«Я звільнився і пішов практично в нікуди». Історія айтівця, який під час війни став пекарем

Юрій Бойко — айтівець і пекар, який нині служить у лавах ЗСУ. Свого часу він вчився у КПІ, працював в IT-компанії, але відчував, що це не зовсім його. Тому залишив індустрію, а навесні 2022-го став працювати і жити в пекарні звільненої Бучі. В інтерв’ю DOU Юрій розповів, як захопився випічкою, чому не став пекарем одразу і як зважився на це після роботи в IT.

«Мені навіть снилися пари з математичного аналізу». Про те, чому вступив до КПІ, однак змінив університет за два роки

Ще з дитинства у мене було багато інтересів. Мені подобалися музика, спорт, водночас я навчався в математичному класі, а математика та інформатика були найулюбленішими предметами у школі. Тож коли постало питання вибору університету, я розглядав кілька варіантів. Один з них — університет Поплавського (Київський національний університет культури і мистецтв, — ред.). Обрав спеціальність на перетині музики й технологій — хотів бути фахівцем у галузі роботи зі звуком. Але врешті я став студентом факультету прикладної математики Київського політехнічного інституту, оскільки цей виш мав високий рейтинг.

Навчатися там було непросто. Мені навіть снилися пари з математичного аналізу, снилося, що я недовчив матеріал, і було так соромно! Річ у тім, що я складав всі інші предмети нормально, а цей ніяк не давався. І загалом університет вимагав, щоб я був повністю занурений у навчання. А я мав чимало хобі: продовжував займатися музикою, спортом, записався у школу водіння. Комбінувати все це з КПІ було практично неможливо.

Я зрозумів, що це занадто високий тиск для мене, а тому перевівся в Київський національний університет технологій та дизайну на факультет інформаційних технологій і проєктування за два роки. Там я міг і вчитися, і займатися на дозвіллі тим, що до вподоби.

Та все ж після випуску я не пішов в IT — психологічна травма, отримана в КПІ, далася взнаки [усміхається]. Певний час я працював у готельно-ресторанному бізнесі, подорожував. Потім влаштувався у компанію подруги, яка організовує дитячі свята: був адміністратором, реквізитором і костюмером одночасно. Так тривало до 2020 року.

«Я робив те, що вже міг, але не прагнув вивчити щось нове». Про спробу влаштуватися тестувальником і роботу аналітиком в IT

Окрім роботи, я продовжував вивчати те, що було цікаво. І в певний момент чимало часу й уваги приділяв тестуванню. Мені ця сфера приглянулася давно. Ще зі школи мій друг розробляв власні застосунки, невеликі ігри, а я допомагав йому тестувати їх. Врешті вирішив, що було б непогано ці знання і навички структурувати: став читати профільні книжки, пройшов кілька курсів. Оскільки знайомий працював в Ubisoft і міг порекомендувати мене, я загорівся ідеєю потрапити в цю компанію. Тож 2020-го подав туди резюме. Я успішно пройшов майже всі етапи співбесіди, та коли з’ясувалося, що я не такий вже затятий геймер, мені відмовили.

Паралельно зі співбесідами в Ubisoft я проходив інтерв’ю в компанію ControlPay, щоправда, не на посаду тестувальника, а на аналітика. ControlPay — це нідерландська компанія, яка мала офіс розробки в Україні. Їхній основний продукт — вебплатформа, яка робить фрахтовий аудит. Це не тестування, однак було цікаво з огляду на аналітичні здібності. Тим паче тоді я хотів спробувати себе в чомусь новому. В ControlPay мене найняли. Я спочатку думав, що попрацюю трохи аналітиком, а згодом спробую перевестися на тестувальника, бо така можливість у компанії була. Однак склалося інакше.

З командою на новій роботі пощастило: у мене був класний Team Lead і колеги. Мені подобалося, наскільки була структурована робота, як були налагоджені процеси, було круто бачити мету і йти до неї зрозумілим шляхом. Компанія допомагала зростати й розвиватися. Та був й інший бік медалі. Я не звик до офісної роботи. До чіткого графіку з двома вихідними на тиждень, до відпустки, яку треба планувати заздалегідь, за пів року. Мені складно було постійно сидіти біля комп’ютера — хотілося кудись вийти, зайнятися чимось паралельно.

Мені було просто нецікаво вчити нову функцію ПЗ, яка зробила б мене кращим та ефективнішим спеціалістом

Згодом я звик до стабільної роботи й у певний момент зрозумів, що мені все вдається, я добре виконую завдання, але це не те, в чому я хочу розвиватися. Мені було просто нецікаво вчити нову функцію ПЗ, яка зробила б мене кращим та ефективнішим спеціалістом. Я робив те, що вже міг, але не прагнув вивчити щось нове. Тоді зрозумів: це глухий кут. Якщо я не хочу розвиватися, навіщо це все? Тому наприкінці 2021-го я звільнився за власним бажанням.

