«Сім місяців ми не бачитимемо людей». Сисадмін в Антарктиді — про ІТ на крижаному материку та побут полярників

«Ніби отримав квиток на Марс», — описує Олександр Мацібура своє перебування на станції «Академік Вернадський» в Антарктиді. Цьогоріч у березні він вирушив на крижаний континент у складі 29-ї Української антарктичної експедиції.

Під час відбору в системного адміністратора запитуватимуть: наскільки ви витривалий, чи не цураєтесь фізичної праці. Вже на острові збагне, чому так.

10 днів дороги і 15 тисяч кілометрів відстані — і Олександр у новій стихії. Пінгвіни зазирають у вікна, офіс засипає снігом по дах, а шляхи крижинами бувають настільки непробивними, що без огляду дроном не обійтися.

Як усе починалося. Життя до експедиції, співбесіди й підготовка

Антарктида манила мене задовго до того, як я сюди потрапив. Я люблю подорожувати, відвідав багато країн, ходжу в гори. Такі пригоди — моя стихія.

Уперше я подався на посаду системного адміністратора у 2019-му, але тоді об’єктивно забракло досвіду (на тоді потрібно було три роки офіційного досвіду — я ж мав два з половиною). Мене відсіяли відразу після подачі резюме та мотиваційного листа. Торік спробував знову — вже з сильним бекграундом у сфері провайдерства, системного адміністрування мереж, відеонагляду.

З четвертого курсу університету я працював монтажником у компанії відеонагляду, де й навчився, як працювати з кабелями, як їх затискати, як встановлювати та налаштовувати відеокамери тощо. Відтак я перейшов на кіностудію Довженка: став системним адміністратором.

Працювати у невеликій компанії з обмеженим бюджетом — добрий для мене досвід. Грошей нема, айтівців мало (починали ми вдвох), а треба, щоб усе працювало. Крутишся — доходило до того, що нам холодильники приносили паяти. Через кілька років роботи там я відправився у подорож Азією на три місяці. Потім ще на рік повернувся на Довженка, а тоді мені запропонували роботу мережевого адміністратора в інтернет-провайдера IBnet.

Українська станція на острові Галіндез, фото з дрона

Коли у 2023-му НАНЦ оголосив про набір кандидатів у чергову експедицію, я вирішив подаватися і відправив набір документів (резюме, мотиваційний лист, паспорти, військовий квиток тощо). Вже був упевнений: пройду бодай співбесіду.

Невдовзі мені зателефонували й запросили на розмову. У день, коли я прийшов, поруч зі мною сиділо ще шестеро чи семеро людей. Як згодом дізнався, навіть це були не всі кандидати — їх розділили у групи на кілька днів.

Співбесіда схожа радше на життєву розмову, аніж на технічне інтерв’ю. Що вмієш? Що знаєш? А чи готовий до фізичної роботи? Наскільки витривалий? Вже на станції я збагнув, чому такі запитання.

«ІT тут значно менше, ніж фізичної роботи»

Наступний етап — тести на психологічний стан. Потрібна стійкість, щоб упродовж року жити майже без людей, окрім 13 твоїх співмешканців, — і в мене вона є.

Аж тоді за місяць-півтора настає технічна співбесіда — теж у вигляді тестових запитань, 40 у різних категоріях. Вони стосуються фізичної роботи (кабелів та їх обтискання), роботи комп’ютера, рацій, мереж, трохи пайтона. Ці тести не були ані надто складними, ані легкими — середні за важкістю і добре структуровані. Якщо знати основи, з більшістю можна впоратися. Завчасно ми не знали, на які теми будуть запитання.

1 листопада 2023-го — знову дзвінок: приходьте на медогляд. Це майже фінал, після якого залишаються двоє: ви і резервний кандидат. За таким самим принципом відбирають і решту команди.

Наступного ж дня команда (у складі по два кандидати на кожну посаду) зійшлася на збори — понад тиждень ми жили разом. Нам розповідали про станцію та наші обов’язки, ми ставили питання, і дехто вже трохи вчився.

Після нового року телефоном мені сповістили: їдемо.

Що взяти з собою. Прибуття на станцію

Що потрібно підучити? Що з обладнання взяти? Всі ці думки непокоїли мене до від’їзду. Я гуглив, дізнавався про станцію, спілкувався з адміном 28-ї експедиції. Він підказав, яких речей бракує на станції: наклейок з українською мовою на клавіатури, батарейок, перехідників, адаптерів, навушників.

