Українська продуктова дизайнерка — про життя в Сингапурі, візові пригоди, роботу контрактором у Google та незвичні покарання в країні

Українка Олена Голубятнікова, продукт-дизайнерка з 13-річним досвідом, останні п’ять років прожила у Сингапурі. До повернення в Україну вона встигла попрацювати у чотирьох компаніях. В інтерв’ю DOU Олена розповіла про особливості найму в Сингапурі, відмінну від української культуру фідбеку, плюси та мінуси життя там, досвід контрактора в Google та роботу в super-app.

Чи дають роботодавці у Сингапурі тестове завдання додому, які бенефіти мають контрактори під час влаштування у Google на фултайм, за яких умов вас можуть звільнити, а також чи отримують сингапурці пенсію, скільки коштує квартира і за що можуть призначити тілесні покарання та штрафи — у статті.

Крим, переїзд у Львів і робота в дизайн-студії: «Після анексії в Сімферополі не залишилося жодних перспектив»

Я кримчанка, навчалася у Кримському інституті інформаційно-поліграфічних технологій Української академії друкарства у Сімферополі, спеціалізація — анімація.

Мій тато — художник-графік, завершив Харківську академію дизайну і мистецтв. Взагалі, у Харкові потужний осередок дизайнерів, я дуже люблю цю академію і сподіваюсь, що вона досі ціла.

Тато завжди казав, що малювати — це класно, і це те вміння, яке зможе людину прогодувати. А ще, що цього навчитися дуже просто. «Це цікаво, легко, і в тебе все вийде», — запевняв він. І за цей поштовх я йому дуже вдячна. Зрештою, тато мав рацію: хоч я і працюю на комп’ютері, але вмію малювати й заробляю цим на життя.

Отож після бакалаврату я намагалась знайти роботу в Криму. Але зазвичай йшлося про верстку буклетів про санаторії та готелі або ретуш фотографій готелів. Ти робиш на фотографії їх гарнішими, ніж вони є насправді. Загалом одноманітні й нецікаві завдання. У Криму в моїй професії було дуже мало перспектив. А після анексії не залишилося жодних.

Мої батьки досі живуть у Сімферополі. Після 2014 року я тричі була вдома, і це дуже гнітючі почуття. Якщо брати суто роботу, то, щонайменше, нема доступу до програм. LinkedIn заблоковано, дизайнерські програми теж, хіба що працювати через VPN, а це незручно.

Однак поїхала з дому я значно раніше — у 2007 році, по завершенні четвертого курсу академії. Мій вибір припав на Львів, я вступила на магістратуру в Академію друкарства. По завершенню залишилася в місті й саме тут стала шукати роботу.

Це поїзд Сімферополь-Львів, якого вже не існує. Це я і моя подруга їдемо на магістратуру. Зараз на цей вокзал прибуває лише кілька поїздів з росії

Перший свій досвід я здобула як графічна дизайнерка в поліграфії. Це напрочуд цікава робота, але, на мою думку і на превеликий жаль, в Україні ця професія відмирає. Крім того, що стає все менше друкованої продукції, а відповідно — й попиту на дизайнерів, вони й нижчу зарплату отримують, ніж їхні колеги в інших сферах.

Я працювала у львівській дизайн-студії приблизно сім років. У нас здебільшого були українські замовники. Компанія надавала багато послуг: це була і поліграфія, й ілюстрації, і вебдизайн. Клієнтам зручно звертатися у такі студії, бо вони отримують весь спектр продукції. А для початківця-дизайнера це гарний шанс спробувати себе в різних ролях.

Я пропрацювала п’ять років як графічна дизайнерка в поліграфії та ілюстраторка і вирішила опанувати вебдизайн. По-перше, мене не влаштовувала зарплата, а по-друге, було цікаво спробувати щось нове. На початку 2015-го я пішла на тримісячні курси UI/UX-дизайну від LITS. Пам’ятаю, це був один із перших наборів. Звісно, за такий час не вивчиш UI/UX, але це було як overview. Там було потроху з кожної дисципліни: інформаційна архітектура, Web і mobile design, wireframs і prototypes, робота з клієнтами, презентація дизайну.

