Айтівець і солдат 3-ї штурмової бригади з позивним Git — про службу та проєкт з перетворення військових речей на елементи інтер’єру

34-річний Тарас Покорний з Чернівців. До повномасштабного вторгнення працював Software Development Engineer у компанії DataRobot, а з березня 2022 року став солдатом з позивним Git у 3-й окремій штурмовій бригаді. На фронт пішов добровільно, спочатку служив під Києвом, нині воює на сході.

Торік Тарасові спала на думку ідея проєкту з перетворення речей, пов’язаних з війною, на елементи інтер’єру. Він доставив з фронту першу партію ящиків і гільз команді волонтерів у Львові, які переробили їх на столики, скрині та навіть барабан — за словами куратора проєкту, перший подібний у світі. Сьогодні вже вдалося зібрати 200 тисяч гривень, які передали на потреби Збройних сил.

Створював Буковинський IT-кластер

Я народився і виріс у Чернівцях. Після гімназії 2006 року вступив до Чернівецького національного університету на факультет історії, політології та міжнародних відносин. У моєму дипломі також написано «перекладач», оскільки ми посилено вчили англійську, німецьку, румунську мови.

У мене був довгий шлях до IT. За спеціальністю я не працював, бо для того, щоб бути дипломатом, треба мати або цілий дипломат грошей, або батьків-дипломатів. З тих часів не можу пригадати нікого з одногрупників, хто б влаштувався до Міністерства закордонних справ чи став послом в іншій країні.

Тож після вишу я робив усе, за що платять гроші. Одне літо працював у туристичній агенції, потім — на меблевому виробництві. Там займався всім, що пов’язано з IT. Коли завели складську програму для обліку, спочатку розбирався я, потім передавав знання, фрезерував на ЧПК-станку.

У 2014 році ми з друзями — нас було осіб 10 — заснували Буковинський кластер інноваційних технологій. На мою думку, виходило класно, ми брали приклад з кластерів в інших містах і навіть за кордоном. Моєю зоною відповідальності була налагодження процесів усередині й організація івентів. Тоді я тільки мріяв стати айтівцем, але ні досвіду, ні навичок, ні знань у мене не було. Щодо кластеру, думаю, чернівецьке ІТ-ком’юніті на той момент не було до нього готовим.

Як працював у GlobalLogic і DataRobot

В один момент я таки вирішив піти на курси QA, щоб робити те, що мені подобається. Записався до київської школи GoIT. Під час навчання було багато нової для мене теорії, підходів, принципів, практики з тестування. Хоча коли розповідали про вебтехнології, я майже все знав, до того вивчав HTML, CSS тощо. По закінченню курсів мене взяли до львівського офісу GlobalLogic, тож 2017 року я переїхав з Чернівців до Львова.

Мене цікавило програмування, але тоді здавалося, що всередині компанії змінити «гілку» проблематично. Тож я потрохи став писати на Python, автоматизувати daily activity процеси. Пощастило, що тимлід підтримував мене у відході від мануального тестування, тож я досить швидко перебрався в автоматизацію.

Після GlobalLogic 2019 року я влаштувався до SoftBistro, невеличкої аутсорс-компанії, яка працювала з США. Паралельно був залучений на ще одному проєкті як Python Developer. За рік SoftBistro купила DataRobot — і забрала усіх нас до себе. Я майже відразу відчув різницю між аутсорсинговою та продуктовою компаніями: кращий соцпакет, безлімітні відпустки, до карантину у нас були бізнес-поїздки до США, тимбілдинги коштом компанії. Крім цього, ставлення з боку менеджменту — більш «американське».

Я приєднався до першої ж команди, яка мене зацікавила — реліз-команди. Одним з найбільших був внутрішній проєкт для компанії, щоб моніторити та повідомляти актуальний стан продукту для всіх учасників, які залучені і зацікавлені в релізі (інженерів, менеджерів, BA, Data Scientists, Customer Support). Це була інтеграція між різними ресурсами в середині компанії: GitHub, Jira, Jenkins, Slack, ще однією внутрішньою «тулзою».