Щодо особистих речей, то центр закуповує практично все, можна обійтися без свого. Нас спорядили з голови до ніг: по 2-3 пари чобіт, черевиків, окулярів, масок тощо. Я взяв додаткову куртку і штани, термобілизну.

Загалом кожен міг взяти два баули (приблизно 100 літрів кожен, до 21 кг) особистих речей.

«Ноосфера» — український криголам, який доставляє полярників на станцію

10 березня 2024 року ми вирушили з Києва автобусом до Польщі. Звідти — переліт до Парижа, і наступний — до столиці Чилі Сантьяго, а далі добиралися до чилійського порту Пунта-Аренас. Звідти і стартувала антарктична експедиція. Найцікавіша частина подорожі розпочалася, коли ми повантажилися на корабель «Ноосфера». Нам пощастило легко минути протоку Дрейка, зазвичай бурхливу і небезпечну.

Зупинялися на острові Десепшен (Deception), що має форму підкови і розташований на півночі Антарктичного півострова. Там колись вивергався вулкан і залишилося багато цікавих гірських порід. Від навколишніх пейзажів розбігалися очі. З корабля виднівся материк із його незворушними айсбергами. Я вперше побачив, як у воді пропливає кит і ганявся за ним із фотоапаратом. Тоді не міг натішитися, а зараз уже не злічити, скільки їх нафотографував.

Після 10 днів дороги нарешті підпливаємо до станції. Два тижні знадобилося, щоб попередня команда передала нам справи. Це вкрай інтенсивний проміжок часу, найскладніший фізично, коли майже не спиш від навколишнього гамору.

Розвантажуєш судно, носиш речі, допомагаєш кухарю носити продукти. Я приймав зміну у попередника Сергія — йому якраз випало нічне чергування, і тільки тоді ми могли говорити про справи. Він розповідав, що працює, а що — ні, що варто поліпшити та передав мені обладнання. Його на станції дуууже багато, і відразу складно запам’ятати розташування всіх комп’ютерів, рацій, серверів, Wi-Fi точок.

Через свій досвід гірських походів я додатково став відповідальним за спортивний інвентар. Кішки, льодоруби, мотузки — всім цим майном завідую я.

Настає офіційна частина — керівник 28-ї експедиції передає ключі від станції наступнику. Полярники вантажать свої пожитки на «Ноосферу», хтось плаче від зворушення, хтось — радіє, що повертається на велику землю. Я вже потім зрозумію їхні почуття: станція стає як дім.

Корабель відчалює — наступні сім місяців ми не бачитимемо людей.

Обов’язки та рутина на станції. До чого варто бути готовим

Найнезвичніше спершу — повсюдний сніг, що замітає будиночки аж по дах (це ще вони на підвищенні). Ходиш переважно в снігоступах, пересуваєшся — на снігоходах. Тут частину року дуже низький рівень озону, така собі озонова діра. За таких умов легко згорає шкіра, очі стають чутливими — відчуття, ніби сидиш над багаттям, тож треба берегтися.

Мій головний обов’язок на станції — забезпечувати безперервну передачу даних від наших науковців. Адже 90 відсотків інформації передають онлайн. Наприклад, метеорологи мають у команді озонометриста, який щодня працює за графіком. Інші метеорологи збирають, загально кажучи, дані по погоді, опадах, хмарах. Поза межами станції є купа датчиків. Що три години потрібно збирати з них дані.

Їх кидають на сервер, відповідно, є налаштовані скрипти, за якими інформація постачається у Всесвітню метеорологічну службу. Це дає змогу прогнозувати й будувати різні погодні моделі. Так само працюють інші науковці. Станція співпрацює з різними університетами, науковці часто спілкуються між собою, зокрема й по відео.

Зліва фібергласовий купол. Саме тут встановлені старлінк та BGAN Inmarsat. Купол захищає антени від впливу погодніх умов. Справа Skanti SSB — короткохвильовий радіопередавач-приймач. Зараз він більше використовується для радіолюбителів. Раніше ним підтримували зв’язок із зовнішнім світом і навіть грали в радіошахи

Територія гарно покрита вайфаєм, між собою ми теж використовуємо його в чатах. Зі зручністю проблем не виникає: швидкість інтернету дає змогу дивитися прямі трансляції футбольних матчів, ютуб, Netflix тощо. Усе це — завдяки старлінку. Якщо залежно від погоди супутник трошки віддаляється, трафік просідає, поки не перемкнеться на наступний супутник. Це не дуже помітно: просідання буває на 15-20 мегабітів. Маємо ще резервний Inmarsat bgan, але його швидкість жахлива (та й ціна відповідна). Інтернет у нас безлімітний, обмеження є лише на гостьовій мережі.

