в інституційність. Є ті, хто воює суто «тут і зараз», ми ж розбудовуємо систему: стандартизуємо та автоматизуємо процеси, впроваджуємо мережецентричні підходи. Наприклад, запускаємо навчальний проєкт Nemesis Academy. Вже маємо БЗВП, впроваджуємо фахове навчання, адміністративний вишкіл, щоб люди не плодили нісенітниць у звітах.

Готуємо власну школу командирів і сержантів

Для мене це головне. Тобі можуть дати ресурси або штатку, а можуть і ні. Але те, як ти будуєш систему з того, що вже маєш, і є реальний показник.

Скажу відверто: поєднувати бойову роботу з масштабуванням неймовірно складно. Якщо війна не завершиться найближчим часом, ми точно будемо зростати далі. Моє завдання — щоб люди не просто «тягнули лямку» на своїх посадах, а були готові стати на рівень вище. Спочатку ми підтягуємо їх до ідеального виконання поточних обов’язків, а потім вчимо працювати «на виріст».

— А чи вистачає у вас людей, здатних вчити інших на такому рівні?

Людей, які можуть вчити, достатньо, але є один нюанс: це ті самі профі, які щодня витягують на собі основну роботу. Вони мене за це іноді ненавидять. Коли я приходжу до експерта і кажу: «Ти найкращий у своєму напрямі, тому ти маєш сформувати навчальну програму і бути головним спікером», — він дивиться на мене вовком. Бо цей чувак і так ночує на роботі, він постійно в «шпагаті» між завданнями, а я накидаю йому ще й освіту. Але це єдиний шлях — передавати реальний бойовий досвід від тих, хто його створює прямо зараз.

— Кажуть, усе починається з командира. Як можна системно працювати над культурою управління у війську?

У нас із самого початку унікальний «мікс». Жартуємо, що в цивільному житті ми б і двох років разом не пропрацювали — ми з надто різного тіста. Але в цьому цінність.

Середній вік командування — 40–45 років

Це зрілий менеджмент із бекграундом у держслужбі, комерції та військовій справі. Цей мікс балансує систему: хтось тисне на динаміку, хтось — на структуру, хтось — на бек-офіс. Завдяки цьому система не перекошується.

— Чому саме зараз виникла гостра потреба в навчанні командирів?

Ми виросли з батальйону в бригаду за два роки, не зупиняючи бойову роботу. Вчора людина була командиром екіпажу, сьогодні вона вже командир взводу, у неї 30 людей підлеглих, купа майна, документів і конфліктів. А ще за рік вона вже ротний. «Ідеальних офіцерів» у запасі немає, тому ми вчимо своїх.

Перший крок — адміністративний вишкіл для взводних, ротних та їхніх штабів. Це база: облік майна, рапорти, переміщення, документообіг. Бо без надійного адміністративного фундаменту вся твоя красива бойова картинка розсиплеться в один момент.

«Nemesis уже рік як „рубікон“ для русні»

— 412 бригада Nemesis — один з лідерів у перехопленні шахедів. Розкажіть, чи можна ваш досвід масштабувати на всю армію?

Хороше питання. Скажу так: якби з самого початку ті, хто відповідав за впровадження технологій у малій ППО, більше прислухалися до підрозділів-ініціаторів, ми б масштабувались набагато швидше. У нас було чітке бачення, як завдяки системному підходу зробити це якісно.

Ми запускали кілька команд із проєктами high risk — high reward: або витрачаємо ресурси даремно, або отримуємо проривну спроможність. Із чотирьох напрямків «вистрілили» два. Asgard Германа Ісаєва із команди з 15 людей виріс до батальйону і змінив підхід до застосування FPV. Це тепер один із найсильніших FPV-підрозділів. Darknode Олександра Ярмака так само масштабувався в окремий батальйон і став лідером в антишахедній роботі.

Починалося все з того, що хлопці сиділи в майстерні, крутили залізо з виробниками, по горизонталі взаємодіяли з радарщиками. Перші тести були невдалі, потім пішли перші ураження. Щойно з’явився результат, пішло масштабування.

— Ви сказали «інше застосування FPV». Що мається на увазі?

Наші екіпажі FPV сфокусовані на ураженні ворожої логістики на дистанції від 20 до 40 кілометрів. Це якраз той ешелон, який сьогодні є найбільш вразливим, але водночас найменш охопленим ураженнями, якщо подивитись на загальну аналітику і звіти.

