«Будь-який вагомий пет-проєкт виділяє вас як людину». Айтівець — про відновлення давніх вивісок і мозаїки в Києві

Маріуполець Ярослав Федоровський — Product Manager в ІТ з 6-річним досвідом і засновник фонду «Має значення», який займається реставрацією вивісок і мозаїки. До повномасштабного вторгнення він з командою відновлював старовинні двері в Маріуполі, а останні два роки опікується збереженням вивісок у Києві.

Ми поспілкувалися з Ярославом про те, чому він покинув спроби стати програмістом і зосередився на менеджменті, коли захопився архітектурою, став досліджувати свій родовід, мандруючи Україною та шукаючи сліди предків, і як ставляться до його активізму з вивісками люди довкола.

«Я кинув чергові програмістські курси, перехрестився і припинив намагатися стати кодером». Про становлення менеджером

Я з Маріуполя. Тут виріс і закінчив Приазовський державний технічний університет, здобув спеціальність, пов’язану з програмуванням, але яку викладали за книжками 1979 року.

З 2015-го спробував пожити й попрацювати в різних містах України: спершу два роки у Харкові, потім намагався знайти себе в Києві, однак після 13 невдалих співбесід на посаду проджект-менеджера вирушив підтягувати англійську і здобувати досвід у Запоріжжі.

Там я влаштувався в аутсорсингову компанію SPRO, де опікувався трьома проєктами. Взагалі я заходив в ІТ з програмування. Ще живучи у Маріуполі, записався на 8-місячні курси з JavaScript. Щоранку, коли я згадував про заняття, щиро ненавидів це, змушував себе вчитися і виконувати домашні завдання.

Та коли в харківській компанії я приміряв на себе роль проджекта, остаточно збагнув, що управління мені подобається, а програмування — ні. Я кинув чергові програмістські курси, перехрестився і припинив намагатися стати кодером.

А в запорізькій SPRO мій майндсет трансформувався уже з проєктного в продуктовий. Річ у тім, що наша команда зробила провальний проєкт, де клієнт геть не розумів, навіщо потрібен його продукт. Зрештою усі ми вигоріли, я постійно запитував: а для кого створюємо цей продукт, яку проблему він вирішує. Нам ж казали просто виконувати завдання.

В аутсорсі так часто трапляється: є робота заради роботи. І я почав цікавитися продуктовими підходами, побудовою гіпотез, перевірок тощо. Я зрозумів, що це класний напрям, де я зможу застосувати свою підприємницьку жилку і бачення, як працювати над продуктами. Після семи місяців роботи в компанії я звільнився.

Водночас я не покидав спроби знайти посаду і закріпитися в Києві. У 2018 році пройшов інтерв’ю в ігрову компанію Playtika, але їм був потрібний менеджер з більш технічним ухилом. Та мені запропонували попрацювати у вінницькій філії компанії, де я зрештою залишився на півтора року.

У Київ я все ж переїхав у 2019 році, влаштувався в Trinetix, де ми створили конструктор для швидкого збору прототипів на мітингах із замовниками та отримання миттєвого фідбеку.

Після закінчення розробки продукту у Trinetix я перейшов до компанії Triple-A, де ми старалися запустити інтернет-магазин для продажу секс-іграшок. У роботі все було гаразд, але мені не подобалася вертикальна структура керівництва. Я не відчував свободи ухвалювати рішення, натомість треба було виконувати всі побажання старших менеджерів.

Тож влітку 2022 року я опинився в Intellias, де займався автомобільним і сільськогосподарським продуктами, які, на жаль, не отримали інвестицій. Ще торік у мене почалися проблеми з роботою. Періодично я сидів на бенчі, а останнім часом взагалі взяв сабатікал.

Буквально днями я влаштувався у продуктову компанію — стартап, на проєкт, пов’язаний з психологією та війною. Півтора року я волонтерю, багато спілкуюся з хлопцями на фронті. У мене є фонд, через який я їм допомагаю. Тож ця тема для мене близька. Поки що не можу розкрити назву стартапу, але на новому проєкті буде багато викликів, і це мене надихає.

«Наразі я дійшов до родичів з 1651 року». Про захоплення сімейною історією та архітектурою

Моя прабабуся народилася 1915-го і прожила 93 роки. Перших 19 років свого життя я мав радість провести з нею.

Прабабуся мешкала неподалік від нас, поблизу ферми, де ми з батьком розводили кролів, курей. Це, до речі, був мій бізнес, у вісім років я став читати книжки із сільського господарства, а коли мені було 11, тато підтримав ідею завести кролів і курей. Ферма працювала аж до 2014 року, поки не почалися бойові дії.

Так ось з прабабусею я багато часу спілкувався, вона була ходячою енциклопедією і розповідала мені багацько історій зі свого життя. У років 13–14 я замислився, що ця вся її історія може зникнути, я й сам призабув чимало з того, що вона раніше говорила. Це було дуже цінно черпати інформацію не з напівпропагандистських книжок, а слухати людину, яка була свідком важливих історичних подій. Хотілося зберегти ці спогади для родини.

Одного разу я запропонував бабусі почати записувати наші розмови. Мовляв, нотуватиму в блокнот цікаві моменти під час вечер чи чаювання. Вона погодилася.

Тоді не було інтернету, я записував просто на папері. За пів року сформувався такий незлецький архів, що я став копати далі в нашу генеалогію. Наразі дійшов до родичів з 1651 року.

Я називаю це проєктом життя. Саме 2004 року я став серйозно досліджувати свій рід, працював з архівами, їздив по родичах, які ще живі, збирав фотографії, документи, записував їхні спогади. І ось ці розвідки тісно пов’язані з архітектурою.

Наприклад, я знаходжу відомості про свого родича, який колись мешкав у Сумській області. Їду в те село, йду до старожилів. Вони, як правило, рекомендують, з ким ще поговорити. Домовляюся про зустрічі, записую інтерв’ю. Обов’язково досліджую архітектуру місця, звертаю увагу на стиль будинків, шукаю давні елементи та споруди: старі церкви, двері, мозаїку тощо. Так більш повно розумію, де жили мої предки.

Є таке село — Старченкове, за 50 кілометрів від Маріуполя. Туди мої пращури переїхали 1821 року з Курської області. Вони були «однодворцями», збіднілими дворянами, які після скасування кріпосного права перетворилися на звичайних селян. Вони мешкали в цьому селі до 1930 року, поки прадід з прабабкою не переїхали будувати «Азовсталь» задля отримання паспорта. У Маріуполі вони й залишилися.

У селі Темрюк (раніше Старченкове) у 2009–2010 роках проживало кілька людей з прізвищем Федоровський. Я поїхав туди, і мене навіть поселив у себе чоловік з тим самим прізвищем. З’ясувалося, що в середині 19 століття у нас були спільні предки, а потім лінії розійшлися.

Я відвідав місцеву церкву, яку люди відбудували в нульових після руйнування більшовиками. На службі мені сказали, що в хорі співає жінка, яка має зв’язок з моїм прізвищем. Ми познайомилися, вона показала родинні світлини. Я впізнав на них свого двоюрідного прадіда. Наші прадіди були рідними братами, а ми з цією жінкою навіть не знали про існування одне одного.

Важливою була й розвідка про місцеву церкву. Для мене це можливість дізнатися історію родини через локальні краєвиди та архітектуру. Уявіть: більшовики зруйнували церкву, люди по хатах рознесли ікони, щоб не дати їх знищити. І ось коли почали відбудовувати храм, повернули їх. Я не релігійна людина, але мені дуже приємно, що й мої родичі принесли ці ікони, які нині дивляться на мене.

Загалом я відвідав багато місць в Україні, щоб вивчити свою генеалогію. Побував у Донецькій, Запорізькій, Сумській областях і назбирав солідний архів. Зараз я знайшов людину, яка за моїм запитом копає ще глибше. Частково знайдене я оцифрував і тримаю в електронному вигляді. У мене є підписка на MyHeritage. Це інструмент, який дає змогу зберігати нотатки, фотографії. У мене цілий ящик фотографій з документами часів Другої світової. Є світлини 1902–1916 років.

Коли займаєшся особистою історією, треба сприймати відшукане з холодною головою. Ти можеш з’ясувати, що твій родич когось розстрілював, і це складно прийняти.

Один з моїх предків був у Білій армії і бився з більшовиками, а потім сидів аж до смерті Сталіна в таборах, вийшов, прожив кілька років і вмер. А інший під час Полтавської битви боровся проти Мазепи і Карла XII на боці Петра I.

На одного з моїх родичів завели кримінальну справу 1929 року за те, що він займався сільським підприємництвом, і він сидів у тюрмі до 1934 року. Документ про це я отримав за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення, а відкрив його місяць тому, бо це було психологічно важко. На 10 документах показувався весь жах репресивної машини. Мій родич намагався виправдатись. Писав, що не мав наміру працювати проти держави, що він людина, яка чесно заробляла гроші та утримувала сім’ю, і все таке.

Я знайшов багато цікавих фактів, а зараз готую поїздку в Золотоношу Черкаської області — там жили мої предки з 1500-х років. У мене є прізвище, ім’я предка, склад сім’ї і конкретне місце. Це дуже надихає.

«Намагаєшся зберегти деталі: металевий дашок 1911 року, двері 1902-го, мозаїку». Про те, як став опікуватися реставрацією

Я не живу в Маріуполі з 2015 року, але до повномасштабного вторгнення там мешкала моя сім’я. І для мене було важливо залишити частинку себе в місті, де я народився. Зробити так, щоб це було помітним.

На відміну від Києва чи будь-якого іншого історичного міста, у Маріуполі не було історичних прогулянок чи екскурсій. У 2019 році я організував першу прогулянку місцями, де збереглися історичні двері. Просто зробив допис-запрошення на своїх сторінках у фейсбуці та інстаграмі. На прогулянку прийшло 40 людей. Я був шокований. Думав, що буде значно менше, або й узагалі ніхто не прийде.

Гіпотеза про те, чи потрібен історичний проєкт місту, справдилася. Я став шукати людей, яким цікаво підтримати схожий проєкт фінансово, і тих, хто може докластися до нього своїми вміннями.

Після другої прогулянки я оголосив, що відтепер екскурсії будуть платними, а виручені кошти йтимуть на реставрацію дверей. Усі процеси я вибудовував сам, нерідко втрачав віру, що це справді вигорить. Та згодом знайшов реставратора, з яким ми зійшлися цінностями. І домовився з владою міста зробити спільний проєкт.

Так ми запустили «День історичних дверей», який навіть хотіли відзначати щороку в липні. З командою підготували гучну презентацію з шоу, оркестром, тематичною фотозоною. Були люди у вбранні 20 століття. Локальний бізнес відгукнувся і запропонував кейтеринг. На події ми зібрали частину грошей і реставрували перші історичні двері.

Відновлення дверей у Маріуполі, 2021 рік

Коли у тебе немає законодавчих інструментів, братися за реставрацію центру міста чи історичного будинку не вийде, тож намагаєшся зберегти деталі — металевий дашок 1911 року, двері 1902-го, мозаїку. Реставрація одних дверей коштувала 20 тисяч гривень. Гроші на це збирали через мою організацію «Має значення». Загалом вдалося відновити три історичні брами.

За два тижні до повномасштабки наш фонд підписав меморандум з владою про співпрацю. До 2026 року мали в планах вивести Маріуполь в список історичних. Влада повинна була надати історичним будинкам охоронного статусу.

Тепер ми з командою реставруємо київські вивіски та мозаїку. Дверима займається організація «Зникаючий Київ», її очільник, активіст та екскурсовод Сергій Миронов пішов на фронт і загинув минулого року. У нього є багато послідовників, які продовжують справу.

«Люди по-різному ставляться до схожого активізму». Про реставрацію вивісок

У фонді «Має значення» 14 людей. Декілька людей відвалилось з військово-політичних міркувань, інші переїхали до різних країн. У Києві треба було знайти нових волонтерів.

При цьому ти розумієш, що війна, людям не до того. Але я задумував організацію, яка фокусується на архітектурі. Тож ми все-таки відновили роботу, водночас волонтерили, збирали кошти й купувати необхідне для ЗСУ.

Ідея реставрувати вивіски з’явилася, коли ми з партнером прогулювалися на Подолі. Помітили магазин «Квіти» зі старою вивіскою, яка, як виявилося, була 1965 року. Ми поспілкувалися з власницею крамниці, яка розповіла, що прийшла сюди працювати 19-річною дівчиною у 70-х роках. Зросла до керівниці, а у 90-х приватизувала приміщення і досі тут працює. Ми запропонували їй реставрувати вивіску, щоб зберегти її автентичний вигляд, але надати свіжості.

Спочатку жінка поставилася до цього з пересторогою, думала, що ми попросимо щось натомість чи обманимо, але потім все ж погодилась. Ми вирішили застосувати ті ж інструменти, які спрацювали в Маріуполі. Відкрили збір, знайшли реставраторів з села Коцюбинського, організували логістику і, коли на рахунку було 65 тисяч гривень, реставрували вивіску. За принципом Маріуполя влаштували гучну презентацію, зробили фотозону, зімітували старий київський дворик.

Після цього втілили новий проєкт — відновили вивіску «Кольорове фото» поблизу кінотеатру «Жовтень». Це коштувало 98 тисяч гривень, бо вона досить велика.

Коли ми зняли вивіску, до нас підійшла жінка і подякувала, що це нарешті хтось зробив. Вона думала, що ми плануємо на цьому місці повісити щось нове. Люди по-різному ставляться до схожого активізму. Нерідко нам закидають, що ми хочемо повернути радянський союз.

Звісно, ні. Ми хочемо зберегти зникому історію, щоб наступні покоління бачили, яким був Київ різних часів. Тобто не можна проігнорувати цілі десятиліття, тим паче ми відновлюємо вивіски українською мовою у стилі модернізм. Це свідчення того, що й за Союзу українська мова жила.

Якщо поглянути на старі фото Києва ще 90-х років, там багато класних штук: старовинних дверей, архітектурних елементів, які зрештою стали приватною власністю без охоронного статусу.

Крім цього, таким чином ми підтримуємо бізнес, привертаємо до нього увагу, створюємо історичні точки, які ввійдуть в нові екскурсійні маршрути.

Я виступаю за будь-яке збереження, якщо відбувається саморефлексія. Пригадую, що, коли створювали Інститут національної пам’яті, велися розмови про запуск музею тоталітарного мистецтва. Я підтримую історію монетизації всього, що можна монетизувати, зокрема в контексті туризму. У такий музей можна прийти, заплатити гроші, порефлексувати, бо це ж ідеться про наших пращурів — без пропаганди і бажання повернути минуле. Навпаки, для розуміння, чого не варто його повертати.

Третій наш проєкт — вивіска «Молоко», відновлення якої обійшлося у 73 тисячі гривень. Це вивіска до молочної крамниці на проспекті Науки, яка проіснувала з 1958 року до 2021-го. У 2023-му провели тендер на реконструкцію приміщення і вирішили розмістити там ЦНАП. Я знайшов власника приміщення (КМДА) і на зустрічі домовився, щоб забрати вивіску, інакше її б просто викинули. А для місцевих це був легендарний магазин, де готували молочні коктейлі й заварювали каву ще в 70-х.

Перед тим як зняти вивіску, я став шукати стейкхолдерів, які могли б частково профінансувати реставрацію. І так звернувся до керівників закладу Milk Bar, де погодилися оплатити 50% роботи. Зрештою, я запропонував їм забрати вивіску для одного зі своїх закладів. Таким чином вивіска не вийде з урбаністичного простору Києва, а прикрашатиме цех Milk Bar на Артзаводі «Платформа».

Окрім вивісок, ми стараємося відновлювати мозаїки. Одна з них розміщена біля Оперного, на вулиці Хмельницького, 26. Вона дуже красива.

Ми взялись за неї, знайшли власника. Ним виявився Житомирський меблевий комбінат, який мав укласти договір про її збереження з департаментом культурної спадщини КМДА. Вони цього не зробили, хоча тендер провели. Ми хочемо відреставрувати цю мозаїку, але для цього потрібен доступ, а власник не йде на контакт.

З департаментом культурної спадщини ми поспілкувалися, у 2024 році вони мають підготувати документи на збереження мозаїки.

Загалом ми все робимо лише в законний спосіб, із дозволом, відповідними документами.

Окрім боротьби за мозаїку, ми займаємося збереженням піраміди Закревських в Березовій Рудці Полтавської області. Це родова усипальниця родини Закревських у формі єгипетської піраміди. Там побував свого часу Тарас Шевченко. Ми намагаємося відстояти, щоб їй Мінкульт надав охоронного статусу.

Ну й ми продовжуватимемо займатися вивісками — на черзі перукарня на вулиці Почайнинська, 57/59. Це салон краси, 1977 року нинішня власниця влаштувалася сюди на роботу, у 80-х стала там адміністраторкою. Ми хочемо допомогти цьому старому бізнесу, привернути до нього увагу, зберегти вивіску.

Загалом нині я лише координую процеси у фонді. Задаю стратегію і глобальні цілі. Там, де потрібна моя допомога, вмикаюся. Буває, що ночами працюю або у вихідні.

Новим знайомим і колегам я розповідаю про нього, бо будь-який вагомий пет-проєкт виділяє вас як людину. Здебільшого на роботі мене підтримують, є колеги, які вважають, що це радянщина, але вони мають право на свою думку. Власні ж погляди я показую у соцмережах.

На роботу у фонді йде більша частина мого вільного часу. Це хобі, яким я живу.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось33
До обраногоВ обраному7
LinkedIn



6 коментарів

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.

Дуже цікаво і позитивно. Дякую!

Особливо круто про генеалогію — мені також вдалося розкопати рідню моєї жінки з початку 17 сторіччя.

Хтось скаже, що війна, тому не до культурної спадщини. Але саме в кризу культура рятує. Дякую ініціативу та сміливість попри все не покинути добру справу.

Респект за те, що ви робите. Дуже Вам дякую!
Також цікаво було почитати за Ваш сімейний родовід і те, як ви збирали всю інформацію.

Браво. Так выглядит настоящий патриотизм.

ви круті! хочеться побачити ще більше фото відновлених речей :)

браво
дуже дякую за матеріал, хочеться такого більше

Підписатись на коментарі