Головна особливість тутешньої роботи — якщо виникає проблема, не зможеш побігти у магазин і докупити деталі. Треба вмикати логіку й кмітливість. Крутиш із того, що є на горищі в запасах. Наприклад, для спортзалу потрібні були перехідники mini-jack 3,5. Треба було придумати, як спаяти з іншим таким «джеком». Або немає певного кабелю з тросиком, щоб протягнути саме для зовнішньої прокладки — обходишся звичайним. Часто може бракнути RS-кабелів, натомість є RS230. Тоді вручну міняєш піни мідними кабельками. Якщо зламався якийсь свіч і немає резервного, треба щось придумати зі старого.

Розпорядку в нас немає. Але й вихідний є лише в кухаря раз на тиждень у неділю. Мій графік залежить передусім від того, чи я є денним або нічним черговим. Якщо денний, то прокидаюся о 7:00-7:30, щоб прийняти обов’язки в нічного. Денний черговий заступає на зміну о 8:00 і працює до півночі. Чергування — це обхід усіх приміщень на території станції: щогодини — вночі і що дві години — вдень. Окрім перевірки, чи все справно працює, черговий допомагає кухарю: розставляє столи, накриває на стіл, нарізає хліб, миє посуд. Нічному черговому належить ще прибирати коридор і санвузли. Щоп’ятниці ввечері у нас — генеральне станційне прибирання. Я як адміністратор складаю графіки всіх таких чергувань.

Щодо моєї головної роботи в IT, то я щоранку перевіряю, чи є збої. Як правило, їх немає — і попередній адміністратор, і я зробили максимум, щоб усе працювало стабільно. Більшу частину дня я сиджу в інтернеті або допомагаю іншим по станції — ось, наприклад, вчора переносив запаси води з одного горища на інше. Коли ж щось ламається, то, ясна річ, мене ніхто не чіпає, — ремонтую. Глобальні перестановки та поліпшення планую на нічні чергування.

Дозвілля і традиції

Щосуботи маємо звичай вечеряти розкішніше, ніж зазвичай. На столі більше страв, а полярники — у святковому одязі: костюми, сукні, вишиванки, краватки. Це гарно змінює обстановку, бо зазвичай усі ходять у буденному спортивному одязі. Така традиція перейшла у спадок від британців — попередніх тутешніх резидентів.

Час від часу влаштовуємо спільні кіноперегляди (звісно, це добровільно), вболіваємо за нашу футбольну збірну, дивимося бокс. Можна грати більярд, шахи, є купа різних настолок, дартс. Можна ходити в спортзал.

На станції є бар «Фарадей», переданий від англійців за символічний один фунт, — найпівденніший бар у світі. Тут ми граємо в покер, більярд, слухаємо музику, є колекція різноманітних платівок.

На дні народження даруємо одне одному подарунки. Хтось підготувався до цього завчасно і привіз з України, а хтось покладається на креатив: шиє, вишиває, майструє з різних матеріалів. Я випалював невелику картину з дерева. Готуємо таємного Санту.

Такі маленькі дрібнички створюють настрій, бо більшість часу — це будні.

Сніг усюди

Хто захоче сюди поїхати, має розуміти: снігу стільки, що він вам снитиметься. Станція стоїть на підвищенні над землею, але навіть так сніг вкриває дахи. Рівного рельєфу немає, все в камінні, тому висота сильно варіюється.

Найперше, що робиш, — відкидаєш сніг. Він усюди. Я завжди розчищаю сніг у себе перед вікном офісу, але це не обов’язково. Водночас за кожним із нас закріплені ділянки, які слід тримати в чистоті.

На станції є два причали: один активний, який намагаємося завжди використовувати, і допоміжний — для бурхливого літнього сезону, який ось-ось розпочнеться і тоді буде більше човнів і катерів на воді. За зиму причал засипає, потрібно відкопати і сам причал, і доріжку до нього. Я виміряв, що на моїй ділянці сніг сягає 2,10 метра у висоту. Щоб розкопати, знадобиться закопатися на таку ж відстань. По довжині мій відрізок становить 3,5 метра (загальна площа ділиться на 13 людей — усіх, крім кухаря).

