Сучасна диджитал-освіта для дітей — безоплатне заняття в GoITeens ×
Mazda CX 30
×

«В IT завжди можна знайти таланти, але не цього року». Про найм в IT, данську культуру та 15 років життя в Україні розповідає Jesper Lindholt, CEO Livatek

Данець Єспер Ліндгольт працює в Україні понад 15 років. Він є генеральним директором і засновником компанії Livatek з офісом у Києві, яка розробляє ПЗ для клієнтів у Північній Європі. Відомий у спільноті експатів і волонтерів як український патріот з Данії Єспер збирав кошти для українських військових на Сході та займався іншою волонтерською діяльністю.

За освітою економіст, розробив свою першу програму ще у 1980-х, працював у кількох телекомунікаційних компаніях, а також керував власним бізнесом.

Єспер поділився з DOU думками про проблеми найму в ІТ та уроками із десятиліття досвіду у сфері технологій.

Ми спілкувалися з Єспером англійською. За посиланням ви можете прочитати оригінал статті.

Про Україну 90-х років: «Вільного ринку взагалі не було»

— Коли ви переїхали в Україну?

Вперше я приїхав в Україну в Запоріжжя 1995 року як менеджер компанії Agiplan. Я за освітою економіст, створював консалтингову компанію для Європейського Союзу, яка б допомагала малому та середньому бізнесу в Запоріжжі шукати іноземних партнерів. Раніше робив те саме в Росії, Казахстані та трохи в Узбекистані. Ми консультували місцевий бізнес щодо того, як знайти іноземних партнерів, щоб залучити інвестиції та збільшити продажі. Але тоді в Запоріжжі не було малого та середнього бізнесу — лише дуже великий бізнес, більший за все те, з чим я стикався раніше.

Значна частина економіки базувалася на п’яти заводах, найбільші з них — «Запоріжсталь», феросплавний та автомобілебудівний. І всі вони не розвивалися протягом останніх 50 років, тому що працювали на захищеному ринку, де не було конкуренції. Це справило на мене сильне враження: вільного ринку взагалі не було.

Я одружився у Запоріжжі, і з дружиною ми переїхали до Данії, де у нас народилось дві дочки. А потім у 2006 році я отримав пропозицію працювати в Україні від данської компанії Kring East, яка купувала послуги з розробки ПЗ, щоб перепродати їх клієнтам у Данії. Я сказав дружині: «Чому б нам не спробувати дати дочкам ще один культурний вимір, адже бути двомовним, двокультурним — це велика перевага». Отож ми переїхали заради дітей. Я відповідав за українське дочірнє підприємство компанії. Я взяв цей малий бізнес і перетворив його на автономну компанію з власними працівниками та клієнтами. Відтоді минуло вже 15 років, як я живу в Україні.

— Незабаром ви покинули цю компанію та відкрили власну під назвою Kuadriga. Чим вона займалась?

Послуги були схожі до тих, які ми зараз надаємо у Livatek. У нас було 100 працівників. Ідея виникла, коли я працював у попередній компанії, — подумав, що можу робити те саме. Я знайшов співінвестора, і ми разом відкрили компанію.

— Ви керували багатьма компаніями, перш ніж відкрити власну. Які уроки та досвід роботи найманим працівником ви використали для створення власного бізнесу?

Якщо відчуваєте, що працюєте на цілі інших, то, імовірно, дієте нерозумно. Щоб управління компанією було успішним, ваші цілі мають збігатися з цілями ваших співробітників. Коли я був найманим працівником, то помічав, наскільки продуктивнішим і щасливішим почувався, коли цілі компанії збігалися з моїми власними.

Про культуру в роботі: «Якщо ви починаєте з довіри, то є ймовірність, що вийде щось хороше та цінне»

— З якими найбільшими викликами ви стикалися у сфері стратегічного планування та технічного менеджменту? У чому секрет успіху?

Дехто називає те, чим ми займаємось у Livatek, аутстафінгом, інші — аутсорсингом. Що ми насправді робимо? Знаходимо людей в Україні й залучаємо їх до роботи у західних компаніях. Але для компаній, які не змогли б самостійно знайти тут фахівців. І ми наймаємо українців, які, мабуть, не змогли б самостійно вийти на західні компанії. І найголовніше — це довіра, тому що нам довіряють обидві сторони. Нідерландські, німецькі, данські клієнти приймають мене за свого. Якщо починати роботу з довіри, то ймовірність отримати в результаті щось хороше та цінне значно вища. Працюючи безпосередньо з українцями, вони могли б думати щось на кшталт «О, ці українці, вони, напевно, можуть мене обдурити, вони ж крадуть велосипеди з Європи та везуть до України» або щось подібне.

