Інтерв’ю із заслуженим вчителем України. Його учні 25 разів перемагали на міжнародних олімпіадах з інформатики

52-річний Валентин Мельник — заслужений учитель України, викладає інформатику. Коли у 2012 році він вирішив переїхати з Олександрії до Кременчука, 14 учнів без вагань поїхали за ним. Його вихованці 25 разів ставали переможцями міжнародних олімпіад з інформатики. В однієї з них, доньки Валентина Софії Мельник, ми брали інтерв’ю цієї весни. Випускники педагога працюють у відомих IT-компаніях, але про вчителя не забувають: готують до олімпіад нових учнів, приїжджають у гості, телефонують, щоб розказати про свої проблеми, і навіть просять його допомогти організувати освідчення.

Ми поговорили з Валентином Мельником про його викладацьку діяльність, унікальну методику підготовки до міжнародних олімпіад, мотивацію учнів і про те, як йому вдається організувати в колективі атмосферу взаємодопомоги та дружби.

Про кар’єрний шлях: «Вступав на спеціальність „Математика та інформатика“ з прицілом перевестися на факультет фізичного виховання»

— Ви не збиралися ставати вчителем і думали перевестися після одного-двох семестрів на факультет фізичного виховання. Чому передумали?

Я займався спортом: легкою атлетикою та футболом. Спочатку вступив у військове училище, але на змаганнях захворів — і за станом здоров’я мене виключили. У 1987-му вступив до Кіровоградського державного педагогічного інституту на спеціальність «Математика й інформатика». Робив це з прицілом перевестися потім на факультет фізичного виховання, бо потрапити туди напряму було нереально: набирали всього 25 осіб, а кандидати були набагато серйозніші, ніж я. Але, порадившись із тренером, вирішив залишитися таки на фізико-математичному.

— Читала, що ви вперше побачили комп’ютер у 21...

Так, це було в університеті. Спочатку комп’ютерів не було, точніше, була одна лабораторія, в яку нас не пускали. Ми писали різні програми на МК-61 — програмованих мікрокалькуляторах зі зворотним польським записом для проведення інженерних і наукових розрахунків. Після першого курсу я пішов в армію — потрапив в останній набір студентів. Через півтора року вийшов наказ звільнити всіх студентів з армії, і я повернувся до навчання. І вже тоді вперше побачив комп’ютер.

А до цього ще на першому курсі трапився цікавий випадок. Нас повели на пасивну практику в школу, щоб ми спостерігали, як вчителі ведуть уроки. Одного дня приходить завуч і говорить, що захворіла вчителька математики, і потрібно було провести урок для 11-класників. Я зголосився. Заходжу в клас, а там через мій маленький зріст учні прийняли мене за новенького: не дали мені й рота відкрити, почали навперебій розповідати, як поводитися в того чи іншого вчителя, де потрібно робити домашнє завдання, де — ні... Коли пролунав дзвоник, я сказав: «Я заміняю викладача. Продовжмо спілкування в тому ж дусі, що й на перерві, тільки тепер поговоримо про математику».

Після практики на третьому курсі мені запропонували залишитися. Тож я навчався та працював у школі: викладав математику, інформатику і був класним керівником 10-го математичного класу. Потім з Кіровограда (тепер Кропивницький — ред.) переїхав спочатку до Олександрії, де пропрацював майже 20 років, а у 2012 році — до Кременчука, де викладаю в Полтавському науковому ліцеї-інтернаті при Кременчуцькому педагогічному коледжі (ліцей «Політ»). «Полтавський», бо він обласного підпорядкування. А після уроків з понеділка до четверга у нас відбуваються заняття школи олімпійського резерву для дітей з усіх шкіл міста.

— Коли ви перестали викладати математику та сконцентрувалися лише на інформатиці?

Я дуже мало викладав математику. Так трапилося, що коли ще навчав інформатики в Кіровограді, були діти, які хотіли готуватися до олімпіади з програмування. Це був 1992 рік, тоді двоє моїх хлопчиків посіли третє місце в області. Я вчився разом з ними, тому що на той момент викладачі інформатики в університеті не були готові давати нормальні знання. Доводилося розбиратися самому й докладати зусиль, щоб готувати дітей до олімпіади. Інформатика мені подобалася тим, що вона не стала такою наукою, як математика. Тут можна придумати своє розв’язання задачі, і воно може виявитися ще цікавішим, ніж задумав автор. Можна написати різні підходи, методи. Самі діти часто нестандартно підходять до розв’язання задач. Коли ми приїхали до Олександрії, там сформувалася гарна група учнів, з якими ми теж почали готуватися до олімпіад. Відповідно, дирекція пішла назустріч і дала години тільки інформатики та додатково — на підготовку до змагань.

Переїзд до Кременчука: «Учні жили разом з нами в гуртожитку: я з родиною — на першому поверсі, вони — на дев’ятому»

— Читала в одному з ваших інтерв’ю, що і до 2012 року були постійні пропозиції переїхати: і до Києва, і до інших міст. Чому все ж таки обрали Кременчук?

