Сабатікал із захисту держави. Як DevOps Engineer повернувся з Англії в Україну та документував воєнні злочини росіян за допомогою дронів

Олександр Радзіховський, Senior DevOps Engineer у YASA, після початку повномасштабного вторгнення рф повернувся до України з ПМП в Англії та через «хабар» записався у добровольче формування територіальної громади (ДФТГ) «Борщагівка», де почав виконувати функції аеророзвідника та фахівця зі зв’язків із пресою. Специфікою айтівця стало відеодокументування воєнних злочинів російських окупантів. Також він розробляє софт для дронів з автоматизації систем розпізнавання супротивника.

В інтерв’ю DOU Олександр розповідає про досвід роботи в Amazon, будні в ДФТГ, специфіку керування дронами під час війни, втрати на фронті та співпрацю зі світовими медіа. Також він зізнався, як війна змусила переосмислити життєві цінності та дала поштовх до заснування нового ІТ-бізнесу, покликаного допомогти українській армії стати більш ефективною.

Про перші дні війни та рішення повернутися з Лондона в Україну

— Пригадай, де ти був у момент вторгнення росії в Україну? Як сприйняв цю звістку?

Я був в Англії. Оскільки різниця в часі становить дві години, то це була приблизно четверта ранку, коли мені зателефонувала дружина друга і повідомила про те, що їх бомблять. Хто саме бомбить, я в той момент, серед ночі, не осягнув. Вона каже: «Саша, ти не розумієш! Нас бомблять, на нас напали!». Тоді все стало ясно.

— Що найперше зробив?

Я розбудив дружину, яка спала поруч, і сказав, що росія напала. Вона зрозуміла, що це означає. Я «сів на телефон», почав обдзвонювати друзів, котрі були в Україні — колишніх військовослужбовців. Вони мені сказали: «Саня, ми вже в дорозі, висуваємося на кордон». У них була власна зброя. Я відповів: «Окей, я переказую гроші на ваші картки, щоб у вас було пальне та інші необхідні речі».

— Коли ти приїхав в Україну?

5 березня. Раніше не міг, бо 26 лютого мав заздалегідь призначену важливу зустріч — оформляю документи на британське громадянство. Саме тоді сказав дружині, що планую і хочу їхати в Україну. Вона відповіла: «Звісно, я тебе розумію. Роби так, як вважаєш за потрібне». Тож я вирушив, а вся родина залишилась в Англії — дружина та двоє дітей.

Про потрапляння в тероборону Києва «через хабар»

— Як ти попав на фронт?

Коли повернувся в Україну, постало питання, чим я буду займатися, що можу робити. Боєць з мене такий собі, адже маю проблеми із зором. Насправді я непридатний для військової служби, маю так званий білий квиток. Тож я розумів, що якщо піду до військкомату (Територіальний центр комплектування та соціальної підтримки — ред.), то мені світить максимум копання траншей або інша фізична робота. А Senior DevOps Engineer як копач траншеї — це дуже погана ідея.

Знав, що можу допомогти значно більшим, тому зупинився на територіальній обороні. В ТрО на початку березня потрапити було суперскладно, хіба що через хабар. У мене був джип, на якому приїхав із Лондона. Приходжу до друга, який також повернувся в Україну, і він каже: «Там є класний підрозділ на Борщагівці, який безпосередньо фігачить орків на Житомирській трасі».

Джип, який спростив Олександру потрапляння в тероборону

— То ти віддав свій джип за те, щоб потрапити в тероборону Києва?

Не те що віддав — я на ньому працював. Приїхав у ТрО і сказав: «Я ось такий чувак, ось таке я вмію, в мене є колеса, можу їздити». Мене запитали: «А стріляти вмієш?». Відповів, що ні. Вони пообіцяли видати зброю й навчити з неї стріляти. Також запитали, чи вмію «літати». Після ствердної відповіді призначили мене оператором дрона.

«Все, прямо тут сідай, і поїхали на позиції. Зараз виїжджає група, падаєш їм на хвіст і робиш те саме, що й вони. Ми подивимося, хто ти, а ти побачиш, хто ми», — сказали мені.

