Колишній полярник-сисадмін — про волонтерство в «Аеророзвідці», роботу на лінії розмежування та удосконалення бойового дрона

Три роки тому на DOU вийшла стаття про DevOps Олександра Квятковського, на той момент системного адміністратора на антарктичній станції «Академік Вернадський». Про те, чим він займається нині, ми дізналися випадково: за словами його знайомого, «Сашко закинув девопсинг, бо бомбить танчики».

Ми зв’язалися з Олександром та поговорили про його життя після повернення з Антарктиди, волонтерство в «Аеророзвідці», виїзди на передову з ударним безпілотником і роботу над власним проєктом для Збройних сил України.

На випробуванні антидронової рушниці

Про волонтерство в зоні АТО з 2014 року: «Було очевидно, що держава потребує підтримки»

— У минулій статті ви розповідали, чому саме вас обрали для участі у 24-й антарктичній експедиції українців: «Гадаю, на мою користь спрацювало кілька козирів: по-перше, я працював у ProZorro — державному підприємстві (і досить прогресивному), по-друге, волонтерив два роки в АТО в «Аеророзвідці» (читайте цьогорічне інтерв’ю DOU з командою «Аеророзвідки» — ред.). Розкажіть про це. Як я розумію, це теж вплинуло на те, чим ви займаєтесь нині.

Моє волонтерство почалося у жовтні 2014 року. На той момент мені було очевидно, що держава потребує підтримки. Я шукав спільноту людей, до яких можна було б приєднатися, щоб робити щось корисне. Через виставки-зустрічі виробників безпілотних комплексів познайомився з Ярославом Гончаром — одним з тих, хто започатковував «Аеророзвідку». І він запросив мене до них.

Спочатку це була зовсім «некваліфікована робота» — ми крутили гайки на машинах, встановлювали додаткові сидіння або закріплювали антени. Тобто займалися зовсім не тим, що ви першим уявляєте, коли йдеться про роботу для війни. Але через півтора-два місяці активної допомоги до цієї «автомеханіки» додалися логістичні операції, доставка вантажів тощо.

Так почала формуватися «Аеророзвідка» (саму назву використовували тоді тільки внутрішньо). У процесі стало зрозуміло, хто з команди за які напрямки може відповідати. Мені дісталися підготовка, ремонт і сервісне обслуговування дронів. Ми поїхали на фронт, це була Донеччина: Тоненьке, Карлівка. У нас був парк нових безпілотників, які ми тестували в польових умовах. Це нині всім зрозуміло, навіщо потрібні БПЛА, а на той момент це була така «новинка».

Ця робота показала важливість засобів протидії радіоелектронній боротьбі ворога, певні вади наших коптерів, а також ефективність стаціонарних камер, розташованих на високих об’єктах і керованих із землі. Ми активно розвивали цей напрям — і він став шалено популярним, враховуючи позиційну війну того часу. Коли лінія розмежування була більш-менш сталою, стаціонарні камери були суперпотрібні, завдяки ним у безпечному місці можна було спостерігати за лінією фронту 24/7 і роздавати картинку відповідним людям, щоб коригувати вогонь або провести розвідку.

Я перемкнувся на цей проєкт, почав займатися більше «айтішною» справою — побудовою радіолінків між точками, шифруванням каналів. Ми будували велику мережу з близько 50 таких камер, яка простягалася більше ніж на 200 кілометрів. Потім вона ще суттєво збільшилася.

— Ви два роки займалися цим?

Перший виїзд у зону АТО був у січні 2015 року, а навесні я вже перемкнувся на камери. І цим проєктом опікувався ще близько двох років. Спочатку наша організація була неформальною, просто об’єднання людей. А потім на її основі сформувалася військова частина А2724, щоб формально передати Міністерству оборони повноваження для обслуговування цих камер, комп’ютерної мережі тощо.