Так, пропозиції були. Перший раз планував переїзд у 2002 році, теж до Кременчука. В принципі вже були налаштовані серйозно, але тоді, щоб ми не переїхали, в Олександрії нам дали квартиру, спеціально створили Ліцей інформаційних технологій, а в школі за два місяці зробили ремонт. У нас була усна домовленість, що ми з дружиною (вона також викладачка, тільки фізики) маємо відпрацювати щонайменше п’ять років. Зрештою відпрацювали набагато більше. Чому так? Бо щоразу казали собі: «Все, це останній рік», та потім з’являлися нові й нові діти — процес був безперервним.

У 2012 році відбори на міжнародну олімпіаду проводили в Кременчуці, і нам знову запропонували сюди переїхати. На той час моя робота, сформована методика, підготовка до олімпіад та постійні успіхи дітей на міжнародних змаганнях перестали цікавити місцеве керівництво в Олександрії, тому я зібрав своїх учнів і сказав, що планую переїхати з сім’єю до Кременчука і пропоную їм також поїхати. Погодилося 14 дітей, з них семеро — 11-класники, яким залишався рік навчання. Отак жили всі разом в гуртожитку: я з родиною — на першому поверсі, учні — на дев’ятому. Кожного вечора ми збиралися на чаювання, спілкувалися...

Наймолодшим серед дітей був Паша, який тоді вчився у восьмому класі, хоча пішов у школу на рік раніше. Він одна дитина в сім’ї. З його батьками ми дружили, з бабусею — разом працювали... І ось вони його вмовляють: «Ти маленький, приїдеш на наступний рік». Він голову понурив і каже: «Я буду їхати». Тоді батько йому: «Почекай, Пашо. Ти на другий день відпочинку в «Артеку» казав: «Забирайте мене звідси, або я пішки прийду, бо тут заставляють шкарпетки прати». А він: «Я пратиму шкарпетки, все буду робити. Все одно їду, що хочете, то й робіть». І поїхав. Був у нас наче син полку, усі ним опікувалися. Хоча, зрозуміло, гуртожиток дав своє — діти швидко подорослішали. А Паша провчився тут до самого закінчення коледжу.

— Ці 14 дітей — це була основна частина ваших учнів? Більш дорослих легко відпустили батьки?

Це була основна частина нашої команди, всі переможці всеукраїнських і міжнародних олімпіад. Ми організували поїздку з батьками до Кременчука, вони подивилися умови навчання та проживання — їм дуже сподобалося.

— Уявляю, як було приємно, що всі захотіли поїхати за вами?

Так, це було дуже приємно, з одного боку. А з іншого — важко в плані відповідальності. Зрозуміло, що комусь побутові умови подобалися, комусь — ні. Всі з різних родин, звикли до різного. Тому деякі ситуації доводилося згладжувати, знаходити підходи... Але повертатися ніхто не збирався. Всі 14 учнів, які переїхали, тут і закінчили коледж. І пізніше діти ще переїжджали з Олександрії. Зараз у нас навчаються діти з різних областей України: Закарпатської, Хмельницької, Рівненської, Волинської, Харківської, Дніпропетровської, Черкаської, Кіровоградської, Миколаївської та, зрозуміло, Полтавської. Наприклад, у нас вчиться Олег Навер з Ужгорода, який уже взяв дві медалі на міжнародних олімпіадах: торік — срібло, цього року — золото. З ним до Кременчука, більше ніж за тисячу кілометрів, приїхала мама, вони разом винаймали тут квартиру. І таких прикладів багато.

У нас гарні умови. Дітей відбирають за конкурсом (вступні іспити — математика й українська), тому з ними цікаво працювати: є бажання вчитися і здорова конкуренція. Набір починається з 8 класу: спочатку два класи — математичний та філологічний, а наступного року добираємо ще два. Гуманітарний поділяється на історію й англійську, а математичний — на математику й інформатику. Коли деякі діти не тягнуть програму, вони залишають заклад за власним бажанням, а ми наступного року знову добираємо учнів, хоч і небагато.

Літня комп’ютерна школа «Олімп»

Школа олімпійського резерву: «Є діти, яких батьки чотири рази на тиждень за 200–300 кілометрів привозять на годинне заняття»

— А з якого віку займаються діти на заняттях школи олімпійського резерву?

Є другий клас, третій... Є діти, яких батьки чотири рази на тиждень за 200–300 кілометрів привозять на годинне заняття. Річ не у віці, а в тому, наскільки дитина готова сприймати інформацію та займатися.