Це був мій перший виїзд. Я просто стежив за хлопцями, дивився, як вони працюють. І так все понеслося.

— Який мав досвід керування дронами в минулому? Чи були власні безпілотники?

Користувався дронами раніше, літав просто для задоволення. Я готувався до подорожі на мотоциклах по Латинській Америці. Цього року в жовтні ми мали їхати кататися з другом із Києва, який зараз працює в Сіетлі розробником в Google. Ми хотіли взяти дрон, знімати класні відео, а оператором мав бути я. Я цікавився цією темою, керував різною літальною технікою.

Також в одній із колишніх компаній у нас був проєкт із доставки за допомогою дронів. Я вірю в те, що за цим майбутнє. Так, дрони зараз не дуже ефективні, не піднімають великих вантажів, не повною мірою виконують свої функції через відсутність регулюючого законодавства. Але це цілком нормальний розвиток технології, коли вона починається від ідеї до втілення, а потім її регулюють.

— Як проходили перші дні в теробороні?

В нашій групі було декілька дронів. Кожен виконував своє завдання. Коли я зняв свій перший сюжет за допомогою БПЛА, кажу: «Ух ти, класно, чуваки, ви круто працюєте». А вони відповідають: «Це ти ще не бачив, що ми зняли декілька днів тому», — і показують мені розстріл цивільних на Житомирській трасі. Я їм: «Хлопці, ви розумієте, що це таке?». А вони: «Так, але зараз це не на часі, нам танчик треба „зловити“, тому ти займайся сам цими відеороликами, придумай щось». Важливо, що у ДФТГ ти маєш повну автономність, у тебе немає керівника, а більше координатор, який допомагає.

— У чому полягає твоя робота?

Ходили з хлопцями в розвідку, літали. Я можу класно керувати дроном, знімати ролики, комунікувати зі ЗМІ, показувати їм знятий матеріал, возити на позиції тощо. Саме цим я найбільше й займався.

— Імпровізувати можна скільки завгодно і як хочеш?

Так. Ти маєш завдання і вільний у своїх діях щодо його виконання. Мені дали дрон, кілька людей-автоматників, у мене є машина, і все — уже працюю. Необхідно «зловити» танчик чи щось інше зняти, показати ролик журналістам? Виконуєш. У тебе немає командира, але є координатор, який узгоджує ваші дії з іншими підрозділами. Це потрібно для того, щоб ми одне одного не перестріляли, а головне, щоб наші дії координувалися з вогневою підтримкою, іншими групами та розвідниками. Адже працювали ми в таких місцях, де без злагодженості не обійтися.

Про документування воєнних злочинів

— Що саме доводилося знімати? Ти зазначав, що одні знімали переважно техніку, а інші — факти, які потім можуть стати доказами в Міжнародному кримінальному суді в Гаазі. На чому більше зосереджувався?

Моїм завданням були насамперед докази воєнних злочинів росіян. Групи, з якими я працював, концентрувалися на техніці й живій силі. Але часто, наприклад, ми знаходимо ціль, і нам кажуть: «Ви стоїте в черзі на ураження, чекайте». І очікувати можна шість годин. Саме тоді є можливість підняти дрон, політати, дорозвідати, що ціль на місці. У такі моменти я й почав займатися документуванням. Знімав, де хто стоїть, що робить.

Наприклад, я літаю дроном і бачу розстріляних людей. Запитую в хлопців, чи можна туди підійти й подивитися (адже там ці орки бігають і можна легко нарватися на засаду). Зі мною декілька хлопців висувається на позицію і знаходять людей, розстріляні тіла, розбиті машини. Тоді я телефоную журналістам і кажу: «Приїжджайте, задокументуємо».

Журналісти приїжджають, знімають це все. Якщо починається «двіж», ми тікаємо під обстрілами. Одне слово, весело.

З телевізійниками французького BFMTV після зйомки сюжету під Києвом

— Твоя робота полягає у спостереженні? А не доводилося керувати бойовими дронами, які можуть самі вражати цілі?