Увесь цей час я волонтерив, тому логічно постали питання: «Що робити далі? Чи підписувати контракт уже на постійній основі? Чи брати участь у розбудові цієї мережі як військовослужбовець, чи думати про альтернативи?». На той момент уже була група молодих хлопців-лейтенантів з Військового інституту телекомунікацій та інформатизації, які дуже фахово перебирали на себе функції, якими займався до цього я. Тому я передав їм проєкт, а сам став шукати комерційну організацію, де міг би нарешті підзаробити грошей.

У січні 2017 року я обійняв посаду Project Manager у невеликій ІТ-конторі, де допомагав у розвитку та просуванні нових продуктів для найбільшого інтернет-магазину Нідерландів. Але за пів року зрозумів, що мені цікавіше займатися інженерною роботою. І перейшов на посаду DevOps у ProZorro, точніше я був співробітником недержавної сервісної компанії MK-CONSULTING, яка обслуговує цю систему державних закупівель. Була можливість бути або у штаті державного підприємства, або в аутсорс-команди. Я обрав другий варіант і розв’язував інженерні питання, поки не потрапив на Антарктиду.

Про досвід в Антарктиді: «Час — надто цінний, тому я не можу собі дозволити витратити ще рік на поїздку на станцію»

— Чи поїхали б ви на антарктичну станцію ще раз?

Я одразу казав, що це once-in-a-lifetime experience. Так, це досвід, який багато хто повторює. І зараз, коли минуло два роки, я розумію тих, хто повертається або має бажання повернутися в Антарктиду. Але, як на мене, час — надто цінний і є багато інших проєктів, які хочеться розвивати, тому я не можу собі дозволити витратити ще рік на станцію. Загалом, як на мене, одного року цілком достатньо, щоб якісно пережити досвід «усамітнення». Щоправда, це не усамітнення в повному сенсі, оскільки сучасні засоби зв’язку вже давно є в Антарктиді. Ви можете спілкуватися з рідними, мати доступ до постійного онлайн-стримінгу тощо. Це не ізоляція, але є свої особливості, звичайно.

— Як на вас вплинув рік в Антарктиді? Можливо, відчули якісь внутрішні зміни?

Насправді головна думка, яку я для себе виніс: незалежно від обставин ви можете бути зайняті 24/7, а точніше повний робочий день і навіть більше. Перед поїздкою в Антарктиду міркував, що там буде певний обсяг роботи, який можна закрити досить швидко, а потім насолоджуватися вільним часом, читаючи книжки. Як зазвичай представляють полярника: за вікном мете сніг, він сидить собі, читає книгу під свічкою. Насправді це не так. На станції я постійно намагався щось переробити, вдосконалити — і часу бракувало. При цьому в мене не було конкретного ТЗ — усе повністю робив з власної ініціативи. Але якщо вже братися за щось, то треба це виконати якісно.

Так, я придумав зробити максимально стійку інфраструктуру з офлайновими сервісами для станції. Можна було б витратити ще рік на те, щоб покращувати або розвивати нові сервіси, функціонал системи моніторингу тощо. Тому, на мій превеликий жаль, не було змоги відпочити, подумати, з боку подивитися на себе, витратити час на екзистенційні переживання. Хоча це й була одна з причин, чому мені хотілося туди поїхати.

Іншою причиною було бажання допомогти українській науці. Я був такий натхнений і впевнений, що там усе можна переробити! Мені вдалося втілити деякі хороші зміни: багато сервісів — основа, що я заклав — живі досі та далі розвиваються. Я так чи інакше на зв’язку зі своїми наступниками, іншими системними адміністраторами та взагалі з Національним антарктичним науковим центром.

І ще одна важлива річ, яку я збагнув після експедиції, — часу постійно не вистачатиме незалежно від того, де ви й у яких обставинах. Тому треба правильно менеджити його, щоб знаходити можливості для відпочинку.

Після експедиції: «Якщо розробник довгий час проводить на одному місці, він втрачає широту поглядів»

— У попередній статті ви розповідали про плани, що хочете залишитися на місяць-півтора у Південній Америці, помандрувати з друзями. Чи вдалося втілити задум?

