Приймав пологи за інструкцією на YouTube. Як розробник пережив російську окупацію разом із вагітною дружиною та дітьми

Олексій Осадчий — Senior Java Developer у REW Consulting Services, а його дружина Марія — Senior QA Engineer у великій IT-компанії. Коли почалася війна, подружжя з двома доньками 5 та 8 років були вдома у селі Колонщина Бучанського району Київської області. Пара очікувала третю дитину. 28 лютого село опинилося під окупацією, а найближчий пологовий будинок у селі Бузова розбомбили. Того ж дня ввечері у Марії почалися перейми, чекати допомоги не було звідки. Але Олексій не розгубився та сам прийняв пологи. Свою історію він розповів DOU.

Олексій та Марія разом з доньками та новонародженим сином

«У нас справжня айтішна сім’я»

Я з Києва, вчився на програміста у КПІ й ось уже 22 роки в IT. На якийсь час відійшов від девелопменту, був керівником проєктів, але потім повернувся. Для себе визначив, що до кінця життя буду програмістом — це забирає менше нервів, часу та водночас зручніше, вигідніше.

Працював у різних компаніях, у тому числі на «галерах», але зрозумів, що мені там важко, не можу прижитися. Також спробував себе у стартапі, але там ми з керівництвом не зійшлися у фінансах. Зараз працюю у REW Consulting Services, де мені дуже подобається. У нас продуктовий напрям: доводимо до досконалості програмний продукт, який нам передала інша команда, та покращуємо старий проєкт. Тобто для себе визначив, що моє — це стартапно-продуктовий напрям. Саме робота на результат, а не просто «прийшов, відсидів — і все».

З дружиною ми познайомилися на роботі. Вона — тестувальниця, тож у нас справжня айтішна сім’я.

«Ми зрозуміли, що все, кінець: з усіх боків війська, ми в оточенні»

На початку лютого ми здогадувалися, що буде війна. Черги в магазинах стали довшими, активність машин — іншою, запроваджували якийсь особливий стан... Ми вже навіть роздумували, а чи не виїхати кудись. Але 23-го з дружиною вирушили машиною до магазину — і в неї почалися тренувальні перейми. Зрозуміли, що просто не зможемо проїхати більше ніж 10 кілометрів.

Так ми й зустріли війну. Багато сусідів приїхали до нас у село з Києва, здавалося, що все гаразд. Усі думали, що сюди навряд чи прийдуть. Для нас великим плюсом було те, що поряд у селі Бузова був розташований пологовий будинок, і ми могли дійти туди навіть пішки.

26 лютого ми з’їздили до пологового будинку. Він працював. Щоправда, довго там уже ніхто не лежав: після пологів жінок одразу ж забирали додому. Дружину оглянули, все було гаразд — і ми поїхали до себе.

А 28 лютого почалося. Житомирською трасою рухалася ворожа колона легкої броньованої техніки — близько 50 одиниць, у тому числі приблизно 8 танків (не пам’ятаю точно, бо вони там кружляли, їздили вперед-назад). О 12-й цю колону почали бомбити, вони теж стріляли вправо-вліво. Бойові дії тривали приблизно чотири години — зрозуміло, що все вздовж дороги було розбомблено.

На початку лютого ми здогадувалися, що буде війна

Наші доньки хвилин 15 дивилися, як розбивали колону, а потім сказали: «Нам нудно», — і пішли дивитися планшет. У цьому плані нам пощастило. Сусідські діти потім місяцями не могли відійти від пережитого жаху, плакали, не спали ночами. Радше за все, доньки орієнтувалися на наш настрій, а ми намагалися триматися, не падати духом. Можливо, у тих сім’ях люди були в паніці, і, звісно, ​​дітям це теж передавалося. Загалом наші доньки легко перенесли ці випробування — начебто й не було війни.

Того ж дня, 28 лютого годині о 17-й, ми дізналися, що у пологовий будинок у Бузовій влучили три снаряди. Найімовірніше, це були російські танки, бо вони били по всіх найближчих високих будівлях. Отже, ми зрозуміли, що все, кінець. Що нам робити? З усіх боків війська, ми в оточенні, у сусідній Миколаївці — теж війська... Спочатку ми думали, що зможемо поїхати до пологового будинку у смт Макарів, але там уже тривав бій. До того ж на той момент уже не можна було виходити з дому вночі, бо одразу стріляли на ураження.

Й ось якраз увечері 28-го у дружини почалися перейми.

«Згодом зрозумів, що лікарі частково не допрацьовують»

Звичайно, дружина була у розпачі, нервувала, але я ж чоловік, повинен подавати приклад, що все під контролем, ми впораємося. Тож намагався її заспокоїти.