Ми користувалися лише комерційними дронами. Ті, що можуть завдавати уражень, більш спеціалізовані. Такий дрон має технічні засоби, які вимагають відповідного тренування, щоб ти сам себе не підірвав або не втратив коптера. Саме через це, наприклад, ми принципово не скидаємо міни.

Та й не було в нашій теробороні нічого цього. Ми мали лише трофейні засоби, відбиті у ворога, та особисту зброю. Оскільки зараз у Києві відносно тихо, я сконцентрувався на підлаштування комерційних дронів для виконання ними бойових задач, окрім розвідки. Ми працюємо з інженерами над тим, щоб переобладнані комерційні дрони могли скидати вибухівку.

Часто, коли ми чекали в черзі на вогневе ураження противника, то могли б скидати свої боєприпаси. Особливо коли ворожа техніка заведена і біля неї стоїть «мазута» (так ми називаємо орків, які працюють із технікою). У такі моменти скинути гранату на них не складно, адже під час роботи двигуна нічого не чути. І коли ми підлітаємо, то можемо прямо в люк їм заглядати — вони все одно не помічають коптера.

— А як реагують, коли помічають дрон?

Навіть просте літання над ворогом має сильний психологічний вплив. По собі знаю, що в тебе з’являється боязнь коптера, — коли ти розумієш, що висить у повітрі, ти його чуєш, але не бачиш. Тому орки, помітивши дрон, тікають, ховаються. Це також не дає змоги їм якісно виконувати бойову задачу. Тож навіть якщо ми не завдаємо вогневого ураження як розвідувальна група, то все одно їх турбуємо, діємо на мізки, і таким чином сковуємо їхню активність, навіть не даємо нормально сходити в туалет.

Про специфіку керування дроном на війні

— Наскільки відрізняється робота з керування безпілотником у мирний час і в реальних боях на війні?

Є великі нюанси саме в керуванні дроном. Насамперед — у тебе стріляють. В мирному житті ти спокійнесенько собі вилазиш на гарний горбочок, шукаєш гарний зв’язок зі супутниками, піднімаєш його і спокійно собі літаєш. У воєнний час ти ховаєшся, причому якомога краще. І коли рівень прийому супутників мінімальний, вже можна летіти.

Літаєш на дуже короткі відстані. Це означає, що треба підійти до противника досить близько, на відстань одного-двох, максимум трьох кілометрів. Піднімаєшся якнайвище, щоб ворог тебе не побачив. Причому швидко, адже в момент старту оператор найбільш вразливий, бо перебуває поруч із дроном.

Робота оператора БПЛА полягає не тільки в літанні, а й коригуванні вогню. Оскільки працюєш у режимі радіоелектронної боротьби, то треба вміти чітко передавати координати групі вогневого ураження. Особисто я не займався коригуванням — це ціла наука.

— Як багато втратив дронів на фронті?

Дрон на війні вважається розхідником, витратним матеріалом. Це як патрони. Але він коштує грошей, і немалих, тому ти не будеш нехтувати ним, як, наприклад, автоматом Калашникова: землю обтрусив — і так зійде.

У нашій роті в найкращі часи було чотири мобільні групи з дронами. В середньому це дві робочі бригади з коптерами, котрі виїжджали на завдання саме як оператори дронів.

Мій колега та я не втратили жодного дрона. Водночас інший мій колега втратив досить дорогий коптер. Це більше пов’язано з психологією оператора, все залежить від твоїх рішень: чи підлетіти ближче, чи збільшити зум камери або ж облетіти з іншого боку чи не летіти взагалі.

Схильна ухвалювати ризиковані рішення людина втрачає більше дронів, а більш обережний оператор — менше. Також має значення досвід і вміння користуватися дронами, розуміння фізики. Комбінація цих факторів і особистого ризику впливає на кількість втрачених дронів.

Я бачив людей, не в нашому підрозділі, які піднімали дрон за $10 тисяч і на першому ж виході втрачали його. Волонтери гуртом збирали на цей дрон гроші, а військовослужбовець просто взяв, піднявся, сказав: «Ой, бл**ь» — і зронив його.

Тому важливо розуміти, з ким і як працюєш, наскільки людина готова ризикувати, наскільки вона адекватна і несе відповідальність за ці гроші. Я вважаю, що людині варто розуміти дороговизну обладнання, з яким вона працює.

З уламком від авіабомби ФАБ 500 у селищі Бишів (Фастівський район)

— Дрон можуть збити автоматом? Чи потрібні спеціальні засоби?

Так, автоматом можна збити. Було два випадки, коли попадали в дрон мого колеги з позивним «Заноза». Одного разу дрон прилетів із простріленою калібром 5.45 лопаттю.

— Відео передається в онлайн-режимі й одразу записується на твій пристрій і дрон?

Саме так, ти бачиш це відео.

— А якщо ворог отримує дрон, то може переглянути відзнятий матеріал?

Так, відео зберігається на самому дроні. Орки його можуть переглянути, і це дуже напружує.

— Можна своє обличчя випадково зняти чи власні позиції, наприклад...

Так, часто оператори дронів на цьому паляться. Тому, коли працюєш із дроном, обличчя має бути закрите. Починаєш знімати тоді, коли вже дрон піднявся, щоб тебе не можна було ідентифікувати. Те саме стосується власних позицій. Тому треба бути дуже обережним.

— Якими конкретно цивільними дронами користуєшся, яка їхня вартість? Тобі їх дали чи сам закупив?

Цивільні DJI Mini 2, DGI Mavic 3 та Auto 640 K. Їхня вартість від $700 до $10 тисяч. Ці дрони мені надали друзі. Останній передали, коли побачили, що це ефективно й гарно працює — його купили саме для мене і моїх задач. Він досі літає.

Про співпрацю з міжнародними ЗМІ та втрати побратимів

— Скільки годин матеріалу ти назнімав за допомогою коптера?

Важко підрахувати. Зараз ведуться дві великі кримінальні справи про скоєння воєнних злочинів. Їх передали в міжнародні організації Metropolitan Police (Велика Британія), Public Prosecutor General (Німеччина) та French Prosecutor (Франція). Також іноземні ЗМІ загалом зняли майже 40 сюжетів про роботу нашого підрозділу, зокрема CNN, BBC, ZDF, «Аль-Джазіра», «1+1» тощо.

Розумію, що думка людей, які живуть за кордоном, має значення. Тобто люди там впливають безпосередньо на своїх політиків, а вони вже — на ситуацію в країні. Тож ті сюжети й жахливі кадри розстрілів мирних людей російськими військовими, які ми передавали за кордон, мали вплив на іноземців.

Але як ти можеш порахувати, скільки відзняв? Наприклад, один випуск BBC за вечір — це 3,5 мільйона унікальних переглядів, за даними цього каналу. Часто я просто надавав інформацію, допомагав журналістам перебувати на позиціях, працювати з нами, документувати ці злочини.

— Чи були втрати серед колег-операторів дронів, яких поранили чи вбили під час виконання завдання?

Втрати були в сусідніх підрозділах. Звісно, це небезпечна спеціалізація, адже в тебе стріляють. Цього достатньо для того, щоб розуміти небезпеку. Вони не жартують, коли відкривають по тобі вогонь — реально хочуть тебе вбити. Взагалі оператор дрону є пріоритетною ціллю, тому що він — людина, котра тебе бачить.

До того ж не всі місцеві можуть бути на твоєму боці. Дехто передає інформацію ворогу, тому висування групи передбачає ризик, що тебе бачать цивільні люди, які можуть доповісти росіянам. Це пряма небезпека бути розстріляним навіть на підході до позиції зльоту.

— Це й небезпека ворожих засідок так само?

Так. Нарватися на засідку — це найгірше. Вони знають, що ми розвідники, тому ставлять у пріоритет наше знищення.

Про те, як змінився на фронті й коли може закінчитися війна

— Як тебе змінила війна? Чого ти навчився і що зрозумів?

Війна — це ціле маленьке життя. Я почав багато чого розуміти, дивлюся з позиції життєвого, професійного досвіду, ефективності. Розглядаю війну як технологічний процес. Але я радий змінам, як би це не звучало. Мені здається, я став кращою людиною, почав більше цінувати прості речі та не перейматися матеріальним. Наприклад, моя теща днями потрапила в аварію в Англії та трохи пошкодила машину. Якби це трапилось раніше, я б засмутився, а зараз — фігня.

Дружба, слово, взаємодопомога і везіння набули для мене великого значення. Раніше я вважав, що везіння — це щось примарне, математичне, як теорія вірогідності. Зараз я це переглянув. Адже коли повз тебе проїжджає танк і не помічає твоїх колег, а вони просто вдавлюються в стіну, після цього починаєш по-іншому дивитися на везіння.

Також війна показує найкращі й найгірші людські риси. Якщо раніше для пізнання людини потрібен був рік, два чи п’ять, то на війні вона проявляє себе дуже швидко. І в цьому є певна краса.

— Як вважаєш, коли закінчиться війна?

Одного разу я вже сказав, що війни не буде в лютому, бо все свідчило про невигідність такої війни для росії. Моя теща, дуже хороша людина, навпаки, передбачила її, ніби знала, що це станеться. Тож моїм прогнозам я б не дуже довіряв.

Це екзистенційна війна. Ми з росіянами абсолютно різні. Це як демократія і комунізм, біле і чорне — вони не можуть існувати разом. Тому, поки росія або Україна існують у теперішньому вигляді, війна постійно триватиме. Тут або росія має стати демократичною, виборною, відкритою країною, або Україна — комуністичною, закритою, деспотичною. Тоді закінчиться війна.

Я передбачаю, що активна фаза триватиме ще пів року — рік. А потім буде те саме, що триває на Донбасі вісім років. Проблема полягає в тому, що не від України залежить, скільки триватиме війна, а лише від агресора. Тільки він може знати, скільки в нього вистачить сил.

На фоні розбитої ворожої техніки в Бучі

Про Україну після перемоги та зміну суспільства

— Якою ти бачиш Україну після перемоги? Чи буде вона такою, щоб ти міг повернутися з Англії сюди жити?

Ні. Я чесний із собою щодо того, що ніколи не повернуся в Україну. І, на жаль, мої діти також. Я дуже люблю Україну і вже довів це тим, що повернувся сюди у важкі часи і взяв зброю до рук, ризикую життям.

Україна — моя Батьківщина. Проте, на жаль, я не бачу передумов до того, що найближчим часом вона стане такою країною, до якої я повернусь. Я вже казав, що місяць на війні — це ціле маленьке життя. Нині відбуваються зміни, люди починають розуміти вартість свободи; те, що за неї варто боротися. Розуміти, що не можна брати хабарі, не можна корумпувати. Тому що ти зараз виграв, але в майбутньому — програв.

І, на жаль, аби одні люди це зрозуміли, інші мають загинути — причому гинуть найкращі. Це в жодному разі не в докір тим, хто вижив. Здебільшого люди — як малі діти. Я як єврейський хлопчик негарної зовнішності мусив вмикати свій мозок трохи більше й частіше. Свого часу я захотів виїхати з країни, тому що відчував, що насувається щось небезпечне, ось просто на фізичному рівні. Якщо мене зіб’є депутат в Україні — я не можу нічого гарантувати. В мене був класний будинок у Києві, все шикарно, чудова дружина, але на те, що відбувається поза межами мого будинку, я не можу впливати — ні на якість надання медичних послуг, ні на поліцію тощо. Я прагну безпеки своїм дітям і близьким, саме тому відчував, що мушу поїхати.

Про повернення в Англію та розробку нових програм для дронів

— Скільки часу плануєш залишатися в Україні?

Мій часовий ліміт обмежується коштами на банківському рахунку, які постійно зменшуються. Мені потрібно годувати родину. Моя дружина зараз взяла повністю на себе фінансовий та господарський тягар. Поки я тут, вона забезпечує всю сім’ю, включаючи наших батьків. А ще дружина встигає доглядати дітей і допомагає іншим переселенцям в Англії. Ось хто справжній герой!

Бій за Київ ми виграли. Наразі я працюю як інженер, допомагаю інженерним групам. Але насправді вже шукаю можливість повертатися. Тому що мій сабатікал має кінцевий термін — треба повертатися на роботу.