— А як ви оцінюєте підхід, коли ми фокусуємось на живій силі ворога?

Я розумію причинно-наслідкові зв’язки: що більше уражаємо противника щомісяця, то сильніший демографічний, соціальний та моральний тиск на росію. Тому я підтримую максимальне нищення живої сили ворога.

Зараз багато сперечаються: бити живу силу чи логістику на 20–50 кілометрів? На мою думку, це не взаємовиключні речі: підрозділи мають розвивати обидві спроможності. Те, що піхота є пріоритетом — факт, але її краще нищити ще на підході. Якщо мій екіпаж дістає ворога за 30–40 кілометрів, ворог просто не доїжджає до нуля і не створює там проблем.

Єдине, що варто змінити в системі мотивації — це «вартість» цілі.

Ураження за 20 кілометрів має цінуватися вище, ніж на нулі

Тоді розподіл зусиль у цій «гонці за показниками» буде справедливим і стратегічно виправданим.

У ворога та сама логіка. Їхні безпілотники не захоплюють міста — це робить піхота. Але щоб мати змогу наступати, вони змушені нарощувати БПЛА-складову. Якщо ми щомісяця вибиваємо в них 30–50 тисяч штурмовиків, їм доводиться мобілізувати таку ж кількість лише для компенсації втрат. Додайте сюди людей для розбудови безпілотних систем, і їм уже потрібна мобілізація «х2». Або ж їхній піхотний потенціал неминуче скорочуватиметься.

— Як ви визначаєте баланс між гасінням пожеж на нулі та блокуванням ворога в тилу?

У 2022 році я міг під’їхати на авто майже до самого села. До окопів, де відбувався штурм, лишалося пройти пішки метрів п’ятсот. Можна було вивантажитись під деревом, сховати машину, взяти зброю і спокійно зайти в окоп з боєм. Зараз це фізично неможливо.

Усі говорять про ворожий «Рубікон», який паралізує нашу логістику. Nemesis уже рік як такий самий «рубікон» для русні. Тільки FPV-дронами в 2025 році ми вразили більше тисячі одиниць техніки. І це ми почали нарощувати кількість екіпажів тільки влітку.

Ця тисяча знищених машин на дистанції до 40 кілометрів — це жорсткі рамки для ворога. Росіяни запроваджують обмеження, їздять лише колонами або змушені ходити пішки по 10+ кілометрів. Це критично для зупинки наступу. Звісно, не можна кидати піхоту на нулі. Знайти баланс складно, але відпрацьовуємо цю модель: як нищити і тих, хто лізе в окоп, і тих, хто намагається туди щось довезти.

«Якщо на виході у тебе виснажена або ненавчена людина, результату не буде»

— Наскільки успіх операції залежить від навченості пілота? Як захистити цих людей?

У нас дуже підготовлений особовий склад, тому втрата пілота — це втрата величезних ресурсів і часу. Ми мусимо берегти їхні життя і розробляємо засоби, що здатні літати на великі дистанції. Іноді це робиться для того, щоб відсунути екіпаж якнайдалі від лінії бойового зіткнення.

Далі ми будуватимемо захищені центри польотів

Звідти оператори зможуть виконувати завдання по всій Україні: і перехоплювачами, і бомберами, FPV чи мінібомберами. В деяких напрямках, наприклад, із великими бомберами, ми вже це втілили.

Зараз впроваджуємо таку модель для FPV та мінібомберів, а наступним етапом будуть перехоплювачі. Для цього ми розбудовуємо цілу екосистему зв’язку та готуємо інфраструктуру пунктів управління, щоб пілотування було максимально віддаленим і захищеним.

— То успіх операції залежить передусім від скілів пілота, звітів розвідки чи інших факторів?

Це комплексна історія, тому ми й наголошуємо на системності. Впливає все: логістика, технології, морально-психологічний стан.

Ти можеш як завгодно круто пропрацювати задум і дати найкраще забезпечення, але якщо на виході у тебе виснажена або ненавчена людина, результату не буде. Якщо пілот цілий день сидить на чергуванні, моніторить новини, у нього замилене око, і тут дають команду: «Шахед!» — він може схибити. Правильна організація середовища навколо пілота — це критично.

Станом на сьогодні пілот — це «фінальна миля»

Так, є донаведення, балістичні калькулятори та різні фішки, які допомагають ухвалити рішення. Але в результаті саме пілот або уражає ціль, або ні; або долітає, або ні; або якісно маневрує, або втрачає борт.