Поки не зник зв’язок, я годинами сидів у YouTube, шукав відео за запитом: «Як прийняти пологи?». Перші два ролики були зняті для таксистів, якщо в їхньому авто почали народжувати, там усе наочно показувалося на манекені. Переглядав відео по 10 разів, щоб не пропустити важливі деталі.

Плюс допомогло те, що, коли дружина народжувала дочок, у нас були партнерські пологи. Як і багато жінок, вона нервувала, переживала, їй було важливо, щоб хтось був поруч. Особливо коли народжувала старшу доньку. Потім вона говорила: «Я б збожеволіла, якби була одна», тому що перші пологи йшли дуже довго. Але, звичайно, я був більше для моральної підтримки. А що там ще чоловікові робити? Жінка постійно кричить: «Я вмираю, вмираю!». Акушерка каже: «Це нормально, вона не вмирає». Але є той, хто може підтримати. Плюс ти можеш вчасно покликати акушерку. А як це зробити, якщо жінка одна?

Те, що я двічі був присутнім від початку до кінця, бачив увесь порядок дій, стало у нагоді. Я багато чого почерпнув із цього досвіду та навіть згодом зрозумів, що лікарі частково не допрацьовують і не допомагають породіллі.

Що в нас було вдома з необхідного для пологів? Раніше всі активно готувалися до ковіду, тому з тих часів у нас залишилося багато антисептика, а ще рукавички. У принципі, це було все з того, що могло допомогти.

«У процесі особливо незручним було те, що в цей же час прилітали снаряди»

О другій годині ночі почалися пологи. Я заспокоював дружину, говорив, що це природа, все має відбутися і без втручання, а чим ми зможемо — допоможемо. Спокійніше було від того, що це треті природні пологи. Це з першими страшно, бо невідомо — народить, не народить. А тут ми сподівалися, що таки буде легше.

У процесі особливо незручним було те, що в цей же час прилітали снаряди. Тобто дружина тужиться, а тут як жахне — шибки тремтять, вона збивається.

Основний момент, який зауважувався в роликах про пологи, — те, що дитина виходить саме обличчям вниз, і вона повинна крутитися, інакше зламає ключицю. А якщо вона не крутиться, то їй потрібно допомогти. Але в нашому випадку малюк уже був таким сильним, що сам йшов добре.

Пологи тривали хвилин сорок. Пів години ми не могли розродитися, дитина застрягла. Якщо вдаватися до гінекологічних подробиць, є міхур, який за природою повинен лопнути сам. Якщо ж цього не сталося, його треба пробити. Але я цього не знав, у роликах не розповідали про цей момент. Коли ми зрозуміли, що це треба зробити, то малюк відразу вийшов. Було страшно, що він не кричатиме, але син одразу закричав. Напевно, якби не ця затримка з міхуром, ми б взагалі народили хвилин за 10.

До речі, як я й казав, у процесі зрозумів, що медперсонал інколи не допрацьовує. Пізніше я спілкувався з головним лікарем у Хмельницькому, вона сказала: «Так, справді, акушерки та акушери дуже часто лінуються». Тому що по-хорошому породіллі треба допомагати, щоб не було розривів. І я все це бачив у ролику для таксистів. Я намагався дотримуватися інструкції, тому що розриви треба зашивати, а зашивати було нічим.

Також нам дуже допомогло те, що я колись поставив безперебійник, а ще у нас вісім великих акумуляторів, сонячні батареї, так що завдяки цьому були світло та вода. Я пам’ятав, що мені розповідала акушерка: одразу після народження треба помити дитині голову, бо якщо природні рідини засохнуть, буде дуже погано. У нас залишалося трохи теплої води, тож я зміг вимити сина та за інструкцією обрізав пуповину. Приклали його до мами, потім уже одягли — і він заснув.

Олексій в перші хвилини після народження сина

«Було відчуття, що якщо ми когось смикнемо до нас на допомогу, то цю людину вб’ють»

До речі, неподалік жив лікар швидкої допомоги. Але викликати його був не варіант: їзда селом вночі — це 100% смертельний вирок. У той період російські війська не увійшли до села, але його прострілювали, контролювали. За селом стояла БМП, і якщо їхала машина, то вороги спочатку стріляли у повітря, а якщо люди під’їжджали ближче, то їх розстрілювали. Був випадок, коли троє чоловіків із нашого села вирішили подивитися, де стоять війська. Їх зупинили, вбили та відтягли до лісу, де потім уже знайшли свої. Тому було відчуття, що якщо ми когось смикнемо на допомогу, то цю людину вб’ють.