Поки що я працюю з логістикою, доставляю нові, кращі дрони. Розробляємо системи скидання боєприпасів, а також автоматизованого розпізнавання цілей. У нас є гігабайти відзнятих матеріалів із технікою, і тепер цікаво автоматизувати та категоризувати це: де й коли це було знято, який тип бойових машин, їхні координати.

Стався перелом військової доктрини, вони різні. Російська є тупою та прямолінійною: висунулися, закріпилися, працюють; і нова українська — хитра, гнучка, коли беремо не кількістю, а якістю. Бо у нас немає такої броні, вогневої потужності, як у них. Але в нас є мізки та креативні люди.

Запорука нашого успіху полягає в тому, що ми постійно змінюємось. До того моменту, як вони вивчать нас, ми маємо придумати щось нове.

Наприклад, наступний проєкт, який я хочу зробити, щоб дрон автоматично міг розпізнавати різні види ворожої техніки, заносити в базу даних. Зараз займаюся софтверною частиною. Можу робити багато інших прикольних штук, які знищуватимуть ворога краще, ніж куля. Тому що куля діє точково, «Град», артилерія працює по площах, а айтішники і журналісти — охоплюють цілі сектори й країни.

Український і британський прапорці на кітелі Олександра

Про роботу сисадміном у «Київстарі» та релокацію в Англію

— Розкажи, ким ти працював до війни і скільки років перебуваєш в ІТ-сфері?

Я навчався в Київському політехнічному інституті, кафедра автоматизації виробництва, факультет хімічного машинобудування. Після цього працював у компанії «Київстар» інженером ІТ-систем: з 2005 по 2011 роки. Був там системним адміністратором.

— Коли поїхав на ПМП за кордон?

Усе життя я хотів переїхати в іншу країну. Вважаю, що людина має невід’ємне право обирати, де вона хоче жити. Спочатку я хотів виїхати до Німеччини, вивчав німецьку мову. Потім замислився про Канаду. А коли зустрів свою майбутню дружину, то запитав, як вона ставиться до переїзду за кордон. На той момент вона була моєю дівчиною, тож відповіла, що згодна їхати тільки зі своїм чоловіком. Натяк я зрозумів. Ми одружилися і почали планувати переїзд.

Власне, переїхали через навчання. Дружина — маркетолог, пішла вчитися у London Business School на дворічний MBA. План був такий, що, поки вона навчається, я знаходжу роботу, закріплююся. Оскільки я айтівець, мені мало бути легко працевлаштуватися. І це виявилося правдою, оскільки я знайшов роботу буквально за два дні. Не найкращу, але на прожиття вистачало.

Дружину після навчання запросили працювати в Amazon, і вона з часом перетягнула туди й мене. Ця компанія оплатила нам візи, я пропрацював там майже три роки. До речі, те, що говорять про Amazon — це правда: там справді важко працювати, вони вичавлюють з тебе всі соки.

Про роботу в Amazon

— Чим займався в Amazon? Що дав цей досвід?

Я дуже вдячний Amazon за здобутий досвід. Це був офігенний час. Працював на позиції Device Lab Engineer, Hardware Engineer. Відповідав за різні хардверні штуки, автоматизацію.

Священна корова Amazon — це основні Leadership Principles (лідерські принципи — ред.), і вони про них дбають. Ти маєш автоматизувати все, що можна автоматизувати. Це дуже корелювалося з моїм особистим відчуттям: ти маєш проблему, яку треба розв’язати, і тобі дають майже повну свободу для цього.

Ще мені дуже сподобалася можливість робити помилки. Адже помилка — це теж частина процесу. Помиляючись, ти просто більше дізнаєшся про процес, який раніше не знав.

Загалом робота із дуже розумними людьми — це круто. Amazon завдяки своєму бренду може збирати найкращих людей на ринку. Водночас ця компанія була нашим спонсором, заплатила за наші з дружиною візи. Після Amazon твоя ціна на ринку значно збільшується, просто тому що в тебе є відповідний рядок у резюме.

Кажуть, що в Amazon гарно платять. Насправді це не зовсім так, я можу посперечатися. Я знаю десятки й сотні інших українців, які працювали чи досі працюють в Amazon. Після досвіду роботи в цій компанії їм платять значно більші гроші на нових місцях — твоя зарплата збільшується майже вдвічі завдяки досвіду роботи в Amazon.