У нас також є обов’язкове тестування знань. Якщо дитина має гарні задатки, відправляю її на додаткове тестування до психолога. У нас в Олександрії є чудова спеціалістка, до якої навіть приїжджали професори з Києва. Психолог дає свій висновок. Наприклад, може сказати, що у дитини гарні задатки архітектора чи історика, тому, напевно, їй краще розвиватися в цьому руслі та немає сенсу зосереджуватися на програмуванні. Також за результатами тестування вона дає рекомендації самій дитині, батькам і мені як викладачеві: припустімо, що у дитини логічне мислення — гарне, а просторова уява — ні. Так я знаю, що цьому потрібно приділити більше уваги. Або є випадки, коли задатки добрі, але бракує знань з математики, бо, наприклад, дитина навчалася в селі, де гарного вчителя просто не було. Тоді, крім підготовки з інформатики, у неї буде додаткова програма з математики, щоб наздогнати інших.

— Скільки зараз учнів займаються у школі олімпійського резерву?

Приблизно 60, чотири різні групи орієнтовно по 15 дітей. Єдине, останні два роки пандемія внесла свої корективи, коли до нас не могли взагалі приходити з інших закладів. Заняття для наймолодшої групи тривають 45–60 хвилин. Потім з неї виокремлюється частина дітей, які краще сприймають інформацію, швидше розвиваються. Ми їх відділяємо, а перша групка теж залишається. В принципі, ми ніколи не виганяємо дітей — вони так само працюють, але у своєму темпі. Можуть бути діти з гарними задатками, але вони повільні, у них така природа, відповідно з ними потрібно довше працювати.

— Заняття для чотирьох груп відбуваються паралельно? Якщо так, то хто ще викладає, крім вас?

Так, паралельно. Викладаю тільки я. У мене є учні, які вже мають досвід, тож вони допомагають. Я прошу їх підготувати якусь тему і таким чином убиваю кількох зайців: по-перше, учень сам повторить матеріал, розбереться в ньому детальніше, а по-друге, допоможе іншій групі. Коли дитина сама добирає задачі, готує їхні розв’язки, тести, то це вже значно вища відповідальність, ніж просто сісти та розв’язувати задачі. У таких ситуаціях вона ставить себе на позицію автора, може передбачити всі випадки, можливі та неможливі рішення. І цей досвід допоможе їй, коли вона наступного разу стикнеться із задачею, яку буде важко розв’язати. Дитина знову поставить себе на місце автора та замислиться, які нюанси він міг придумати.

— Як виглядає ваш звичайний день?

Я на роботі до 18-ї години. Зранку у мене пари в ліцеї — 16 годин основних занять на тиждень. Після пар і до 18:00 — школа олімпійського резерву.

— А у вихідні?

По-різному. Або збираємося й пишемо олімпіаду, або діти готуються вдома. Як я казав, у кожного своя програма, свій набір задач, які потрібно вирішити. Ми обговорюємо, розбираємо їх онлайн. Але здебільшого це олімпіади. У вихідні багато змагань міжнародного рівня, які діти можуть писати.

— Чи бувають у вас повністю вільні вихідні?

Бувають, але рідко. І влітку відпустка, мабуть, максимум тиждень.

Міжнародні олімпіади: «Коли прийшло смс про перемогу мого першого учня на IOI, я так кричав, що думав, мене забере поліція»

— Ми переносили інтерв’ю, бо ви їздили на зустріч з президентом, розкажіть про неї.

Це була зустріч президента України з переможцями міжнародних олімпіад 2021 року з фізики, хімії, математики, інформатики. Хоча вони вважаються неофіційними цього року: Міністерство освіти скасувало всеукраїнські олімпіади і, відповідно, міжнародними теж не опікувалося. Але в усьому світі вони відбувалися. І команди України були представлені, просто на державному рівні змагання проводили громадські організації. Були всі етапи, всі області брали участь. Отже, діти вибороли медалі на міжнародних олімпіадах, і президент України започаткував фонд: переможці отримали премії по 100 тисяч гривень, а вчителі та тренери, які їх підготували, — державні нагороди та відзнаки.

Нагородження почесним званням «Народний вчитель України»

— Скільки ваших учнів було на цьогорічній міжнародній олімпіаді?

З чотирьох учасників команди — двоє моїх. Олег Навер виборов золото, а Максим Тур, на жаль, до медалі трішки не дотягнув.

— Ви готуєте до олімпіад з інформатики вже майже 30 років, що змінилося за цей час?

Фактично кожного року відбуваються якісь зміни, бо інформатика стрімко розвивається. Якщо порівнювати, у перші роки завдання були набагато простішими. І ще тоді писали не онлайн, а на папері, потім усе перевірялося. Не можна було здати й одразу побачити кількість набраних балів. Зараз усе автоматизовано, прозоро. Цим і відрізняються олімпіади з інформатики від інших: вплив людського фактора мізерно малий. На комп’ютері запускається контест, дитина читає завдання, пише розв’язок і відправляє — система автоматично його перевіряє та надсилає результат. Учень його бачить, але результатів інших учасників не знає. А зовні інші можуть спостерігати, як діти пишуть олімпіаду і хто перемагає станом на той чи інший момент.

