До 21 року стати мідлом у великій компанії, CTO у стартапі, повчитися в Торонто та вступити до Оксфорду. Історія Дмитра Лопушанського

Львів’янину Дмитру Лопушанському — 21 рік. У школі він почав писати роботи для МАН і став заробляти перші гроші на розробці сайтів. Навчався в УКУ, працював Middle-розробником в EPAM, став CTO українського стартапу Harmix.

Коли почалася повномасштабна війна в Україні, небайдужі професори з Університету Торонто запросили українських студентів на чотири місяці на дослідження. Серед тих, хто успішно пройшов співбесіду, був і Дмитро. Також він встиг понад рік попрацювати як Senior Data Analyst у канадській лікарні, а нині є магістрантом Оксфорду. Ми поспілкувалися з Дмитром, щоб дізнатися, як йому вдалося встигнути це все до 21 року.

Про перші проєкти: «Я створив чат-бот NewsKit, який складав персоналізовані дайджести новин»

Я зі Львова. Ще у школі став займатися в Малій академії наук, написав кілька робіт з математики, технічних і комп’ютерних наук. Два роки поспіль проходив на всеукраїнський етап і брав призові місця.

Коли я вчився у 9 класі, у Львові якраз починалися курси GoITeens — і я пішов туди на Front-end. Розробляв лендинг і застосунок, що контролював час, котрий людина проводить у смартфоні, і міг обмежувати її. У мене була MVP-версія, але далі діло не пішло. Оскільки Apple випустила оновлення, де вбудувала цю функціональність в iOS, мені здавалося, що не було сенсу робити щось окремо.

Навчання на курсах тривало рік і залишило по собі гарні враження. Я навіть почав фрилансити для знайомих і заробив свої перші гроші — 250 доларів за розробку сайту. Мені подобалося, що можна було щось підготувати за два тижні, отримати гонорар, а потім за місяць знову взяти нове замовлення.

Коли я закінчив курс з фронтенду, друг Олег Новосад [у 2023 році DOU записував інтерв’ю з Олегом] запросив мене на стажування у свій стартап Severenity. Певний час працював там і продовжив IT-навчання. У 10 класі відвідував курс з бекенду, вивчав Python, створив свою соцмережу. Це був мікс класних фіч із Twitter, Facebook, LinkedIn і тих, що я вигадав сам. Наприклад, я створив гештеги з контекстом у вигляді емоджі. Це було весело, оскільки я розробляв усе з нуля: і бекенд, і фронтенд. Тоді таки запустив цю соцмережу поміж друзів.

Взагалі я люблю робити один проєкт, але реалізовувати його в різних напрямах. Наприклад, соціальну мережу, яку я готував в GoITeens, я брав для пітчинг-конкурсів, де вчився презентувати ідеї. Про неї ж написав науково-дослідну роботу та подавав її до МАН.

З вересня 2018-го та до кінця 11 класу я не відвідував жодних курсів, бо готувався до ЗНО. Вирішив вступати до УКУ, а для цього були потрібні високі бали. Тож більшість часу присвячував навчанню. Та все-таки я мав два проєкти. Перший — чат-бот NewsKit, який підбирав персональні дайджести новин для користувачів на основі вказаних тем, новинних ресурсів — і надсилав їх з тією регулярністю й о тій порі, коли хотіла людина. Ми з другом запустили цей чат-бот в Telegram.

На початку 2019-го, у 16 років, я написав у рубрику DOU-Проєктор про NewsKit — це була моя перша стаття на DOU :) Здається, ми тоді отримали до трьох тисяч користувачів. Цей проєкт був важливим етапом мого життя, оскільки він перший мав успіх. Збагнув, що мене драйвить, коли людям приносить користь те, що я створюю.

Ми з Марком, з яким розробляли NewsKit, працювали над чат-ботом фактично рік, але потім у нас змінилися пріоритети: обоє вступили до університетів. Платити за хостинг перестали, адже бот не приносив доходу, хоча ми й пробували додати підписку. Нині NewsKit недоступний.

Виявилося, що перейти з етапу прототипу на реальне виробництво — складніше, ніж я уявляв

Ще один проєкт, який я робив в 11 класі в межах Малої академії наук — пристрій для незрячих. Я тісно спілкувався зі спільнотою незрячих у Львові, Стрию, яка допомогла мені поступово покращувати прототипи. Цей пристрій мав три функції: визначення кольору, вимірювання рівня освітленості, попередження про перешкоди поблизу. Тоді на вітчизняному ринку не було схожих девайсів, а закордонні аналоги були значно дорожчими.

Я писав науково-дослідну роботу з цього проєкту та потрапив з ним на кілька міжнародних конкурсів, зокрема переміг у Сінгапурі, Малайзії та Туреччині. Потім з допомогою Малої академії мені вдалося отримати патент на корисну модель. Коли я вступив до УКУ, то хотів продовжувати працювати над пристроєм, проте було складно поєднувати це з навчанням. Виявилося, що перейти з етапу прототипу на реальне виробництво — складніше, ніж я уявляв. Але я досі маю бажання повернутися до цієї розробки.

Під час навчання в УКУ: «Мій перший досвід з клаудами — створення аналога пошукової системи Google»

Я добре склав ЗНО, мав середній конкурсний бал 200, тому міг вступити в будь-який виш України. Ще думав про навчання за кордоном, зокрема в Німеччині. Урешті зупинився на прикладних науках в Українському католицькому університеті, який здавався чудовим варіантом через спільноту та класну освітню програму з комп’ютерних наук, яка тоді діяла лише кілька років. Я також зміг отримати знижку на навчання і вдячний Антону Скрипнику, CEO української ІТ-компанії Kindgeek, за цю фінансову підтримку.

В УКУ навчання базується на проєктах. У мене є своя улюблена п’ятірка, але взагалі їх було значно більше. На першому курсі я створював медіамоніторингову систему, яка була продовженням чат-бота, але тут щодня аналізувалися тисячі дописів у кількох соцмережах і надавалася детальна статистика.

На другому курсі ми робили розподілену систему освітлення. Це був хардверний проєкт — незалежні пристрої на базі PSoC повинні були спілкуватися між собою через BLE Mesh мережу, щоб виконувати перелік завдань. Зокрема, системою можна було керувати зі смартфона та вона могла підлаштовуватися під музичний трек, який грав у користувача. Оскільки це розподілена система, то головною складністю було підтримувати стабільність у випадку втрати окремих компонентів. Ми реалізували автоматичне переобрання мастер-ноди через створення консенсусу між девайсами.

Третій проєкт був аналогом пошукової системи Google — мій перший досвід з клаудами. Ми запустили багато парсерів, зібрали п’ять мільйонів сторінок з інтернету за дві доби, проіндексували їх — і запустили платформу. Тоді я ще додатково розібрався в девопс-частині. Крім того, ми поєднали з ним наше дослідження з лінійної алгебри, де розбиралися, як працює PageRank — алгоритм рангування сторінок від Google, пропонували свої покращення і потім інтегрували цей алгоритм в пошукову систему, щоб сторінки теж рангувалися модифікованим алгоритмом, подібним до PageRank.

На третьому курсі ми розробляли аналог Docker на основі Linux namespaces і cgroups, що допомогло контейнеризувати процеси операційної системи. Я тоді детально розібрався з низькорівневими абстракціями Linux на рівні системних викликів.

До речі, навчаючись у виші, я розробив чат-бот для DOU. Після тієї статті про NewsKit мені написала Влада Зацаринна, чи можу я зробити щось подібне для них. Я, звісно, погодився, бо завжди захоплювався ІТ-спільнотою. Людина могла підписатися на теми, рубрики чи авторів, які її цікавлять — і коли виходив підхожий матеріал на DOU, бот надсилав його в момент публікації.

Ну й на третьому курсі я став допомагати своєму другу з КПІ з його стартапом Harmix, який підбирає музику за допомогою ШІ для компаній у сфері розваг. На останньому році бакалаврату офіційно долучився до нього як СТО і співзасновник. Ми залучили пів мільйона доларів інвестицій та почали розвивати проєкт [детальніше про Harmix Дмитро розповідав в інтерв’ю разом з Назаром Поночевним, засновником і СЕО стартапу — ред.].

В Українському католицькому університеті

Робота в EPAM: «Я міг би стати тим міфічним 21-річним сеньйором, але пішов з компанії раніше»

Я завжди хотів створити власний успішний великий IT-проєкт, але розумів, що мені потрібен досвід. Коли я навчався на першому курсі, УКУ запустили програму наставництва, яка поєднувала студентів з досвідченими спеціалістами в індустрії. У переліку менторів, з якими можна було сконтактуватися, був Віктор Чех, CEO ІТ-компанії Sombra.

Я подався — і пройшов. Віктор був моїм радником, ми говорили про те, що я хотів би запустити свій IT-бізнес, але не знав як. Я дуже вдячний йому за цінні поради. Зокрема, він пояснив на прикладі, яке зростання я міг очікувати зараз, а яке — якщо попередньо повчуся і наберуся досвіду. Тоді я збагнув, що мені потрібно попрацювати в аутсорсі, оскільки це — велика частина українського IT-ринку.

Так я зміг би подивитися, як працюють великі компанії, як вони знаходять і роблять масштабні проєкти. Спочатку на другому курсі я влаштувався до Big Data департаменту ELEKS в межах стажування від університету, але затримався там ненадовго — місяця на три, бо отримав кращий офер в іншу компанію.

Тоді влаштувався в EPAM, і мене одразу ж взяли на Middle-позицію — я якраз тільки закінчив другий курс. Проходив програму, яку вони запропонували — Big Data Retraining for Python Engineers. Я захоплююся системою покращення навичок співробітників у цій компанії, вони надають багато можливостей. Можна проходити сертифікації коштом компанії — чим я і займався. Був доступ до різних навчальних платформ, їхніх власних курсів. Перші кілька місяців я активно прокачував навички.

У серпні я потрапив на проєкт, на якому працював до від’їзду в університет Торонто. Не можу розповідати деталі через NDA, але проєкт був дуже цікавим. По суті, я керував головною платформою даних клієнта, яка обслуговувала мільйони користувачів. При цьому мав можливість інтенсивно вчитися на практиці.

EPAM має гарну систему кар’єрного зростання. Я міг би стати тим міфічним 21-річним сеньйором, про якого всі згадують на DOU, але пішов з компанії раніше. Щоправда, на той час мій персональний розвиток на проєкті уже був не такий стрімкий, як на початку.

Взагалі бачу зі свого досвіду, що перші пів року на проєкті ви більше забираєте ресурсів, ніж даєте. Тому вважаю, що варто залишатися в компанії щонайменше рік, щоб потім ще хоча б пів року приносити користь.

Звісно, мені платили хороші гроші — дуже приємна частина процесу. Думаю, що в певний момент можна зупинитися на цьому — просто отримувати гарну зарплату за те, що ти вже знаєш. Але тоді я якраз закінчував третій курс, мені здавалося, що для мене ще зарано зупинятися.

Мені важливо бути в середовищі, де я постійно інтелектуально навантажений, маю можливість швидко розвиватися. Майже через рік з початку роботи в EPAM мені випав шанс поїхати в університет Торонто. Для мене це були двері в новий світ — ще один стрибок, завдяки якому я міг зрозуміти ще більше різних технологій.

Переїзд до Торонто: «Ми навчали модель автоматично визначати, які аналізи потрібно здати пацієнту»

На початку 2022 року, на третьому курсі, коли я ще працював в EPAM, я подавався на кілька різних програм для студентів. Найцікавішим варіантом був Університет Торонто.

Коли почалася повномасштабна війна в Україні, небайдужі професори з цього вишу вирішили допомогти українським студентам і з небаченою раніше швидкістю — для найбільшого універу в Канаді — втілили це. Здобувачів вищої освіти з України запрошували на чотири місяці в Торонто на спільне з професорами університету дослідження. Повністю покривали переліт, проживання, платили щомісячну стипендію. Як я потім зрозумів зі слів організаторів, ціль програми була знайти талановитих студентів у сфері комп’ютерних наук, дати їм доступ до ресурсів вишу, щоб вони покращили свої знання, навички й пізніше могли застосовувати їх для допомоги Україні.

Щоб податися, потрібно було надіслати рекомендаційні листи, які я просив у своїх наукових керівників, мотиваційний лист, резюме, транскрипт-виписку оцінок. Потім у мене було інтерв’ю з лабораторією, чия діяльність була пов’язана з моїми інтересами. Це ML-лабораторія, яка спеціалізується на розробці моделей машинного навчання у сфері медицини. Пам’ятаю, на співбесіді ставили питання з теорії машинного навчання та статистики, яку ми вже вивчали в УКУ. Я успішно пройшов співбесіду і на початку травня переїхав до Торонто.