— Де зараз працюєш?

Наразі я Senior DevOps Engineer у компанії YASA (Yokeless and Segmented Armature). Це оксфордський стартап, яка нині належить виробничому об’єднанню Mercedes Group. Мій начальник — це людина, яка розробила тип електричного двигуна YASA, призначений для електрокарів.

Цей двигун і генератор вважають значно ефективнішими за всі наявні на ринку. Він дорогий, але це сегмент спортивних автомобілів та авіації, де гроші не мають особливого значення.

Це також Бишів, куди прилетіла рашистська бомба. Все побило, а пам’ятник Шевченку вцілів

Про тимчасовий сабатікал на нинішній роботі

— Чи продовжуєш зараз віддалено з України працювати на свою компанію в Англії?

Ні, це неможливо. Я взяв сабатікал з поясненням «робота з ментальним здоров’ям».

— На роботі без проблем пішли на це?

За що мені подобається працювати з британцями — вони відчувають, що мають чимось допомогти. Коли почалася війна, я просто зник. Керівник пише: «Чувак, ти там?», а я відповідаю: «Зайнятий, потім». І тиждень просто не виходив на зв’язок, тому що займався логістикою, розміщенням, евакуацією.

— Вочевидь, сеньйори можуть собі дозволити такі витівки...

Можливо. Через тиждень я вийшов на роботу і сказав: «Хлопці, мені треба з вами поговорити. Розумієте, війна в Україні забирає всі мої думки, ментальну енергію, вона просто забирає все. Я сплю 3–4 години на день і зараз серцем і душею там».

На що мені мій керівник відповів: «Так, те, з чим українці стикнулися, це суцільне зло». Британці це добре розуміють, адже бачать в нинішній Україні Англію 1939 року. Тож Британія зараз одна з тих країн, які найбільше допомагають фінансово та зброєю.

Мій керівник, як людина дуже освічена й вихована, сказав: «Я повністю тебе розумію — будь ласка, ти можеш брати сабатікал і робити те, що мусиш. Ми тебе підтримуємо й надамо будь-яку допомогу».

Маєте важливу новину про українське ІТ? Розкажіть спільноті. Це анонімно.І підписуйтеся на Telegram-канал редакції DOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось32
До обраногоВ обраному5
Підписатись на автора
LinkedIn



18 коментарів

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.

Думки Олександра стосовно України цікаві тим, що у нього є бачення і з середини, і зовні. І, можливо, він підкреслив основні/першочергові наші проблеми.

«Проте, на жаль, я не бачу передумов до того, що найближчим часом вона стане такою країною, до якої я повернусь.» — ну это мы еще поглядим...

Жду очередную статью про вернувшегося айтишника через пару лет: «Як я зрозумів, що помилявся щодо України, зрозумів національну ідею і вирiшив повернутися назавжди.»

За 30 лет не случилось, а за 2 вдруг произойдёт?
Наоборот, после победы Украину ждёт еще доп слой проблем типа «недоторкашек военных», «попилов на планах маршалов» и прочего.

К тому же выбор автора был совершенно осознанно сделан.

Ну я скажу так, в любом государстве есть проблемы и темная сторона, просто мы, Украинцы, привыкли вечно жаловать на жизнь. Я родом из Донецка и скажу, что и до войны на Донбасе видел будущее в Украине и не имел привычки жаловаться, и позже, живя в Киеве — этого не случилось.

Просто одни живут в этом государстве и хотят сделать его лучше, а другие «не видят будущего в Украине», приравнивая родину к стране третьего мира, что уже в корне проигрышный вектор мышления — и это очень неприятно слышать.

Знаете почему в Англии, США, та даже Польше нет таких проблем как в Украине? Да потому что они бросают все силы чтобы сделать что-то лучше в своей стране, хвалят ее и лелеют, не жалуются на жизнь и не ищут вариантов как-бы завести трактор поскорее...