— Така система повністю виключає можливість корупції та нечесної перемоги?

Можливо, хтось десь умови дізнається, але це дуже малоймовірно — над підготовкою завдань працює маленька закрита група. І потім неможливо подивитися, чи це почерк твоєї дитини, бо система перевіряє все автоматично. У нас узагалі немає апеляцій. Коли виявляється, що автор задачі припустився помилки, це можна виявити та ліквідувати під час самого змагання. Він переглядає свій розв’язок, тести, вносяться зміни, перетестовується конкретна задача для всіх учасників, відповідно змінюються бали — і все.

— Пам’ятаєте першу перемогу своїх учнів на міжнародній олімпіаді?

Так, це був 2006 рік ще в Олександрії. Владислав Симоненко виборов у Мексиці срібну медаль. Ми відпочивали з друзями на березі річки, і, коли надійшло смс про перемогу, я так кричав, що думав, мене забере поліція.

— А раніше ви до яких змагань готували дітей?

Це були обласні, всеукраїнські олімпіади. З 2006 року і практично кожен рік у мене вже були учні-учасники міжнародних олімпіад. Зрозуміло, що потрібно було самому дорости до такого рівня, щоб можна було підготувати дітей до IOI. У 1990-ті інтернету фактично не було, бракувало інформації — відповідно, рухалися наосліп. А коли вже до всього з’явився доступ, можна було побачити рівень задач, до яких потрібно готуватися — ті суттєво відрізняються від всеукраїнських, як і сама система проведення змагань. Тож потрібно було скласти програму з урахуванням цих моментів.

— Чи ведете підрахунок, скільки ваших учнів ставали переможцями на міжнародних змаганнях?

Якщо говорити про саме перемоги на міжнародних олімпіадах IOI, то 25: 5 золотих медалей, 13 срібних і 7 бронзових.

— Яку з міжнародних олімпіад вважаєте найуспішнішою для себе?

2019 рік, коли повний склад команди України був тільки з наших учнів. Це була олімпіада в Азербайджані, результат — золото, два срібла та бронза.

ІОІ-2019, Азербайджан. Зустріч з родиною в Борисполі

— А яка запам’яталася найбільше?

Найперша — через нові відчуття й емоції, хоча й начебто очікував, що має бути приблизно такий результат. З 2006 це вже 16 років, як мої діти на IOI.

Ще, звісно, були особливі відчуття, коли донька брала участь. Бо як мінімум, це єдина дівчинка, яка за всю історію потрапила до команди України. Пам’ятаю, коли Софія в п’ятому класі поїхала на Всеукраїнську олімпіаду, а перед цим ще виграла інтернет-олімпіаду по 9 класах, один знайомий сказав: «Я думав, що це ти замість неї рішаєш всі задачі, тепер так не думаю».

— Оскільки ми заговорили про Софію: це було її бажання настільки серйозно зайнятися програмуванням?

Мабуть, так склалися обставини. Коли ми переїхали до Кременчука і працювали в Педагогічному коледжі, вона була в четвертому класі і після уроків приїздила сюди. Де їй бути? Сиділа в кабінеті. Вона у нас така, що ми ніколи не знали, яке в неї домашнє завдання, ніколи не просила допомогти — ще з початкової школи все робила сама. І тут вона сідала в кабінеті за комп’ютер і потрошки розв’язувала задачі. Через місяць-два в неї почало виходити. Софія дала дуже різкий старт, буквально за кілька місяців уже була в другій за складністю групі. Зрозуміло, до неї ще було особливе ставлення, бо, по-перше, в основному тут усі хлопці, а вона — дівчинка, а по-друге, ще й така маленька. Тому всі намагалися помогти, підтримати, коли щось не виходило. Бувало, що тільки-но закінчилося змагання, перше запитання: «Що там Софія?» Не як самі виступили, а як Софія... Тож у п’ятому класі вона вже поїхала на всеукраїнську олімпіаду.

Думаю, тут відіграли роль природні задатки, гарне логічне мислення, а також підхід учительки початкових класів, яка не ставила її в якісь рамки, а допомагала розвиватися. Бо зараз діти приходять після четвертого класу та кажуть: «Напишіть шаблон, і ми все за ним зробимо». А таких учителів, що вчать думати, аналізувати, робити висновок, — дуже мало.

Софія ж займалася танцями, і коли виникла дилема: програмування чи танці, вона сама зробила вибір. Думаю, тут був винен десь і тренер, який трошки поставився до неї несправедливо, а вона на таке дуже гостро реагує. Але ми з дружиною не нав’язували їй своєї думки. Так само було під час вибору університету. Їй, зокрема, надіслали запрошення до Ягеллонського університету в Кракові, з нею спілкувалися з Массачусетського університету. Ми їй пояснили всі плюси та мінуси, але сказали: «Вибір за тобою». І Софія вирішила: «Університет Шевченка». Так само було з танцями: мабуть, я б переживав, якби вона обрала не інформатику, але в жодному разі не намагався б її переламати.