На практичному рівні — ми намагаємось розширювати свій бізнес. І це неможливо зробити, якщо все контролювати. Тому я маю вірити, що люди будуть добре працювати в команді. Щоб так і було, я іноді даю поради щодо того, яку культуру будувати в команді, які процеси налагоджувати. Тож ми схожі на консалтингову компанію, яка допомагає команді добре працювати. І так зростаємо. Відколи минула криза, викликана пандемією, колектив збільшився з 30 до 50 співробітників, і нині маємо ще 30 вакансій. Тож, зрештою, вийде, що за один рік ми зростемо втричі.

— Рекрутинг — запорука будь-якого успішного бізнесу. У чому секрет пошуку «правильних» людей?

Компанія може бути хорошим місцем для роботи, своєчасно виплачувати зарплату, не обманювати вас, давати смачну каву та приємні офіси, коли люди їх потребують, і взагалі ставитися до вас з повагою. Це одне. Інша річ — сенс того, що ви робите. Чому ви йдете на роботу? Чому встаєте вранці, щоб працювати над цим продуктом? Ви матимете сенс у роботі, лише якщо зрозумієте продукт і те, чим він корисний для інших. Таку інформацію можуть дати тільки клієнти.

Ми досягли успіху, переконавши своїх клієнтів довіритися нам. Якщо вони хочуть мати найкращих спеціалістів, їм потрібно відкритись, розповісти всі деталі про продукт і довіряти членам команди. Коли до вас ставляться з довірою, ви теж стаєте відкритими, готовими взяти на себе відповідальність і докласти всіх зусиль. Ви готові працювати 10 годин замість 8 годин. Не тому, що хтось змушує, а тому, що ви залучені. Тож ми намагаємось сформувати таку залученість, бо це шлях до створення найбільшої цінності та найбільш захопливої кар’єри. Іноді ми говоримо, що достатньо великі, щоб вчасно платити, і досить малі, щоб піклуватися.

— Чим рекрутинг в Україні відрізняється від Західної Європи?

Динаміка та ж. Нині у всьому світі гостра нестача талантів в ІТ. Коли була пандемія, то в більшості країн відбувалося все те саме. Не було такого, що багато компаній звільняли багато айтішників. Головна зміна все ж — ремоут. Працювати вдома дуже комфортно, і це викликає у спеціалістів приємне відчуття: «Хм, компанія дозволяє мені сидіти вдома, і при цьому я отримую хорошу зарплатню. Для чого мені шукати іншу роботу?». І так відбувається у всіх країнах. Можливо, ви чули про гру з музичними кріслами. Музика припиняється, і вам треба швидко сісти на стілець, поки ще є вільний. В індустрії зараз відбувається те саме — треба встигнути вихопити людину, коли вона встає зі свого стільця. В IT завжди можна знайти таланти. Але не цього року. Усі сидять на своїх кріслах і кажуть: «Ні, ні, я нікуди не піду!».

У Західній Європі теж важко знайти спеціалістів. Там не звикли за ними «полювати». А тут ми саме це й робимо. І більшість людей, з якими ми спілкуємось, кажуть: «Ні, у мене все чудово, змінювати роботу не хочу». Але послухайте! Ми невелика компанія, данська, бос працює тут же в кінці коридору, його двері відчинені, у нас приємна атмосфера, а в наших клієнтів є місії. Тож вам до нас, якщо хочете мати місію в роботі. Це незвичний підхід для IT-фахівців. Ми ставимося до них як до дорослих. І це має значення. Загалом же люди шукають одне й те саме, і я, до речі, не думаю, що всі роботодавці в Україні усвідомлюють, що потрібно наймати для певної місії, сенсу. Адже найкращі фахівці все одно питатимуть вас: «Чому я маю це робити?».

— Які труднощі у віддаленій роботі в ІТ та як їх вирішити?