Але я домовився з цим лікарем, що якщо буде треба зашивати, він потім це зробить. Проте вранці 1 березня він зателефонував і сказав: «А мені немає чим шити». Я, звичайно, тоді дуже засмутився. Пізніше, коли ми приїхали до пологового будинку, лікарі оглянули дружину та сказали, що все гаразд, нічого робити не треба було.

Три дні ми думали над іменем. Було кілька варіантів, вирішили, що буде якась підказка, яке ім’я вибрати. Й ось я почув, що завод «Артем» відвантажує «Стугни-П». Подумав: це знак — буде Артем.

«Під окупацією ми були майже тиждень»

Наступні дні я постійно бігав на пост ТрО — російські війська стояли за селом, а в самому селі було 2–3 пости нашої тероборони, невдовзі багато хто з хлопців загинув. Ми були в окупації, але волонтери якимось чином привозили їжу й іншу допомогу. То було шоком: як їм взагалі це вдавалося? Ми не могли виїхати, а вони якось домовлялися з окупантами, щоб їх пропускали.

Зв’язку не було. Пів села сиділи на генераторах. Потім у всіх закінчився бензин, люди залишилися без світла. За рахунок акумуляторів і сонячних батарей у нас була вода. І до нас постійно бігала купа народу заряджати мобільні телефони.

Я щодня ходив на блокпост, питав, коли можна вирватися з окупації. Але тоді не дозволяли, бо були спроби виїзду, і машини розстрілювали, кілька сімей загинуло повністю. Їх загортали в простирадла та ховали, бо трун не було.

Під окупацією ми були майже тиждень. 6 березня я побачив, що дорогою рухаються колони машин: одна колона, друга, третя... Пішов на блокпост, спитав, що та як. Вони сказали: «Поки машини не поверталися, та начебто пострілів не чути». Я прибіг до дружини та кажу: «Давай до якоїсь колони „приклеїмося“ та виїдемо». Зібралися за 20 хвилин. У новій машині бензину не було. Але дякувати Богу, у нас стояв старий автомобіль із повним баком дизеля. Отак, ми на цьому пікапі, який постійно ламається, примостилися ззаду до першої колони, що виїжджала. Попереду колони все було обклеєно табличками з написами «діти», «діти», «діти».

Дуже повільно під’їхали до російського блокпоста. Вони глянули на нас, але до машин не підходили. І ми так само дуже повільно, кілометри три на годину, проїхали повз них. За десять кілометрів під Макаровим був уже наш пост. Нас тепло зустріли, дали мандарини та іграшки дітям.

Як я вже потім дізнався, після того, як ми вирвалися, виїхати стало проблематично. Мабуть, то було «вікно», про яке ніхто не знав. І ті, хто побачив, що всі їдуть, і теж їхав, встигли у нього проскочити.

До речі, теща залишилася вдома. Сказала, що не поїде з нами. І насправді невідомо, як через похилий вік вона змогла б перенести дорогу. За рахунок сонячних батарей у неї весь час окупації працював холодильник і було світло, а сусіди заряджали телефони. Усі порожні будинки в окрузі пограбували. Але через те, що в нашому жила теща, його не чіпали.

«Наступного тижня повертаємося додому»

Після того як ми вирвалися з окупації, поїхали до Хмельницького. Там — одразу до пологового будинку, щоб оглянули дружину та сина. Плюс без цього нам не могли видати висновок, на основі якого робиться свідоцтво про народження. У пологовому сказали: «Ви молодці, все зробили правильно». Головний лікар у коментарі місцевим новинам додала, що я впорався на «відмінно».

У Хмельницькому ми посиділи близько місяця, поки оформлювали документи. Потрібно було трохи відійти від усього, привести себе до ладу, вийти на роботу... Потім вирішили: нам все одно, звідки працювати, тож поїхали до знайомих і подруг дружини, яких у неї дуже багато. Такий «антидепресивний» тур — переважно відвідували тих, хто виїхав з України. У Польщі пробули три тижні, там мешкала однокласниця доньки та подружка дружини. Потім у Празі провели стільки ж часу, там взагалі був цілий «табун» подружок. Нині у Словаччині вже півмісяця.

Поки були тут, багато грошей відправили волонтерам. У моїй компанії ми скинулися не на один тепловізор для армії. Пікап, на якому ми зараз їздимо, хочемо пофарбувати у зелений колір і передати на потреби ЗСУ.

Ми патріоти своєї країни, у нас немає жодних думок кудись емігрувати. Наступного тижня повертаємося додому.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU