Дістав поранення, але кинувся рятувати людей. Історія девопса з Харкова, який потрапив під липневий обстріл у Львові

Сергій Черниш — DevOps у GlobalLogic з майже 20-річним досвідом в IT. Він родом з Луганської області, але більшу частину життя прожив у Харкові — у цьому місті навчався та працював і саме там зустрів повномасштабне вторгнення.

Війна змусила його евакуюватись із сім’єю до Львова, де він і зупинився на більш ніж рік, продовжуючи у будні займатися проєктами в GlobalLogic, а вечорами й вихідними — волонтерити. Так тривало до 6 липня 2023-го, аж поки росіяни не атакували місто і не зруйнували будинок, де жив Сергій.

Сам Сергій Черниш дістав поранення, але зміг зорієнтуватися і не лише врятуватися сам, а й допомогти родині та сусідам. В інтерв’ю DOU він розповідає, як це було, ділиться важливими порадами та своїм досвідом волонтерства.

«Думок полишити місто у перші години та дні не було». Про те, як зустрів початок війни

Для мене війна почалася не 24 лютого 2022-го, а 2014 року, коли я, на щастя, встиг вивезти своїх батьків, поки не почався масштабний бій на сході. А повномасштабне вторгнення мене застало в Харкові — як і всіх, о п’ятій ранку. Тієї ночі я майже не спав, тому що чекав, що ось-ось розпочнеться.

Так і вийшло: я прокинувся від канонади — на краю міста, у селищі Жуковського [розташоване на півночі Харкова, біля окружної — ред.] було дуже гучно. Донька теж прокинулася, спочатку подумала, що це грім.

Я одразу зателефонував своїй дівчині — вона із сином жила прямо за окружною, але з іншого краю міста. Подзвонив бабусям, дідусям, обійшов сусідів, серед яких було багато пенсіонерів, забрав усіх, заспокоїв і повів у сховище. Спершу це було звичайне підвальне приміщення. Але коли почала працювати важка артилерія, я зрозумів, що будинок не витримає і підвал перетвориться на братську могилу. Тому ми і кілька інших чоловіків поїхали шукати альтернативне місце, де сховатись. Єдине, що було поблизу, — це бомбосховище ХАІ, де я якраз навчався [Харківський авіаційний інститут, розташований в районі селища Жуковського — ред.].

Але коли ми приїхали до інституту, ворота були зачинені, а ректор сказав, що нікого не пустить. Нарешті хвилин за 20 ми вмовили його дозволити мешканцям села сховатися у будівлі. До ночі я з підвалу возив на своїй машині людей. Так перші дні бомбардування ми й переживали разом.

Думок полишити місто в перші години та дні не було, лише бажання знайти безпечне місце для дітей і літніх. Тому я так швидко зорієнтувався — мабуть, якась моральна самопідготовка та інстинкт залишилися ще з 2014 року.

Але в нас було географічно не дуже вигідне розташування: на окружній за Північною Салтівкою вже велися бої, що від селища Жуковського п’ять кілометрів по прямій. А сам виїзд з селища був постійно під обстрілом.

Одного дня росіяни все ж зайшли у селище. Це було пів на восьму ранку. Якраз закінчився обстріл, стояла тиша, брався мороз — я вийшов з підвалу покурити і побачив, як їде той караван: капсули, «Тигри» і різні БМП. На перехресті зав’язався короткий бій, а коли він затихнув, я почув, як росіяни поїхали далі. Надвечір наступного дня над нами стали «працювати» гвинтокрили К-52. Коли залетіла російська авіація, я зрозумів, що безпечного місця тут не знайдеш.

В останній день лютого я зрання сів у машину, з’їздив за водою і поїхав шукати пальне. Хоча потрапив під обстріл і автівку трохи зачепило, вона їхала. Залити повний бак теж вдалося. Батьки виїжджати відмовилися, тож я посадив в машину дітей та дівчину і вирушив у бік західного кордону.

«Від вибухової хвилі мене відкинуло, вдарило головою об асфальт». Про атаку росіян на Львів 6 липня

З березня 2022 року я перебуваю у Львові. Коли ми з сім’єю тільки приїхали, то залишалися у будинку, який нам запропонували колеги з моєї колишньої роботи — до GlobalLogic я працював у банку. Зараз ми знову знайшли тут тимчасовий притулок, оскільки квартиру, яку ми винаймали, було зруйновано під час обстрілу 6 липня.

Того дня я тільки-но ліг спати. Залунала сирена, тож я зайшов у Telegram, щоб подивитися, з якої причини тривога. Прочитав, що ракети летять у західному напрямку, і тут же почув перший вибух. Від удару в нас відчинилися всі вікна, я швидко підняв дітей і сказав усім збиратися у бомбосховища — підвали того ж будинку, де ми жили. Тоді почувся звук реактивного двигуна, і я зрозумів, що це не ракета, а літак нашої повітряної оборони.

Коли ми спустилися, на дворі вже було кілька людей, а підвали були зачиненими. При цьому залишатися на вулиці було небезпечно: такі будинки стоять кільцем, вхід і вихід у подвір’я тільки один, і вибухова хвиля може зруйнувати все всередині. Тому я сказав усім швидко йти до парку, що поблизу, шукати відчинене сховище.

Приліт відбувся, щойно ми вийшли з двору. Я ще раз почув звук реактивного двигуна і встиг сказати, що зараз буде. Діти і дівчина одразу лягли на землю, а я не встиг.

Ракета врізалася в будинок. Від вибухової хвилі мене відкинуло, вдарило головою об асфальт, зламало ніс. Абияк я встав і накрив дітей і дівчину — почали падати каміння, вікна, дах, увесь будинок. Новий вибух пролунав уже без такої сильної хвилі, тож я сказав усім підійматися і тікати в парк.

Якийсь хлопець підійшов до мене, і ми вдвох побігли на наше подвір’я допомагати людям вибратися з будинку. Допомогти вдалося, може, десятьом. Ми повибивали двері, які змогли, щоб витягнути тих, хто був на першому поверсі. На жаль, у мешканців верхніх поверхів шансів майже не було. Особливо після другого вибуху — один з під’їздів, де загинуло багато людей, повністю засипало.

Фото, які Сергій встиг зробити 6 липня 2023 року після обстрілу росіян

Взагалі не всім є змога допомогти і не все можна чіпати. Наприклад, коли ми рухали деякі двері, з ними рухалися і стелі, і стіни. Ще одна зона ризику — оголені дроти, газові труби, вода.

Тому моя основна порада у таких ситуаціях — не лізти туди, де не знаєте, що коїться. Якщо лежить сильно поранена людина, її теж краще не рухати, бо можна зробити ще гірше. Але якщо ви якось можете допомогти, допоможіть обов’язково.

Насправді я достеменно не знаю, як у такій ситуації чинити, не знаю, звідки в мене в голові взявся алгортм дій.

Рятувальні служби приїхали після відбою тривоги. Спочатку я був цим здивований, злився. Тепер розумію, чому існує цей протокол. Розумію, що вони правильно роблять — тому що, як буде повторний приліт, загинуть самі рятувальники, висококласні спеціалісти, підготовлені морально і фізично. Може бути й так, як було нещодавно у Покровську, коли загинув заступник керівника ДСНС Донеччини.

«Шахрайство серед цивільних і військових набрало таких обертів, що просто страшно». Про волонтерство

З перших днів евакуації я став на військовий облік, тоді ж почав волонтерити. Знайомі військові зв’язалися зі мною, щоб дізнатися, чи можу я чимось допомогти. Тож щось я швидко купив із зарплатні, на щось запустив збір, але подумав, що не тільки ж їм це потрібно і не тільки зараз. Тому почав контактувати з колегами з GlobalLogic та іншими знайомими, робити колаборації, збирати гроші, щось закуповувати в Польщі та Чехії, а щось виготовляти. У якийсь момент ми спробували налагодити виробництво бронежилетів — поки не вийшов закон, що їх не можна виготовляти у приватному порядку.

У ті дні було складно: нині працює «Нова пошта», можна відправити щось залізницею, а тоді було й таке, що береш день відпустки власним коштом, щоб завантажити машину та самому вирушити на схід.

З волонтером з організації «Щит»: готують машину до відправки на передову

Згодом потихеньку процеси стали налагоджуватись. Моя рідна сестра живе у Німеччині, тож закуплялися й там. Зібрали свою групу волонтерів у GlobalLogic, яка займається запитами для 54-ї, 56-ї та 58-ї бригад. Запартнерилися з іншими волонтерськими рухами, щоб мати змогу пересилати вантажі прямо на передову.

І хоча зараз із волонтерством стало простіше, ніж на самому початку війни, постають нові виклики. Потреб менше, але вони коштовніші, часто потрібні дрони і автівки. Економічна ситуація кращою не стає, а шахрайство набрало таких обертів, що просто страшно. Воно є як серед цивільних, так і серед військових. Саме тому ми працюємо тільки з тими, в кому на 100% впевнені. На щастя, добрих людей у нас більше, але, як то кажуть, ложка дьогтю псує всю бочку меду.

Звичайно, найбільший виклик — це час. Не тільки знайти, де купити автівку, зібрати гроші, привезти її куди треба, а й зробити це вчасно. І тут залишається тільки працювати щодня. Багато хто каже, що втомився від війни, але для себе я вирішив, що це моя країна і що б там не сталося на політичному поприщі, її треба зберегти.

Щоби не з’їхати з глузду, тримаюся за думку, що те, що я роблю, — це добра справа. Волонтерство навіть стало для мене безумовним рефлексом: заробив щось — віднеси копійку або запитай, чи потрібно комусь, хто на щось збирає. Я знаю: є люди, які вже зараз пробують щось заробити, повернути собі статки. Але якщо, боронь боже, прорветься фронт, ці статки втратяться буквально за годину.

У моєму близькому оточенні всі волонтерять. Мій колега на нинішньому проєкті взагалі тишком-нишком робить електроніку, зарядні станції, відправляє їх на передову. Багато хто питає, чи потрібна допомога, які є запити. Всі із зарплати донатять. Сама GlobalLogic з перших днів повномасштабного вторгнення допомогала як могла: виплачувала додаткові гроші співробітникам, організувала евакуацію.

Якщо казати про конкретний час, який я витрачаю на волонтерство, то до обстрілу у липні 2023 року це займало в мене 4–5 годин на добу. Також майже не було вихідних, бо завжди треба щось закупити, привезти, відправити, залучити спонсорів, якщо це великі збори.

Нині маю невелику перерву, при цьому колеги та друзі відкрили збори на компенсацію пошкодженого майна вже для моєї сім’ї. І я за це вдячний. Вважаю, що мені немає на що жалітись. Як то кажуть, дякувати Богу, що взяв грошима.

«У тому будинку, де я жив, було багато людей з Харкова та Луганщини». Про життя після обстрілу

Я дуже сумую за Харковом, але найголовніша причина, чому я поки що не повертаюся — це волонтерство. Нині у нас так розподілені люди по країні, що ми встигаємо закривати і закупівлю за кордоном, і доставку на схід.

Також у Львові в мене робота, я стою тут на обліку у військкоматі. Остання причина — це діти. Сину дівчини лише вісім років, і йому треба вчитися. До того ж після обстрілу я їздив у Харків, пробув там чотири дні і зрозумів, що більше перебувати у моїй квартирі неможливо — поруч два важливих підприємства, сирена виє постійно, спати не вдається.

На фото праворуч — Сергій Черниш і Борис Тімаков (інженер GlobalLogic) взяли відпустку, щоб доставити авто для такмедів у Чернігів

Загалом Львів мені завжди подобався. Я люблю гори, а звідси до них лише дві години. Щодо безпеки тут теж краще — зазвичай Харків обстрілюють ракетами «Іскандер» з часом підльоту 30–40 секунд. І навіть коли спокійно і немає тривоги, є відчуття, що прилетіти може у будь-який момент. Це відчуття не покидає нікого, з ким би я не спілкувався.

Але люди вже звиклися. Багато з тих, хто не покидав місто з початку повномасштабного вторгнення, стали «буддистами», кажуть: «що станеться — то станеться».

У міст на заході України, включно зі Львовом, є перевага в тому, що пуски ракет і їхній підліт не є неочікуваним. І система спостереження, і система сповіщення в Україні працює непогано. І людям, якщо вони бачать, що західні області у небезпеці, варто потурбуватися про сховище. Це навіть не тому, що може долетіти ракета: уламки ППО теж можуть становити загрозу.

І якщо зараз люди трохи напружились, то до 6 липня вони були взагалі розслаблені. В тому будинку, де я жив, було багато людей з Харкова та Луганщини, кілька людей з Києва. В укриття ходили тільки харків’яни та луганчани, бо дещо більше ознайомлені з обстрілами.

Тож бережіть себе, будьте уважні, не нехтуйте здоров’ям і безпекою. Але завжди бути у панічному настрої теж не треба — це швидше доведе до серцевого нападу.

👍ПодобаєтьсяСподобалось24
До обраногоВ обраному3
LinkedIn



4 коментарі

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.

Дякую редакції ДОУ за важливу і цікаву статтю! Величезне дякую Сергію за важливий досвід та за те, що ви робите! Я чув достатньо позитивних відгуків про Сергія як про висококласного професіонала, завдяки цій статті дізнався ще більше про нього, як про людину. Думаю, що професіоналізм та людяність ходять рука об руку.

Дякую, справжня історія. У Київі також багато хто з рожевими окулярами думають, що Іскандер М за 2 хвилини до них не долетить. Вже 10 ракет було 1-го червня. Наразі будуть пробувати 15-20 пускати. Буде ще більш смертельних уламків

Мене одну найбільше зачепили дії ректора, який не хотів пускати людей до сховища?

Його можна було зрозуміти. Була страшенна паніка і він більше опікувався студентами. Він зміг надати якесь більше пристойне укриття, ніж підвал будинку, у будь-якому випадку.
Пізніше в те укриття було два прильоти, воно витримало. Взагалі «ХАІ» сильно дісталось.

Підписатись на коментарі