Після курсу я зайнялася вебдизайном у студії. У той час найбільше ми працювали з Львівським католицьким університетом, я робила сайт для Школи філософії та Школи біоетики. А ще взаємодіяли з Київською бізнес-школою. Серед моїх робіт є ілюстрації для застосунку Kayak (туристичного метапошуковика).

Ще готувала карту для Львівського аеропорту. Я фанатка всього, що стосується літаків. А також співпрацювала з мережею автозаправок ОККО, зокрема створила лого для бензину А-92 та А-95.

Спроби увійти в IT та подорож до Сингапура: «Оформила туристичну візу і поїхала подивитись, чи „зайде“ країна»

Після семи років я вирішила покинути студію і перейти в ІТ-компанію. Річ у тім, що тут у мене не було можливості по-справжньому заглибитись у проєкт та один напрям, ти робиш усе потроху. Тож перемкнулася на ІТ, шукала позицію UI/UX designer.

Подавалася я багато куди, але нічого не вдавалося, я отримувала відмову за відмовою. SoftServe мене не взяли, як і EPAM. Я відгукувалась на вакансії в купу великих компаній, бо думала, що вони будуть більш відкритими до інтернів. Але валилася на співбесідах.

Думаю, причиною відмов було те, що я не дотягувала на тестових і за рівнем англійської. Зазвичай давали робити редизайн або покращувати якийсь застосунок. Це хороша практика для початківців, хоча і складна: досить важко придумати, як поліпшити Amazon чи Spotify. Уже думала шукати щастя у Києві, навіть проходила кілька співбесід на початку 2016 року.

Змінив усе випадок. У Львові на той час діяв клуб мандрівників від компанії GlobalLogic. Щонеділі вони проводили зустрічі про подорожі. І на одній з них читали лекцію «Як знайти роботу дизайнера у Сингапурі». Я вирішила теж послухати. На лекції я познайомилася з хлопцем, який працював за кордоном, та поділилася з ним своїми невдачами в пошуку компанії.

А він такий: «Чому б і тобі не спробувати пошукати роботу у Сингапурі?». Пам’ятаю, я тоді подумала: «Та хто мене там візьме? Навіть у Львові відмовляють».

Ще в мене було кілька друзів, які спробували працювати за кордоном. Один мій друг-розробник поїхав у Ванкувер, щоб покращити свою англійську таким екстремальним способом, а потім влаштувався там на роботу. Я подумала, що в мене погана англійська, може, є сенс теж пожити за кордоном, щоб її поліпшити. І якщо я вже шукаю роботу, то чому б не за межами країни?

Тож я вирішила спробувати. Оформила туристичну візу у Сингапур і поїхала туди на два місяці подивитись, чи мені взагалі «зайде» країна. Культура та клімат там зовсім інакші, і я не знала, чи стягну. З орендою житла не було проблем, бо там я мала друзів, тож винаймала в них кімнату. Клімат, як виявилося, прикольний. Оскільки я з Криму, мені не звикати до спеки :)

Istana Park, резиденція президента Сингапуру

Віза та робота в Сингапурі: «Одного разу мені відмовили у візі через те, що моя зарплата була нижчою від ринкової»

Туристична електронна віза діє 90 днів з моменту видачі для в’їзду в Сингапур і є багаторазовою (зараз уже змінили умови — ред.). Звичайна віза дозволяє перебувати в Сингапурі 30 днів. Але досить легко виїхати в Малайзію, яка за годину їзди автобусом звідси, і повернутися знову на 30 днів.

Я так і зробила. Однак за ці два місяці я не змогла знайти роботу, хоч і відгукнулася на 100 вакансій. Популярні сингапурські сайти для цього: sg.indeed, angel.co, jobstreet.

Тож потім повернулась в Україну. Тут я місяць шукала компанію з можливістю релокейту, а потім ще місяць чекала, доки мені зроблять робочу візу. Це швидкий процес: є перелік документів, які треба підготувати, перекласти англійською та завірити нотаріально. Підтверджувати рівень англійської не потрібно. Усім я займалася сама. Компанія, яка мене найняла, профінансувала тільки медогляд для отримання візи.

