«В окупації зрозуміла, що насправді головне в роботі». Розмова з Head of Infrastructure, яка отримала офер на $8000

Героїня цього тексту — Head of Infrastructure з Донецька, яка у сфері IT вже 12 років. Кілька місяців тому вона отримала офер на $8000. Водночас айтівиця вважає, що головне в роботі не гроші, а зв’язки, які будуєте з людьми. Саме колеги з роботи підтримували її у найважчий період в житті — в окупації. Ми анонімно поспілкувалися з айтівицею про кар’єрний шлях, зарплату та війну, яка двічі змінювала її життя.

«Прийшла сюди, бо хочеш заміж». Про навчання на «чоловічій» спеціальності

Після школи у мене було два варіанти, що робити далі. Я страшенно любила комп’ютери, хоча вдома ПК на той час не мала. Також мені подобалися математика, інформатика та англійська мова. Спершу думала вступити на перекладача, але для мене це асоціювалося винятково з навчанням дітей, а я цього не дуже хотіла. Та й розуміла, що у цій професії багато не заробиш, тому вирішила обрати щось пов’язане з комп’ютерами.

Вступила до університету в рідному Донецьку на дуже популярну на той час спеціальність — інформаційна безпека. На весь потік, який складався з 50 людей, було лише п’ять дівчат. Двох відрахували одразу в першому семестрі, то ж до кінця довчилися лише троє.

Загалом гарної бази університет мені не дав і програмістку з мене там не зробили. Усього, що вмію, я навчилася сама.

Хлопців у групі було багато, і, ясна річ, вони залицялися. Я часто чула: «Ти прийшла сюди, бо хочеш вийти заміж. Я ще не поганий варіант». Вони вважали, що це дуже смішно, а насправді ні.

Паралельно з навчанням в університеті я шукала роботу. Стажувалася у кількох державних установах, але на роботу мене не взяли. Попри все цей досвід був дуже цінний, бо я отримала важливі знання.

Після стажування я пішла на співбесіду на кращу вакансію — системного адміністратора в банку. Там я і використала знання, отримані на стажуванні, то ж звучала як дуже розумна спеціалістка. Так я потрапила на свою першу роботу. Це був 2011 рік, і моя зарплата становила $300. Для Донецька і для першої роботи це був хороший початок. Для порівняння: у державному секторі ставка була орієнтовно 800 гривень на місяць, це 150 доларів максимум.

Стала девопсом, коли в Україні такого слова ще навіть не знали

На першій роботі я багато вчилася. Поки інші працівники банку на обідній перерві відпочивали, я сиділа за книжками. Вже за рік мені пообіцяли посаду заступника відділу. Паралельно я стала шукати ще одну роботу.

Я відгукнулася на вакансію девопса на якомусь із джоб-сайтів. Тоді в Україні ще ніхто не знав, хто такі девопси, це було нове слово, але я вирішила спробувати. Роботодавець був з Ізраїлю і шукав працівника на нашому ринку, бо тут праця дешевша. За $300-600 в Ізраїлі нереально когось найняти, а мені пропонували $600. Технічним завданням було написати код. Я на той момент уже вміла це робити, бо в банку виконувала різну роботу.

Приблизно два місяці я працювала паралельно на двох роботах. Однак в банку мені почало ставати нецікаво. Пам’ятаю, як на нараді керівник сказав своєму заступнику, щоб той мене чогось навчив. «Чого я її навчу? Це хіба вона мене може чогось навчити», — відповів заступник. Тоді я зрозуміла, що переросла цю роботу.

Коли обіцяну мені посаду заступника віддали іншому працівнику, бо той, мовляв, довше працює, це стало останнім поштовхом до звільнення.

Робота девопсом була для мене величезним бустом у кар’єрі. Довелося багато вчитися, оскільки команди, в якої можна було б щось запитати, не було. Але попри все мені було дуже цікаво.

До речі, роботодавець надихнув мене на вивчення англійської, бо розмовна у мене була не дуже. Він казав, що я є обличчям компанії, адже спілкуюся із замовниками. Я пішла на курси, але добре англійську вивчила вже у Києві. В мене був крутезний викладач, родом з Гібралтару, а це частина Великої Британії. Він був нейтівспікером зі своїм підходом до навчання. Ще на роботі я комунікувала постійно англійською, тому зараз в мене українсько-англійський суржик.

За кілька місяців ми розширили команду, і в ній були серб і філіппінець. Хтось із них запитав, скільки років я працюю у сфері, а я відповіла, що вісім місяців. На що отримала відповідь: «Не може бути, ти ж мій керівник!». Для них це був шок. Вони не розуміли, звідки я стільки знаю. А я ж просто багато вчилася і багато працювала.

У цій компанії я попрацювала близько півтора року. Спочатку мені подобалася віддалена робота, і, крім того, були певні сімейні обставини, тож я мусила бути вдома. Коли ці обставини змінилися, я збагнула, що більше не хочу працювати віддалено. У мене погіршилося здоров’я, почав падати зір, в якийсь момент я зловила себе на тому, що розмовляю з комп’ютером. І стала шукати роботу в офісі.

Налаштувала ремоут для 700 працівників за дві доби

У 2013 році в Донецьку розташовувалася велика компанія АВК, в якої було багато офісів по Україні і за кордоном. Коли я прийшла на співбесіду, то вперше сама озвучила, скільки хочу заробляти. До цього мені лише пропонували зарплату, а я погоджувалася. Завдяки попередній роботі я вже розуміла ринок і знала, скільки коштую. В АВК я отримувала близько $900, це було на $300 більше, аніж на попередній роботі.

Компанія не одразу погодилася на таку зарплату. Мені пропонували випробувальний термін, а потім «подивимося». Але я сказала, що не збираюся чекати. До речі, деякі співробітники навіть обурювалися, чому мені одразу стільки грошей почали платити, бо у них «так не заведено», мовляв, це виняток. Мені було байдуже, що вони говорили. Головне, що я досягла того, чого хотіла.

На цій роботі я змогла довчити базові речі: як працюють мережеві з’єднання, великі дата-центри тощо. Однак у моє життя прийшла війна. Спершу все було дуже незрозуміло, тому ніхто не звільнявся. Люди старалися триматися разом і працювати в нових страшних умовах.

Згодом стало небезпечно ходити в офіс, і я мала налаштувати ремоут для працівників. Це було ще те завдання. Дві доби я взагалі не відривалася від комп’ютера, спала по дві години на день. Мені треба було організувати сек’юрний доступ. Технічно це було не так складно, але розповісти все в деталях 700 людям, які ніколи не встановлювали софт, — завдання із зірочкою. Мій телефон розривався від дзвінків зі словами: «Ой, я щось натиснула і все зламалося». Коли таких людей 700 — це складно.

Робота під час війни була «дуже цікавою». Маю кілька таких собі «жартів» про той час. Якось я повинна була записати навчальне відео для користувачів, але довелося перезнімати разів 10. Щойно починала говорити, десь «прилітало», і стіни й вікна починали трястися. Було страшно.

Коли з’являлася важлива робота, доводилося їздити в офіс. Кілька разів я їхала на велосипеді через пів міста. Мені тоді здавалося, що так безпечніше. Автомобіля не мала, а маршруткою боялася переміщуватися, бо були випадки, коли у них влучали снаряди й гинули люди.

Одного дня почалася стрілянина, коли я поверталася додому. Водії автомобілів дали газу і швидко розʼїхалися, мало мене не збиваючи. А я то на велосипеді швидше їхати не могла.

Уже в липні 2014 року почалися сильніші бої. Багато працівників компанії виїхали, і я зрозуміла, що треба звільнятися. Ми з сім’єю поїхали з Донецька на початку серпня. Тоді вже геть нікого не залишилося в офісі.

У 2014 році я не виїхала з Донецька повністю, чоловік не хотів. Тож іще впродовж трьох років ми періодично поверталися додому. Було важко, коли були бої за Дебальцеве. Ми тоді з чоловіком перебували за кордоном, а батьки в Україні. Я страшенно переживала, коли читала, як поряд з їхнім будинком щось прилітало. У 2017 році я розлучилася і виїхала з Донецька в Ірпінь.

На парт-таймі заробляла вдвічі більше, ніж за повний день на попередній роботі

Ще до початку бойових дій на одному з сайтів для фрилансерів мене знайшла працівниця американської компанії і запропонувала співбесіду. Ця компанія була таким собі стартапом про віддалену роботу для жінок. Засновником був благодійний фонд, який мав на меті влаштовувати жінок на ремоут. У Штатах декрет для жінок — це велика проблема, адже там нема тривалих декретних відпусток, а догляд за дітьми дорогий. Тож цей стартап пропонував віддалену роботу, щоб жінка могла працювати і паралельно доглядати дітей. На роботу компанія наймала суто жінок, але цієї ідеології вона дотримувалася лише на початку.

Запрошення на співбесіду мене здивувало, бо я навіть не ставила статус, що перебуваю у пошуку. З’ясувалося, що вони просто не могли знайти жінку-девопса й натрапили на мене. Я підійшла для них за стеком, бо мала досвід роботи з хмарними рішеннями. На той час було небагато людей, які мали цей скілсет, та ще й дівчат.

Компанія всім жінкам додавала 15% до суми, яку ті просили, адже передбачали варіант, що жінки занижують свої зарплатні очікування. Спершу мене взяли на парт-тайм для клієнта, а потім вже на саму платформу, але теж на парт-тайм. Я працювала по чотири години, але отримувала вдвічі більше, ніж раніше за повний день — орієнтовно 2000 доларів. Це був 2014 рік.

Приблизно через рік в компанію почали активніше наймати чоловіків. Я не вважаю, що це погано, адже я проти дискримінації. Та й знайти стільки спеціалісток непросте завдання.

Загалом ця робота була мені до душі, я вважала, що причетна до великої місії і роблю щось хороше, адже так позиціювала себе компанія. Однак вирішила звільнитися й на те була причина.

У мене склалися не дуже добрі стосунки з колегою, який працював зі мною на парт-таймі. Він мав виконувати свою частину роботи, а я — свою. Загалом він з самого початку ставився до мене агресивно, за спиною наговорював на мене керівництву. Це все сприймали за чисту монету, і я не мала змоги захиститися. Через таку токсичну атмосферу я вирішила звільнитися.

Відмовилася від підвищення, бо компанія не прагнула до розвитку

Не скажу, що я довго шукала нову роботу. Мене швидко захантило агентство, яке працювало на компанію, а та компанія продавала мене іншій. Тобто все відбувалося через три руки. Так я потрапила у велику компанію, де в штаті було близько 15 тисяч людей по всьому світу. Спершу я навіть не розуміла всіх масштабів. Потім зрозуміла, що людей і процесів дуже багато, тому може бути цікаво.

Мені пощастило з менеджером, бо він дав повну волю дій команді. Можливо, просто не хотів багато працювати, але мені все подобалося. Ми вдало підібрали людей у команду і зросли. Згодом мене підвищили до ліда, і я вже підбирала команду під себе. Керувала близько 20 людьми.

Невдовзі піднялася до архітектора, і мене хотіли підвищити до іншого рівня в департамент архітекторів. Але мені важить рух компанії, місія, зміни та досягнення працівників. Водночас у відрядженнях я зрозуміла, що топменеджмент цієї компанії — консервативні «динозаври». Ці дідусі, які там 40 років сидять, уже точно не хотіли нічого змінювати. Я не могла на це вплинути. Тому вирішила звільнитися, чим дуже здивувала компанію, адже мені пропонували підвищення.

За три з половиною роки в цій компанії я багато змінювалася у професійному плані, а моя зарплата з $3000 зросла до $4000. Зараз я з теплотою згадую цю роботу. Вона дала мені найважливіше — людей. Я не поділяю думку про те, що не важливо, які в тебе стосунки з людьми на роботі, головне, за скільки ти себе продаси. Колеги — це моя сила. Я зрозуміла, що як менеджерка маю бути корисною для людей.

«Айтівці — це художники»: довела овнеру, чому його підхід до роботи неправильний

Далі я влаштувалася архітектором у продуктову компанію. Її власником був колишній військовий, який вважав, що на роботі має бути дисципліна і порядок, а працівники повинні сидіти з рівними спинами. Але з айтівцями таке не працює. Коли власник приїхав до Києва, щоб глянути на новий офіс, то почав говорити щось у стилі: «Я вам плачу гроші, щоб ви спокійно сиділи за чистими столами». Я вирішила, що мушу з ним поговорити. Для цього навіть одягла футболку, на якій було написано щось типу «Айтівці — це художники».

Я близько години розповідала роботодавцю, що його підхід не працює і такий бізнес не буде успішний. У кінцевому результаті він мене почув і дозволив виставляти речі на столи! На якийсь час атмосфера змінилася, але все одно це була його компанія і його філософія. Я зрозуміла, що мені таке не підходить, і згодом звільнилася.

Так злякалася скорочення, що за тиждень отримала два офери

Переважно я швидко знаходила нову роботу. Бувало таке, що мала кілька оферів на руках. Деякі аутсорсингові компанії, які хотіли мене перебити, доводили, що можна відмовитися від офера. Мовляв, усі так роблять. Я казала, що це ненормально і моя репутація від цього постраждає.

У 2019 році я влаштувалася техлідом у продуктову компанію. Цей досвід був не дуже приємний. СTO (Chief Technology Officer) вважав, що я маю заслужити довіру команди, яка, своєю чергою, теж сприйняла мене в штики. Я там рік попрацювала, але в результаті зазнала скорочення через коронавірус. Компанія сказала, що я для них задорога. Тоді заробляла $5000.

Насправді я так злякалася скорочення, що на тлі хвилювань почала активно розсилати резюме і за тиждень отримала два офери. Спершу погодилася на один, а потім інша компанія почала заохочувати мене бонусами ледь не 30% до зарплати. Однак я вирішила, що вже пристала на офер і буду там працювати, адже репутація була важливішою. На новій роботі моя зарплата зросла на $500.

Написала власний продукт, але через війну відмовилася від нього

Згодом я вирішила зробити щось своє. Це була невеличка CRM-система для маленького бізнесу. Продукт я написала повністю сама. З найманих працівників у мене були лише сейлзи, бо я не вмію продавати customer to customer. Коли бізнес почав зростати, взяла на роботі неоплачувану відпустку. Потім звільнилася зовсім.

Продуктом користувалися близько 400 користувачів, малий бізнес. Я стала делегувати обов’язки й паралельно шукати роботу, адже власний бізнес потребував інвестицій. Не буду лукавити, мені потрібні були гроші, які мають здатність закінчуватися, коли ще є сімʼя, яку треба годувати. Тож певний час я працювала паралельно. До речі, вперше таки попрацювала за спеціальністю — security в американській компанії.

Після аналізу ринку зрозуміла, що такого зростання, як я прагну для свого продукту, не буде і треба рухатися в інший бік. Тож вирішила переписати його, однак знову почалася війна. Мій проєкт був не на часі. Дійшла думки все закрити. За рік вийти в нуль мені так і не вдалося, але я все одно пишаюся цим проєктом, оскільки отримала на ньому багато клієнтів, а щоб вийти у плюс, потрібно було більше часу.

Колеги писали кожного дня, який я провела в окупації

Повномасштабна війна цього разу застала мене в Ірпені. Навколо тривали бойові дії, і з досвіду Донецька ми вирішили, що краще залишатися на місці. За кілька днів стало небезпечно виходити на вулицю, кількох сусідів поранили. Коли я опинилася у цій ситуації, найбільше мене підтримували не родичі, а колеги, з якими я колись працювала. Вони шукали шляхи для евакуації, волонтерів, а коли я вибралася з окупованого Ірпеня і відкрила телефон, то побачила, що мені писали кожного дня. Це так, як мертвим повідомлення пишуть, однак я не відповідала, бо не мала зв’язку. Подруга щодня писала, що дуже хоче вірити у те, що я жива і з моєю сімʼєю все гаразд.

В окупованому Ірпені я зрозуміла, що гроші нічого не варті. Ти не можеш заплатити, щоб тебе вивезли. Нас евакуювали військові, причому самі й запропонували, бо сказали, що в місті залишатися небезпечно. Я це й сама розуміла, але не знала, як вибратися, адже точилися вуличні бої.

Отож військові все кинули й організували для нас евакуацію. Вони сказали, що у них всі машини побиті, і взяли старе авто мого батька, хоч у воєнний стан могли й моє забрати. У мене, звісно, не Mercedes GLE, але нова машина. Кому не розповім цю історію, ніхто не вірить, що взяли саме стару. До речі, коли ми повернулися в деокупований Ірпінь, то автомобіль батька стояв на тому ж місці, звідки військові його взяли.

Бійці повезли нас до річки, а не пункту офіційної евакуації, якої на той момент вже не було. Ми 40 хвилин сиділи в машині, поки на наших очах обстрілювали понтон. Коли затихло, військові перевезли нас через міст, показали дорогу до Києва, і вже по лісу за кермом їхала я. Все було дуже швидко: «Міняємося. Ти молодець, тому їдь!». І все, військовий пішов, а я поїхала під звуки обстрілів на фоні.

Люди врятували нам життя, а я в цій атмосфері навіть не встигла їм подякувати. У таких ситуаціях важливо, яка ти людина, а не скільки у тебе грошей.

У Києві я опинилася без житла і з двома котами на руках. Колись мені було важко з Донецька виїхати, бо ніхто не хотів брати з тваринами на квартиру, а тут ще й звʼязку нема. На щастя, мене прийняла колега з роботи. Буквально за 20 хвилин приїхав її чоловік і віддав нам ключі від житла.

Згодом, коли почалися блекаути, колишній колега писав, що на його вулиці є об’єкт критичної інфраструктури, тому у нього не вимикають світло. Тож запрошував до себе, щоб принаймні в теплий душ сходити. Така взаємодія дуже важлива. Схожих історій у моєму житті було багато. Завдяки цьому я усвідомила, що найбільша цінність на роботі — це люди.

Після окупації одразу на роботу

Поки я була в окупації, робоче місце за мною притримали. На першому дзвінку колега зі США розплакався, коли побачив мене. Усі казали, що дуже хвилювалися. Однак згодом у США звільнився голова компанії, а новий вирішив, що співпрацювати з Україною ризиково, тому у вересні 2022 року мене звільнили. Насправді я навіть зраділа, бо з’явилася можливість хоч трохи отямитися від пережитого.

Нову роботу почала шукати у жовтні 2022 року. Пішла вже на останню співбесіду, і от-от мене мали взяти в аутсорсингову компанію, яка шукала ліда для роботи з девопсами і комунікації з клієнтами, і тут почалися блекаути. Цей офер так і завис.

Потім було ще кілька пропозицій від роботодавців, але всі казали: «Все круто, будь-які гроші дамо, але приїжджай у Польщу». Мені таке не підходило, я не хотіла виїжджати з України.

У березні я отримала офер від фінтех-холдингу з багатьма підрозділами, де був і продуктовий. Там потрібна була людина в борд, яка б відповідала за інфраструктуру. Я пройшла багато співбесід, говорила зі СТО всього холдингу, якому ніхто не подобався. До речі, це була моя перша співбесіда, де мене питали про книжки та літературу.

Компанія довго не могла закрити цю вакансію, тож вирішила піти на ризик і взяти мене. До речі, компанія з Кіпру, але з українським корінням, можливо, це якось вплинуло.

Я сказала, що хочу $8 тисяч, і так мені й запропонували. Це стало моїм найбільшим бустом у кар’єрі, але й відповідальність тут найсерйозніша. У нас є три людини, які мають свої напрями в компанії. Це продуктовий менеджер, девелопмент-менеджер та інфраструктурний менеджер, тобто я. Моя сфера перетинається і з тестуванням, і з розробкою. У фінтеху нестандартний підхід, це не хмари, а свої дата-центри, своє обладнання у різних локаціях і країнах, яке треба налаштувати. У фінтеху взагалі найбільша складність — це доменна специфіка, бізнес-логіка та інфраструктура. Я балансую між інженерами, які щось роблять на низькому рівні, та інженерами, які працюють на вищому рівні. Далі я займаюся підтримкою клієнтів на технічному рівні.

Працюю за нормальним 9-годинним графіком, хоча телефон все одно не замовкає. Я вважаю, що не треба перепрацьовувати, якщо в цьому нема потреби.

Поради для менеджерів

Прагніть до успіху інших. Я зрозуміла, що моя сила — це не лише те, що я вмію. Я по-справжньому сильний менеджер, якщо люди навколо можуть зробити щось без мене. Не поділяю думку: «Якщо хочеш зробити добре, зроби сам». Важливо свої успіхи міряти успіхами інших людей.

Розумійте людей. Треба вміти «читати» команду, розуміти, що мотивує кожного працівника, чому він робить так, а не інакше. Як я люблю говорити: «Code is easy, people are hard».

Знайдіть собі ментора. У мене це був бізнес-тренер, який проводив курси для мідл-менеджерів. Я не боялася ставити йому дурні запитання і так навчилася діяти в різних ситуаціях.

Спілкуйтеся з людьми, які нічого не тямлять в IT. Ця порада стосується технічних менеджерів. У мене є знайомий Product Manager, який абсолютно не розуміє, чим займаються розробники. Я часто обговорюю технічні ідеї з ним, адже він думає на рівні бізнесу й іноді може п’ять разів запитати: «А для чого?». Тоді я вже сама розумію, що це рішення насправді зовсім не потрібне.

Не відривайтеся від землі. З деяких компаній я пішла, навіть коли мені пропонували підвищення. Не варто відриватися від землі до того рівня, коли ви не можете поговорити з технічним спеціалістом його мовою. Коли ви відірвалися кудись і руками вже нічого зробити не можете, ви такий собі менеджер.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось41
До обраногоВ обраному7
LinkedIn



Найкращі коментарі пропустити

Люблю автобіографічні статті і, головне, коментарі до них на ДОУ. Це мені нагадує такі шоу по ящику, пам’ятаєте, де виходить людина щось розповідає і дають мікрофон комусь в студії: «та ти тупо кончена», кажуть звідти — студія аплодує. Дають наступному: «я вас дуже розумію і підтримую» — знов аплодують. В мене ящика немає з року так 2001, то я прям аж засумував, дитинство згадав і бабцю, яка те дивилась.

айтівиця

Все, після цього з очей потекла кров

Таких би історій, від наших вимушених переселенців 2014-го року, — побільше треба, — щоб більшість українців пам’ятали, що ця війна триває десять років як, а не два...

Вступила до університету в рідному Донецьку на дуже популярну на той час спеціальність — інформаційна безпека.

ИБ != программирование. специалист ИБ обязан уметь программировать на начальном ровне и разбираться в коде, но это только один из необходимых навыков

Загалом гарної бази університет мені не дав і програмістку з мене там не зробили.

Поступали на ИБ а ждали что из Вас делаю именно программиста ... но виноват конечно же Университет, а не некорректный личный выбор


Усього, що вмію, я навчилася сама.

Никто никого ничему никогда не сможет научить. Все, что человек знает, он научился сам.
Он может это сделать с помощью преподавателя или же с помощью самообразования.

и так далее

Відверто кажучи, 5к для СТО, а 8к для Head of Infrastructure — це малувато.

96 коментарів

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.

Класна стаття, дякую
Пройти до такої позиції, коли частенько сіві футболять саме за стать — вітання 🔥
Окремо — озвучені чудові підходи для менеджерів

Класс і респект!

Але... якось трохи історія «не кліїться»...

Отож військові все кинули й організували для нас евакуацію. Вони сказали, що у них всі машини побиті, і взяли старе авто мого батька...
...коли ми повернулися в деокупований Ірпінь, то автомобіль батька стояв на тому ж місці, звідки військові його взяли...

Разом з тим...

... і вже по лісу за кермом їхала я. Все було дуже швидко: «Міняємося. Ти молодець, тому їдь!». І все, військовий пішов, а я поїхала під звуки обстрілів на фоні....

Тож, питання — якщо на машині батька в кінці їхали Ви, то як військові її самі поставили в гараж?

Якось так, «основний скіл» програмістів — логіка. І тут, як кажуть, «трохи не грає»...

Можливо, Ви їхали на своїй машиі, один військовий сів за її кермо, а на машині Вашего батька вас супроводжували... Тоді дійсно цікаво що хлопці запамятали де ьрали автівку та під час звільнення була можливість її поставити назад у гараж...

А про «ролік під обстрілами»... не думали, що «з обстрілами» ролік міг би бути більш дієвим?

В мене в березні була ситуація...

Стендап з канадійцями (крупна інвестиційна компанія, ми писали програму по розрахуванню інвестиційних ризиків)... і я забув закрити вікно — яке як раз дивиться в бік Ірпеня (13 поверх, в бінокль бачу і Ірпінь, і Стоянку..) ...

І от як раз говорю, а тут починаються голосні вибухи...
Канадійці питають:
— Сергію, що це?
— Та це нічого страшного... В мене тут двадцять кілометрів до Ірпеня, а це наші «піонами» російські танки обстрілюють... До Києва росіян не пустимо... І в мене тут стіни півтори метри бетону (тут підношу ноут щоб показати вікно і яка товста стіна...) — тому роботі нічого не загрожує — навідь навпаки, додатково мотивує еффективніше працювати щоб відволіктися від того усього...

Мій спокійний і, навідь веселий, тон заспокоїва канадійців і це допомогло роботі — вои побачили що ризиків з війною в нас, українців, точно не має... :)
Можливо, і тому досі ця компанія тримає кредитний рейтинг України «ВВВ»...

Тож, питання — якщо на машині батька в кінці їхали Ви, то як військові її самі поставили в гараж?

Наскільки я зрозумів, військовим був потрібен автомобіль, і в них був вибір — забрати новий автомобіль героїні, і тоді героїні довелося б далі їхати на старому автомобілі батька, або забрати старий автомобіль батька. Оскільки військові забрали старий автомобіль батька, героїня мала змогу евакуюватися на своєму новенькому автомобілі.
Тож відповідь на Ваше питання- героїня евакуювалася на своєму новенькому автомобілі, а старий автомобіль батька залишився у військових.

Можливо, Ви їхали на своїй машиі, один військовий сів за її кермо, а на машині Вашего батька вас супроводжували

Саме так я зрозумів цю історію. Виходить, автомобіль батька героїні був потрібен військовим щоб повернутися назад.

> «основний скіл програмістів — логіка, [..] а у вас тут трохи не грає»
Взагалі варіантів з перестановками водіїв автомобілів багато, з логікою не грає у вас

Таких би історій, від наших вимушених переселенців 2014-го року, — побільше треба, — щоб більшість українців пам’ятали, що ця війна триває десять років як, а не два...

Да, но нет. Как-то не очень хочется вспоминать ни орков, ни ублюдочную госпропаганду (некоторым пропагандонам я до сих пор желаю умереть от рака), ни доброжелательность, отзывчивость и помощь от украинцев в Киеве, Днепре, Львове, Запорожье и далее по списку.

Было в какой-то мере даже забавно наблюдать, как в феврале-марте 2022 побежавшие на запад киевляне полной ложечкой хаванули свое же отношение к дончанам и луганчанам в конце 2014 — начале 2015.

забавно наблюдать, как в феврале-марте 2022 побежавшие на запад киевляне полной ложечкой хаванули

Це типу якась хвороба всіх людей вважати однаковими? Не знаю особисто жодного переселенця зі сходу якого міг би вважати хоч трохи неадекватним. Купа людей звідти реально круті. Так само і в Києві. Дибіли є всюди....куди ж без них...

Я сам народився в Луганській області і більшу частину життя прожив в Донецькій. Але можу точно сказати, що на упереджене ставлення людей з цих регіонів є свої причини. «Донецькі» це дуже специфічний тип людей. Зараз вони уже на щастя в більшості асимілювалися, але раніше з цим був прямо п**ц.

Пам’ятаю, 2012 рік, їду на таксі з роботи додому, таксист розгортається наліво там, де це заборонено. Кажу — тут же не можна, — та, ми донецьких номерах, хто нас зупинить. Не сказав би, що подібне допомагало полюбити співгромадян.

свое же отношение к дончанам и луганчанам в конце 2014 — начале 2015

А як могло бути інакше?

Чиста статистика. В місті Хмельницькому «до приїзда донецьких» в 2014-му, 25 років не було згвалтувань і 14 років не було грабунків типу «гоп-стоп»... Чиста статистика.

Просто ви не даєте собі ради з тим, що окрім нормальних і культурних людей з Донбаса, на захід України хлинула хвиля всілякої бандитської мразі.
Зрозуміло, що то «спадок союзу», коли зеків зі всього совка везли «на хімію» на Донбас...
Але людей маєте зрозуміти. Проговорено ввечері донецьким акцентом «Братан, сєгарєткой нє угастішь...» явно любові до того «донецького акценту» не додає...

І, як раз, більшість «корених Киян» нікуди не втікали — я це бачив... А втікали як раз «понаїхавші»...

От я пять років як вернувся в Київ і пять років знімаю квартиру у «пані з Донєцька»...
Так от — я лишався в Києві, збирабючись ого обороняти, а вона зразу «зробила драпака» у Польщу... При цьому весь цей час їй не заважало відмене брати гроші за аренду... :)

Тож, культурні відмінності існують. І успіх українських програмістів як раз в нашій гарній та самабутній культурі, в тому числіі інженерній... В мене особисто, наприклад, було разів шість коли «лондонці», забуваючи що я з Києва, запрошували на пиво — бо їм було цікаво поспілкуватися... Досі підтримуємо з усіма звязок...

А Ви би бачили Київ середини вісімдесятих... :)

Тож не кажіть «просто так». Усьому є пояснення...

Статистика згвалтувань в Хмельницкий області — це ще про адекватність суспільства, реєстрацію звернень, і тд і тд. Ваша вибірка не репрезентативна

Дуже цікава та мотивуюча історія. Дякую Вам, Софіє)

Чудова розповідь, дякую!

Дякую, вийшло дуже натхненно!
Розповідь про другу евакуацію вкрай щемлива. Підтримую думку героїні, що найбільша цінність на роботі — люди. Успіху!

Люблю автобіографічні статті і, головне, коментарі до них на ДОУ. Це мені нагадує такі шоу по ящику, пам’ятаєте, де виходить людина щось розповідає і дають мікрофон комусь в студії: «та ти тупо кончена», кажуть звідти — студія аплодує. Дають наступному: «я вас дуже розумію і підтримую» — знов аплодують. В мене ящика немає з року так 2001, то я прям аж засумував, дитинство згадав і бабцю, яка те дивилась.

теж дивилися «Вікна» з дімою нагієвим?

Класичне крінжеве ток шоу, типу шоу Опри Вінфрі, з провокацією в заголовку, тільки авто не дарують усім глядачам. Переключаймо кнал на Джея Ленно, або на Top Gear, чи там бокс або футбол.

І ще хейтер хейтера бачить здалека, якщо ти сам присутній в інтернеті. З торішнього матеріалу зі мною деякі опоненти (скажімо, стара юлькашня на форумі УП, 17 років контрів то не жарти — це до тих, хто може зараз буде про нинішню обідку писати) інфу про офтальмологію і продукт (де я молодець, що, звісно, неприйнятно) навіть не дивилися, а відразу до коментів (звісно, лише «як треба» забарвлених) — «правильно тобі насували».
Це як у Подерв’янського, «А сєйчяс ми, рєбята, разом плюнем в цього філіна» ©

Гарна стаття., отримав задоволення від читання.
Софія, як виглядали «багато співбесід» на Head Of Infrastructure? Які були етапи?
Це круто, що взяли з ремоутом в Україні, бо я знаю, що з дочки зору Європейського compliance у фін-тех достатньо складно

В мене склалося враження, що Софія це журналістка, яка взяла в героїні інтерв’ю.

взяла в героїні інтерв’ю.

зупиніть мою фантазію...

взяла в героїні інтерв’ю.

Ось і відкрито таємницю походження нової інформаційної політики ДОУ.

респект такім дівчатам, з моєі групи, ті пять айтівець були без такоі великоі мотіваціі

Відкриваю пошту і бачу заголовок:

DOU Daily: історія Head of Infrastructure, яка отримала офер на $8000

У мене виникає питання які цінності підтримує ДОУ. Цікавість? Здивування? Креативність?
Ні, хто скільки заробляє, де можна заробити більше
Придивіться до Хабру, вам до нього далеко. Але не тому, що в них більше ресурсів і вони більше заробляють

Хочеться того чи ні, але клікбейти працюють як і гучні заголовки. www.youtube.com/watch?v=S2xHZPH5Sng

Якщо ДОУ користується методами, звичайними для стада баранів, то зрозуміло, що вони думають про свою цільову аудиторію

Так ми, ви і я — є барани. За стільки років не створити профспілку. І отримати ДІЯ.CITY!

до хабру... еее WTAF?

айтівиця

Все, після цього з очей потекла кров

Ти ніби два роки сюди не заходив😁

заходити то заходив, але кров тече щоразу 😁

О, боже, ні... українська мова розвивається. З’являються нові слова! Жах!

Це не «мова розвивається», це в українських феміністкинь™ з’явився новий глядач та потенційний sugar daddy. Бо з попереднім, з москальщини, справу мати нині ризиковано.

І помчала... вагіна віхами.

Не все що відбувається у світі і при цьому не подобається вам, є наслідком дій фемінізму чи інших течій. Факт є фактом, майже кожна мова світу розвивається і наповнюється новими словами, значеннями тощо.
Кажучи суто за українську мову, ми якось жили нормально зі словами «учителька», «лікарка», «акушерка», «бібліотекарка» і не померли. Це лише кілька слів, що я їх чув за майже два десятиліття життя до початку ниття про жахливий фемінізм.

Розвиток що про щось «самостійне», виходячи з якихось еволюційних потреб :)

А тут потреба лише в тому щоб впасти в око іноземним фондам і зіграти модну нині карту «утиснення». В них грошей більше ніж в москалів, за якими вони всі бігали до 24.02.2022.

План простий: зафорсити якусь упороту маячню, отримати за це по шиї, побігти плакатись потенційним спонсорам під соусом «подивіцця як тут жінкинь ображають, дайте грошів на захист».

Так це працює на решті кульки (і генерує купу як лулзів так і срачів) і так це пару років тому почало працювати і в нас, коли місцевим грантожеркиням нарешті переклали західні методички по самоутисненню.За що вони щиро вдячні москалям. Бо без повномасштабки так би й дотепер сиділи на тих крихтах що їм з боліт виділяли.

Просте от питання, де були всі оті активісткині до 24 лютого 2022?
І чому так виросла їхня активність після 24.02.2022?
:)

Achievement unlocked «приплітаю війну та москалів». Ви так багато разів про це згадали, що неможливо утриматися від такого жарту. До чого тут події 24.02, якщо активне обговорення цієї теми почалось задовго до повномасштабного вторгнення?
І до того ж, я так і не зрозумів, як ви раніше виживали, коли мова вже мала десятки фемінітивів? Як особисто ваше життя стало гірше від того, що зʼявилась сотня нових слів на додачу до існуючих кількох десятків?

Тоді який фемінітив для професії «механік-водій»?

А до чого це питання? Я не є філолог, не беру участь у наповненні словника української мови. Якщо ви «гигикаєте» від кожного нового слова, то це не проблема мови, а ваша.
І ще можна поцікавитись, ви у школі взагалі вчились? Думаю, що так і у вас певно були ... вчительки. І коли ви жалілися батькам за отриману двійку за щось, то казали, що «вчителька» погана. В чому проблема додати ще кілька нових фемінітивів? Від цього особисто ваше життя стане поганим? Чи світ має зупинить у розвитку на тому моменті, де зупинились особисто ви?

Так, вчительки були і це, як на те вже пішло — нормальний фемінітив. Мене трігерить, що створенням фемінітивів займаються не профільні філологи/філологині (філоложки, філолеси, філолкині), а всі кому не лінь! З цього ми маємо купа фемінітивів створених не за правилами української мови, а хто як хоче, так і дро**. Тому в одній статті пишуть «айтішниця», в іншій «айтівиця», а в третій винайдуть ще новий фемінітив. Саме тому, я вважаю, що це погана практика сунути всюди де не лінь ці так звані фемінітиви. Бажаю вам успішного розвитку 🙂

Якщо я не забув як читати, то ви теж не профільний філолог. У словник потрапляють фемінітиви, які пройшли все-таки через фільтр філологів. Врешті, я не розумію причину так нервувати на цю тему. Вам особисто від цього гірше стало жити? Дуже сумніваюсь. А комусь стало краще. Ми не у совку, де партія сказала — так і буде, то ж варто давати право на самореалізацію навіть тим, хто на ваш суб’єктивний погляд такого права не може мати. Бо інакше нащо це все (свободи, права людей, демократія тощо)?
Навзаєм.

Фемінітиви в українській мові утворюються за декількома схемами. Також українській мові притаманна багата синонімія. Тобто різні слова чи форми слів співіснують у ній одночасно. Це не кажучи вже за діалектизми. Я тільки в москалів бачив тенденцію штучно звужувати синонімію. В нас навіть для одного сполучника три слова є — і/й/та. Вибір суфіксу для утворення фемінітиву може зумовлюватись банальною милозвучністю, ба навіть тонкощами емоційного забарвлення тексту. Наприклад, наявність шиплячої у «айтішниці» робить текст трохи грубішим, порівняно з «айтівицею». З айтішницею і пива попити, і фряху поставити, а з айтівицею можна і про Шопенгауера поговорити.

Я пішла на курси, але добре англійську вивчила вже у Києві. В мене був крутезний викладач, родом з Гібралтару,

Це той що наполовину італієць і захоплювався surviving? Пам’ятаю в 2013 коли він розповідав про своє захоплення і про те як він готується на всі випадки життя щоб вижити мені він здавався наполовину крейзанутим. Але пройшов буквально рік і все виявилося не таким уж дурним :)

Це був 2011 рік, і моя зарплата становила $300. Для Донецька і для першої роботи це був хороший початок. Для порівняння: у державному секторі ставка була орієнтовно 800 гривень на місяць, це 150 доларів максимум.

Я понимаю тут редактора совсем молодые, могли даже без героини напортачить.
В 2011 году курс был 8, курс 5 был последний раз в середине 2008 года.
Поэтому 800 гривен могло быть только 100 долларов.
С другой стороны, если речь о 2008 годе, то «максимум» был бы ближе к 160-175 долларов.
Ваш Кеп.

Не буду лукавити, мені потрібні були гроші, які мають здатність закінчуватися, коли ще є сімʼя, яку треба годувати.
У Києві я опинилася без житла і з двома котами на руках.

Что-то не понятное.

У мене склалися не дуже добрі стосунки з колегою, який працював зі мною на парт-таймі.

В женской конторе нашелся какой-то хмырь, прям ирония.

Продуктом користувалися близько 400 користувачів, малий бізнес.

Это конечно респект.

У Києві я опинилася без житла і з двома котами на руках.

Что-то не понятное.

Что тут непонятного? Знаменитая украинская взаимовыручка (которую кстати ощутили и выехавшие из Киева во Львов и рядом). Когда с животными квартиру не снять, потому что все боятся за свои винтажные обои и пропуканный диван.

Я примерно так же в 2014 с котами из Донецка выезжал. Снять приличное жилье — задача той же сложности была как сейчас QA джуну получить оффер.

Что-то не понятное.

Може сім’я в сенсі батьків і так далі...

Это конечно хорошо, что она помагает кому-то еще кроме котов.
Муж то оказался не нужон, когда стала больше зарабатывать.
А найти то надо с зп 2-3x от себя, уже не так просто.

Коли мені здається, що ДОУ якийсь особливо токсичний до мене, я швидко пересвідчуюсь, що він просто токсичний. Фубл.

Муж то оказался не нужон, когда стала больше зарабатывать.

Здається про це в статті не вказано, чи я щось пропустив? Звідки таке упереджене ставлення?

Вообще такой опыт был, 2 случая точно.
Тут как бы сложно понять, где причина и следствие, но действительно для женщин зп больше 2000$, как случилось с героиней в 15 году, привело к разводу в 17 году.
Для мужчин такой корреляции не встречал.
С другой стороны муж без детей, какая разница, коты ничем не хуже.

Я видел ситуацию, когда муж — долбограй и отказался выезжать с оккупированных территорий. Вот это точно была причина развода.
Видел как один из супругов был проукраинский, а другой — за, господи-прости, «ДНР». Тоже почему-то разводом завершилось.

Может не в зарплате дело?

Цікаво, у чому був мотив «аставання»? «Дєдиваівалі», а «там праклятиє біндЕри»?

Якщо я правильно пам’ятаю, то:

* Наявність непогано оплачуваної роботи.
* Власне житло.
* Страх не влаштуватися на новому місці.

То есть по вашей слабой (или отсувстувующей) логике разводы не встречаются в семьях с меньшим доходом у женщин?
И вообще, нужно наверное быть очень слабеньким во всем, как личность, внешне, в спорте, что б считать деньги единственным важным инструментом окащания влияния на супругов.
Вот вам статистика, разница в доходе у мужчин и женщин в нашем постпатриархальном обществе где-то 20-28% — даные институт демографии, опубликованные где-то в 2020. 20% не играют такую роль, как вы выдумали. У вас либо полное отсутствие опыта и мышление стереотипными тезисами, либо такой неприятный опыт

разница в доходе у мужчин и женщин в нашем постпатриархальном обществе где-то 20-28%

Это между рандомными мужчинами и женщинами. А теми что в браке?

Давайте по простому:
1. У Вас муж есть?
2. Он зарабатывает в 5 раз меньше Вас?

Не, это и в браке. Читайте статистику, перед тем, как делать утверждения. Меньше позориться будете.
Это факты, не зависящие от какого цвета сегодня листья на деревьях или какая зп у собеседника. Это по простому, статистика.

Не, это и в браке. Читайте статистику, перед тем, как делать утверждения.

Хорошо, скиньте ссылку, посмотрим о чем там шла речь конкретно.

В любом случае, я не понимаю, как это связано,
— средняя разница доходов среди работающих и
— гипотеза о женщинах с высоким доходом и их партнерах с низкими доходами.

Речь о поведении, конкретной категории людей. Есть отдельная статистика среди женщин получающих в 5 раз больше их партнеров?

гуглите статистику с интитута демографии и прочую.
Либо приводите свою, иначе это очередной стереотип

Есть отдельная статистика среди женщин получающих в 5 раз больше их партнеров

Почему в пять, а не в семь? Или не в четыре, и восеь десятых? Откуда запросы с потолка
Статистика, которая вас должна интересовать — женщины с закрытыми финансовыми потребностями после определенного порога
Это кстати не гипотеза, такое тоже есть среди разныъ груп людей. Не масово конечно.

idss.org.ua/arhiv/Шлюб в Україні.pdf

Вообще интересные публикации, это 21 год правда.
Тут про деньги мало, но зато интересная статистика.
Процент разводов с 1 ребенком и без детей одинаковый, а с 2+ уже в 4 раза ниже.

То есть по вашей слабой (или отсувстувующей) логике разводы не встречаются в семьях с меньшим доходом у женщин?

Да моя гипотеза в том, что в семьях с меньшим доходом у женщин, чем у их партнера, меньше вероятность разводов, чем в семьях с большим доходом у женщин, чем у их партнера. Но речь о разнице доходов не на 10-30%, а именно когда от 2 и больше раз.

А в чем Ваша гипотеза, я пока не очень понял, что зп не влияет статистически никак?

что в семьях с меньшим доходом у женщин, чем у их партнера, меньше вероятность разводов, чем в семьях с большим доходом у женщин, чем у их партнера.

А ну да, когда некоторым незащищенным слоям населения (чаще женщинам) кушать хочется тогда и брак не разрывают. Гениальная логика.
Можно как у радикальных муслимов, доступ к практически кислороду перекрыть, что б женщины не могли совершать финансовые транзакции и перемещаться свободно, тогда вообще разводов почти нет)
Правда тогда наверное не совсем корректно называть это браком)
А когда закрыт определенный порог потребностей, то патерны поведения ± одни и те же и с 20% и с 300%
В случае конкретно вашего заявления, вы утверждаете что героиня статьи развелась так как стала финансово независимая? Рили?)) Я б подумала что вы вообще не имели никаких отношений и знаете про женщин из мизогинных стереотипов, но вот вы говорите у вас жена, дочка, мать..интресно, откуда же черпается тогда такое представление? Это вероятно ваш личный страх (обоснованный или нет), что при доходе жены, дочки как у вас или выше, не быть нужным? Конечно ДОУ это не то место где стоит это обсуждать, но утверждать предположение, как состоявшийся факт, что муж героини статьи, у которой всегда были деньги на жизнь стал не нужен только по причине денег — похоже больше на проецирование личного опыта

откуда же черпается тогда такое представление?

Я наверное уже 3-ий раз пишу об этом.

Я говорю о женщинах, которых знаю, большинство в ИТ или бизнесе
Вообще такой опыт был, 2 случая точно.

Да не репрезентативно, я говорю о 3 случаях из 3, когда женщина повысив свои финансовые возможности развелась с мужем, но детей не было. С другой стороны откуда мне знать, очень много обеспеченных женщин, для выборки. Я так понимаю Вы из богатых, финансово обеспеченных, можем сходить на кофе я внимательно послушаю, как все обстоит на самом деле.

А случаи, когда разводились со временем, без финансового роста, не слыхали?
Вообще финансовый рост это со временем нормальный процесс
Как и норманый процес с большим количеством времени для многих пар разойтись. Можно ли всегда связывать второй процес с первым? Очевидно, что нет. Тем не менее, вы связываете.
Для айтишника не самая лучшая логика

Каа с богатыми обстоит в выборки сильно не попадает
Я вам говорю о трех случаях где богатые девушки выбирают партнера младше и с меншим доходом. Ни то, ни то не является статистикой, тем более что богатых девушек в постпатриархальном обществе не много.
Кстати, из ваших знакомых — они впм сказали, что развелись, потому что деньги мтали зарабатывать? Или это ваша фантазия, а на развод были причины?
А если из-за денег, можно только порадоваться, что человек смог себя обеспечить. Кстати, а что по другим причинам, не интересовались? У вас в голове исключительно умозаключения на трех историях

Я б подумала ...
Это вероятно ваш личный страх

Да стереотипов у Вас навалом.

А когда закрыт определенный порог потребностей, то патерны поведения ± одни и те же и с 20% и с 300%

Возможно, тут и скрыта суть противоречия.
Действительно есть наверное 3 уровня:
1. Базовый
2. Рост
3. Развлечения
Я скорее говорю о уровне человека между 1 и 2, а Вы о уровне 3, когда уже пресыщенность материальным годами.

Вы апелируете к бракам, в которых женщина состоит чисто что б потребность покушать и почитать состоит?
Думаете это релевантно к програмистке из Донецка? Особенно с учётом, что в Донецке было куда более прогрествное общество, чем условное Ровно да и Киев, в плане найма женщин на технические вакансии
Вообще в чем смысл, кроме высказывания публично обидок и страхов на женщин, в вашем творчестве про финансовую независимость как причину разводов, и приравнивания женщин к (у которых разница в доходах 20%) чуть ли не нищим, не совсем понятно.

Яким треба бути убогим і з убогим досвідом, що б мислити такими категоріями.

Женщины могут всякое терпеть, но разницу в ЗП — это прямо очень красный флаг.
Если конечно отношения с самого начала не «альфонсного» типа.

Игорь, вы женщина, которая говорит за себя и про свои красные флаги? Если нет, то ваши слова не имеют смысла. Возможно вы конечно говорите про конкретных женщин из своей семьи, тогда указывайте, без обобщений.

Марина, зачем вы назвали мое имя в начале?)
Я говорю о женщинах, которых знаю, большинство в ИТ или бизнесе, что логично.
В моей семье таких нет конечно, в моей семье 3 женщины: мама, жена и дочь.
Все они не подходят под это описание)

То есть вы сами опровергаете тезис о «женщинах, для которых зп ниже — это красный флаг», но такие только в вашей семье, верно? А остальные — как вы с обидками пишете «поднялась зп и развелась, красный флаг» и тд. И вы считаете свою выборку репрезентативной? Это обидки или упорное стереотипное мышление?
Не совсем понятно зачем вы перечислили женский состав семьи, про их роли, которые не спрашивали. Спросили, является ли зп для женщин в вашей семье красным флагом, или с чего такое утверждение.
Вот вам моя выборка, помимо статистики (а она не репрезентативна — ведь статитстика говорит о разнице в 20-28%) — все знакомые женщины, у которых есть лайфпартнер (муж либо партнер) — в отношениях с младшими партнерами и с такими же, либо меньшими доходами. Что, кстати, идет вразрез со статистической выборкой.
«альфонсного типа» — вот еще одна ваша демонстрация стереотипного мышления завязаного на финансах

То есть вы сами опровергаете тезис о «женщинах, для которых зп ниже — это красный флаг», но такие только в вашей семье, верно?

Неверно.

Женщины могут всякое терпеть, но разницу в ЗП — это прямо очень красный флаг.

Я не могу понять, как эта фраза, подразумевает вообще мою семью.
Женщины из моей семьи, не подходят под эту категорию, они не зарабатывают больше своего партнера, поэтому какая разница какие у них флаги насчет этого.

все знакомые женщины, у которых есть лайфпартнер (муж либо партнер) — в отношениях с младшими партнерами и с такими же, либо меньшими доходами.

Я боюсь даже спрашивать, что такое «младший партнер».
Они в добавление к своему основному «партнеру», имеют «младшего»?

у державному секторі ставка була орієнтовно 800 гривень на місяць, це 150 доларів максимум
Поэтому 800 гривен могло быть только 100 долларов

І шо неясно? Hint: Ставка — це не вся зарплата.

Та да, тут вся статья в пасхалках. Все может быть.

У меня когда-то ставка была 90 гривен (в месяц, ага :-) ). Но на руки в среднем 120 выходило за счет доплат за всякие активности.

Вступила до університету в рідному Донецьку на дуже популярну на той час спеціальність — інформаційна безпека.

ИБ != программирование. специалист ИБ обязан уметь программировать на начальном ровне и разбираться в коде, но это только один из необходимых навыков

Загалом гарної бази університет мені не дав і програмістку з мене там не зробили.

Поступали на ИБ а ждали что из Вас делаю именно программиста ... но виноват конечно же Университет, а не некорректный личный выбор


Усього, що вмію, я навчилася сама.

Никто никого ничему никогда не сможет научить. Все, что человек знает, он научился сам.
Он может это сделать с помощью преподавателя или же с помощью самообразования.

и так далее

Поступали на ИБ а ждали что из Вас делаю именно программиста ... но виноват конечно же Университет, а не некорректный личный выбор

В любом случае, поступить на эту специальность в ДонНТУ и успешно отучиться — это весьма круто. Конкурс там был достаточно немаленький, и сама учеба не так чтоб совсем на расслабоне.

сама учеба не так чтоб совсем на расслабоне.

Вот прямо с языка сняли. По отзывам людей неплохо там учили, меня прямо покоробило мол «университет не дал хорошей базы» и прочее. Некрасиво как-то.

Вот мы и дожили до статей, в которых выдается за достижение 5 и 8К в военное время для CTO and Head of Infra. Рынок труда во время войны — он такой.

Відверто кажучи, 5к для СТО, а 8к для Head of Infrastructure — це малувато.

У 2019 році я влаштувалася техлідом у продуктову компанію

Она не CTO была на 5k.

СTO вважав, що я маю заслужити

Там так написано.

Для техлида в 19 году, в принципе норм.

Для техлида в 19 году, в принципе норм

Тоже так себе, если честно. Я в 19-м как AQA Lead получал примерно столько же...
Dev Lead мог получать на штуку больше спокойно.

Дивлячись де. В Долині — так, гребана стидоба у джуніора 120 к на рік, тобто 10 на місяць. В Україні не погано так, на ринку таких ЗП в межах статистичної похибки.

отримала офер на $8000

і

Водночас айтівиця вважає, що головне в роботі не гроші

щось у мене базовий принцип логіки — принцип тотожністі не сходиться, разом із принципом відсутнього третього. Виходе класична троїчна вона же жіноча — логіка, де існує «так», «ні» та «можливо» (насправді існує теорія, та навіть підтримується у DBMS Oracle так і називається жіночою логікою, навідміну від Сократівською класикою на трех головних принципах).
Класика статей — підірвати пердак, та йти змінювати роботу бо от там усі підряд заробляють такі самі суми як по США та Європі.

Логіка така, що після того як починають добре заробляти розповідають про метафізику і те що гроші не головне. Але все одно змінюють роботу на вищу ставку оплати, а не щось там що «головне».

Согласен. После определённого уровня, когда твои базовые потребности перекрываются, деньги перестают быть главным и начинаются заполнения других приоритетов по пирамиде Маслоу.
А насчёт того, что меняют на больше ЗП — в принципе, логично.
1. Опыт — растёт, соответственно, глупо просить меньше за то, что можешь быть более полезным проекту.
2.Но при этом знаю многих людей, которые меняют проект не потому, что за углом на 500 больше, а потому, что там интереснее задачи.
3. Также знаю людей, которые наоборот, перестают прыгать по проектам вообще, оставаясь много лет на 1 месте, патамуша за счёт знания проекта могут работать 2..4 часа, получая свою зарплату.
Так что деньги после определённого уровня (эмпирически $4000) перестают быть мотиватором, факт.

эмпирически $4000

Не, все от хотелок зависит. Может так быть что тебе внушили чужие хотелки и деньги не надо. Но если появились свои, то как привило — деньги надо. Положим захотелось тебе на мало моторном самолете летать — все 4 к в месяц уже мало, дом большой и семью — уже мало, авто типа макларена — совсем мало и т.д. Да просто скататься куда нибудь в Японию не эконом класом, уже — мало. Не говоря уже о людях вообще без ограничений сверху по хотелкам, которые собираются на Марс лететь или строить космические станции обсерватории и т.д. Это вообще разговор идет о таких же космических суммах в миллиарды и триллионы. В нашей отрасли эти деньги у людей есть, но большинству — достаточно. В общем финансовая независимость не такая уже и плохая идея, и много зарабатывать это стыдно только у гетьманцева и ему подобных, только не в отношении их самих.

Естессно, хотелки тоже в теме. Я ж не говорю, что прям всем достаточно 4k — расклады бывают разные. Но in general — этой суммы хватает, чтоб перекрыть потребности + что-то сверху осталось. За счёт того, что что-то остаётся сверху — за годик (даже быстрее, за полгода) уже скапливается достаточно, чтоб перекрыть разовые хотелки типа бизнес-классом в Японию. Естессно, если есть хотелка летать туда каждые выходные — тогда надо больше :D

Так а де протирічча в процитованих фразах?

Гроші не головне, і гроші головне одночасно в цьому і є протирічча. Власне, якось було таке саме інтерв’ю коли хлопець з Google в Ntflix перейшов, то так то сяк писав, що то через те, що значно краше платили, та потім сказав — «Ні це не через гроші». Я вам більше скажу, різні розумні психологи кажуть відмести ці бурління туди сюди та казати прямо як є, включно самому собі — через гроші. Коли ви працюєте в наймі — це не ваш бізнес, з вами не поділяться прибутками як вони будуть та в долю не візьмуть якщо це не було додатково обговорено, разом з тим якщо усе завалится — виженуть може ви не втратите вкладених грошей при цьому але втратите час за який могли би ці гроші заробити іншим методом, чи ще якось провести, також могли займатись чимось, що на ринку не витребувано. Тобто не працюйте за ілюзію, а то станеться як у героїні статті в банку. Коли це ваш бізнес, для окремих представників є принциповий момент нізащо в наймі не працювати. Для купи народу це табу, краше навіть меньше заробляти на загал — але бути самому собі хазяїном. От нова мода в Долині говорити як я це почув : «Хочу заробити достатньо, щоб робити те, що мені подобається і не мати боса». Власне є сенс, бо бос може бути от таким www.youtube.com/watch?v=CHzdxly0Y9Q і терпи його.

Гроші не головне, і гроші головне одночасно

На чому грунтується твердження, що гроші — головне для героїні?

Бо вказує суми — де, коли і скільки заробляла...

По перше — стаття геть не про те.
По друге — ми живемо по европейським чи по американським нормам. І там і там озщвучувати скільки заробляєш — дуже неполіткоректно... Видає «тих для кого гроші не головне»...

Направді, таке враження що стаття — утка, написана журналісткою...

ДОУ завжди мало дуже занижені інформації про «винагороду за роботу».
Бо ті, хто добре заробляють, рідко мають час приймати участь в анкетуванні — бо зайняті роботою... :)

От і придумали статтю про «Head of department за $8000»...

...хоча... «гроші — то лише засіб спілкування... А я екстраверт!».

Якби ви менше зациклювалися на принципах логіки і більше були наближені до реального життя, то ви б зрозуміли, що це не протиріччя шукати в роботі не грошову компенсацію, а нові виклики. Що не відміняє того факту, що чим більше відповідальності — тим більше має бути компенсація.

Мужчінкі часто не люблять конкуренцію, і лояльніше ставляться до осіб чоловічої статі виключно за критерієм подібності

Підписатись на коментарі