Методика підготовки до олімпіад: «Сама підготовка починається набагато раніше від моменту, коли учні проходять на IOI»

— Крім IOI, в інших масштабних міжнародних змаганнях часто берете участь?

Є ще європейські олімпіади, юніорські... В останніх у нас вісім перемог. У європейській ми брали участь у 2019 році, якраз коли команда України на міжнародну олімпіаду складалася повністю з моїх учнів. Ми взяли золото, два срібла та бронзу, потім повторивши цей результат на IOI, тільки учні, які вибороли золото та срібло, помінялися місцями.

Щодо інших змагань, ми намагаємося хоча б раз на місяць брати участь у якомусь міжнародному. Раніше, до пандемії, у вересні-жовтні їздили до Румунії на Romanian Master of Informatics — це європейська олімпіада досить серйозного рівня. У листопаді приїжджали в Шумен у Болгарії на осінній турнір з інформатики. Потім ще була Відкрита олімпіада в Іннополісі, Татарстані, де студентське місто збудоване в пустелі. До 2014 року ми їздили туди, а потім була можливість узяти в ній участь у Білорусі. Потім ми зробили центр цього змагання й в Україні, і до нас у Кременчук планували приїхати учасники з Болгарії та Румунії. Усе вже було оформлено, але почалася пандемія... Раніше кожного місяця у нас була хоча б одна така поїздка. Крім вищезазначених країн, ми також побували у Таїланді, Грузії, Угорщині, Австралії, Японії, Азербайджані, Словаччині.

Одна справа, коли працюєш удома, а інша — пишеш у реальних бойових умовах. Це важливо, бо психологічно діти по-різному сприймають змагання. Є такі, що розгублюються, не можуть зібратися або замикаються в собі. Тому це теж частина підготовки, що допомагає дитині адаптуватися, нормально налаштуватися, а мені — виявити всі проблеми і знайти індивідуальний підхід. Бо є такі, які підходять і говорять: «Накричіть на мене або я точно олімпіаду завалю». Тобто їх потрібно трошки струсонути. А є діти, з якими треба просто поговорити, заспокоїти.

Один мій учень — Сергій Нагін — поїхав у дев’ятому класі на міжнародну олімпіаду, після якої розказував: «Не повірите, я перші дві години взагалі не розумів, де я і що відбувається. Навіть не знав, де умови прочитати». Ось наскільки сильним стресом для нього обернулося змагання. І перший рік він з ним не впорався. А наступного року я вже поїхав з ним і знав, що його потрібно перед кожним туром спеціально налаштувати, розставити всі крапки на «і». І у 2011 році він узяв срібло, а у 2012-му — золото. Тобто в роботі з кожною дитиною свої особливості.

Зустрічаю своїх учнів з ІОІ-2012 (зліва направо: Сергій Нагін — золота медаль, Роман Фурко — бронзова, В. І. Мельник, Роман Рубаненко — бронзова)

— Процитую вас: «Участь у багатьох змаганнях і тренуваннях дає реальну картину, на що може розраховувати той чи інший учень. Але навіть під час знайомства та особистого спілкування досвід підказує, що це майбутній переможець». Що саме на це вказує? Як я розумію, йдеться про момент знайомства ще до тестування з психологом?

Зазвичай я відправляю дитину до психолога, коли вже помітив у неї гарні задатки, але потрібен ще аналіз її психологічного стану. А про те, що це переможець у майбутньому... Просто є таке відчуття, коли ти спілкуєшся, розумієш: «Все, так».

— Це поведінка, окремі якості?

Манера мислити, висловлюватися. Навіть коли дитина відповідає неправильно, але має власну думку. Потім намагаєшся з’ясувати: «А чого ти так подумав, звідки такі висновки?» Бачиш, що дитина мислить, аналізує, з нею приємно спілкуватися.

— Розкажіть про свою методику підготовки учнів до міжнародних олімпіад.

Вона не надто відрізняється від підготовки до всеукраїнських. Зрозуміло, що там трошки інші задачі, методи, але загалом сама підготовка починається набагато раніше від моменту, коли вони проходять на IOI. Знову-таки є індивідуальна програма для кожного і спільна програма для всіх тих, хто може претендувати на участь у міжнародній олімпіаді.

Підготовка відбувається після уроків, а також в «Ерудиті» — навчально-оздоровчому комплексі за 18 кілометрів від Кременчука, на березі Псла. До революції це був панський маєток, зараз він належить Педагогічному коледжу. Перед кожним офіційним змаганням виїжджаємо туди днів на 10. Наприклад, перед міжнародною олімпіадою в Японії ми жили там три тижні, бо потрібно було зробити плавний перехід на їхній часовий пояс. Ми по пів годинки зсували час, коли йшли спати та прокидалися, і зрештою лягали о 16-й годині, а вставали о 2-й ночі, бо в Японії це якраз 7-ма ранку. І коли ми приїхали на олімпіаду, адаптація минула досить легко: не було проблем зі сном, діти були психологічно готові до навантаження.

— Завжди враховуєте різницю в часі?

Так, якщо вона суттєва. Так само було, наприклад, з Австралією. Якщо ж різниця становить одну годину, то, хоч ми і зсуваємо графік, вплив несуттєвий. Щодо самої підготовки, ми розбираємо задачі попередніх років. У нас так склалося, що колишні учасники міжнародних олімпіад за власною ініціативою готові приїхати допомогти або провести лекцію на якусь тему. Те саме стосується й інших змагань, і всеукраїнських олімпіад.

— Як вам вдається виховати цю взаємопоміч у колективі, що і випускники продовжують брати участь у підготовці?

Попередні роки їм також допомагав хтось зі старших. Така традиція у нас склалася ще з 2006 року, коли Владислав приїхав з IOI. Він вступив в університет імені Шевченка, а на всі зимові канікули приїхав зі словами, що хоче допомогти з підготовкою. Тож ми з ним розбирали та готували по темі: одну — він, одну — я. І з того моменту так і продовжується. Я не кажу, що це зобов’язання наших випускників. У когось є бажання, у когось — ні. Але переважно вони самі кажуть: «Маю кілька днів. Чим можу допомогти?»

Саме на цій основі базується комп’ютерна школа «Олімп», яку ми започаткували 2014 року. Майже всі лектори школи — переможці міжнародних олімпіад попередніх років. Двічі на рік ми набираємо 100 дітей з усієї України для підготовки до олімпіад. Під час «Олімпу» тривають відбори на міжнародну олімпіаду, потім там готується команда України на міжнародну олімпіаду. Ви самі знаєте рівень освіти в нашій державі, тому зрозуміло: якби цієї системи не було, навряд чи ми досягали б таких серйозних результатів. Ось математики теж приблизно так само працюють.

ІОІ-2013, Австралія

Секрети подання матеріалу: «Можна класно копіювати великих педагогів, новаторів, але все одно це залишиться копією»

— У вікіпедії написано, що ви віддаєте перевагу проблемно-пошуковому методу навчання. Що це таке?

Я готую через задачі. Даю завдання, щоб дитина, використавши всі свої знання, могла вирішити його не на повний бал, а частковий (саме в цьому перевага програмування, що можна придумати рішення, яке не вирішить задачу повністю, але хоча б частково). І коли вона впирається лобом, розуміє, що вище стрибнути не може, бо не має потрібних знань, тоді їй якраз розповідаю нову тему або показую новий метод. І це запам’ятовується, бо у дитини є потреба отримати результат.

Взагалі у нас є різні етапи. На одному — всі працюють самостійно, ніхто нікому не допомагає. Є етап, коли ми працюємо в парах. Ще один — спільне обговорення тої чи іншої проблеми.

— Там же у вікіпедії вказано, що вашим «основним напрямком у роботі є застосування проєктних технологій».

Це було так давно, що можна викреслити, — ще у 1990-ті. Тоді було модно займатися проєктною технологією, а мені щось не пішло. Я дотримуюсь принципу, що потрібно вчити так, як ти хотів би, щоби вчили тебе. Також не бачу сенсу робити те, в чому ти не є професіоналом. Я вважаю, що кожен має викладати так, як він це може зробити найкраще, пояснити найзрозуміліше. Ми можемо класно копіювати великих педагогів, новаторів, але все одно це залишиться копією. Коли ти робиш щось своє, то це на порядок вище. Мене постійно за це сварять: «Як же так? Потрібно брати в Сухомлинського те, а у того те...» А я кажу: «Я готовий брати, але якщо мій підхід результативніший, то краще працюватиму за ним».

— Які ще маєте секрети подання матеріалу дітям?

Намагаюся кожній дитині пояснити тему на прикладах, які їй близькі та зрозумілі. Якщо вона захоплюється ралі, отже, вона зацікавиться задачею, що базується на тих же гонках, «Формулі-1» абощо. Якщо дитині до вподоби спорт, то я поясню їй завдання, добираючи відповідні тематичні приклади.

Взагалі трапляються такі моменти, коли формулюєш пояснення без роздумів — ніби на інтуїтивному рівні, а потім: «Так наче й мало бути, але я не знаю, чому так сказав чи зробив».

Ще одна річ: не потрібно придавлювати емоції учнів. У нас під час уроку дитина може щось голосно викрикнути або вийти до дошки й доводити іншому, що вона права, а той — ні. Я не буду забороняти це робити, бо розумію, що зараз вони цього потребують: якщо не дам їм з’ясувати те, що їх хвилює, вони далі замкнуться. У той час я просто сяду з рештою за стіл і буду розбирати інші проблеми.