До пандемії всі наші співробітники працювали в офісі. Набагато складніше створити довіру, якщо ви не бачите одне одного. Ускладнюється і робота. Тож тепер ми маємо проводити з командою різні онлайн-заходи, щоб створити цю довіру. Але найважче бути на ремоуті тим, хто тільки почав свою кар’єру. У кого їм вчитися? Новачки повинні стежити за тим, що і як роблять старші, як ухвалюють рішення. Їм потрібні приклади для наслідування, а в Zoom вони їх не знайдуть. Це зараз найбільша проблема, яка мене турбує.

Єспер з командою на літньому тимбілдингу Livatek 2019

Про українське IT: «Кожен десятий приймає принцип свободи та забуває про відповідальність»

— Чи можемо ми втратити свою конкурентну перевагу, якщо зарплати продовжуватимуть зростати?

Я думаю, що люди отримують зарплату, на яку заслуговують. Тому що є ринок, є попит і пропозиція. Фахівцям платять високі зарплати, оскільки вони генерують велику цінність. Якщо в якусь мить запити щодо зарплати стануть занадто високими — ну, тоді їх уже не задовольниш. Ви маєте рацію — є межа, до якої можна дійти. І що більшу зарплату отримуєте, тим більше готовим маєте бути до моменту, що раптово можете стати надто дорогим фахівцем. Бо така планка не може триматися постійно.

Пам’ятаю, десять років тому обговорювали те саме: що зарплати в ІТ занадто високі. Але я думаю, це свідчить про те, що українські розробники стають все більш конкурентоспроможними, вони все краще розуміють потреби замовників і тому можуть створювати більшу цінність. Однак IT набагато високооплачуваніший сектор, ніж будь-який інший на ринку праці. І тут усе базується на меритократії — мають значення ваші заслуги, а не знайомства. І це надзвичайно привабливо для людей, тому що решта суспільства менше дотримується цих принципів. Тож для тих, хто хоче потрапити в ІТ, немає перепон.

— Чи вважаєте ви, що українські програмісти мають інакший підхід до роботи, ніж їхні закордонні колеги? У чому плюси та мінуси?

У нас є таке поняття, як свобода з відповідальністю. Це означає, що ніхто не дихатиме вам в потилицю, якщо робота виконується. Ніхто не буде контролювати кожну хвилину вашого дня. Ми віримо, що ви все зробите самі. І поки це так, ми не будемо морочити нікому голову. Коли наймаємо людей, ми шукаємо саме такий підхід. Але приблизно кожен десятий фахівець із найнятих цього не розуміє. Приймає принцип свободи та забуває про відповідальність. Я помічаю в багатьох компаніях надмірний контроль: моніторять пошту працівників, беклог, відстежують результати, трекають час, коли ви починаєте роботу і коли закінчуєте. Коли фахівці працюють у таких умовах, то і їхнє мислення стає таким: якщо мене не контролюють, я можу робити те, що хочу. І я бачу в цьому різницю з данським підходом. Адже свобода з відповідальністю — це велика частина данської культури.

— Але як виявити цих людей на етапі найму? Можливо, ви ставите конкретні запитання або даєте тести?

Минулі показники є найкращим провісником майбутніх. Те, як людина раніше працювала, багато говорить про її ставлення до роботи. Під час інтерв’ю я уважно дивлюся на те, як поводиться кандидат, коли ми говоримо про його майбутню роль. Чи проявляє ініціативу чи шукає способи, як виконати поставлені завдання? Чи людина, навпаки, намагається справити на мене враження, розказуючи, що це все для неї дуже легко?

— Ви кажете, що свобода з відповідальністю є частиною данської культури. Що ще важливе для Данії загалом та трудової етики зокрема, що ви хотіли б бачити в Україні?

Є деякі об’єктивні відмінності у роботі. У Данії люди працюють 37 годин на тиждень, включаючи обід. Тому зазвичай приходять в офіс о 8:30 і йдуть додому о 16:30, у п’ятницю — о 13:30. І все ж я думаю, що здебільшого данець такий самий продуктивний, як типовий українець, який працює з 9:00 до 18:00 щодня. Кажуть, що етика — це те, що ви робите, коли ніхто не бачить. Це стосується і роботи.

Про життя в Україні: «Є розв’язок до кожної проблеми — і він не завжди очевидний»

— Які плюси та мінуси ви бачите в житті в Україні?