Найважливіший момент, який треба розуміти, — робоча віза прив’язана до роботодавця. Під час звільнення людина втрачає візу автоматично. Тоді залишається місяць на те, щоб «зібрати речі».

І не всі компанії можуть спонсорувати візу. Це залежить від бюджету. Сингапур перевіряє, чи роботодавець зможе платити вам зарплату.

Тут люблять наймати дизайнерів зі Східної Європи, бо ми просимо меншу компенсацію. Але загалом держава дуже захищає свій ринок праці та вимагає, щоб зарплата фахівця була конкурентоспроможна.

У Singapore Ministry of Manpower на сайті є калькулятор як рекомендаційний інструмент для розрахунку зарплати, з якої варто стартувати. Там вводите свої дані (освіта, спеціальність, робочий стаж, остання зарплата). Тобто менше ви отримати не можете.

Якщо роботодавець подається на візу із зарплатою меншою, ніж на цьому калькуляторі, у візі відмовлять, бо це демпінг ринку.

Я прожила п’ять років у Сингапурі й за цей час змінила чотири роботи. Одного разу мені відмовили у візі через те, що зарплата була нижчою від ринкової. У моєму випадку роботодавець подав ту зарплату, яку видав калькулятор, але цього було недостатньо. Ви ніколи не знайдете цих правил офіційно. Це завжди на розгляд держави. Це одна з причин, чому я пізніше поїхала із Сингапуру. Ніколи не знаєш, чи отримаєш робочу візу наступного разу.

Ще є загальне правило, що зарплата має бути така ж або вища, ніж попередня, але аж ніяк не менша, бо відмовлять у візі. Тобто ви залежите від роботодавця, оскільки візовим питанням займається він. Його зміни в бюджеті прямо впливають на вас. Може настати момент, коли він не зможе собі дозволити платити зарплату.

Робочу візу дають на термін від року до трьох. Це залежить, з якої ви країни і чи це перша ваша віза. Після цього роботодавець подається знову, і її автоматично продовжують працівникові. Бувають випадки, коли на це не дають дозвіл. Наприклад, моя вчителька англійської прожила у Сингапурі 14 років, але в якийсь момент їй не продовжили візу.




Перше звільнення та культура фідбеку: «Український спосіб давати фідбек дуже розслабляє. Якщо ж ви тут робите щось не так, з вами прощаються»

Перша моя компанія в Сингапурі — маленька дизайн-студія Voilaah, де майже всі працівники — сингапурці, один із директорів був француз, але ми не комунікували. Щоб потрапити туди, я пройшла три співбесіди (перша — знайомство, друга — за результатами тесту, а третя — задачі) плюс тестове. В Сингапурі не практикують давати тестове додому. І це не про довіру, а про повагу до вашого часу. У всіх є уявлення, що, можливо, ви мати трьох дітей і не маєте змоги витрачати додатково час.

Співбесіди тут радше схожі на обговорення. Зазвичай люблять питати референс, особливо якщо ви працювали в Сингапурі раніше й можете дати контакт когось, з ким тут взаємодіяли. Це може бути РМ, колега-дизайнер, колишній бос. З ними ваша компанія і зв’яжеться, і це буде замість тестового. Ще варіант — тестове завдання дадуть на співбесіді у форматі whiteboard challenge.

Азія в цьому дуже відрізняється від нас. Сингапурці мають розвинуту спільноту, цінують зв’язки, роботодавці з працівниками розходяться в хороших стосунках, без сварок тощо.

У моїй студії було два засновники, три розробники, я — продуктова дизайнерка і дизайнер-інтерн. Ми створювали вебдизайн для державних проєктів. Готували лендинги для держструктур. Держзамовлення в Сингапурі добре оплачувані, один такий контракт може забезпечити вашу студію на пів року. Усе тому, що Сингапур — дуже диджиталізована держава. Тут легко і зручно платити податки: зайшов у застосунок, відсканував QR-код і в один клік заплатив. Держава оголошує тендер на певну роботу, кожен, хто відповідає вимогам, може податись. Вони прозорі, будь-хто може почитати їх і підготуватись.

Та я пропрацювала в компанії пів року, і мене звільнили. По-перше, я була однією дизайнеркою, тож у мене було шалене навантаження. Я багато не встигала і сподівалася, що допрацюю після фідбеку. З цим перегукується друга причина.