Звісно, можна було спробувати ще раз податися на тестувальника. Чи, наприклад, подивитися в бік програмування. Та, попри те, що мені подобається все структурувати, вивчати, сидяча робота за комп’ютером все ж відштовхувала.

Я звільнився і пішов практично в нікуди: не було нового місця роботи. Хотілося з місяць перепочити, перезавантажитися, а вже потім пробувати власні сили в тому, що справді приносило задоволення — у роботі з випічкою.

«З’явився страх, що цим не вдасться заробити на життя». Про любов до випічки й роботу кухарем у Штатах

Займатися випічкою мене надихнув дідусь. Удома готував саме він, не бабуся. І коли я був малим, дідусь часто залучав мене до цієї справи: ми разом варили борщ чи пекли млинці. А ще він готував домашні пироги. Через них я відчував усю його турботу та любов, ніби вони ставали матеріальними. Ці теплі спогади й досі зі мною.

Згодом, уже в часи університету, ми з друзями організували кулінарний гурток: ходили одне до одного в гості й готували, пробували нові рецепти, імпровізували.

А ще 2012 року під час навчання в університеті я потрапив за програмою Work and Travel у Штати. Мені пощастило: доля закинула мене у готель у Національному парку Секвоя, у Каліфорнії. Але не просто в готель, а на кухню при ньому. Почалося все з роботи прибиральником, потім мене призначили посудомийником. А тоді я підійшов до шеф-кухаря і сказав, що хочу готувати страви. Він відповів, що це можливо, однак за умови, що я стану найшвидшим посудомийником серед усіх працівників.

Днів десять я тренувався і паралельно допомагав на кухні. У нас часто були «запари»: замовлень купа, персонал не встигає. Тож я приходив до кухарів і казав: «У мене нині вільні руки, давайте рецепт — я допоможу». За цей час вивчив майже всі рецепти салатів і, коли знову прийшов до шефа, він таки поставив мене на кухню. Я пропрацював там три місяці, і був дуже задоволений. Мені подобалися і процеси, і зарплата, вища за українську. Я навіть думав про те, щоб одразу по поверненні зайнятися тим, що пов’язано з кулінарією, однак злякався. З’явився страх, що цим не вдасться заробити на життя, і знову зійшов з цього шляху.

Тривалий час це лишалося хобі. Аж поки я не усвідомив остаточно, що хочу займатися саме випічкою. Це те, що мене тішило, розслабляло, було тим, що хотілося вивчати глибше.

Після звільнення з IT-компанії я планував або відкрити повноцінну власну пекарню, або ж готувати хоча б вдома й продавати потрохи цю випічку. Та коли став більше вивчати питання, почалося повномасштабне вторгнення.

«Ми жили просто в пекарні й спали на столах». Про роботу в пекарні деокупованої Бучі й те, що означає бути пекарем

Ми з дружиною у 2022-му мешкали в центрі Києва. Після початку повномасштабного вторгнення вирішили, що не будемо нікуди їхати, почекаємо — я загалом не люблю ухвалювати рішення поспіхом. У перші дні було незрозуміло, що й до чого. Та коли почалися проблеми із забезпеченням базовими речами, ми стали допомагати чим можемо: я став випікати хліб вдома й роздавати його тим, хто потребував. Спочатку робив це в межах будинку, потім — двору, а далі ми об’єдналися з сусідами й стали волонтерити в більших масштабах.

Мені привозили борошно, я випікав хліб, який згодом роздавали людям літнього віку, передавали у волонтерський штаб «Зграя». Дійшло до того, що практично вся квартира була заставлена борошном. Але в домашніх умовах багато хліба не спечеш. Я обійшов усі супермаркети, пекарні, де, як вважав, зможу допомагати, але ніхто на мою пропозицію не відгукнувся. Тоді друзі сказали, що допоможуть зібрати кошти на хороше обладнання, щоб я міг випікати більші обсяги хліба й допомагати ЗСУ, волонтерам. Ідея мені сподобалася, але потрібно було поговорити з кимось, хто на цьому знався краще за мене.

Я згадав про Ярослава Бурківського, засновника «Хатинки пекаря», яку він з нуля запустив у Бучі і для якої самотужки збудував піч. Ми з ним познайомилися ще 2020-го завдяки спільній подрузі. Вона знала, що я захоплювався випіканням хліба: робив вдома закваски, експериментував з рецептами. Тож щойно вони перетнулися з Ярославом на спільному проєкті, запропонувала нам зустрітися. Ми пів дня провели в його пекарні: Ярослав давав поради, рекомендації, книжки. Зустріч була епізодична, але досить сильно запам’яталася.

Тож після початку великої війни я зателефонував Ярославу, і вже за 20 хвилин ми говорили, як будемо діяти далі разом. Він тоді випікав хліб для добровольчого батальйону «Братство Дмитра Корчинського» у червоному корпусі університету Шевченка (Буча була окупована на початку вторгнення, і «Хатинка пекаря» не працювала — ред.). І я приєднався. Це був початок квітня 2022-го. Ярослав став вчити мене всього, що знає. Я вперше після домашньої кухні побачив тістоміс, конвекційні печі — дуже круто! Тепер можна було пекти не 10 буханок на день, а 100 чи навіть 200. Я потрохи набивав руку, набирався знань. Мені дуже подобалося співпрацювати, бо Ярослав одразу давав змогу робити щось своє, казав: «Спробуймо твій рецепт», «Пропрацюймо твій хліб». Я був невпевнений, але він бачив потенціал і давав змогу розкритися.

Буча тоді була на фінальному етапі звільнення. Втім певний час Ярослав не знав, чи вціліла пекарня: у тій частині міста сталася пожежа. Та у квітні він побачив її на одному з відео, які стали з’являтися в мережі після звільнення. Ярослав вирішив повертатися. Все склалося досить органічно, бо в цей час батальйон переїжджав і більше не потребував хліба. Відповідно ми могли спокійно поїхати в пекарню.

Заїхати в Бучу тоді ще було непросто: нас перевіряли на п’ятьох блокпостах, досить рано починалася комендантська година, транспорту практично не було. Мені довелося на тиждень залишити дружину саму в Києві, бо через труднощі з добиранням ми з Ярославом вирішили залишитися в Бучі. Жили просто в пекарні й спали на столах. Там не було світла, води, тож, аби працювати, треба було зранку привезти води з криниці, запалювати свічки. Так і працювали.





Це був непростий, але натхненний період. У місті ще було небезпечно, але ми мали роботу, на якій дуже зосереджувалися: знали, що маємо тут пекти хліб. Складно передати відчуття, які виринали всередині, коли бачили вдячних людей. Нам допомагали чимало волонтерів: привозили борошно, їжу. До вересня 2022-го ми з Ярославом пекли хліб на благодійній основі, бо мали вдосталь сировини. Охочі підтримати пекарню залишали добровільні внески. Про зарплати навіть не думали, бо розуміли, що випікати хліб — це необхідність.

Мені подобалася робота в усіх аспектах: і те, що я роблю, і розвиток. Я читав книжки, опановував нові рецепти. Це не так творчість, як ремесло, втім мені було цікаво відточувати навички.

З вересня ми стали саме продавати хліб. На той момент я вже знайшов квартиру за 20 хвилин ходьби від пекарні, тож ми з дружиною оселилися у Ворзелі (селище міського типу в Бучанському районі — ред.). Варіанти іншої роботи навіть не розглядав, бо розумів, що мені комфортно саме в цій пекарні і що я багато чого ще можу і маю навчитися.

З Ярославом у нас схожі погляди на життя. І мені подобається, як він розділяє робочі відносини й дружбу: ми можемо посваритися на роботі, але це не означає, що перестанемо дружити. Він завжди заохочує розвиток, ми разом працюємо над новими рецептами — це мотивує. В пекарні у мене досить довго не вдавався хліб. Та попри це він дозволяв помилятися і вчитися, бо розумів, що не можна все одразу зробити правильно.

За ці півтора року я переосмислив те, що означає бути пекарем і як треба працювати. Тепер я знаю, що потрібно навчитися відчувати тісто й пічку. Це постійна імпровізація. Кожен день — різні умови, які впливають на кінцевий продукт. У пекарні не так, як на заводі: тут немає тепличних умов. Потрібно бути постійно увімкненим і швидко реагувати на зміни. Наприклад, бачиш зранку, що дрова сирі (за вагою помітив чи постукав одне об одне). Що робити? Можна, звісно, просто закинути в пічку, як є, але тоді весь день буде змарновано: сирі дрова не розгоряються. Тож краще зайвий раз перевірити, чи справді сирі, і тоді порубати дрібніше, підсушити, приділити печі більше уваги й часу. Така уважність до деталей і відповідальності культивується постійно.

Те саме стосується хліба. До кожного — різний підхід. Мені складно було працювати з житнім хлібом на житній заквасці. Бо він ще більш чутливий до часу, до ступеню підходження закваски, ніж інші. Дуже просто пропустити момент, коли закваска ідеальна — це короткий часовий проміжок. Але до всього можна і треба призвичаюватися.

«Друг хоче відкрити центр реабілітації для військових і запустити там пекарню». Про плани на майбутнє та потребу прислухатися до себе

Зараз я в ЗСУ — мене мобілізували у серпні, тож поки доведеться поставити на паузу кар’єру пекаря. Втім на майбутнє в мене чимало планів і ідей. Мій інший товариш хоче відкрити центр реабілітації для військових і пропонує запустити там пекарню. Мені ця ідея дуже імпонує.

Щоправда, я хочу поєднати кілька своїх захоплень в одній справі. Окрім роботи пекарем, я паралельно працював викладачем з йоги та викладачем з музики — граю на ударних. Крім цього, долучився до розроблення програми з реабілітації військових — ця тема мене дуже зачепила. Спільно зі знайомими ми відвідували військових в ірпінському шпиталі й, з огляду на отриману від них інформацію, запити, розробляли реабілітаційні протоколи на основі йоги, додавали елементи звукотерапії.

Тому я хочу створити місце, де людина зможе насититися на різних рівнях: і фізичному (хлібом, випічкою), емоційному (у вигляді музики) і духовному (практики з йоги, медитації). Все це може бути на базі реабілітаційного центру — тому ця ідея мене захоплює.

Завжди можна змінити напрямок, у цьому немає нічого поганого

Я не знаю точно, як складеться життя далі, але точно не хотів би нічого змінювати в минулому. Я вдячний за кожен момент, який був, зокрема за роботу в IT. Попри те, що я не залишився в індустрії, я й досі у захваті від того, наскільки в моїй компанії була пропрацьована взаємодія між людьми, і того, як вони разом рухаються до мети.

Мені здається, важливо, щоб люди не боялися й не соромилися робити те, що їм цікаво. Хоч IT це, хоч ні — байдуже. Один з моїх друзів досить довго працював розробником, втомився і вже думав геть покинути індустрію, але потім придивився до QA і загорівся знов. Він знайшов себе.

Знаю ще цікавезний приклад розробника з Німеччини, який, як і я, захопився випічкою хліба. Але в нього неординарний підхід: він вигадав цілий фреймворк, за яким треба випікати хліб, аби той вдався. Й тепер веде власний блог, ютуб-канал, де ділиться власними відкриттями, прогресом, порадами.

Буває страшно зробити перший крок, але на нього варто зважитися. Завжди можна змінити напрямок ще раз чи повернутися до того, де був. В цьому немає нічого поганого.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось47
До обраногоВ обраному6
LinkedIn



7 коментарів

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.

О не тіки мені наснилися страхіття про КПІ :) років десять здавав екзамени уві сні. Кожен вечір дивився на диплом, так і пройшло.

Те ж саме :) Якось через три роки після випуску з КПІ наснився дуже глибокий сон про те як я здавав екзамен з вищої математики. Прокинувшись хвилин 5 пригадував хто я, і де я...

Ще недавно була купа статей, як хтось прийшов у Айті. А це типу нова мода: як я нарешті пішов з того айті...

Крутий досвід. Автор молодець 😎

Молодець що знайшов саме те що найбільше по душі.

Коментар порушує правила спільноти і видалений модераторами.

Коментар порушує правила спільноти і видалений модераторами.

Коментар порушує правила спільноти і видалений модераторами.

Коментар порушує правила спільноти і видалений модераторами.

Коментар порушує правила спільноти і видалений модераторами.

Коментар порушує правила спільноти і видалений модераторами.

Коментар порушує правила спільноти і видалений модераторами.

Коментар порушує правила спільноти і видалений модераторами.

Коментар порушує правила спільноти і видалений модераторами.

Коментар порушує правила спільноти і видалений модераторами.

Коментар порушує правила спільноти і видалений модераторами.

Коментар порушує правила спільноти і видалений модераторами.

Коментар порушує правила спільноти і видалений модераторами.

Коментар порушує правила спільноти і видалений модераторами.

Коментар порушує правила спільноти і видалений модераторами.

Дуже крута історія! Маю друзів пекарів у Львові — це важка але, якщо можна так сказати, романтична, творча робота. Бажаю успіхів і розширення бізнесу.

П.с., я сам обожнюю пекти хліби, торти, десерти — це певно найкращий спосіб зняти стрес (медитація) який я знайшов для себе. Зажди цікаво, завжди щось нове, і ділитись свіжим хлібом з сімєю і друзями це дуже мотивуючий\наповнюючий процес.

Є цікавий контент на ютубі (Action Bronson At Nyc’s Best Bakery). Рекомендую.

Гарна історія.
До повномаштабної війни часто заїзжали в цю пекарню — хліб і атмосфера там дуже класна

Підписатись на коментарі