Моя рідна країна дуже передбачувана. У Данії є багато соціальних гарантій, яких немає в Україні. Україна підходить розумним і сильним людям, яким подобаються пригоди. Я тут залишився саме через пригоди — не уявляв, що буде відбуватися кожен день. І всі ті питання, виклики, з якими я тут стикаюся, абсолютно не схожі на ті, що мав у Данії. І ще у мене таке відчуття, що я можу зробити тут, в Україні, щось особливе. У Данії може бути десять таких людей, як я, або й тисяча. Але тут я особливий і можу спробувати змінити ситуацію в країні.

Я люблю вислів, що в Україні нічого неможливо, але все можливо. Прокинутися в Києві — це все одно, що зайти в кімнату квестів із загадками та викликами. Але там завжди є рішення. Так само є і вирішення всіх проблем в Україні. Я не говорю про прості рішення, такі як хабарі. Але зі свого 15-річного досвіду життя тут знаю, що є розв’язок до кожної проблеми — і він не завжди очевидний. Так само у квест-кімнаті.

— Чи не є відсутність передбачуваності водночас недоліком життя в Україні?

Так. Життя в Україні не завжди справедливе. Недосконала соціальна система є реальним мінусом. Українці не живуть у справедливості, але в них є вибір. Ви обираєте самі. Обираєте своїх політиків. І якщо у вас корумповані політики, можливо, це тому, що ви не дуже переймаєтесь тим, за кого голосуєте. Я маю привілейоване життя, але, озираючись навколо, бачу виклики, з якими стикаються інші, особливо якщо поїхати за межі Києва. Є ж люди, які живуть у селах, займаються господарством, щоб вижити... І це в Європі. Значною мірою це питання розподілу багатств, а також керування країною заради блага небагатьох людей.

Єспер Ліндхольт на День вишиванки в київському офісі Livatek

— Ви коментуєте українські політичні події для данських ЗМІ. Як люди в Данії ставляться до України?

Я пропрацював в Україні років п’ять, поки почав розуміти, наскільки руйнівним для країни є нечесний союз між великим бізнесом і політиками. Як переплетене життя олігархів з політикою і наскільки вони впливові. Це було отруйним для суспільства і стримувало його розвиток. Я пам’ятаю, коли був тут у середині 1990-х, куди б я не глянув, люди продавали приватизаційні ваучери, які не можна було купувати. Ними не можна було торгувати, але їх все одно продавали за мізерні гроші. Ваучери опинялись у тих, хто потім перетворився на олігархів і здобув величезні шматки економіки задарма.

Я звинувачую в цьому Америку. Адже ця модель добре спрацювала у Польщі та інших країнах Східної Європи. Після розпаду Радянського Союзу вони провели приватизацію, випустивши ваучери, а потім створили інвестиційні компанії, які купували акції. Ці компанії потім надсилали кваліфікованих менеджерів у колишні державні компанії, реформуючи їх. І це спрацювало добре.

Тому таку схему запропонували й іншим країнам колишнього СРСР. Я знав деяких американських юристів, які працювали над цим проєктом — вони хотіли знищити комунізм і зробити це дуже швидко. І всі були за, тому що і люди, і влада мали від цього зиск. Усі вони, українські олігархи, були залучені в цей процес.

— Дикий капіталізм — так часто називають цей етап.

Так. Але на Заході є можливості для людей. Для реальної олігархії немає можливостей, оскільки всі гроші течуть нагору, а всі сектори контролюють. Нема потреби в малих бізнесах і немає для них місця. Я думаю, що ІТ — це рушійна сила в економіці, вона поширює гроші.

Повернемося до того, що данці думають про Україну. Вони просто не розуміють, що відбувається, складності всього цього. Кажуть: «Чому Україна просто не лібералізується? Чому ви не можете повністю відкрити свої ринки? В чому проблема? Чому ви сперечаєтесь про суддів Верховного Суду? Чому їх не можна вибрати?». Та тому, що в Україні цей хлопець контролює того хлопця, і той хлопець контролює того хлопця. Депутати в парламенті зазвичай діють на свій розсуд лише до миті, коли їм зателефонують від олігарха і просять проголосувати певним чином, бо олігарх оплатив їхню передвиборчу кампанію.