По-друге, я не впоралась, бо стикнулася з культурною відмінністю. Особливо в тому, як сингапурці дають зворотний зв’язок, коментують роботу. Я б порекомендувала почитати Culture Map Ерін Маєр — це книжка про те, як працювати у різних культурах.

Ключове щодо фідбеку — сингапурці не скажуть нічого поганого про вашу роботу. Тут усі мають «зберігати обличчя», негативний відгук про чиюсь працю вважають приниженням.

В Україні ж відгук можуть сформулювати отак: «А що за хрінь ти зробив?».

Український спосіб давати фідбек дуже розслабляє. Людина привчається, що їй вкажуть на помилки, що їх не пропустять. Отож фахівець відучується їх бачити. В Азії вам не розкажуть, що ви зробили не так, ви самі маєте це помітити. Наприклад, прицільно звертати увагу на слабкі місця у дизайні та активно питати клієнта або дизайн-менеджера, чи варто ці моменти доопрацювати.

Мені сказали: «Все добре, але я перероблю»

Якщо ви робите щось не так, з вами прощаються. Це особливості китайської культури. Приміром, в американській культурі працює підхід так званого shit sandwich. Отут ви гарно зробили, тут погано, а тут знову гарно.

На фідбеку я попеклася. Не помічала власних помилок. Тож за мною довелося переробляли роботу. А це поганий маркер. Мені сказали: «Все добре, але я перероблю».

Щодо взаємодії з клієнтами. Якщо ваш погляд на продукт і погляд замовника не збігаються, ви завжди можете оформити фідбек так: «Я поважаю вашу думку, розумію, що ви знаєте, як вести свій бізнес краще, але чи могли б ми спробувати два варіанти?»

Тут панує культура прозорості. Ви заздалегідь усе пояснюєте замовнику: що робитимете, який це матиме вигляд та чого очікувати. Не клієнт вас допитує, а ви апдейтите, що уже зробили. Це дає йому розуміння та відчуття контролю за процесом.

Не виникає ситуації, коли кінцевий результат для людини є сюрпризом. Або мікроменеджмент, коли замовник вас задовбує: «Ну що там? А тепер?».

Джерело

Нова компанія з мультикультурною командою: «Тут я мала шанс реабілітуватись»

Наступна компанія, у яку я влаштувалась, була теж сервісна Minitheory. Але з більшою командою. І в мене була вже не монокультурна команда, як на попередньому місці, тож я почувалася краще, бо тут розповідали про азійські звичаї, пояснювали, як все працює в Сингапурі, як треба презентувати проєкти клієнтам.

На співбесіді я показала зразки своїх робіт. Компанія зідзвонилась з моїм попереднім роботодавцем, і про мене нічого поганого не сказали. Тут я мала шанс реабілітуватись. Ми брали на себе купу прикольних проєктів. Я робила дизайн бібліотеки для AIA Group, найбільшої страхової компанії у Південно-Східній Азії. Ще займалася редизайном платформи для навчання для Тайваню.

До речі, я їздила у Тайвань і проводила воркшоп з Design Thinking для місцевих фахівців. Там усі, окрім мене, говорили китайською. А через мене були змушені спілкуватися англійською. Загалом у Тайвані люди знають англійську, але не так часто говорять нею, як у Сингапурі. Сингапур — це колишня британська колонія, англійська тут є мовою міжкультурного спілкування, крім того, у неї є статус державної (поруч із малайською, китайською і тамільською).

Я працювала в компанії два роки, і досі з колегами дружу. Навіть їздила в Португалію з колишньою співробітницею. Це класні люди, які багато донейтять на українську армію. Як тільки почалась війна, вони мені написали, запитали, чим можуть допомогти, і запросили приїхати.

Чому пішла з цієї компанії? Бо мене покликали в Google.

Контрактор у Google: «Співбесіда сюди була найлегшою у моєму житті!»

Коли я працювала на другій роботі, то створювала проєкт для Google. Ми мали контракт на місяць, і я готувала для них ілюстрації та стилістику.