— Є конкретні речі, які точно мають бути, щоб люди не сипались?

Має бути відпочинок. Працювати безлімітно 24/7 неможливо. Ти не обов’язково маєш постійно перебувати безпосередньо на позиції, але повинен бути в зоні доступу, щоб миттєво відреагувати. Саме тому формат із центрами управління — це хороша історія. Є наземна група, яка несе найбільші ризики: вони сидять у бліндажах і виставляють засоби. А пілоти можуть бути в захищеному місці, звідки вони й мають літати.

При цьому в нас немає окремої касти. Пілот — це такий самий член екіпажу. Хочеш літати — спочатку працюєш у наземці. Кожен проходить фахове навчання і їде на ротації з наземними групами, щоб розуміти, як усе працює в полі.

«Повітрям швидше». Про доставку речей дронами

— Ви перетнули позначку у 1000 логістичних посилок. Йдеться про доставку безпілотниками?

На сьогодні ми зробили 2300 вильотів дронами для забезпечення піхоти різними речами: медикаментами, озброєнням, боєкомплектом, їжею.

— Ви робите ставку на повітря, тому що не вистачає наземних роботизованих комплексів?

Повітрям швидше. Так, ти не привезеш пів тонни за раз, але можеш оперативно доставити найнеобхідніше і точно дістатись туди, куди не кожен НРК доїде. Ці 2000 «посилок» важать мінімум по 10 кілограмів кожна. Тобто сумарно ми перекинули на різні позиції піхоти близько 20 тонн вантажів.

— Як ви визначаєте, куди відправити дрон із вантажем? Таких запитів, мабуть, тисячі?

Такі вильоти становлять майже 10% від нашої загальної кількості за весь час. Це прямі запити суміжників. Ми завжди працюємо в їхніх інтересах і в їхній смузі відповідальності.

Ми не можемо цілодобово займатись лише доставкою, тому існує пріоритетизація. Наші батальйони кажуть: «Сьогодні ми можемо або уразити оцю ціль, або доставити твоїм хлопцям продукти/БК. Що для тебе зараз важливіше?» І разом з підрозділом вирішуємо.

— Часто зауважують, що від нашого РЕБу страждають передусім наші ж дрони. Як це працює і чи є правила, щоб свій РЕБ не заважав роботі?

Є, наприклад, РЕБ на транспорті, яким мій екіпаж добирається до позиції. Він активний, поки машина в русі. Якщо він заточений на конкретні частоти, то навіть наш дрон із такими частотами, пролітаючи над машиною, може бути «заглушений».

Синхронізувати абсолютно всі поїздки з усіма прольотами фізично неможливо. Ти як пілот розумієш, що ворог активніше ходитиме «по сіряку» (у сутінках), бо це логічно. Але ж і твої так само ходять «по сіряку». Ти їдеш — і в цей момент літають дрони. Це неминуче заважає.

З бригадами, в смузі яких ми працюємо, ми на зв’язку. Якщо «горить», іде штурм або планова робота, ми домовляємося, щоб конкретні засоби РЕБ вимкнули. Але в цій же смузі можуть стояти засоби інших підрозділів. Там тьма всього.

У деяких секторах взаємодія побудована краще, в інших гірше, але вона ніколи не перекриє все. Тому єдиний вихід для нас — розробляти технологічні стеки, які значно менше залежатимуть від РЕБу.

«„Розумних і красивих“ у Силах оборони стало більше, і за людей треба боротися»

— Чи нові люди зараз доєднуються до підрозділу? Як вдається їх залучати?

Потік не припиняється. Але я вже на тому рівні сприйняття, де мене не цікавить мотивація людей. Є різні шляхи: пряма мобілізація, контракт 18–24, взаємодія з ТЦК або переведення з іншої частини. Хтось сам ухвалив рішення. Особливо перед тими, хто йде на контракт 18–24, я знімаю капелюха. Хтось вирішив прийти на четвертий рік війни, хтось щойно повернувся в Україну. Це неважливо. Мені як начальнику штабу важливо, щоб цей флоу був.

Ми виросли з полку до бригади. Моє завдання — зробити підрозділ повністю боєготовим і за штатом, і за спроможностями. Серед мобілізованих є фахівці з різних галузей. Перший місяць вони перелякані, але потім бачать, що потрапили в нормальний підрозділ, де в них інвестують. І тоді вони починають давати результат у відповідь.