Я думаю, Західна Європа сильно співчуває Україні через події на Сході. Але вони також не розуміють, чому б українцям просто не порозумітися. Таке в них наївне переконання, що обидві сторони мають слушність по-своєму, тож просто треба почути одне одного. Мене теж так виховували — потрібно вислухати обидві сторони. Але у випадку з Україною — очевидно, що є агресор і абсолютно невинна країна та люди з іншого боку. Коли я повертаюся додому в Данію і мені говорять, що треба слухати обидві сторони, я просто хочу дати ляпаса. Тому що люди не розуміють, що ними маніпулюють.

— Ви були нагороджені численними відзнаками та медалями від українського уряду, зокрема «За гуманітарну участь в антитерористичній операції», «За підтримку Збройних сил України», «За жертовність та любов до України». Розкажіть про ці нагороди.

Я думаю, що це було абсолютно незаслужено, тому що багато людей робили безліч корисного... У 2014 році я проводив багато часу на Майдані. І в мене голова йшла обертом від вибуху демократії, який тоді стався. І коли почалася війна, у мене з’явилися друзі, які пішли на фронт. Мама сказала мені: «Ти туди не підеш!». Гаразд, я не міг піти. Але потім я вирішив, що зроблю все, що можу. Перед подіями в Іловайську я збирав гроші серед спільноти експатів. На них ми купили три карети швидкої допомоги, які передали госпіталю в Бахмуті та армії. Пізніше у співпраці з українською громадською організацією Initiativa E+ ми доправили з Данії та Німеччини понад 50 автомобілів, які були передані підрозділам армії в червоній зоні для вивезення поранених на передовій. Таких автомобілів там досі не вистачає, а тим часом їх ще й забирають у Київ для параду...

Я є членом всесвітньої неурядової організації професіоналів Rotary. У київському Rotary-клубі ми організували проєкт і придбали у НАТО 500 комп’ютерів. Ці комп’ютери передали у 50 шкіл уздовж лінії зіткнення на Донбасі. Знову в співпраці з Initiativa E+.

Моя перша нагорода була у 2015 році від церкви. Ще одна від Міністерства оборони 2016-го, причому її мені просто передали колеги, тому що я не міг піти до міністерства через тодішні правила безпеки. І останню нагороду дали від президента. Мені її вручив 2017 року один з офіцерів на церемонії в Будинку офіцерів. Там було ще близько 30 волонтерів. Це був особливий день для всіх нас. Здавалося, що я знав половину людей у залі.

— З вашого профілю в LinkedIn видно, що ви приділяєте багато уваги освіті. Чи займаєтесь ви зараз самоосвітою?

Чесно кажучи, сьогодні моя головна мета — розвиватися у пивоварінні. Це моє хобі, яким я займаюсь на дачі. Я хочу зварити найкраще пиво, яке людина може зробити для себе. В Україні велика конкуренція, і пиво стає справді хорошим. Але нещодавно ми з колегою по роботі брали участь у першому в Україні конкурсі домашнього пивоваріння і посіли третє місце за гарбузове пиво.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось26
До обраногоВ обраному7
LinkedIn

Схожі статті




24 коментарі

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.
Але не цього року. Усі сидять на своїх кріслах і кажуть: «Ні, ні, я нікуди не піду!»

Платить по рынку пробовали?

Ви готові працювати 10 годин замість 8 годин

Трудно представить себе что кто-то на это ведётся)))

В 2016 году с чуть более чем тремя годами опыта на тот момент, проходил собеседование на синьера PHP в ливатеке. Процедура очень понравилась, сложные синьерные вопросы, как мне тогда показались, какую-то задачку даже решали на собесе, часа полтора собес занял. В общем, все круто, думал, что прямо хочу там работать.

Пришло время выставлять оффер и начались торги путём манипуляций. Меня пытались убедить, что с 3мя годами опыта быть синьером просто невозможно (после успешного собеса на синьера, я напомню). Потом, что я прошу сумму «после налогов», а надо просить эту же сумму «до налогов», ведь я же контрактор. И ещё, что надо просить денег по медиане ДОУ, а не по 3 квартилю, ведь есть другие ценности, кроме денег. Помню ещё такой «дружественно-наставнический» тон, как-будто я не равный им контрактор, а какой-то персонаж с улицы, которому очень нужна работа.

Хочу заметить, что у меня профильное высшее образование, уже на тот момент был опыт стартования проектов с нуля, менторинга джуниора в крупной компании, пожил в двух столицах, разговорный английский upper-intermediate. И к собеседованию я готовился, конечно.