Інтерв’ю я давав ще до активної стадії карантину. Потім почало розкручуватися колесо паніки й істерики, на які тепер, з огляду на нинішні події, ми дивимося з іронією. А тоді, по-перше, країни Південної Америки закривалися на карантин. А по-друге, нас дуже проблематично забирали зі станції. Знадобилося втручання Міністерства закордонних справ, щоб нашу групу можна було оформити та перевезти через пів світу до України. Тому така подорож створила б проблеми для Антарктичного центру, і через пандемію плани, на жаль, відклалися.

— Ще ви говорили: «Я точно знаю, що моє наступне місце роботи має бути не просто комерційним проєктом, а обов’язково приноситиме суспільну користь». Чи вдалося?

Так і вийшло. Після повернення три місяці у мене був «відпочинковий режим», я подорожував Україною та потрохи підшукував роботу. Проаналізувавши ринок і отримавши офери від різних компаній, я вирішив повернутися в ProZorro, які мене кликали назад. Я побачив, що це насправді непоганий варіант, враховуючи суспільний вплив, колектив, стек технологій, з якими ми працювали. Це гарний проєкт і для розвитку технічних скілів, оскільки він постійно масштабується.

— Цим ви і займалися до початку повномасштабної війни?

Так, але після двох років після повернення з Антарктиди я зрозумів, що засиджуватись на одному місці не дуже добре. Бо якщо розробник або інженер довгий час проводить на одному місці, він втрачає широту поглядів. Почав дивитися альтернативи, проходити співбесіди. На початку лютого погодився на офер від хорошого американського стартапу, куди мав вийти 14 березня. Ця компанія розвиває екосистему сервісів довкола нерухомості на американському ринку. Наприклад, ви можете вкласти гроші в нерухомість, але не хочете думати й обирати, в який саме об’єкт, чи підбирати сервісну компанію, яка буде обслуговувати нерухомість. І стартап бере це на себе.

Це робота, яка мала б мене добре забезпечувати. І є ще кілька аспектів, які мене привабили: це стартап, а я хотів спробувати працювати в такому типі компаній, там цікавий стек технологій, і мені сподобалися інтерв’юери — СТО ставив цікаві питання. Але 24 лютого пріоритети змінилися. Я одразу написав їм: «Хлопці, я кілька місяців точно не зможу до вас приєднатися, а далі буде видно».

Бойові виїзди: «Буває таке, що на першій лінії ви в умовно більшій безпеці, бо снаряди над головою летять далі»

— Як ви зустріли 24 лютого, як потім розвивалися події?

Я постійно підтримував зв’язок з «Аеророзвідкою». У якийсь момент військову частину, створену на основі нашої організації, розформували — то була скандальна історія. Про неї є інформація в мережі: це було зроблено, щоб позбутись незгодних з розвитком корупційно відомої системи управління військами «Дзвін» (DOU також спілкувався з Ярославом Гончаром, підполковником запасу ЗСУ, очільником Наглядової ради ГО «Аеророзвідка» — ред.). Аби не розгубити потенціал групи людей, які були залучені до «Аеророзвідки», восени 2020-го створили громадську організацію. Я став одним з її членів. ГО декларувала участь громадськості в обговоренні реформ і впровадженні нових технологій в оборонному секторі України. Це цілком збігалося з моїм баченням того, куди я хочу інвестувати свій час і вміння.

Як пам’ятаєте, до початку повномасштабного вторгнення атмосфера в суспільстві була напружена. На 8:00 24 лютого ми планували чергову зустріч організації, де мали провести злагодження, обговорити, хто чим буде займатися у разі вторгнення. Наш тренувальний виїзд 24 лютого виявився зовсім не тренувальним. Отак повномасштабну війну я зустрів у колі товаришів за зброєю, і ми стали докладати максимум зусиль, щоб зміцнювати наші позиції.