Я займалася Google Pay, ще коли навіть такої назви не було, коли він тільки починався. За місяць ми удвох з артдиректором підготували багато ілюстрацій. Придумали стилістику, анімації. Досить цікаве завдання було з історією транзакцій, вона мала вигляд месенджера. Транзакцію можна було загорнути в ілюстрацію. Наприклад, ви відправляєте комусь гроші за вечерю і можете вибрати тематичну обгортку. Я намалювала багато таких «обгорток». Це був короткий проєкт, але дуже інтенсивний. Ми майже щодня здавали по ілюстрації й таким чином задали тон для майбутніх співробітників. Потім проєкт завершили, та й усе.

У Google в мене працював знайомий. І якось він сказав, що там шукають дизайнера на річний контракт. І порадив мене. Я надіслала коротке портфоліо. В них була нова Head of Design в Google Pay, яка мене не знала, але було багато людей, з якими я працювала раніше. І вони мене рекомендували.

Я пройшла одне інтерв’ю з Head of Design в сингапурському офісі компанії (і працювала там увесь час, навіть під час локдауну). І співбесіда в Google виявилася найлегшою у моєму житті! Ми проговорили про мій досвід, проєкти, інструменти, які мені подобаються, улюблені продукти.

Зі мною уклали два контракти: перший на рік, а наступний — на пів року. В Google є негласне правило — ви можете відбути тільки два контракти. Якщо через два контракти вас не беруть на фултайм, то з вами прощаються.

Це правило ніде не записано, але так було в Сингапурі. Мені здається, що це має сенс. Після двох років роботи у вас достатньо великий внесок у продукт, і ви маєте претендувати на опціони. Опціони — мегамотивація. Якщо ви бачите, що акції зростають, а ви є їхнім власником, то хочете покращувати продукт.

Якщо ви контрактор в Google, у вас немає опціонів, немає performance review. Ви не зростаєте в кар’єрі. Це дуже лімітована версія роботи в Google.

Але контракт — це хороша можливість дізнатися, чи вам підходить ця культура, як проходить інтерв’ю, як виглядає продукт, познайомитись з людьми. Можливо, ви налагодите нетворк, і хтось вас порадить.

До Google я працювала в компаніях на 20–30 людей. А тут була величезна команда. Люди сиділи в Сингапурі, Бангалорі, Пекіні, Сан-Франциско. Купа таймзон, процесів. Перші місяці я була дуже вражена. Google за прозорість та overcomunication. Щойно я приєдналась, мені на пошту посипалась купа повідомлень. Всі звітують. Я повинна була долучатися до багатьох мітингів. Це було прикольно — приєднуватись до зідзвонів розробників. З одного боку, я половини слів не знала, а з іншого — розуміла процес і на якому це все етапі. Так само розробники бачили, чим я займалась.

На другому піврічному контракті я виконувала ті самі завдання. Коли гримнув ковід, у нас дуже змінився бюджет, і багатьом людям не продовжили договори. Зокрема й мені. На обох контрактах в Google (2020–2021 роки) я працювала в одній і тій самій команді.

Багато з тих, хто йде контрактором у Google, думають, що матимуть якийсь бенефіт при влаштуванні на фултайм

Після завершення другого контракту я мала на руках офер від іншої компанії. Відверто кажучи, я не хотіла проходити всю ту вервицю співбесід, які передбачав фултайм у Google. На відміну від подавання на контрактора, де в мене було одне інтерв’ю, тут треба було пройти 5–6 співбесід. Ця процедура стандартна, вона не спрощена для контракторів.

Багато з тих, хто йде контрактором у Google, думають, що матимуть якийсь бенефіт при влаштуванні на фултайм. Весь бенефіт полягає в тому, що ви знатимете команду, що вас хтось може порекомендувати. Але так само проходите всі етапи співбесід, як і людина з вулиці. Є хороша розповідь, чого чекати на посаду дизайнера.

Можна було подаватись у Google, але мені інтерв’ю-процес здавався досить складним і непрозорим. Тож я віддала перевагу Grab.