Тут я познайомився з людьми з різних регіонів України

Це був цікавий період мого життя. Я надзвичайно вдячний організаторам, лабораторії, зокрема професорці Анні Голденберг. По-перше, це був мій перший дослідницький досвід в ML. По-друге, я був частиною класної спільноти — вчився разом з талановитими українськими студентами. До того моє коло знайомих обмежувалося львівською IT-спільнотою, а тут я познайомився з людьми з різних регіонів України.

Проєкт, яким я займався, називався Machine Learning-Based Medical Directives. Щоб пояснити, у чому саме він полягав, розповім нюанси, як працює медицина в Канаді. Прийом у відділенні невідкладної допомоги лікарні влаштований так, що пацієнт спочатку чекає на медсестру, щоб вона описала симптоми та скарги — заповнила дані для медичного сортування, так звані triage notes. Додатково підтягується електронна медична картка (ЕМК), де міститься інформація про здоров’я людини, демографію та інші показники.

Потім пацієнта має перший раз побачити лікар — між цими двома етапами може бути багатогодинне очікування. Лікар каже, на які аналізи треба спрямувати людину. І після того, як вона їх здає, знову бачиться з лікарем — після ще одного довгого очікування. Нагадаю, що пацієнт зазвичай у критичному стані, оскільки мова про відділення невідкладної допомоги.

Щоб скоротити етап очікування і пацієнт міг одразу прийти до лікаря з потрібними аналізами, ми навчали модель, орієнтуючись на опис медсестри та ЕМК, автоматично визначати, які обстеження потрібно зробити. Коли людина, наприклад, приходить з поламаною рукою — зрозуміло, що їй потрібен рентген. І щоб це визначити, не треба чекати скерування лікаря. І схожих ситуацій багато. Ми мали гарні метрики — і ML-модель могла точно вказати з опису, на які аналізи потрібно відіслати пацієнта. Моє завдання полягало в тому, щоб залучати моделі BERT, RoBERTa, дотреновуючи їх на медичних даних.

У нас було якісне середовище для таких досліджень. Я входив до дослідницької команди лабораторії Анни Голденберг, яка є однією з найбільших у департаменті комп’ютерних наук в університеті. Там були PhD-студенти, магістри, кілька таких, як я, стажерів-бакалаврів з України. При цьому ми мали доступ до ресурсів лікарні, оскільки наша професорка була й керівницею ініціативи в медичному закладі. Такого доступу до практики часто немає в інших дослідницьких лабораторій.

За чотири місяці, поки я там був, нам вдалося покращити ключові метрики моделі. Потім на цю модель чекав довгий процес оцінювання, перевірки того, що вона справляється, не погіршується з часом, демонструє якісні показники, а значить її можна буде застосовувати на практиці. Цей етап називають періодом «тихого» випробовування (silent trial).

Коли передбачення моделі не використовують для ухвалення клінічних рішень, але оцінюють їхню точність, упередженість і надійність. Такий період триває щонайменше пів року, і якщо знайдено проблеми, то після їх виправлення потрібно заново починати тестування застосунку. Після цього настає етап клінічного випробовування (clinical trial), лише по завершенню якого може йтися про реальне практичне застосування в лікарні.

Наша лабораторія та команда в Університеті Торонто

Робота в системі охорони здоров’я: «Я отримав грант за внесок у наукові проєкти Канади»

По закінченню чотирьох місяців програми частина студентів поїхали додому, а деякі знайшли додаткові можливості в Канаді, зокрема я. Тоді Університет Торонто почав програму обміну для українських студентів, щоб вони навчалися без плати за навчання. Окрім того, надавали стипендії. Так, я став вчитися як студент за обміном і паралельно працювати Senior Data Analyst у лікарні SickKids — перейшов з лабораторії вишу до команди, яка застосовувала розроблені дослідниками моделі.

Усього я працював тут рік і чотири місяці. Займався інфраструктурними питаннями довкола деплойменту ML-моделей у лікарні. Головною ціллю проєкту було полегшити доступ до фізіологічних даних пацієнтів, щоб ML-дослідники не витрачали місяці для під’єднання та обробки даних, а могли відразу користуватися цією системою як під час тренування, так і прогнозування.

Наша команда створювала хмарні і локальні середовища, проміжні компоненти, які забезпечували потік даних у реальному часі (наприклад, RabbitMQ), а також бібліотеки для внутрішніх клієнтів. Я працював з часовими рядами, що генерувалися пристроями, які вимірюють фізіологічні дані пацієнтів у відділенні реанімації. Є кілька десятків показників, які можуть фіксуватися залежно від потреби конкретного хворого: тиск, електрокардіограма, частота дихання тощо. Вони виводяться на монітори та потрібні лікарям, щоб оцінити стан пацієнтів.

Для досліджень ці дані зазвичай не використовують, водночас вони є суперважливими для спеціалістів у сфері машинного навчання чи статистичного аналізу. Ми почали їх збирати. Побудували цілий пайплайн того, як вони витягуються з девайсів, проходять кілька етапів трансформації, збагачення, очищення — дуже схожа робота до дата-інженерії, яку я вивчав в УКУ та практикував в EPAM.

Моя ідеологія — один проєкт, який можна розвинути у багатьох напрямах

Ми врешті забезпечили доступ ML-дослідникам до даних через бібліотеку. До цього, коли хтось хотів робити проєкт, використовуючи фізіологічні показники, він мав самостійно їх витягувати — це було ненадійно та часто призводило до помилок. Ми вибудували цей пайплайн, щоб доступ був набагато легшим і, що найголовніше, створені дослідниками моделі можна було відразу швидко просувати між етапами клінічних випробувань. Це взагалі є проривом: таких команд у світі можна перерахувати на пальцях однієї руки.

Як я згадував раніше, я не вірю в мультизадачність. Тому моя ідеологія — один проєкт, який можна розвинути у багатьох напрямах. Зазвичай я складаю інструкцію: визначаю, що хочу зробити, які є можливості, досліджую їх, говорю з людьми, які мають релевантний досвід — і починаю розуміти, що для цього потрібно.

Так, я почав проводити дослідження при лікарні в команді інфраструктури, був офіційно працевлаштований у найбільшій педіатричній лікарні Канади. Одночасно я зараховував це як дослідницький курс в Університеті Торонто, писав про це дипломну роботу в УКУ та доповідав на різних подіях, зокрема був спікером на престижній конференції — The Symposium on Artificial Intelligence in Learning Health Systems (SAIL).

Ще я подався на грант і отримав Mitacs Globalink Research Award за внесок у наукові проєкти Канади, адже це важливе дослідження, яке зрештою вплине на покращення їхньої системи охорони здоров’я. Виходить, що я сконцентрувався на одній справі, але водночас мав п’ять різних можливостей.

На конференції SAIL

Про Оксфорд: «Важливо мати гарну мережу контактів, людей, з якими пізніше можна почати власну справу»

Я думав над магістратурою два роки. Спочатку був впевнений, що вона мені не потрібна, що мій шлях — одразу бути в індустрії. Але приїхавши до Університету Торонто, я більше зрозумів, як проводять дослідження. Мені сподобалося. Я мав нагоду поспілкуватися з людьми, які пішли на магістратуру, питав, яка є цінність від цього, намагався зрозуміти, чи відгукується мені.

Перша причина, яку мені часто називали — магістратура дає можливість стати більш привабливим для роботодавців. Є перелік посад і напрямів в ІТ, куди можна потрапити, тільки якщо маєте диплом магістра або навіть PhD. Це робота дослідником в індустрії, просунутим ML-інженером чи керівником інновацій. Друга причина — академічна програма. Взагалі я вважаю, що хороші курси легко знайти й онлайн.

Наприклад, Стенфорд публікує у вільному доступі велику частину своїх курсів, які, звісно, є дуже якісними. Але для мене головною причиною, чому я вирішив піти на магістратуру, стала спільнота.

Університети, в які я хотів подаватися, є лідерами не тільки в комп’ютерних науках, а в багатьох напрямах, тобто мають потужну академічну спільноту людей, які стоять попереду своєї галузі. Мені здається, що на моєму етапі життя важливо мати гарну мережу контактів, професіоналів, з якими я можу пізніше почати власну справу чи проєкти.