Є декілька проєктів, якими займається «Аеророзвідка». Один з найвідоміших тепер — система ситуаційної обізнаності «Дельта». На початку вторгнення я трохи брав участь у тому, аби диверсифікувати ризики з тим, де вона розміщена, на яких серверах «крутиться». Крім того, ми встановлювали невеликі камери на основних шляхах до Києва, щоб відстежувати переміщення ворога. Бо на початку лунали досить хаотичні повідомлення про те, де колона ворожої техніки вийшла, а де прийшла. І ми технічно стали вирішувати це питання.

Пізніше ми з одним колегою сформували групу та їздили працювати ударним безпілотником R18 — дроном «Аеророзвідки», який може носити 2–5 кілограмів корисного навантаження. Ми займались бойовими вильотами на лінії розмежування. Були на запорізькому, миколаївському напрямках, під Києвом (якраз у квітні, коли росіяни відступали).

З побратимами біля Бородянки, квітень 2022 року

— Ви виїжджали на передову?

Так, на лінію розмежування, тобто перебували на передньому краї — не більше, не менше. Ви не йдете в атаку, не є піхотинцем, який має 50–100 метрів лізти до ворога в окоп, але перебуваєте на «нулі». Іноді ви навіть ближче до ворога, ніж розташовані наші позиції, оскільки радіус дії дрона — 5–7 кілометрів. Тож до цілі у вас має бути якнайменша відстань.

«Прилітає» і на другу, і на третю лінію. Іноді буває таке, що ми перебуваємо в умовно більшій безпеці, бо над головою снаряди летять кудись далі — от і все.

Ми в дуже привілейованому стані, порівняно з піхотою, яка там сидить. Я приїхав, виконав свою роботу і поїхав. А вони тримають ці позиції ціною власних життів і просто так вибрати інше місце не можуть. Їхній вплив, внесок набагато цінніший, як на мене.

За цей час, на щастя, ні я, не мій компаньйон не були поранені чи контужені, хоч поруч і «прилітало». Але на жаль, ми втратили та продовжуємо втрачати багато побратимів. Не безпосередньо на виїздах, але взагалі в «Аеророзвідці». Висококваліфікованих фахівців — і з бойових підрозділів, і з небойових. У 2014 році найбільша втрата була — смерть одного з командирів, людини, яка започатковувала «Аеророзвідку» — Володимира Кочеткова-Сукача. Він загинув, підірвавшись на розтяжці.

Про власний проєкт: «Ми не організовували жодні збори й інвестуємо власні кошти»

— Зараз ви вступили до лав ЗСУ?

Ні, я не підписував контракт і не був мобілізований. Не підписував контракт, бо це зобов’язання на тривалий час. Я бачу, що можу допомагати, не перебуваючи безпосередньо в ЗСУ. Мені цінна свобода. А не був мобілізований, бо не придатний до служби за станом здоров’я. Хоча я маю багато знайомих, які, маючи «білий квиток», таки проходили медичну комісію та долучалися до Збройних сил. Я обрав для себе інший шлях. При цьому я був деякий час у київській ТрО — було важливо отримати легітимізацію того, чим ми займаємося.

З бойових виїздів народився проєкт, яким я займаюся з початку літа — продукт, завдяки якому можна буде ефективніше використовувати бойовий дрон, він допоможе підвищити точність його роботи, щоби польові виїзди були більш прогнозованими. Бо зараз їхня ефективність залежить від багатьох факторів, на які ми не впливаємо: вітру, висоти коптера тощо. Так, ми не можемо опуститися нижче через ймовірність, що дрон зіб’ють. А якщо перебуваємо вище, важче влучити. Ми вирішуємо технічно проблему влучань з коптерів мультироторного типу.