Як обстріл Запорізької АЕС став поштовхом піти на фронт

Повномасштабну війну я зустрів у Львові. Коли були вибухи в області, я спав, бо до того допізна сидів на роботі — мені легше працювати ввечері, а не зранку. Прокинувся, побачив на телефоні повідомлення від дівчини: «Ну, напевно, ми не зможемо цих вихідних сходити на «Сухішвілі» (ми якраз збиралися піти на грузинський театр танцю). Думаю: «Що сталося? Вчора начебто не сварилися. Все добре». Відкриваю новини, а там війна. Виходжу на балкон, дивлюся: людей небагато, але всі вони метушаться. Побачив знайомого, з яким ми разом працювали на GlobalLogic, питаю в нього: «Слухай, що там, нема вже пального?». Бо в чатах кіпіш. Він такий: «Ну, зранку були черги, я ще встиг заправитися, а зараз начебто нема».

Я вирішив, що не буду панікувати, а стану розв’язувати задачі в міру надходження. Моя двоюрідна сестра тоді була у Києві, намагалася звідти вибратися. Я уже думав їхати за нею, але вона таки змогла виїхати на таксі і через знайомих сісти до машини, яка прямувала до Львова. Тож я її дочекався, зібрав максимум речей з квартири, і ми поїхали до Чернівців.

По приїзду я трохи заспокоїв батьків, перші дні намагався волонтерити: купив балаклави, заніс до військкомату, завіз куртки для переселенців на пункт у школі. Потім патрулював місто, бо поліцейських не вистачало. Звісно, перевагу віддавали тим, у кого є мисливська зброя. У мене її не було, але я мав ентузіазм і бажання допомогти.

Певний період з 24 лютого сприймався як один день. У якийсь момент мені здалося, що те, що я роблю — неефективно. Переламним моментом стала новина про те, що росіяни обстрілюють Запорізьку АЕС. Це було останньою краплею: я зрозумів, що потрібні серйозніші дії, треба йти воювати.

З батьками

Вмовив взяти у підрозділ завдяки квадрокоптеру

У мене не було ані досвіду, ані навичок. У мирний час я непридатний, у воєнний — обмежено придатний. Військову кафедру не проходив, бо, поки думав, хочу чи ні, можливість була втрачена. Тож я розумів: якщо мені й надійде повістка, то нескоро.

Тоді була думка, що якщо ми втратимо столицю, то втратимо всю Україну. Тому я вирішив їхати саме до Києва. Зателефонував кільком підрозділам, чиї контакти знайшов в інтернеті. У них стандартне питання: «Досвід є?» — «Немає» — «Тоді можете не приїжджати».

Я люблю ходити в Карпати, тож за рік до того купив для зйомок у горах DJI Mavic Mini — найменший квадрокоптер завважки 249 грамів. Я згадав про це, коли розмовляв з черговим підрозділом. А ще додав, що неодружений і без дітей (як полегшувальний фактор). Окрім цього, повідомив, що тільки зробив дозвіл на зброю, хоча купити її не встиг. За кілька місяців до повномасштабної війни ми з друзями їздили до тиру, стріляли з пістолета, гвинтівки. Тобто натиснути на гачок я міг, але великого досвіду насправді не мав. Зацікавив їх саме квадрокоптер. Вони питають: «Ви де?» — «У Чернівцях. Я приїду». Вони кажуть: «Ну, ми зараз уточнимо...». Коли я їм подзвонив ще раз, то сказав, що вже виїжджаю. Вони: «Ну добре, ми вас приймемо, якщо ви таки приїдете».