Зібравши досвід з різних країн, планую виділити найкращі підходи, щоб застосувати їх удома

Наприклад, коли ми залучили інвестиції для Harmix і нам потрібно було шукати учасників команди, я покликав перевірених спеціалістів, з якими уже встиг попрацювати. Не люблю шукати за вакансіями, переглядати сотні резюме. Звісно, ця схема підходить саме на початковому етапі розвитку стартапу. Тому зараз велика частина Harmix — випускники та студенти з УКУ, які показують великі успіхи.

Врешті я подався таки до магістратури в Оксфорд на програму Advanced Computer Science, але це вже окрема історія.

Важливо сказати, що я вірю в перемогу України, знаю, що нам потрібно буде відбудовувати країну, зокрема інтелектуально. Для мене важливо бути залученим у цей процес, я хотів би докластися своїми навичками до розвитку української ІТ-індустрії. Зібравши досвід з різних країн, планую виділити найкращі підходи, щоб застосувати їх удома.

З іншими стипендіатами в Оксфорді

Як досягати цілей: «Після спілкування з 5–10 професіоналами можна прокласти власний маршрут»

Як це все встигнути за 21 рік? Не хочу давати банальних порад, але розкажу про ті підходи, які для мене спрацювали. По-перше, важливо ставити собі конкретні цілі. Якщо не знати, куди йти, то навряд чи туди вдасться дійти. Я завжди ставив цілі, які міг виміряти. Це не означає боятися мріяти чи обирати те, що здається неможливим. Я розумів, що може не вийти, але краще спробувати, ніж не робити нічого.

По-друге, коли визначився з ціллю, я спілкувався з людьми, які цього вже досягнули. Вони розповідали, які проміжні кроки робили, давали багато порад, натхнення. Після спілкування з 5–10 професіоналами можна було прокласти власний маршрут — і отак доріжка до омріяної, далекої мети перетворювалася на послідовність конкретних цілей, до яких можна рухатися.

По-третє, важливо не перевтомлюватися та піклуватися про себе. Але я буду відвертим, коли скажу, що ранній вік — це час, коли є сили, здоров’я і можливість працювати не покладаючи рук. З цього можна буде пожинати плоди решту життя.

І останнє — не рівнятися на інших, порівнювати себе завжди тільки з собою. Хтось доходить до певних цілей раніше або пізніше — і це не добре чи погано. У кожного свій темп. Я не перший, хто скаже, що важлива не ціль, а дорога до неї, якою варто насолоджуватися.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось24
До обраногоВ обраному7
LinkedIn



17 коментарів

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.

Син маминої подруги

Цікава історія. Дмитро — молодець.

Втім стаття не висвітлює фінансову основу цього успіху, а це доволі важливо, бо яким би ти не був розумним, все одно упрешся в гроші. Якось у школі після перемоги на олімпіаді мені запропонували написати роботу для МАН. Я почав роботу над нею, а потім виявилось, що для подачі заявки на участь треба сплатити внесок. Точну суму не пригадаю (у голові крутяться 2 різні суми, тому не пишу жодну), але головне те, що вона була неможливою для моєї сім’ї. Додайте сюди ще квитки на 2 осіб в обидві сторони, проживання десь, харчування.
Так я отримав чергову економічку травму в дитинстві. Сукупність таких травм мене і спокусили піти в ІТ, де я продовжую успішно займатись «щурячим бігом» (економічний термін).

Тому й приємно бачити такі статті, бо комусь таким вдається перетнути цей бар’єр.

Не знав що за участь в МАН потрібно вносити внески. Я брав участь в МАН, їздив і на область, і до Києва, то моя сім’я нічого не платила, не знаю за чий рахунок була поїздка — мабуть, в місцевому бюджеті були закладені якісь кошти. Для мене це було настільки ж природньо, як і поїздка на обласні олімпіади — квитки на автобус, поїзд та проживання у гуртожитку — все було безкоштовно, ще й добові платили — десять гривень. Один рік навіть грошові винагороди були за призові місця на обласних олімпіадах.

Мабуть, від року залежало, керівника, інших факторів. Можливо гроші були виділені, але їх просто вкрали. Круто, що вам пощастило.

Знайома історія, але без МАН. Про існування такої організації я дізнався лише після того як поступив до КІІЦА (він же КМУЦА, він же НАУ) і переїхав до Києва.