Наука тримається на човнах, а пінгвіни мають характер

Поза тим більшу частину часу я є драйвером. Що це означає? Біологи мають силу-силенну завдань, а станція розташована на острові Галіндез, що входить до архіпелагу. Звідси — 7 кілометрів до материкової частини. Острови облаштовані різними датчиками, камерами відеоспостереження — щоб фіксувати популяції пінгвінів, бакланів, мартинів та інших птахів, рахувати їхні гнізда тощо. Біологи їздять також, наприклад, для того, щоб брати тканини на біопсію в китів. Або з прісних озер беруть воду на проби й фільтрування. Всі ці локації розташовані за 15–20 км від станції, отож я керую човном.

Як для людини, що любить природу, для мене тут — рай. Не втомлююся спостерігати за китами, косатками, тюленями. Годувати тварин — заборонено, як і чіпати їх — це дика природа. Пінгвіни у нас — як домашні птахи. Мостять гнізда, відкладають яйця — ось скоро будуть нові пінгвінята. Я фотографую їх, знімаю з власного дрона (взяв для свого користування на станцію DJI mini 2). Спостерігаючи за тваринами подовгу, помітив, що в кожної є свій характер.

Буває, пінгвіни просто оточують мене, коли сиджу з фотоапаратом. Кити підпливають близенько до човна, висувають мордочки вверх. Тварини не бояться, бо звикли: їх ніхто не ображає. За часів, коли полювали на тюленів, на китовий жир, вони були агресивними і боялися людей. Та зараз просто виказують допитливість. Буває, я працюю в офісі, а до вікна прилітає мартин.

Біологи фотографують професійно станційними фотоапаратами, а я, супроводжуючи їх, беру свій. Науковці ведуть облік популяції тих же китів, визначаючи їх за хвостами — унікальними, як відбитки пальців у людини. Або ж як рахують пінгвінів? Крім як вручну, це можна зробити дроном, запрограмувавши його на це. Дрон — корисна річ і для того, щоб маневрувати між крижинами. Погода тут швидко змінюється, і буває, поки ви кудись попливли, вас просто запакувало льодом, суцільно. Обліт допомагає зрозуміти, яким шляхом далі їхати.

На станції є великий професійний дрон. Його ми використовували, щоб відшукати тюленят, які, як правило, народжуються на кризі, і дізнатися їхню стать. Зима була холодна, все замерзло, лід стояв. Човном не проїдеш, але і йти пішки — крихко. Хороша камера й зум врятували нас.

Найважче на острові

Найскладніше тут — пережити холодну й затяжну календарну зиму, що триває з березня і до жовтня. Тоді не залишається навіть птахів, які летять на північ у тепліші краї. Не виходить їздити на човнах, бо лід стає непробивним. Ти весь час наодинці, практично завжди ніч. Світловий день триває зо три години — та й то за українськими мірками це сутінки. (Коли ж настають полярні ночі, то день стає довжелезним і спати лягаєш засвітла. Ходити можна без ліхтарика).

Полярне сяйво на станції

Після такої вимушеної паузи невимовно радують перші пінгвіни, перші птахи, що повернулися з теплих країв. Невдовзі з’являються і туристи на кораблях. Недавно з нами вийшов на зв’язок британський корабель, який просто пропливав мимо — а вже здалося, що життя вирує! Буває, хтось із туристів запливає у гості поблизу — в музей-хатинку Ворді Хауз у приміщенні колишньої британської станції.

Як влаштований побут

Кімнатка, де я мешкаю, схожа на купейний вагон у потязі. Є чотири місця, та поки ми тут удвох з напарником. За місяць-півтора приїде сезонний загін, тоді всі місця заповняться. У кімнаті тіснувато, та є стіл, шафа для одягу — все необхідне.

Головний запас води привезли з собою, додатково є опріснювач для океанічної. Всі системи — опалення тощо — мають резервні дублікати. Електроенергію постачають три великі дизель-генератори.

Запаси харчів і заготовки брали з собою. Квасили тут капусту, готували йогурт із сухого молока, сметану — з молока і ферментів. Фрукти й овочі — заморожені, свіжих уже немає. Є окремі холодильники із температурою −20 — для м’яса, +5 — для картоплі та інших овочів. У вільному доступі лежать снеки, солодощі, бублики, різні консерви тощо.

Донедавна дуже бракувало свіжих овочів і фруктів, але з початком туристичного сезону їх трохи передали.

«Улюблені страви тут борщ із пампушками, картопляні зрази та вареники»

На острові є три бібліотеки, де можна знайти книжки відомих фотографів (що цікаво для мене), крута колекція старовинних журналів National Geographic, давніх відеокасет. Це гарне місце, щоб усамітнитися та почитати.