Зліва офіс Google у Сингапурі, справа — я в офісному ліфті. Під час пандемії 25% фахівців могли відвідувати офіс, але працювати — тільки в масці

Робота в super-app та повернення в Україну: «Юристи вивіряли кожне слово в дизайні застосунку»

Grab — дуже велика компанія, 27,5% відсотків її викупив Uber, в обмін на це вони пішли з Південно-Східної Азії. І Grab — це super-app. Це застосунок, в якому є які завгодно сервіси: тут ви можете викликати таксі, замовити масаж, заплатити комунальні, інвестувати у щось, знайти роботу тощо. Цю концепцію винайшли в Китаї через обмеження, які там діють. У Китаї нема Google та App Store. Тож їхній застосунок WeChat перетворився на такий собі Google Play.

Ця формула виявилась дуже популярною в Азії. Наприклад, в Індонезії, де проживає 200 мільйонів людей, має попит мультизастосунок — Gojek. Взагалі, в цю країну люблять інвестувати, бо що не зробиш — там «залетить» через кількість потенційних користувачів.

От і Grab — мультизастосунок. Частина його сервісів — фінансові. Наприклад, через них ви можете інвестувати чи купити страхування. Для цього ми маємо перевірити документи людини й верифікувати її. Я якраз відповідала за verification flow для шести країн. А в кожній країні свої закони, які регулюють фінансову діяльність. І для кожної є окремий flow, який ми обговорювали з юристами та локальною командою. Ми працювали з чутливою інформацією і мали бути відкритими до користувачів. Юристи вивіряли кожне слово в дизайні застосунку, навіть назва кнопки погоджувалась з legal team.

Більш як половину мого робочого дня займали мітинги, бо я спілкувалась з купою команд: розробниками, legal team, local team, product owners, design team.

Взагалі, у Grab багато часу і бюджету інвестують у дослідження ринку, в розуміння клієнта, проводять user tests і більшість знахідок використовують для вдосконалення дизайну або створення сервісів, які цікаві користувачем. У цьому ключі це дуже design dreaming company. Тоді як, наприклад, Google — engineering driven company. Тобто компанія віддає перевагу розробці. Проводить багато тестувань (A/B testing) і аналізу даних. UX research є, але він не є головним.

Я працювала в компанії сім місяців. Довелося звідти піти, бо в моєї мами була операція на серці, і я хотіла бути ближче до батьків. І це трагічний шматочок історії. Бо з початком повномасштабної війни я не знаю, коли знову їх побачу.

Я переїхала в Україну в червні 2021 року і віддалено з Києва працювала у Grab пів року. Це було пекло. Із Сингапуром у нас шість годин різниці. Інколи мій робочий день починався о 4–5 ранку. Я була лід-дизайнером, тож мала презентувати рішення на всю команду. І зазвичай це перша половина дня у Сингапурі. Інколи бувало так, що о 7 ранку я представляю свої дизайн-рішення, а в мене мішки під очима.

Зрештою, я вирішила шукати роботу в Україні. І рада, що ухвалила рішення поїхати із Сингапуру. Я встигла в червні побути у батьків, а в грудні відвідати тітку в Харкові. Це боже благословіння, що я всіх побачила та пообіймала. Зараз я не знаю, коли зможу поїхати в Крим чи в Харків.

До грудня цього року в мене була кримська прописка. Через те, що я поїхала з Криму 2007 року, а не 2014-го, я не стала подаватись на статус внутрішньо переміщеної особи, бо вважаю, що переїхала звідти добровільно і завчасно.

В мене був рахунок в «ПриватБанку», яким я користувалась до 2016 року. В інших банках я не могла відкрити рахунок, бо кримчанка. Мені це боляче, бо українські банки не можуть мене обслуговувати, а сингапурські можуть. Я вирішила цю проблему тим, що змінила прописку на харківську в грудні цього року. А тепер і в Харкові не житиму.

На кожен День Незалежності України я приходила в офіс у вишиванці (я її сама вишивала, тепер вожу її всюди з собою, частина моєї «тривожної валізки»)

Плюси та мінуси життя в Сингапурі

Коли я жила в Сингапурі, помітила його переваги та недоліки. Почну з останніх. Тут нелегко легалізуватись. Я вже згадувала про залежність від роботодавця. Тож якщо ви європеєць, отримати посвідку на проживання складно. Мій сусід, з яким я винаймала квартиру, прожив тут 10 років, двічі подавався на permanent residence і двічі отримав відмову. Навіть якщо одружишся із сингапурцем, проходиш цю процедуру. Тож не вдасться чітко планувати майбутнє.