У 2021 році я купив собі такий «конструктор LEGO», велику іграшку для хлопчиків від років 30 — у народі це називається «буханка», а за реєстраційним талоном на автомобіль — «УАЗ 452». На такому можна поїхати в Карпати чи заїхати в болото. Зняв гараж і вихідними її крутив. Ця машина й стала приводом, який я озвучив для того, щоб поїхати. Тобто я нікому не говорив удома, куди вирушаю, а сказав, що хочу забрати «буханку» зі Львова. На що мені тато сказав: «Та нащо вона тобі потрібна?» — «Слухай, на війні знадобиться». Це було 4 березня. А 5-го я вже дзвонив з Києва. Добре пам’ятаю дату, бо це день народження тата. Попросив його не говорити мамі — щоб не переживала (вона набрала мене за хвилин 15 :).

Я міг би почекати добу-дві, але тоді було не до святкування, був критичний момент — загроза для столиці, а це наша державність. Втрачаємо Київ — можна забути про Чернівці, Львів, Вінницю... Такі думки у мене були.

Пам’ятаю ту ніч з 4 на 5 березня, коли їхав через усю Україну з Чернівців на Київ, через блокпости. Напевно, між ними був якийсь зв’язок, тому що одні мене спитали: «Куди ти їдеш? Усі їдуть в одну сторону, а ти — в іншу». — «В один підрозділ, і у мене є дрон». На наступному блокпосту вже не питають документи: «Ага, це у тебе дрон? Усе, проїжджай». Десь поблизу Житомира мені сказали, що по житомирській трасі їхати не можна, бо «та там щось із мостом». Мені не сказали, що там вже російські танки, а просто: «Ти сюди не їдь, ти туди їдь — все буде добре». І ввели у навігаторі якийсь населений пункт на півдні Київської області.

З кореспондентом з Америки та його перекладачем-оператором

Як служив під Києвом

Отже, я приєднався до одного з підрозділів, який тоді активно боронив столицю. Наш напрям був Горенка — Мощун, тобто на підході до Києва. Я потрапив до підрозділу зв’язку, займався антенами, раціями, інтернетом, серверами тощо.

Офіційно нас оформили за місяць. Думаю, це не секрет, що на початку повномасштабного вторгнення був хаос. Але, як на мене, це повністю адекватно. У критичний момент всі зібралися та робили хто що міг. Хто умів стріляти — йшов стріляти, хто вмів програмувати — піднімав сервери для забезпечення зв’язком наші передові позиції. Тобто люди захищали батьківщину, а не думали про штампи. Звісно, потім я чув про випадки, коли, наприклад, недобросовісні люди отримали зброю та втекли або пиячили в ТрО. У нас такого не було. Але якби кожен підрозділ, кожен боєць, який прийшов допомагати і захищати, чекав оформлення, щоб усе було зроблено правильно в юридичному плані, то була б біда. Думаю, ми би втратили столицю.

Під Києвом були різні ситуації. Одного разу нам треба було протягнути лінію, щоб подати зв’язок на Горенку. Ми це робили у просіці — стовпи вздовж дороги, а справа та зліва — ліс. Праворуч чути «виходи», пролітає зліва — це росіяни «насипають» на наші позиції. Зліва чути «виходи», прилітає справа — це наші у відповідь. А ми посередині, ходимо з дротами, щось тягаємо, підключаємо... «Весело» було.

Якось «прилетіло» за рогом будинку — метрів 50 від нас. Тоді ми виїхали до штабу нашого батальйону налагоджувати зв’язок, встановлювати антени, дещо забрати. Стоїмо на вулиці, куримо. Ми, двоє зв’язкових, ще людей п’ять чи шість, які приїхали, та десятеро, які були там. Тут пролітає розвідувальний російський дрон, найімовірніше «Орлан». І хтось каже: «Зараз прилетить». А всі такі: «Та що там!» — і далі балакаємо, обговорюємо, що маємо робити. Пощастило, що то була задалека відстань для їхнього міномета. Хоча одна міна прилетіла одразу за будівлею — з машини зробилося «решето». Пам’ятаю, у момент прильоту всі кинулися в розсипну, бо було дуже голосно, та зрозуміло, що може прилетіти ще раз. Слава Богу, всі тоді лишилися живі.