Якщо хтось залишає станцію, то фіксує це в спеціальному журналі: час від’їзду й очікуваного прибуття. Тоді обов’язково треба взяти рацію. (У нас їх є декілька різних типів, основний — horizon). Якщо людина не повертається вчасно, зв’язуємося з нею по рації й перепитуємо, чи все гаразд, чи, може, потрібно переписати дату її повернення на пізніший термін.

Всюди є вогнегасники, датчики диму, встановлена пожежна сигналізація.

Враження і відкриття

За вісім місяців на станції я точно став менш емоційний, більш виважений. У замкненому просторі переоцінюєш, як реагувати на різні ситуації. З’являється розуміння, що конфлікти ні до чого доброго не приводять. Кожен тут є фахівцем у своїй сфері, але ці сфери дуже перетинаються. Якщо будеш із кимось конфліктувати, не зможеш потім попросити про допомогу, коли знадобиться. До того ж моя позиція така: не варто відмовлятися від якоїсь роботи, мовляв, не твої обов’язки — це до добра не приведе.

Я багато чого навчився професійно: із серверів, паяння (багато підказує наш фізик Саша), роботи з proxmox, налаштування антен, рацій, супутникових телефонів. Нічого з цього не є складним, головне — бути наполегливим і не відмовлятися від завдань.

Навчився керувати човном, керувати кранами, ба навіть доводилося стелити ковролін.

Відсутність людей — найбільша складність. До нас ще досі ніхто не запливав, ми не бачили людей зблизька, не віталися з ними за руку. Та ось-ось розпочнеться туристичний сезон, на півночі плаватимуть туристи на яхтах і кораблях.

Ділити простір для мене взагалі не є проблемою. Досвід в університетських гуртожитках добряче загартовує. Полярні умови теж не стали випробуванням. Великим плюсом є те, що я ходжу в гірські походи, свого часу підпрацьовував гідом, тож призвичаєний до екстриму.

Важко бути далеко від рідних та друзів, особливо, коли вкотре читаєш новини, як Україну атакують шахеди, і думаєш, що твої близькі — під загрозою обстрілів. Збираємося з іншими полярниками обговорити, що в кого болить, злимося, матюкаємося. Звісно, це зачіпає емоційно — а як інакше.

Загалом якщо команда гарно підібрана і всі психологічно стійкі, то й зимівля пройде добре. Звісно, трапляється, що хтось із кимось щось не поділив, але вдається все залагодити.

Фраза «Очікуйте меншого — отримаєте більше» добре характеризує перебування тут. Я налаштовувався на гірше, але — багато в чому завдяки роботі попереднього сисадміна — мої сподівання перевершилися.

Поради для майбутніх полярників

Така пригода має подобатися — без внутрішньої мотивації немає сенсу братися. Звісно, можна просидіти тут цілу зиму, але з якою метою? Я вважаю, якщо ти вже їдеш в Антарктиду, то потрібно по максимуму вкладатися у розвиток станції.

Варто підтягнути знання по дронах і раціях. Багато скриптів написано на пайтоні, тож не завадить підучити. Звісно, адміністратор, який передаватиме справи, все покаже й навчить, але перед тим добре знати бодай основи. Системні адміністратори працюють у різних специфічних нішах і з різним обладнанням. Тож загалом бази досить для старту.

Треба зважати, що буде багато фізичної роботи — переважно прибирання снігу. Якщо ж захочете бути драйвером, то це означає не просто сісти за кермо. Щодня, коли у вас заплановані виїзди, слід прокинутися раніше, підкачати човен компресором, перевірити, чи заправлений він, зняти тент, перевірити мотор, спустити на воду. І аж тоді — поїхати. Це складний процес, коли ще й випадає сніг і доводиться відкопувати човен. Треба бути в хорошій фізичній формі.

Загалом мені можна писати щодо будь-яких деталей, які цікавлять — радо на все відповім.

Плани після повернення

Ні разу не пошкодував, що зважився на таку пригоду. Найскладніше — розлука з нареченою на такий довгий час. Я вагався, але вона мене дуже підтримала. Сумую за Україною, за Карпатами. Сумую за рідними і не уявляю, як перші полярники проводили тут рік без жодного зв’язку.

На початку квітня завершується мій контракт. Передаватимемо станцію вже 30-ї експедиції. В Україні планую місяць-два перепочити й шукати роботу. Вже передчуваю, як буду наново адаптовуватися до речей, звичних для жителя мегаполіса: багатолюддя, шум машин. Я вже звик до відсутності руху, до чистого-чистого повітря. Чи лякатиме гул міста? Точно відчуватиму контраст.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU