Про поранення на війні, життя з протезами і повернення в IT. Розповідає QA Lead та ветеран Олександр

Олександр Гонцул — QA Lead в ІТ-компанії та ветеран. До війська він долучився у березні 2022 року, а в боях на Харківщині втратив руку та ногу. Зараз Олександр звикає жити з протезами: повернувся на роботу, водить автівку, навіть взяв участь в автомобільному ралі.

Ми зустрілися з Олександром і розпитали в нього про поранення, реабілітацію та життя з протезами. Під час розмови наш герой багато усміхався. Розповідав про побратимів, дружину і кота. Та спокійно говорив навіть про смерть. Ділився з нами усім відверто, бо вірить, що такі історії мають цінність.

«Це був мій перший бойовий виїзд, який нагадав початок місії в Call of Duty»

Я не люблю дати, але добре пам’ятаю події. У березні 2022 року я долучився до ТрО Київщини, служив в охороні ППО. У липні нам дали бойове розпорядження висуватися на харківський напрямок як легкій піхоті. Злагодження перед виїздом особливо не проводили. У мене й побратимів, які їхали зі мною з Київщини, не було бойового досвіду.

Ми прибули до села Дергачі Харківської області, де нас об’єднали з іншою ротою батальйону. Звідти планували виїзд у сіру зону. Групи для цього комбат визначив рандомно всупереч штатній структурі.

У складі однієї з груп був я, з побратимами ми чекали виїзду в Дементіївку — маленьке село, де, як згадано у вікіпедії, проживає 35 осіб, але по факту людей там ще менше. Це сіра зона, яка постійно переходила з рук у руки. Як я розумію, для росіян вона була важлива, щоб обстрілювати звідти Харків з артилерії.

У слушний момент ми висунулися туди, і це був мій перший бойовий виїзд, який нагадав початок місії в Call of Duty. Пікап тентований, навколо темрява, незрозуміло, що діється навколо. Дорогою я хвилювався, чи не натрапимо ми на засідку.

Коли доїхали до Дементіївки, почали прилітати ворожі міни. Ми викинули свої речі, вистрибнули з пікапа і лягли, як нас вчили робити під час артобстрілу.

У селі мені та ще двом хлопцям з мого відділення провідник сказав сховатися у будинку. Ми троє заночували у тісненькій захаращеній кімнаті, буквально на одному квадратному метрі.

Всю ніч я чув вибухи, обстрілювали кожні 15 чи 30 хвилин. Коли маєш якийсь досвід, то краще можеш оцінювати обставини. Я вперше опинився в такій ситуації і думав: якщо росіяни обстрілюють, значить вони нас бачать. Не розумів, чому не можуть влучити. Будинків у селі мало, можна ж за координатами навестись. Виявилось, що ворог дізнався про нашу ротацію і хотів завдати втрат. А в тому, що не поцілили, можливо, зіграла роль місцевість із пагорбами.

«Руїни, цегла, довкола хаос — і маленьке життя»

Заснути не вдавалося, я просто лежав, спершись на коліна та лікті. У якийсь момент відчув через шолом дотик, наче проповзла змія. Підсвітив годинником, і виявилося, що це прогулювався кіт :)

Перед світанком знадвору ми почули шурхіт. Відразу спало на думку, що це ворог. Вийшли перевірити — а це кізоньки пасуться. Руїни, цегла, довкола хаос — і маленьке життя. Максимально б’є по відчуттях.

Вранці ми стали висуватися до наступної точки. Коли підійшли до яру, провідник сказав, що його треба швидко перебігти, бо виїздить ворожий танк і може вгатити по нас прямим наведенням. Я тоді подумав: «Що таке швидко?». На мені було спорядження зі зброєю плюс рюкзак — усе це кілограмів на 40, при тому, що я сам важив 72-74. І з цим навантаженням і перешкодами рух був наче у сповільненій зйомці. З кожним кроком я думав, що більше не зможу, але не можна було зупинятися.

Фізично не «витягував» такого навантаження

Коли ми прибігли на нову позицію, у будинку купа наших хлопців спокійно розмовляли. А я настільки втомився, що навіть говорити не міг. Мене запитали, чи я не хочу кави або чаю. А я ніяк не міг втямити, як можна сісти й пити чай. Просто фізично не «витягував» такого навантаження.

Схожих зупинок було три або чотири. А на фінальній точці я ще не встиг перевести подих, як підійшов командир роти й наказав копати окопи. Земля була м’яка, наче «Празький торт». І лопату я мав новеньку, нагострену. Зі всієї сили ввігнав її у землю, а вона лише на кілька міліметрів просунулась. Трішки поколупав землю і зрозумів, що потрібно поспати, бо сил не було зовсім.

Я встиг на пів годинки прилягти, коли сказали рушати далі. Хутко зібрав речі й помчав за хлопцями. Я завжди старався носити все своє майно із собою. Обіцяв дружині, що буду берегти себе, спав лише на кариматі, щоб не застудити нирки. Але коли ти новачок, то навіть якщо кажуть взяти мінімум речей, ти все одно візьмеш забагато. Тож так і бігав з тим великим рюкзаком від позиції до позиції.

Зрештою, на одній з позицій ми з двома побратимами мали позмінно чергувати. Нашим завданням було стежити за «дорогою життя». Та ніч видалася відносно спокійною.

«Моє тіло повністю пронизало струмом, і я не міг дихати»

Вранці після чергування нас замінили, і я шукав окоп, щоб виспатися. Тільки став вмощуватись, почалася артилерійська дуель. Спершу снаряди летіли над головами, а тоді ворог змістився і став працювати по нас. Почалися стрілецькі бої.

У той момент у мене був наче тунельний зір, все сповільнилось. Я намагався бути уважним, стежив, щоб в окоп не залетіла граната. Хвилювався за боєприпаси, набивав магазини собі й побратиму.

І раптом командир дав наказ бігти до його позиції, до якої було метрів 10. Кулі свистять, хлопці «криють», а я біжу. Заскочив — командир кинув мені планшет, щоб я наводив артилерію. Почали передавати позиції за GPS-координатами. Я довго не міг озвучити їх по рації, бо був поганий зв’язок через рельєф місцевості. Але якось хлопці отримали координати, бо я почув, що почало прилітати по точці, де помітили рух. Хлопці раділи, і я радів)

Весь цей час працювала артилерія ворога по наших позиціях. Кожен «приліт» я масимально групувався. Чую: «Бах!». Я був у невагомості, навколо все стало помаранчеве. Моє тіло повністю пронизало струмом, і я не міг дихати. Секунд 10 левітував над землею. Може, це було насправді секунду або значно довше. В такий момент не усвідомлюєш плин часу.

Я відчував біль, але свідомість не втрачав. Поступово почав повертатися зір і слух. Тоді відчув, що на мені тліє футболка і запах обгорілої шкіри. А потім побачив, що відірвало ліву руку. Думаю: «Ну все, повоював».

Відповз трохи вперед і перекинувся на спину. До мене крикнули — чи можу я надати сам собі допомогу. Та я не міг, бо перебило руки, я не відчував ногу. Добре, що у мене були хороші рукавички, бо на правій руці переламало пальці, але вони не порозліталися, тож їх вдалося врятувати.

Побратими підбігли й стали мені надавати першу домедичну допомогу. Я мав при собі аптечку, вони наклали турнікет, бандаж, все перемотали.

Евакуація була приблизно через чотири години, бо обстріл довго не вщухав. Весь цей час я відчував страшенний біль. Здавалося, що мені все одно кінець, і я попросив побратимів мене застрелити. Зараз я жалкую про це прохання, бо хлопцям у той момент і так було важко.

Мені не хотілося завдавати клопоту побратимам, адже одного пораненого несуть четверо. А з підручних засобів можуть бути простирадла чи ковдри. І я хвилювався, щоб хлопці через мене не постраждали. Надія з’явилась, коли я вже був в евакуаційному пікапі. Мене відвезли до стабілізаційного пункту, а звідти забрала «швидка» у харківський шпиталь.

Фактично повоювати мені вдалося три дні.

«Я вдячний лікарям, які мене „зібрали“ по максимуму»

Харківський шпиталь змінив моє ставлення до української медицини. Я застав ще ті часи, коли апарат для діалізу був один на весь Київ. А тут в реанімації пересувні монітори, лікарі постійно були поруч, стежили за всім, наче в «Докторі Хаусі».

Коли медики оглядали праву ногу, вона була вже повністю чорна. Тоді я перебував у напівсвідомому стані, лише сказав «ріжте» і відключився. Під час ампутації я відчував лише, як мене смикає. А на фоні свідомість генерувала бойові дії, танки, яких я насправді не бачив, якийсь електронний звук, пісок, смарагди.

Як виявилось, від вибуху мені сплюснуло одну легеню. Тому на певний час мені встановили спеціальну трубку, щоб повернути її у попереднє положення.

Згодом після операції мене перевели з реанімації у відділення. Те, що там гірші умови, я зрозумів ще дорогою. Світильники ставали все тьмяніші, а каталка тряслася по старому лінолеуму. Потім я дізнався: до війни це відділення не встигли відремонтувати. У палатах не було місць, тому я лежав у коридорі. Але розумів, що це на краще. Харків постійно обстрілювали, а я самостійно рухатися не міг, тож боявся, що загину від «прильоту».

Я вдячний харківським медикам, які мене «зібрали» по максимуму. Коли мене перевели до шпиталю в Києві, під час огляду хірург хотів відрізати ще два пальці на правій руці. Вони мали жахливий вигляд: переламані, замащені йодом. Я відразу обурився. А потім руку відмили, і лікар сказав: «Та ні, нормально, можна лишити». І хоч нині в мене робочі на 100% лише два пальці правої руки, це вже непогано.

Після того як повністю припинилися кровотечі й завершилося проходження першої військово-лікарської комісії (перед «списанням» потім було ще дві), мене відпустили додому.

«До протеза потрібно звикати приблизно два роки»

Як діяти після виписки з лікарні, я не знав. Моя дружина з сином за кордоном, тож з документами мені допомагала сестра дружини. Потрібно було отримати бойове розпорядження, для цього військова частина мала провести внутрішнє розслідування. І сестра дружини їздила в різні установи, щоб дістати документи.

З цим можуть допомагати волонтерські організації, адже буває таке, що у пораненого немає близьких. А людина може після травми втратити мовлення, наприклад. Тоді лікарі звертаються до волонтерів, і вони допомагають з документами та реабілітацією.

Я нічого не знав про протезування. Після лікарні ніхто тебе не поведе протезуватись, все потрібно вирішувати самостійно. Медики лише запитали, чи буду я це робити в Україні, чи за кордоном. Я б радив тим, хто залишається жити в Україні, і протезуватись тут. Бо деякі компоненти треба час від часу «підганяти» і доведеться щоразу звертатися до первинного протезиста.

Я звернувся в організацію «Без обмежень», щоб отримати протезування. Коли став у чергу, у мене ще не було необхідних документів. Але мене без проблем прийняли, зробили зліпок. Сказали, що документи можу потім принести. Спершу видали протез без колінного суглоба, а трішки пізніше вже й суглоб поставили.

До такого протеза, як у мене, адаптуватися потрібно два роки. Іноді мені знайомі кажуть: «Ось я бачив чувака з протезом, і він нормально йшов». Але завжди є нюанси. Якщо, наприклад, людина зберегла коліно, їй буде набагато простіше з протезом.

Я звикав до нової ноги через біль. Коли тільки поміряв протез, у мене запитали: «Комфортно?». А у мене йшли сльози, тому що боляче страшенно. Оцінити, чи комфортний протез, можна лише у довгостроковій перспективі. Бо спочатку ти не знаєш, як повернути ногу, жахливо натирає шкіру. Я з протезом ноги живу півтора року, думаю, коли буде два, то вже нормально ходитиму.

На реабілітацію та протезування я не витрачав власних коштів. А ще було дві відновлювальні операції на руку, вони теж були безплатними. У всьому мені допоміг Інститут травматології та ортопедії. Сестра дружини там проходить процедури, і вийшла на лікаря, який мене прийняв. Те, що я отримав від держави, перевершило мої очікування. І це позитивний момент.

Протез лівої руки Олександр отримав в день нашої розмови. Це була біонічна рука від Esper Bionics. Ми спілкувалися в офісі компанії, тож могли відразу поспостерігати, як наш герой приміряв і випробував свій протез. Він має роботизоване зап’ястя і працює завдяки тому, що зчитує імпульси м’язів.

До протеза адаптуються всі по-різному, залежно від стану мʼязів кукси й особистої мотивації, пояснюють фахівці. Але до базового рівня володіння можна дійти за 30-40 хвилин активного використання. За програмою Esper for Ukraine отримати Esper Hand можуть всі українці, які цього потребують [ред.].

«Деякі люди зациклюються на своїй травмі, постійно думають: „Навіщо я туди пішов?“»

Я радію, що у моєму житті стаються маленькі перемоги. Я давно мріяв прийняти ванну, але довго не міг цього зробити. Ще не хотів, щоб хтось допомагав мені вставати й робити інші речі. Тож подобається, що можу це сам. Я навчився зав’язувати шнурівки однією рукою, роблю це швидше, ніж деякі люди обома.

Окреме задоволення — це водіння. Відразу після поранення родичі конфіскували у мене машину, боялися, щоб я їздив. Але я виманив її хитрощами. Спершу проїхався приватним сектором, обіцяв бути обережним. Потім відпросився з’їздити на автомийку недалеко від дому. Спочатку мав сильну чутливість руки, стріляло в ній, зараз цього немає, тому я втягнувся і вже їжджу впевнено. Можу впоратися з водінням однією рукою.

З дружиною у нас гарні стосунки, мені з нею пощастило. Ми ухвалили рішення, що вона піклується про сина, а я свої питання вирішу сам. Мені спокійніше, коли вони за кордоном. Але ми постійно на зв’язку, багато спілкуємось. Сподіваюся, що скоро ухвалимо рішення про їхнє повернення і будемо жити в Україні. Бо я себе не уявляю деінде.

Помітив, що я добре здатний до самоаналізу і з усім справляюсь

Найважливіше, що після поранення я переглянув власні цінності. Змінилися погляди на життя і смерть. Коли стаєш старшим, тебе мало що вражає. Мозок не отримує нового досвіду, і ти замикаєшся у своїх думках. Після пережитих воєнних дій і травми почав на все дивитися по-новому.

Пам’ятаю, як у шпиталі мене вивезли на каталці на вулицю, я побачив дерева і те, як красиво крізь листя пробивалися сонячні промені. Збагнув, що мені цього бракувало. Я почав ширше сприймати світ. Тепер чекаю вихідних, щоб поїхати до Дніпра і пограти на губній гармоніці або просто погуляти. Люблю поїхати на лівий берег взяти каву, на правий — круасан :)

Помітив, що я добре здатний до самоаналізу і з усім справляюсь. Сестра свого часу наполягла на сеансі з психологом. Ми з ним поговорили про життя, і обоє зрозуміли, що мені ці зустрічі насправді не потрібні. Також я не звертався у ветеранські організації, але на контакті з побратимами.

Деякі люди зациклюються на своїй травмі, постійно думають: «Навіщо я туди пішов? А якби я вчинив інакше?». Але коли ти постійно це прокручуєш у голові, то не концентруєшся на тому, що робити далі. Звісно, я теж сотні разів згадував пережите. Я не робив героїчні вчинки, виконував те, що треба було. Насправді я радий, що причетний до цієї сторінки нашої історії.

Тепер я із задоволенням споглядаю світ. Я відчуваю біль постійно, але можу з ним жити.

«Інколи люди не можуть відвести погляд»

Найбільше мене мотивує мама. Вона взагалі у мене молодець, дуже мужньо сприйняла поранення. Коли приїхала у шпиталь, сказала: «Головне, зуби на місці». Для неї важливо, що я просто живий.

Для мами мій стан не був чимось надскладним. У нас є бабуся, яка не ходить, і мама її доглядає. А ще вдома живе сліпий кіт. Він вже пристосувався, звісно, але іноді може щось перекинути або бігти й врізатися у двері. Нам усім разом нормально в таких обставинах.

У соціумі я почуваюся нормально. Інколи люди на вулиці дивляться на мене так, що не можуть відвести погляд. Тоді я влаштовую з ними «батл», хто кого передивиться. Але вирішив, що надалі буду просто запитувати «Ви щось хотіли?».

Був випадок, коли я йшов вулицею, шкіру під протезом страшенно натерло (а за відчуттями це наче вжалила бджола), мене обганяє чоловік і дивиться. Я подумав, що йому просто цікаво, типу новий досвід. А потім він каже: «Можна запитання?», я такий: «Ну давай». — «А ви відчуваєте себе кіборгом?». А я в той момент був вже роздратований, бо ж все натерло, і просто відповів: «Не став таких запитань!». Я не відчуваю себе кіборгом, не потрібно таке запитувати.

Ще помітив, що мені неприємні люди в алкогольному сп’янінні. До війни я простіше до цього ставився, а зараз тригерить. По-перше, я не хочу бачити себе в цьому стані. Друге, про що думаю, — ці люди витрачають своє здоров’я. Я згадую те, як мені бувало важко бігти під обстрілами, і переконуюсь, наскільки важливо мати здорове тіло.

«Перед поверненням попросив HR, щоб вона нічого не писала в чаті компанії»

Взагалі можна сказати, що я роботу не покидав. Був умовний час, коли я перебував на службі, але компанія зберегла за мною робоче місце та виплачувала весь цей час зарплату. І я дуже вдячний за це.

Досить швидко після поранення я прагнув вийти на роботу та соціалізуватися. У мене з цим проблем не було, але я хотів зрозуміти, як буду поводитись. Бо псих не знає, що він псих. Тому для того, щоб нормально себе аналізувати, потрібно було комунікувати з різними людьми.

Перед поверненням на роботу попросив HR, щоб вона нічого про це не писала у чаті компанії. Можливо, колектив якось і обговорював моє повернення, але я цього не знаю.

Я працюю віддалено. З робочими обов’язками проблем не виникало. У мене сім років досвіду, тому на процеси я вже дивлюся згори вниз. Бачу сервіси, взаємодію між ними і розумію, як мені це тестувати й отримати на виході якість. Можливо, і призабув нюанси, але не більше, ніж людина, яка була у відпустці.

«Я був штурманом на ралі»

Про можливість долучитися до ралі мені розповіли родичі. Сказали, що Королівська федерація автоспорту Іспанії запрошує людей з обмеженою рухливістю стати учасниками змагань.

Основна умова програми — один із членів екіпажу має бути з інвалідністю. Участь людей з інвалідністю спонсорував чоловік, який теж має обмежену рухливість — він пересувається на колісному кріслі через травму хребта. Коли я тільки приїхав у Сан-Себастьян, то зустрівся з ним. Це сильна людина, адже продовжує працювати попри біль.

На ралі я був штурманом. До участі заздалегідь готувався, робив кілька тестових заїздів. Але за правилами road book з інформацією отримав за 10 хвилин до старту.

Моє завдання було моніторити одометр, синхронізувати його з точками за потреби й орієнтувати пілота. Простіше кажучи, я стежив, щоб ми правильно рухалися і не перекинулися. Бо місцевість неоднорідна, і якщо проходити деякі ділянки на дуже високій швидкості, можна вилетіти.

У мене на лівій руці була насадка-гак, я за неї зачепив інструкцію, гортав її і стежив за дорогою. Складність була в тому, що у штурмана має бути добре розвинений окомір. В інструкції може бути зазначено, що треба повернути праворуч через 200 метрів, і доводиться на око визначати цю відстань. А ще був прикол, що мій пілот-іспанець не розмовляв англійською, розумів лише фрази keep left, keep right :)

По завершенню ралі всіх учасників нагородили грамотами. Організатори були дуже толерантні, не хотіли нікого образити. Мені сподобалися змагання, я мав змогу перевірити себе на міцність і те, наскільки швидко адаптуюся в нових умовах.

«Із планів на майбутнє — виховати сина»

Я не надто розплановую своє майбутнє, бо життя може по-різному скластися, не хочу потім розчаруватись. Зараз дбаю про потенційні фінансові ризики. Бо раптом доведеться міняти протез ноги або його частину. І я маю бути готовим до того, що фінансування збоку не знайдеться.

Ще хочу купити гвинтівку, щоб можна було кудись поїхати постріляти. Але дружина поки що проти.

Та найважливіший мій план на майбутнє — це виховати сина. Мене дуже мотивує, коли юне покоління бачить цінність у захисті своєї держави. Але я не хочу, щоб моєму синові колись довелося воювати.

Фото та відео — Діана Болотенюк

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось85
До обраногоВ обраному4
LinkedIn



18 коментарів

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.

Пане Олександре, дякую за службу

Сашко, ти неймовірно сильна людина. І дуже класний приклад для інших.
Пишаюсь, що працювали колись разом.
Нехай твій найголовніший план здійснюється з легкістю і успіхів тобі в усьому!

Дякую за службу!

Доу, для таких людей, як Олександр, треба по замочуванню залишати реквізити в кінці статі. Виправте це будь-ласка

Донатьте на ЗСУ. Можна на дрони, на екіпіровку, та і просто на каву. Чим комфортніше буде для дівчат і хлопців — тим краще!

Працював із Олександром, гідна людина. Слава Герою!

Дякую Вам,
мама золота))
Слава Україні!

Реакція мами усміхнула, але без сліз важко читати.

Дякую за те що ти написав цю статтю. Це так важливо читати. Та знати ціну перемоги. Добре, що живий. Ти молодець! Бажаю успіхів в реабілітації, та скоріше бути разом с сімʼєю, обійняти дружину та сина🙏

Дуже файна стаття і дуже файний чоловік!
Дякую, шо розказали і дякую за службу!

Слава Богу живі! Успіхів!

Дякую за службу! Бажаю всього найкращого в цивільному житті.

Что можете сказать по поводу подобных протезов?

www.youtube.com/shorts/OG6QmjH7umo

Якщо ви про вживлення імпланту в кістку — то я не дуже до цього ставлюсь. Справа в тому, що в примиканні шкіри і імпланту потенційне проникнення інфекції. Ну для себе не ставив би.

Ну, люди живут же как-то со стомой — а там ворота для инфекции пошире

Узнать мнение человека и попытаться переубедить?

Олександре, ви неймовірний. Дякую, що поділилися своєю історією 🫂

Підписатись на коментарі