Ще, ймовірно, ви не зможете придбати житло. Для іноземців воно коштує дорожче, іпотеку не дають, і вийдуть захмарні гроші. Приблизно півтора мільйона доларів за квартиру. У вас буде дорожча страховка, ніж у сингапурців, і не буде знижки на навчання дітей у школі.

Страхування тут необов’язкове, але без нього медичні послуги виходять дуже дорого. Наприклад, операція з видалення апендикса коштує 20 тисяч американських доларів.

Якось мій товариш з курсів англійської грав у футбол і травмував коліно. Операція на коліно обійшлася у 18 тисяч доларів. Якщо є страховка, вона все це покриває.

Найбільший мінус для мене — Сингапур далеко від дому. 12 годин займає переліт до Стамбула або Варшави. І ще звідти добиратися в Україну.

Серед плюсів — тут багато вакансій для дизайнерів. Сингапурці не вважають дизайн престижною професією, тому тут не так багато кандидатів.

Сингапур дуже вкладається в розвиток ІТ-сфери, адже це приносить суперприбуток і не вимагає великих площ, як-то металургія. Для країни, яка менша від Києва, це важливо. Тож тут багато стартапів і загалом компаній. У цій країні є офіси TikTok, Google, Meta й інших техногігантів. Зокрема, це пов’язано з низькими податками та розвиненою культурою інвестування.

У Сингапурі висока якість життя. Так, тут дорого винаймати хорошу квартиру з басейном і спортзалом, як-от у мене. Останню кімнату я знімала за 1200 американських доларів. Це трошки дешевше, ніж у Сан-Франциско. Але в Сан-Франциско за такі гроші ви будете жити в хижі.

Враження про сингапурців, країну та різницю менталітетів

Сингапурці дуже підприємливі. Закінчують навчання в університеті — і створюють свою компанію. Реєстрація компанії займає два дні, податки невисокі — 3–5%. Держава дуже орієнтована на бізнес.

У нас в Україні кажуть, що нам потрібен Лі Куан Ю (перший прем’єр-міністр Сингапуру, один з творців сингапурського «економічного дива»), щоб ми стали суперекономікою. Але я думаю, що нам для цього потрібні сингапурці. Вони надпрацьовиті, швидко вчаться, законослухняні та чемні.

Водночас в Україні вважають, що якщо ви працюєте понаднормово, то ви чудовий співробітник. У Сингапурі ж навпаки: якщо ви після 18:00 ще на роботі, то у вас проблеми. Ви або погано поставили задачі, або не розрахували час. Тобто є проблема, чому ви овертаймите.

Вони більш навчені працювати командою, і це прикольно.

Друзів серед сингапурців я знайшла, але не відразу. Як на мене, хороший спосіб заводити знайомства — йти на командні види спорту. Спорт допомагає зблизитись. Я займалася скелелазінням, і всі мої друзі звідти.

Насправді сингапурці відкриті до спілкування, особливо якщо ви не місцевий. Тут дуже люблять смолтоки, цього мені бракує в Україні. Місцеві часто запитують: «А яку ти їжу любиш в Сингапурі?». Скільки ж разів я на це відповідала! Я, до речі, люблю насі лемак — це рис з куркою і гострим соусом.

Всім, хто шукатиме роботу за кордоном, я раджу розвивати свій нетворк. Дуже нормально покликати когось на каву або просто спитати в листуванні: «Привіт! Як тобі працюється в цій компанії? Бо я теж хочу».

Можна в LinkedIn знайти співробітників компанії, не обов’язково HR, а, наприклад, продукт-дизайнера застосунку, який вам подобається, і запитати про вимоги до ролі.

Велика відмінність з Україною в тому, що в Сингапурі та на Заході продукт-дизайнер, UX researcher та UX writer — це три різні людини. А в Україні від кандидата очікують, що він має робити все.