Цей проєкт був моєю ініціативою. Спочатку ми працювали над ним вдвох зі знайомим розробником. Нині в команді уже шість людей, і ми підійшли до технічної задачі ґрунтовно. Є успіхи, але поки що не можемо розкривати деталі. Тобто на початку повномасштабної війни панував хаос: ніхто точно не знав, що «вистрілить», що буде корисним — і тоді народжувалося багато різних проєктів. А наразі відпрацювався потенційно найцінніший, якому я присвячую 100% свого часу.

— А ви є співробітником Центру інновацій та розвитку оборонних технологій Міністерства оборони, у який частково ввійшов колишній склад військової частини А2724?

Наскільки я знаю, моє прізвище фігурує в документах. Але офіційно не працевлаштований у центрі. Проєктом я займаюся як член ГО «Аеророзвідка». Командир цієї військової частини щоразу, коли мене бачить, перепитує: «Ну що, ти коли вже будеш документи підписувати?». Поки що я проходжу «між крапельками».

— Тобто ви працюєте на волонтерських засадах чи у вашого проєкту є фінансування?

Насправді на волонтерських засадах із самого початку. Ми не організовували жодні збори й інвестуємо власні кошти. Була допомога від мого колишнього роботодавця та ще кількох знайомих, це, звичайно, покрило не все, але частину потреб закрило. Основна ідея — зробити MVP. І вже після того, як ми будемо впевнені у прототипі, можна буде шукати фінансування. Не хочеться наперед збирати кошти на «кота у мішку». Треба мати продукт, а вже для його масштабування або доопрацювання можна буде організовувати збори. На цьому етапі це поки що не чесно, скажімо так.

— Ви плануєте запустити продукт державним коштом чи коштом спонсорів та вже потім передати військовим?

Через ГО «Аеророзвідка» у нас працює ціла екосистема груп з ударними дронами. Це власне користувачі того продукту, який ми розробляємо. І передусім він для них. Відповідно спочатку це не має бути масовим виробництвом. Ми зможемо забезпечити ту кількість, яка необхідна для польових тестів, відпрацювання технології в бойових умовах коштом спонсорів, пожертв від громадян тощо. Тобто випустити продукт у бойові умови без залучення державних коштів.

Бо це занадто складна історія, коли бере участь держава — про це говорять багато виробників: складання ДКР (дослідно-конструкторська робота — ред.), проходження випробувань, формування технічної документації тощо. Найголовніше для нас — мати робочий продукт для екіпажів. Коли він в бойових умовах підтвердить свою ефективність, ми зможемо говорити про його масштабування, щоб ним користувалися не тільки екіпажі «Аеророзвідки», а й інші.

— Спочатку ви працювали вдвох. Хто зараз у вашій команді?

У нас вийшла команда з геймдеву — три розробники саме звідти. Тому ми жартуємо, що якщо не вдасться реалізувати проєкт, то гра принаймні вийде чудова. Один з айтівців — з відомої ігрової команди, дуже тямущий, він розробляє симулятор, щоб можна було проводити менше польових тестів та робити випробування за допомогою комп’ютерного моделювання. Ще два спеціалісти розробляють софтверну частину, пишуть код і створюють технології, переважно на С++.

Дві людини, включаючи мене, займаються інженерною справою: зібрати усе разом, припаяти, розробити систему для кріплення частин. Шостий член команди — СТО однієї з європейських компаній, українець, який консультує нас з embedded-розробки. Він має ті ключові навички, які потрібні нам у розвитку проєкту, бо в нього є безпосередній досвід з реалізації не лише прототипу, а готового hardware-продукту. Загалом зібралась сильна команда, але певної кваліфікації бракує, наприклад, нам би дуже допоміг фахівець з аеродинаміки чи досвідом роботи в MATLAB/Simulink.

Випробування нового БПЛА, літо 2022

Про плани: «Найбільше, що нас підганяє, — хлопці, які працюють у зоні бойових дій, потребують цей продукт»

— Як ви розраховуєте, через скільки буде готовий мінімально життєздатний продукт? У вас є строки, на які ви орієнтуєтесь?