P.S. Спасибо автору за его вклад в любом случае, но если это такой себе прощальный жест для своей родины, то это и в некотором смысле его успокоительный самообман, но по сути человек никому ничего не должен. Поэтому не мне судить. Сейчас много людей покидает Украину навсегда, просто обидно что некоторые пренебрежительно об этом говорят. Покидают не потому-что вынуждены, и сейчас не безопасно оставаться, а покидают так как вообще не хотят ни в каком виде оставаться тут жить — ведь где-то «трава зеленее».

Герой статьи не видит будущего для себя)
Чего тут неприятного?
Кому-то нравятся пельмени, а кому-то огурцы.
Мнение героя звучит достаточно легитимно, учитывая то что он приехал из сытой страны защищать Украину. «Послевоенным романтикам» стоит обратить внимание на суровую правду, отрезвляет.

Ну, видимо именно поэтому у нас в стране до войны было так много людей «вне политики» Для кого-то гос-во это дом, а для кого-то дом это только его квартира. С таким подходом действительно до Европы нам еще далековато братцы...

Продолжайте в том же духе, гордиться достижениями наших украинцев где угодно за паребриком, но только не в Украине...

Да и в целом нет смысла вступать в полемику, я бы хотел услышать мнение героя этой статьи, но я не особо верю что Олександр поделиться своим опытом и мнением на эту темы, человек и на войне побывал, и интервью уже дал и уже почти гражданин Великобритании. Зачем ему это? Своих целей описанных в статье я уверен он уже достиг.

Меня не особо волнует как это звучит, это мое мнение.

«Наприклад, наступний проєкт, який я хочу зробити, щоб дрон автоматично міг розпізнавати різні види ворожої техніки, заносити в базу даних.» Это отличная идея, как раз недавно думал о такой разработке... Интересно есть ли уже аналоги?

Очень жаль что происходит утечка мозгов из Украины.

К сожалению нам с детства навязывали мысли что где-то лучше, но не у нас, оттого и тренд урвать кусок здесь и сейчас, слабый инвестиционный климат, и многое вытекающее. Я как человек что за последние 8 лет объездил десятки стран могу сказать, что комфортнее чем в современной Украине (до войны), нигде не живется. Да, можно понять людей что являются заробитчанами — работая за границей на фабриках, заводах, тощо... Но грустно слышать от независимого айтишника с достойным заработком не зависящим от локации — что Украина еще не скоро станет тем достойным для его жизни государством, эх =(

Дай бог нам победы, и процветания!

комфортнее чем в современной Украине (до войны), нигде не живется

в чому комфорт? в тотальній коррупції на всіх рівнях і некомпетенціх державних структур?
в повній відустності робочої правової системи?
В статті автор правильно розписав чому він не поверниться...

Update: прочитав ваші коменти вище і поважаю цю позицію. побільше таких людей у нас і ніхто не захоче виїзждати за кордон

Наприклад, наступний проєкт, який я хочу зробити, щоб дрон автоматично міг розпізнавати різні види ворожої техніки, заносити в базу даних. Зараз займаюся софтверною частиною.

 чи можна допомогти? Я в Лондоні, якщо це важливо.

Перебуваю у схожій ситуації. Хочу віддати позашляховик у ЗСУ, але не можу віришити дилему: в Англії авто праворульне і по закону в Україну на такому авто в’їхати не можу. Дуже цікаво було б дізнатись у Олександра, як він це зробив.
Єдине, що можна зробити, це оформити таке авто як гуманітарну допомогу на кордоні і попрощатися. Хотілося б норм заїхати та передати авто напряму війсковим, яким це потрібно, а не абстрактно залишити незрозуміло де і кому.

Дуже багато знайомих возять праворульні авто для військових з британії. Навіть є плюс, що водій сидить не там, де очікує противник.

дякую сміливому партріоту

Дякую за чудову статтю. Пишаюсь Олександром та всіма іншими, хто знайшов свій спосіб протистояння ворогу. Разом до перемоги!

Саме на таких людях як Олександр і базується наш спротив. Ще хочеться відзначити позицію дружини. Бо дуже часто такі ініціативи закінчуються на етапі сімейного обговорення і це завжди складна моральна дилема.

Підписатись на коментарі