Моя група зі скелелазіння

«Посада тут не порятує, якщо порушуєте закон»

Ще різниця в тому, що в українців інше відчуття особистих кордонів. В нас нормально кликати когось, доторкнувшись до плеча. Ми часто обіймаємось, у нас багато тактильного спілкування.

Коли заходиш в метро, люди стоять дуже близько. Після повернення додому мені було некомфортно від цього. У Сингапурі за гарасмент передбачено покарання. Не штраф, людина може сісти в тюрму. Як жінка я почувалася там більш захищеною.

Загалом тут суворо дотримуються правил. Я була шокована, що під час карантину в Україні багато хто не носить маски. Сингапурці щодо цього дуже відповідальні: якщо ви без маски, штраф 300 доларів. Але для іноземців це не просто штраф, їм ще можуть анулювати візу.

Чула таку історію про британців. Коли під час карантину було заборонено збиратись більше ніж шість людей, компанія британців винайняла яхту. Їх було восьмеро, здається, вони виїхали в море і думали, що їх ніхто не помітить. На них нажалілись, і відпочивальників затримала поліція. У всіх забрали візи й дали штраф по 3000 доларів. А там були і топменеджери. Тобто посада тут не порятує, якщо порушуєте закон.

Позиція держави така, що незалежно від статку та походження, люди мають підкорятись правилам — усі перед законом рівні. А ще у Сингапурі дозволені тілесні покарання.

Один з прикладів — не можна малювати графіті. Тут є мурали, але на них беруть дозвіл. За несанкціоноване графіті дають покарання — 6 ударів палкою по дупі. Від одного чи двох ударів у людини буде розсічення шкіри.

Одного разу в 1994 році сюди приїхав американський турист, який не вірив, що так можуть карати. І вирішив випробувати. Він намалював графіті, і його затримали. За нього просило посольство США, але позиція прем’єр-міністра була така: якщо караємо сингапурців, то маємо карати і іноземців. Той хлопець отримав палкою, і це був великий дипломатичний скандал.

А ще Сингапур не підписав Женевську конвенцію, тож тут є смертна кара — за наркотики. У 1998 році тут повішали нідерландця.

«Сингапурці зазвичай спрямовують 50% зарплати на інвестиції та заощадження»

Пенсійна система у Сингапурі відрізняється від нашої. Скільки ви за життя назбирали, стільки й матимете. Держава дає субсидії на комунальні послуги та знижки на медпослуги, але пенсією не забезпечує, як у нас.

Часто буває ситуація, коли сидите на фудкорті, а за вами прибирає бабця. І мені було боляче перший рік, я хотіла допомагати. Але потім мені друг-сингапурець пояснив, що треба залишати брудний посуд, щоб ця бабця його прибирала. Мовляв, якщо виноситимеш його сама, то в неї не буде роботи. Це культурний шок, який відчуває більшість європейців, коли приїжджає сюди.

Тож сингапурці зазвичай спрямовують 50% зарплати на інвестиції та заощадження. Тут люди змалку вивчають фінансову грамотність і активно інвестують. Через те, що життя в Сингапурі дороге, ви маєте про це дбати.

Зарплата тут залежить від вашої освіти. На оплату кімнати я витрачала трохи менше як 30% доходу, на їжу — 20%.

Середні зарплати для дизайнерів: джуніори отримують від 1500 до 2500 доларів за місяць; мідли та сеньйори — від 3200 до 6000 доларів; ліди — від 5800 і вище.


Загалом я вважаю Сингапур дуже класним місцем і вдячна за цей досвід. Але я б не хотіла повертатись в Азію, бо це далеко від близьких. Якщо пощастить знайти житло і роботу у Львові, то тут залишусь. А далі не загадую, бо дуже скоротилися перспективи.

Маєте важливу новину про українське ІТ? Розкажіть спільноті. Це анонімно.І підписуйтеся на Telegram-канал редакції DOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось19
До обраногоВ обраному4
LinkedIn



2 коментарі

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.

Так вот как они победили эти уродские обрисованные стены которые во всех городах мира.

К стати, был несколько раз в Синге. Больше всего впечатлило насколько там органично вписывается природа в городскую застройку. Деревья прямо в небоскребах растут.

Дуже цікаве інтерв’ю!

Підписатись на коментарі