Весь час представляв свою школу на міських олімпіадах по математиці, фізиці та хімії. Зазвичай в мене були 2-3 місця, максимум 5. Але навіть того разу, коли займав перше, то мені відмовили в участі на обласну олімпіаду, бо у школи і міста не було таких бюджетів. Мені запропонували за свій рахунок поїхати, але там були просто космічна для моєї сім’ї кошти, бо мої батьки були звичайними інженерами на заводах.

Але я не обирав комп’ютерні технології як шлях «вийти в люди». Просто мені це було дуже близьким і набагато цікавішим за популярні в кінці 90х напрями на юристів та фінансистів.

Перейшов одразу в коментарі. Очікував срачу, а... Його нема

це все тому що доу став писати «зручні» статті. Ось і пропав той шик, який був раніше

Ну принаймні клоунів світчерів більше не описують які за 3 місяці там десь через курси в обхід усього одразу в CEO великої компанії — будинок в Кончезаспі, дівчина модель і елітні авто т.п. Лохотрон він і є лохотрон з Ленею Голубковим.
Звісно будь який навчальний заклад продає — батькам їх власну мрію, бо платять за навчання та проживання переважно батьки. От : Гарвард, Йель, Прінстон та Стенфорд — продають ідею, що наш пересічний випускник сам керує великим бізнесом чи займає найвищі менеджерські посади в радах директорів на С рівні, а не є найманим працівником — офісним планктоном. В цілому нормальна тема. Для більшості випускників це звісно не так, але певний процент усе таки є.

Радий що так сталось. Це як має бути, а не всі в окоп.
Дивився нещодавно стенфорди, гарварди калтехі на ютубі і порівнював з УА, була печаль. Там дійсно є багато відкритих лекцій та інше.

Мені Иель сподобався курс з економіки, хоча він скоріше був не з економіки — а з фондового ринку та інструментів на ньому. З одного боку навідміну від пост радянської чи радянської традиції — фундаментальний базис науки, як то кажуть мимо каси, лише прикладні аспекти. Але як пригадати як начитують — ну нудьга же, погане освітлення дошка з крейдою оним кольором усе та якось на пальцях інколи нічогісінько не зрозуміло і від викладача залежить 150%. Ну і те що вважалось треба — скажімо курс із сопромату для програміста. Хоча для побудови САПР софту напевно не лишне. А так, для авіації довелось по роботі робити декілька сайтів які продавали квитки на літаки. За великим рахунком найважливіша частина :)
А там ніби курс з економіки — а влаштовано як шоу, якщо не у Вегасі то то Бродвейский мюзікл.

Важко останній час радіти чужим успіхам
Хоча навіть УКУ не під силу в 2024 відправити в Торонто нікого із хлопців з України

За великим рахунком стати СTO в 21 рік ніхто на заважає, в мене теж знайомі відкривали власні PHP web студії ще студентами. Що правда пафосних назв та генеральських еполетів собі ніхто не навішував. CTO і мільйонер, а тим більше мільярдер — це далеко не одне і те саме. А виш робить бізнес — власне мені наприклад зі статті ясно, що можна потрапити на обмін досвідом в Оскворд — тобто як мінімум англійська мова вже викладається на рівні коли студенти здають TOEFL — а це доволі не просто як на мене, треба спеціально тренуватись саме на тест. Це суттєвий такий плюс для навчального закладу.

В свое время препрод в универе сказал мне такую фразу «Если ты такой умный — покажи свой миллион баксов». После этого совсем иначе смотришь на СТО в 21 год

я не знаю щодо конкретно цієї людини ,
але якщо мені хтось таке каже,
я одразу маркую цю людину у себе в голові як мудня

Мне кажется такие в зоопарке подходят к слону и говорят-Если ты такой сильный-почему в клетке

Кстати фиг его там что удержит если он захочет пойти погулять. Слон там сам сидит потому что в шоубизнесе не плохо кормят, в погулять его сами сводят с удовольствием еще и заплатят погоншику.

Ну чо класична реклама аля Стенфорд чи Гарвард. В них там Правда в якості прикладів для батьків — Сергій Брін та Ларі Пейдж або Біл Гейтц та Марк Цукерберг.

Підписатись на коментарі