Це R&D, а отже, складно спрогнозувати, коли буде (і чи буде взагалі) той продукт, на який розраховуємо. Маємо типову історію з переоцінкою термінів, бо на початку здавалося: «Та кілька тижнів чи місяців — і немає проблем». А заглиблюючись у проблематику, бачите нові й нові нюанси технічних задач. Наразі ми поставили собі дедлайн мати робочий прототип до Нового року. Найбільше, що нас підганяє, — хлопці, які працюють у зоні бойових дій, мають велику потребу в цьому продукті. І вже давним-давно. Відповідно ми вже запізнюємося. Водночас конкретних дедлайнів, на щастя, у нас немає, бо це наша ініціатива і ми її розвиваємо.

— Зараз у вас є бойові виїзди?

Нині в нас є часті польові виїзди, але вони тільки в безпечних місцях, не на лінії зіткнення. З одного боку, мені бойові виїзди дають, так би мовити, моральну сатисфакцію, відповідь на питання: «Що я зробив для перемоги?». Бути там насправді суттєво легше морально, ніж у Києві. Бо відчуваєте свою залученість, користь, що не ховаєтеся від небезпеки. Але з іншого боку, варто реально оцінювати свої сили, найсильніші сторони. Я як стрілець, очевидно, можу принести менше користі, ніж як розробник і інженер. Мій попередній досвід в ІТ може втілитись у щось важливіше, ніж безпосередня робота на лінії розмежування.

Авжеж, якщо всі придумають собі: «От, я краще продаю, ніж рию окопи», то не буде кому Україну захищати. Тому тут тонка межа. Я маю кількох знайомих айтівців, які в той чи інший момент вирішували для себе, що їм робити. І я їм казав те саме. Моє бачення: якщо можете зараз заробляти гроші, розвивати сучасні технології або просто донатити на корисні проєкти, то, імовірно, це таки корисніше. Але, звичайно, це персональна історія, і кожен сам має обирати. Бо цим ми й відрізняємось від росії: у нас не якась людська маса, якою легко керувати.

Ми маємо зважено й індивідуально відповідати на питання: «Що я можу зробити для перемоги?». І мені імпонує, що це питання порушують у суспільстві. Зокрема, йдеться про бронювання ІТ-фахівців від призову. Очевидно, що не можна одягнути біле пальто і сказати: «Ми найкращі, приносимо гроші з-за кордону в Україну, тому не призивайте нас». Втім участь ІТ-фахівців в мобілізації, у війні загалом — це така проблема, про яку варто говорити й варто знаходити компромісні рішення, бо так ми можемо мати суттєву перевагу над ворогом і ефективніше використовувати власні сили.

— Ту роботу, на яку ви влаштувалися до війни, відклали повністю?

Так, через певний час зі мною зв’язався HR, спитав: «Що, як справи?». Я йому: «Ні, давайте трошки ще пізніше». Потім, коли він вкотре сконтактував зі мною, я сказав: «Бачу, що найближчим часом точно не зможу вийти на роботу, бо зараз інші пріоритеті та інші проєкти». Ось так. Компанія без образ, з максимальним розумінням до цього поставилась. Побачимо, чи вдасться колись почати співпрацю.

Нині живу на заощадження та зарплату дружини, дуже їй вдячний за розуміння і підтримку.

— Які у вас плани після перемоги?

Добудувати будинок. У мене дуже «приземлені» плани, я ще у 2021-му почав будівництво і цього року мав втілити мрію про власну оселю. Але нині займаюся трошки іншим «будівництвом». Можна собі нафантазувати безліч усього, але це, на жаль, не допомагає. Цінніше робити щось тут і зараз.Це дає змогу триматися і наближувати перемогу.

Все про українське ІТ в Телеграмі — підписуйтеся на канал редакції DOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось7
До обраногоВ обраному0
LinkedIn



1 коментар

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.

Дякуємо за ваш внесок у перемогу!

Підписатись на коментарі