Ще біля Мощуна нас годину або навіть більше «засипали» мінами, але ніяк не могли влучити в хату на околиці лісу, куди забігли ми та хлопці із суміжного підрозділу. А по іншу сторону лісу — вже росіяни шастають. І ось нас «криють» і не влучають, але зрозуміло, що таки можуть поцілити. Тож ми вирішуємо «валити». А там так: вони «насипають», потім утихомирюються, коли потрібно перенавестися — і знову. Тож тікали ми у перерві між обстрілами. Навіть вишикувалися у чергу: першим був наш водій, щоб заскочити до буса, завестись, а ми мали «допаковуватися». Це було, як у фільмах, коли водій вже стартує, двері ще відкриті й одного побратима ми за руки затягуємо всередину, а «бус» набирає повну швидкість. Тоді теж, на щастя, всі залишилися живі. Постраждав лише один транспортний засіб.

Про звання та позивний

Я — солдат. Скажімо так, спочатку я уявляв собі, що продовжуватиму кар’єрно рухатись, піду до сержантської школи. Але зрозумів, що не хочу. Бо одна річ — відповідальність в IT-сфері, зовсім інша — в армії. Один мій командир, з яким можна сісти та поговорити, сказав мені: «Звання тобі ніколи не завадить». Я тоді замислився, але зараз цього не прагну.

Коли потрібно було обрати позивний, я довго думав. Хотілося, щоб це не було довге слово щоб воно було пов’язане з «айтішкою». Cеред варіантів був «Торвальдс» — на честь розробника Linux. Але люди зламають язика, поки будуть його вимовляти! Потім прийшла ідея — Git. Кожен айтівець знає, що це таке. Слово коротке, відмінюється легко: «До кого йдеш?» — «До «Гіта». — «Слухай, скажи „Гіту“ те-то...». Але за період служби ким я тільки не був! Людям важко розчути з першого разу. Приїжджаєш на КСП, питають позивний, по рації передають на командний пункт, і там вже кажуть, пропускати чи ні.

Якщо на КСП стоять нові хлопці, то вічна історія: «Позивний?» — «Git». — «Що? „Кіт“, „Кот“, „Дід“, „Гід“?». Ще давно була ситуація, коли командир наших танкістів називав мене «Дедом», а я так звик до того, що навіть не реагував. Якось хтось його взяв і виправив: «Та він же не „Дед“, а „Гіт“». — «Чуєш, „Дед“, а чого я тебе завжди „Дедом“ називаю?». Я кажу: «Не знаю чого».

У Торецьку

Сам просився на схід

Коли в столиці все вщухло, наші хлопці поїхали на запорізький напрямок. Я ж залишався в Києві, бо і там роботи вистачало, але з часом став питати в командира, коли він збирався у чергове відрядження на схід: «А чого це я не їду?» — «Ти універсальний». Тобто я можу і сервери «піднімати», і «радейки», антену чи фідер налаштувати, і на складі у мене організований порядок, облік сходиться — тут якраз допоміг досвід роботи на меблевому виробництві. Тому командир мене не хотів відправляти, деколи лишав за старшого.

Потім і я почав їздити у відрядження на схід. Пам’ятаю, треба було перенести ретранслятор з одного місця на інше. Ми з побратимом приїхали на першу точку, зняли його, приїжджаємо на другу — ближче до лінії фронту. Там труба висока біля райради чи якоїсь будівлі, в якій є підвал. Я хотів наверх полізти, а мені побратим каже: «Ні-ні, я вже не вперше це роблю. У мене руки вміють. Я швиденько це зроблю, а ти тут займись». А знизу потрібно було підключити Starlink, генератор, зарядну станцію тощо. Отже, я почав щось скручувати, а він взяв на себе дві бухти фідера, антени та поліз наверх. Чую — «виходи». Піднімаю голову, а над моїм побратимом зі свистом пролітають штуки чотири «Градів». І влучають за метрів 20–30 від нас. Добре, що між нами сарайчик, дерева, ще щось. Слава Богу, нас не зачепило.

Зараз я в місті Торецьк Бахмутського району. Час від часу мені друзі пишуть: «Ой. Читали в новинах, що у вас там обстріл. Ти як, живий?» — «Чуваки, тут „дискотека“ не закінчується». Нам тут прилітає дуже багато і різного... Пролітає літак — кидає фугасну авіаційну бомбу, від якої воронка завглибшки 2–3 метри, завширшки — під 10. Вікна в хаті, де ми живемо, просто немає сенсу ремонтувати — ОСБ-плитою забили й усе.

Що допомагає триматися ці півтора року? Важко відповісти. Якщо говорити про обстріли, то розуміння того, що якщо свистить, то це не «твоя» міна, ти її чуєш збоку. А якщо це «твоя» міна, ти її просто не почуєш — значить боятися немає сенсу. Після того, як просвистіло та вибухнуло, теж немає сенсу боятися.

Хоча у нас бували випадки, коли прилітало прямо під будівлю. В одного побратима вуха позакладало, а я аж через ліжко перескакував — подалі від вікон.

Ще на думку спадає фраза Віктора Франкла: «Першими зламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Потім ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто сфокусувався на своїх справах, без очікування того, що ще може статися». Тобто витримають ті, хто просто живуть сьогоднішнім днем.

Як виникла ідея проєкту «GIT: Be brave»

Минулого літа ми думали з волонтерами, як активізувати волонтерський рух. Ми прекрасно розуміли, що всі вже втомилися від війни (а це було ще 2022-го), тому мляво реагували на збори. Ось ті, хто працюють на Javelin, можуть потім виставити для збору відпрацьований Javelin чи NLAW, а ще й додати відео, як підбили танк. Ті, хто на ППО, мають відпрацьовані тубуси від Stinger, відео, як «влупили» МІГ. Піхота, «штурмовики», коли заходять, беруть російські машинки, «сухпай», передали волонтерам — ті в захваті. А всім іншим що робити, у кого немає таких трофеїв чи відпрацьованих тубусів?

Я почав думати над цим і помітив, що інколи біля штабу артилеристи беруть відпрацьовану гільзу і роблять з неї попільничку, смітник або контейнер для чогось. Ми на полігоні таку гільзу використовували для сповіщення повітряної загрози: коли зв’язковий чи черговий отримував повідомлення від штабу, то підходив до гільзи, стукав по ній — і всі, чуючи дзвін, бігли до бліндажу. Ще я бачив, як один побратим закинув собі в «буса» ящик з-під артилерійських снарядів. Потрібно ж в чомусь тримати інструмент: домкрат, ключі, насос тощо. Я б собі теж такий хотів. Отак виникла ідея з відпрацьованих матеріалів війни, які просто валяються на позиціях і гниють, зробити естетичні, навіть корисні речі.

Я розповів про це Наталії Кузьмі — волонтерці, активістці зі Львова, яка активно допомагає армії. Нам вона передавала дуже багато: медичні речі, зарядні станції, генератори, окопні свічки, через інших волонтерів організувала автомобіль з Польщі тощо. Про продукти взагалі мовчу: деколи цілий здоровенний «бус» з сухпаями, солоденьким тощо. Ми з Наталею були знайомі ще до війни, спілкувалися, і от я їй кажу: «Із цих ящиків можна зробити не тільки ящик для інструментів, а ледь не диван чи стіл. Чи шафку, шухляду для взуття, банкетку... А з танкових піддонів не тільки попільничку, а й тарілку для супу, наприклад». Вона каже: «О, класна ідея! А ти можеш щось привезти?».

Я подзвонив командиру наших танкістів: «Чуєш, треба ящиків і гільз». Він відправив мене на оперативний склад, де вони тримали порожні ящики. Питаю: «А гільзи?» — «Ну, то треба на позиції їхати». Я кажу: «І що?» — «Та поїдемо». Там валялася купа цих піддонів, але коли наші хлопці знімалися з позиції, то проїхалися по них гусінню, тож гільзи розім’яло. Але я серед болота зміг вибрати більш-менш рівненькі, перша партія вийшла десь на «бус».

Ось так я назбирав цілу партію всього, відвіз до Львова та звантажив у гаражі Наталії. Саме вона здебільшого і займається проєктом, який отримав назву GIT. Я хотів би, можливо, активніше брати в ньому участь, але це важко, коли ти на сході. Наталя шукає майстрів, співпрацює зі ЗМІ, організовує продаж виробів, веде сторінки у соцмережах, вирішує, кому скерувати допомогу. Як на мене, у неї гарно виходить, тому що кожен виріб — як витвір мистецтва.

Попільничка і барабан з гільз

Сейф для Залужного і 200 тисяч гривень на армію

З початку 2023 року було створено 14 виробів. З ящиків для боєкомплектів — стіл з гартованим склом, скрині, бамбетлі, полиця для ключів, підставка для взуття, приліжковий пуф. З гільз — перший у світі такий барабан і попільнички.

Усі вироби ручної роботи, а скрині ще й з індивідуальним розписом. Найбільше вклалися у виготовлення виробів родина Олени та Сергія Роман, компанія Florentes. Саме Сергій виготовив бамбетлі, стіл. Олена організувала ручний розпис, залучила художниць. У команді є крутий коваль — Юрій Сентимрей. Він зробив сейф для Залужного, переплавив гільзи у попільнички та виготовив лавку-підставку для взуття. Унікальний барабан зробив Іван Радковець, приліжковий пуф — майстриня Наталія Чирич. Усі витратні матеріали: фарби, лак, гартоване скло — волонтери купували за власні кошти, щоб весь виторг ішов на підтримку військових.

Вироби продають у різний спосіб — через лотереї у соцмережах, на благодійних аукціонах, у тому числі проєкту «Час історій». Кілька передали Фонду Support Azov. Загальна сума, яку вдалося зібрати — близько 200 тисяч гривень. Усі речі продаються приблизно за одну ціну. Найдорожчим був перший стіл за 30 тисяч і скриня за 32 тисячі на аукціоні Support Azov.

З перших виробів волонтери частину коштів передали на підтримку військових «Правого сектору», а моєму підрозділу купили дрібні необхідні речі, генератор і EkoFlow Delta 1600. У Торецьку світло є 50 на 50, без зарядної станції і генератора ми не можемо працювати, передавати розвіддані. Ще завдяки проєкту вдалося придбати моїй бригаді кілька дронів.

Один з бамбетлів ми подарували особливому меценату, який з початку вторгнення уже допоміг нашій 3-й штурмовій бригаді на кілька десятків мільйонів гривень. Ще одну виграну у лотереї скриню з гуцульським розписом власник передав у «Школу вільних і небайдужих», щоб нагадувала дітям про силу українців крізь покоління.

Зараз чекають продажу дві попільнички, зроблені з гільз, а також сейф, який готуємо для подарунку Валерію Залужному. Натомість Наталя з командою попросить Головнокомандувача підписати прапор, який потім буде розіграний, щоб кошти знову передати на допомогу військовим.






Про брак людей в армії та війну технологіями

На початку служби, не знаю, чи це на ентузіазмі або внутрішній силі, ти не звертаєш уваги на нюанси. Розумієш, що всі ми «в одному човні», пливемо в одну сторону, робимо спільну справу. Тому ігноруєш такі моменти, коли на тебе наговорили, накричали чи десь зверху між собою щось не поділили.

Хоча, звісно, через бюрократію буває важко. Наприклад, ми з побратимом організовували камеру, щоб поставити її на передових позиціях на сході. Знайшли все додаткове обладнання, розібралися, як під’єднати. Потім він з командою мав це все поставити. За місяць питаю: «Чим закінчилася історія з камерою?». Виявилося, що поки нічим. І ця ситуація про нераціональне використання людського ресурсу. На мою думку, забивати цвяхи алюмінієвим iPhone — це занадто дорого. Треба воювати технологіями, а не людьми. Особливо зосередити увагу на дронах — розвідувальних, морських, бойових. Можливо, у мене трохи однобоке бачення і зараз новостворені бригади набагато краще укомплектовані. Я хочу в це вірити.

Триває важка боротьба на виснаження. Війна — це математика. Якщо порахувати їхній мобілізаційний ресурс та наш, їхню техніку та нашу, кількість снарядів з обох боків, а ще поглянути на це через призму втрат... Ще й тому воювати людьми — погана ідея.

Людей і так критично не вистачає на всіх рівнях: як на передовій (піхота, штурмовики, танкісти, артилеристи, розвідники), так і в штабах, тилу. Потрібно визнати, що ми програли інформаційну кампанію залучення людей до армії. Частина виїхала за кордон, частина ще в Україні, але не хоче йти воювати. Інша частина допомагає.

Але чи ефективна допомога? Я хотів би, щоб кожен поставив собі це запитання. А для тих, хто боїться, я б сказав, що армія — це не тільки окопи і штурм. Чистити картоплю на кухні також потрібно. На складі паливно-мастильних матеріалів потрібна людина, яка буде заливати в бак соляру. І водій, який привезе цю соляру, теж потрібен. Знайти нормального діловода в підрозділ — нетривіальне завдання, а все забезпечення проходить саме через діловодів різних рівнів. Хтось зверхньо каже: «Ой, що штаби!». Але саме там робиться аналітична робота, шукають відповіді на питання: хто, що, де та як краще зробити. Здається, генерал Роберт Берроу, командувач Корпусом морської піхоти США сказав: «Армія виграє битви, логістика виграє війни».

Так, мені не завжди тепло, не завжди комфортно, але не так страшно, як здається. Я б із радістю зараз повернувся до нормального життя, в свій офіс з двома моніторами, куди привозять обід, вечерю та де кожної п’ятниці у нас який-небудь тимбілдинг. Але іноді треба пожертвувати своїм сном, комфортом заради чогось більшого.

Те, що на деяких виробах проєкту GIT є українські орнаменти, для мене певний символізм. Тому що ми зараз захищаємо не тільки територію, а й нашу націю, культуру, традиції, вишивку, співанки. Це екзистенційна війна, бо ворогу потрібен не тільки ресурс, вони хочуть вбити нашу націю. От саме проти цього ми стоїмо.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось40
До обраногоВ обраному1
LinkedIn



8 коментарів

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.

В останньому абзаці фраза «Можливо, у мене трохи однобоке бачення і зараз новостворені бригади набагато краще укомплектовані.» сприймається дивно, бо 3 ОШБр мені здається найбільш сучасним підрозділом ЗСУ.
А позивний дійсно приколдесний)

Тільки ГУР трошки краще укомплектовані

Дякую тобі. Про технологіі згоден

«у воєнний — обмежено придатний... Тож я розумів: якщо мені й надійде повістка, то нескоро.» — повістка прийшла на раз-два, після реєстрації в ТЦК. Не так воно працює.

Автор писав про події лютий-березень 2022 р., тоді все працювало саме так, бо в ТЦК стояли черги.
Зараз, так, прийде на раз-два, бо добровольці всі вже в армії, черг в ТЦК не спостерігається

Дякую Тобі, Воїне! Мушу відзначити, позивний — агінь =)

Підписатись на коментарі