Дуже зросла конкуренція за людей. «Розумних і красивих» у Силах оборони стало більше, і за людей треба боротися. Ми конкуруємо з іншими підрозділами, де є сильні публічні фігури й уже відомі на ринку бренди.

Свідомий громадянин сьогодні може розглядати 6–8 підрозділів одночасно

Я знаю це від рекрутів, які прийшли до нас: вони реально обирали. Це означає, що треба докладати серйозних зусиль, щоб отримати професіонала. Якщо ти на співбесіді двічі ставиш одне й те саме питання і не пам’ятаєш деталей, людина відчує, що вона для тебе неважлива. А якщо інший підрозділ із першого разу все зафіксував і сказав: «Нам потрібен саме ти», — людина піде туди. Ми маємо бути на радарах потенційних рекрутів, щоб вони могли обирати свідомо.

— Що у Nemesis роблять айтівці і чи є саме зараз потреба в людях на ІТ-посади?

У підрозділі багато айтівців, і це одна із пріоритетних категорій рекрутів для нас. Є процеси, які автоматизуються, програмні продукти, які ми розробляємо, майстерні R&D. Роботи для таких фахівців повно.

Як і багатьом підрозділам, нам завжди потрібні дата-аналітики. Якщо говорити про свіжі вакансії, то шукаємо фахівця з кіберзахисту і DevOps.

В принципі ми вважаємо, що майбутній драйв армії — це інженери, айтівці та пілоти як основа.

— На чому робите фокус цього року?

Наш план — перевести всіх пілотів у центри управління. Якщо втілимо це, наступним кроком буде зменшення людського фактора в ухваленні рішень.

Йдеться про mesh-мережі, ШІ, напівавтоматизовані процеси. Наприклад: дрон долітає до зони ураження сам, а пілот підхоплює його вже в квадраті, де треба ухвалити фінальне рішення. Тоді один оператор зможе вести кілька бортів одночасно. Ми мусимо зменшувати залежність від пілота, бо не можемо нескінченно збільшувати кількість екіпажів і роздувати логістику.

«У мене немає відчуття цілісної стратегії»

— Які найбільші проблеми ви зараз бачите у силах безпілотних систем і взагалі у війську?

Це питання зачіпає політичний контекст. Мені здається, що на рівнях ухвалення рішень ми запізнюємося з усвідомленням проблем і їхнім розв’язанням.

У мене немає відчуття цілісної стратегії технологічної конкуренції з ворогом. Я знаю, що у них така стратегія розвитку та логіка масштабування є. Ми вирвалися вперед на старті, але поки ми бігли, вони заправилися, змастили двигун і поїхали. Ми все ще попереду, але ми біжимо, а вони — їдуть.

Є окремі дуже успішні напрямки. Наприклад, повністю вирощена тема з бомберами на базі кількох підрозділів. Є масові рішення, які дають високий відсоток уражень.

Це унікальний клас, у якому ми маємо перевагу

Але ворог раніше зайшов в оптоволокно, бо їм треба було знайти нішу, яку простіше масштабувати. Вони запустили уніфіковані діпстрайки, які працюють системно.

У нас багато виробників, почали з’являтися контракти, але загалом це виглядає як набір епізодів, а не серіал.

На мою думку, у нас дуже мало оцифрованої інформації про реальні результати на полі бою, що на них впливає і як зробити краще. У цьому я бачу важливу проблему.

— А з погляду технологій?

Короткострокову протидію окремим загрозам ми знайшли. Але питання захисту логістики та інфраструктури залишається відкритим. Нас уражають дешевшими засобами, і це «кошмарить» тили. Ми починаємо відчувати той самий біль, який вони відчували раніше, коли наше військо їх якісно переважало.

Системного підходу досі немає. Немає жодного пілотного проєкту, де одночасно працювали б над фізичним захистом, турелями, іншими технічними засобами і паралельно — над знищенням точок запуску. Є окремі ініціативи на рівні корпусів, але це лише епізоди.

Я вірю, що в нас уже достатньо технологій, щоб бути на голову сильнішими за ворога. Питання не в їхній відсутності, а в системному масштабуванні, виробництві, розгортанні та застосуванні.

Потенціал того, до чого ми вже дійшли, значно більший — і в технологіях, і в людях.

Підписуйтеся на WhatsApp-канал DefTech спільноти!