Разница между моими пожеланиями и тем, что они были готовы мне предложить на словах (той самой медианой), составляла больше $500 со знаком минус и дополнительно все налоги на мне.

Я ответил, что мне некритично название должности в их внутренней структуре компании и если для них проблема назвать меня синьером, ведь у других их синьеров было больше опыта, чем у меня, то я непротив побыть и миддлом (да хоть джуниором, без разницы), главное, чтобы мои финансовые пожелания были удовлетворены.

После этого Ливатек РЕЗКО перехотел делать мне оффер. :) Они, как мне показалось, вышли из себя, двинули очень длинную и мутную телегу про свои «ценности» и сказали, что нам не по пути, потому что я их ценностям решительно не соответствую.

Переговоры заняли почти неделю, и к моменту их конца у меня было уже два оффера с той суммой, которую я хотел (и лычка «Senior» с опытом в 3 года, которая никакой роли не играет, но так была неприемлема ливатеку). От одного из лидеров рынка и довольно крупной украинской продуктовой компании, где собесы были не столь интересными, как в ливатеке, но люди были нужны на вчера и финансы удовлетворять мои «неадекватные финансовые ожидания» были с избытком. :)

P.S. Про 10 часов вместо восьми без оплаты овертаймов — этого не было в их «ценностях» 5 лет назад. Это что-то новенькое. :) Я спрашивал про овертаймы, говорили, что их нет.

как-будто я не равный им контрактор, а какой-то персонаж с улицы, которому очень нужна работа.

Так так и есть. Был бы равным контактором, сам бы выходил на кастомера.

составляла больше $500

Для них, значит, штуки полторы 😂

Так так и есть. Был бы равным контактором, сам бы выходил на кастомера.

Лол, я же писал, что они сначала сами сказали, что я «контрактор» и должен просить сумму до налогов и платить налоги сам. Просто в одном случае им выгодно считать меня контрактором, а в другом — нет.

Для них, значит, штуки полторы 😂

Ой да ну нет. С синьера иметь две цены сверху — это надо сильно быть хитросделанным, они бы хрен кого наняли. Просто может больше хотели нанять миддла, с него больше маржи гораздо, а тут подвернулась возможность синьера по цене миддла найти (по формальному признаку лет опыта), вот и попытались, но не фартануло.

Вот реально круто бы было, если б искренне сказали, что бюджета нет или что не очень синьер нужен, а не начали пытаться самооценку продавить своими ценностями. В техническом смысле компания мне прекрасной показалась, но работаем мы все не за ценности и не за интересные задачи, а за деньги ведь.

Лол, вот и весь лоск сошёл)

Типичный вайтишник который пришёл за деньгами и в 1.5 года думал я уже мидл, а в 3 всё я сеньор 😂

Ну во-первых, мне название лычки неважно было, я писал об этом. Мне важно было, чтоб мои финансовые ожидания были удовлетворены.

Во-вторых, можешь называть хоть вайтишником хоть кем, но я то знаю что у меня профильная вышка и по конторам уже к тому времени поскакал хорошо, пороху нюхнул. Так что ожидания были по третьему квартилю моего опыта совершенно не надутые, хз с чего ты это взял.

Ну и в-третьих, понятно что на западе с тремя годами не синьер, но в нашем то болотце, когда все лучшие уезжают? Ну камон, я ж не лох за те же бабки, что и у реальных вайтишников после курсов, работать. Они 3 месяца курсов закончили, а я 5 лет жизни на вышку профильную пахал, надо бы отбивать свои инвестиции, а не «карьеру строить» с выпускниками курсов наравне.

Сильно на вброс похож твой коммент, но так и быть покормлю.

P.S. Ты случайно не тот чел про которого тут статья была, что ты на 8к вышел спустя очень много лет гребли за мелкий прайс? Если так, то понятно твое негодование по поводу того, что кто-то период гребли за мелкий прайс старается максимально сократить и выйти на синьерскую пайку в кратчайшие сроки. :)

Да ты молодец, только не надо рассказывать что в 3 года опыта и сеньор, хоть какая у тебя там вышка по образованию не была 🙂

Я вот тебя не пойму. Была вакансия на синьера в Украине, откликнулся на неё, прошёл собес на синьёра с другими синьерами, готовы делать оффер. Я синьер или нет? Если рыночек готов брать меня с 3 годами опыта на синьера, то в чем проблема? Я стою столько, сколько за меня готовы платить и я стою той лычки, которую мне готовы давать. Не согласен?

Понятно, что на любом из западных рынков меня бы за синьера с тремя годами никто не принял бы и даже на собес вряд ли позвал, но дело происходит в Украине, где большой недостаток кадров был в 2016 даже среди тех, кто с тремя годами опыта. Были готовы брать синьером, платить как синьеру, так чего идти миддлом?

Данець Єспер Ліндгольт працює в Україні понад 15 років
Ми спілкувалися з Єспером англійською

восхітітєльно!

«О, ці українці намагаються мене обдурити, адже я знаю, що вони крадуть велосипеди в Європі й возять їх в Україну»

Если бы он такое сказал у себя на родине о неграх или арабах, ему бы уже устроили старый добрый кенселлинг.

Він це цитує як нісенітницю.

Ну хорошо, давайте перевернём доску. Представим себе эдакого респектабельного белого чувака, лишённого всяческих расовых предрассудков и чисто из любви к неграм, которые не могут по тем или иным причинам самостоятельно выйти на рынок, открывшего галеру для негров. Благородно? Да. Empowering? Безусловно! И вот этот чувак даёт интервью, в котором рассказывает, что белые клиенты (не такие, как он, что вы что вы) боятся нанимать чёрных разработчиков, потому что, дескать, у них плохая репутация. А он, как прокси, за свои жалкие 2 процента, выступает белой вывеской, чтобы этих чёртовых кастомеров-расистов просто успокоить. Но при этом не отказывается брать их расистские денежки и развивать их расистский бизнес. Ну а чо, белый джентльмен не кинет других белых джентльменов, он вам не уголёк какой-нибудь. И интервью это звучало бы примерно так:

Білі клієнти приймають мене за свого. І це перевага, бо часто вони думають так: «О, ці негри намагаються мене обдурити, адже я знаю, що вони крадуть гроші й торгують наркотиками»

Вы не находите оскорбительным сам факт построения бизнес-стратегии на расовом (ну, в нашем случае, скорее, национальном) стереотипе, причём на таком грубом и невежественном? Он ведь, вдумайтесь, ставит себе в заслугу то, что выступает для благополучной нации гарантом работы с неблагополучной нацией.

Или давайте другой пример. Галера, комплектуемая исключительно разработчицами
(ну, потому что им меньше платят) — и начальник мужик:

Клієнти-чоловіки приймають мене за свого. І це перевага, бо часто вони думають так: «О, ці жінки намагаються мене обдурити, адже я знаю, що в них то критичні дні, то істерики, то декрети, то дитина хвора»

Я не понимаю, как у этого товарища совести хватает выставлять такую ментальную грязь на всеобщее обозрение, да ещё и в имиджевом интервью. Постеснялся хотя бы.

Він міг би і промовчати. А сказав правду. Респект.

Чомусь знову читаю як «працюй 10 годин замість 8, але не за грощі — а за місію компанії». Від статті залишився присмак того що мені пропонують зіграти в казино. ІМХО місія аутстафінгу лише одна — зробити щонайбільше більше грошей щонайшвидше. А «вони обдурюють та крадуть велосипеди і переправляють їх в Україну» це взагалі пряма образа. Для початку якщо це навіть можна б було зробити то в цьому має приймати участь їх митниця яка випускає крадені велосипеди через кордон (як воно було із контрабандою сигарет). По друге «супер чесні» іноземці дурили нас стільки разів що я вже і рахувати перестав. Вже навчили ніколи на слово не вірити і завжди вимагати письмові підтвердження будь якіх домовленостей. По закордонах шахраїв які намагаються надурити «наївних» українців (не заплативши, вкравши рейт, тощо) вистачає.

Было очень интересно прочитать это интервью. В свое время работал в Livatek. Хочу сказать, что в компании была очень приятная атмосфера — туда хотелось приходить каждый день. Йеспер и его коллеги действительно смогли собрать очень классный коллектив!

Так завжди чи не завжди?

Ссылка на оригинал статьи на английском — не работает

Спасибо, проверили, должна работать. Если что, то вот здесь статья на английском — dou.ua/dane-about-ukrainian-it

Підписатись на коментарі