— Але ж це ви говорите про випадок, коли розмова біля дошки стосується теми. Як вам вдається підтримувати дисципліну в інших ситуаціях?

Знаєте, так складається, що в мене взагалі не виникає проблем з дисципліною. Я можу вийти з кабінету, залишити відчиненими двері, і якщо хтось буде проходити повз, то побачить, що всі діти сидять і працюють.

Напевно, у цьому плані на мене вплинули два випадки. Перший — коли під час пасивної практики ми з другом вирішили: «Ходімо на урок до чоловіка, подивимося, як він викладає». Це був учитель географії, йому сказали, що до нього прийдуть студенти, він надів медалі — поважний такий чоловік... І от на уроці він відвернувся до дошки і щось там пише, а в класі бозна-що відбувається: хтось у футбол грає, хтось — в карти. Ми подивилися та вирішили, що такої неповаги до себе не можна допускати.

А другий випадок трапився на початку моєї кар’єри, коли я приїхав в Олександрію. У мене не було уроку, я йшов коридором: кругом двері зачинені й за ними шум, а одні двері відчинені — і жодного звуку. Це був урок зарубіжної літератури, його вів узбек. Ми потім з ним познайомились, далі грали в одній команді у футбол. Я його якось запитав, як у нього це виходить. Він і розповів: «Я прийшов на перший урок — мене ніхто не слухається. Кричу — все одно ніхто не слухається. Тоді я взяв швабру і на друзки побив її об стіл. Вони всі повискакували на парти зверху — і гробова тиша. Сидять, дивляться на мене. «Я, — кажу, — заставлю себе поважати».

Ось для педагога дуже важливо змусити себе поважати. І, напевно, ще на перших етапах я це зробив, хоча шваброю не махав :) Але всі учні прекрасно знають, що до кабінету потрібно заходити спокійно, сідати за правилами техніки безпеки, якщо ти сів працювати — значить, працюєш. Тож у мене проблем з дисципліною взагалі нема. Можливо, діти думають, що я в цьому плані досить жорсткий.

— Що ви взяли як викладач зі свого спортивного досвіду?

Завдяки спорту я розумію, що кожну дитину потрібно вивести на пік її підготовки і функціональних, емоційних, психологічних можливостей саме тоді, коли буде найвідповідальніше змагання. Тому що рано чи пізно все одно буде спад, дитина стомиться: ми ж не роботи, не можемо постійно нарощувати сили. Тут можна подивитися на графік кожного учня. Наприклад, у тієї самої Софії йде пік, вона росте, росте, міжнародна олімпіада закінчилася — різкий спад. І так практично в усіх.

Після цього, авжеж, потрібно давати відпочинок. І це буде позначатися на всіх змаганнях, які відбуватимуться потім. Тож завдання — вивести на пік саме в той момент, коли це потрібно зробити. Якщо дитина вийде на пік пізніше потрібного змагання — ще не найбільш кепський варіант, а якщо раніше, тобто буде вже на спаді, — це набагато гірше.

— У нашому інтерв’ю Софія розповідала про ваш метод «нарішування задач»: «Ось ти готуєшся місяць, у тебе є певні знання за місяць. Тиждень не готувався — знання за місяць зникли. Не готувався місяць — зникли знання за рік». Які ще є улюблені фрази, які повторюєте своїм учням?

Не так трішки. Я кажу, що програмування — це як гра на піаніно. Наче клавіші ті самі, пальці ті самі, але якщо місяць не працював, то сідаєш і щось починає давати збої. Якщо тиждень не працював, то місяць часу втрачено. Місяць не працював — рік нанівець. Зрозуміло, що все відновлюється. Але найголовніше, що я кажу: «Коли ви відпочиваєте, то маєте розуміти, що у цей момент ваші основні конкуренти готуються і ви вже їм програєте».

ІОІ-2017, Іран. З Антоном Ципком (золота медаль)

Про навчальні плани та підручники: «Якщо клас слабкий, то я не даю йому всю програму, щоб просто вичитати»

— В одному з інтерв’ю ви зізналися, що навряд чи справилися б з олімпіадними завданнями краще, ніж ваші учні. Не боїтеся сказати їм, що чогось не знаєте?

Навпаки, я розвиваюся разом з ними. Зрозуміло, мене ніхто не вчив розв’язувати задачі — мені не пощастило з цим. Я ж їх вчу швидко друкувати, розвиваю логіку, просторову уяву, кмітливість, щоб вони реагували оперативніше за інших. Буває таке, що вони можуть за три хвилини здати три задачі, а це ж треба прочитати умови, написати розв’язок і відправити його. Я б так ніколи не зміг. Мені потрібно подумати, проаналізувати...

Я постійно розв’язую задачі, розбираю певні класи алгоритмів. Зрозуміло, що я не прийду на урок і не скажу: «Роби задачу, а я не знаю, як її розв’язувати». Такого не може бути. Тут ідеться про якісь винятки — задачі, з якими я не стикався. Діти беруть участь у багатьох змаганнях (мінімум 4–5 на тиждень), їм трапляються задачі, яких раніше не було, а мені, відповідно, потрібно розбиратися. Просто я витрачаю на це більше часу, ніж вони.

— Усе, що потрібно, вивчаєте самостійно?

Так. Я в принципі можу сісти поговорити з дитиною, яка мені розкаже свою ідею або те, як вона розв’язувала ту чи іншу задачу. Мені цікава її думка, підхід, і головне — я для себе теж дізнаюся щось нове. Ми можемо з учнями зібратися за круглим столом, щоб обговорити певну тему. Якщо я не зрозумів якусь ідею, можу попросити розказати про неї детально. Можливо, я помиляюсь, але мені здається, якщо діти розвиваються у потрібному напрямку краще за тебе, це ліпший варіант, ніж не давати їм рости, затискати.

У нас діти працюють у різновікових групах, тобто ми їх розподіляємо за рівнем розвитку незалежно від віку. Не знаю, як було у вас у школі. У мене, якщо ти швидко все зрозумів, у кращому випадку могли дати додаткові заняття або й просто казали: «Сиди тихенько й займися своїми справами». Таких дітей небагато в кожному класі, і, якщо їх зібрати, вийде атмосфера, де вони будуть почуватися комфортно. Якщо хтось зрозумів швидше, йому потрібно давати далі наступну тему, а не змушувати чекати, поки інші доженуть. Тому в нас кожен учень має свою програму підготовки, рухається у своєму напрямку.

Окрім того, якщо умовно дитина з п’ятого класу потрапила в сильну групу до старшокласників, де сидять переможці всеукраїнських і міжнародних змагань, то, зрозуміло, для неї це додатковий стимул докладати зусиль, щоб залишитися в цій групі. Тому що їй з ними цікаво, вона бачить, що може тут отримати набагато більше інформації, ніж серед своїх однолітків.

Саме за таким принципом відбувається заняття з підготовки до олімпіад у комп’ютерній школі «Олімп», де ми так само поділяємо їх не за віком, а за рівнем підготовки та знань на чотири різні ліги.

Діти мають розвиватися в міру своїх можливостей, а не за програмою, яку написали для певного класу. А якщо дитина може пройти її за місяць чи пів року? Або ж навпаки: якщо клас слабкий, я не даю йому всю програму, щоб просто вичитати. Нехай третину вивчать, але вони зрозуміють, розберуться. А навіщо проводити заняття, щоб просто поставити галочку? Я не бачу в цьому сенсу.

— У вікіпедії написано, що ваш досвід узагальнений Кіровоградським обласним інститутом післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського — що це означає?

Коли працював ще в Олександрії, у мене був авторський курс для вчителів інформатики, де я розповідав про досвід підготовки дітей до олімпіади.

— Три роки тому ви казали, що у нас нема путніх підручників з інформатики. Не було бажання написати такий, враховуючи те, що у вас був такий курс для вчителів і те, що ви й так самостійно продумуєте практичні завдання?

Потрібен час, а його, на жаль, нема. Бо якщо робити, то добре або ніяк. Якось я написав збірник задач, він мав попит. Але з часом усе змінюється, інформатика швидко розвивається, і, відповідно, встигати за цим майже нереально. Тому потрібно або закинути підготовку й писати підручники, або займатися підготовкою. До того ж нема такої потреби, бо в інтернеті можна знайти багато задач з інших змагань та використовувати їх.

ІОІ-2018, Японія

Про мотивацію: «Програміст — одна з найбільш затребуваних спеціальностей, і пояснювати це не потрібно»

— Як ви мотивуєте дітей вчитися?

По-перше, зараз програміст — одна з найбільш затребуваних спеціальностей, і пояснювати це не потрібно. По-друге, діти приїздять фактично з усієї України, тож прекрасно розуміють, що батьки вкладають кошти, навіщо вони переїхали... Також мотивує те, що разом з ними навчаються ті самі переможці олімпіад. Один хлопчик сказав: «Ніколи не міг подумати, що мій однокласник з провінційного Кременчука може привезти золоту медаль в Японії».

Окрім того, до них приїжджають випускники, які зараз є успішними, і з 9–10 класу вже мали запрошення на роботу в такі круті компанії, як Google, Facebook, Microsoft. Вони розказують, як розвиватися й куди рухатися, щоб досягнути успіху. Діти дивляться на них і розуміють: це реально.

Наш випускник Рома Рубаненко, який переїхав сюди з Олександрії, після університету пішов працювати в компанію Looksery (зараз Snap Inc.), був у ній мало не з початку її існування. Він зрозумів, що потрібно мотивувати деяких дітей, і платив п’ятьом найкращим учням в Україні за результатами олімпіад чи навчання в школах стипендію по 1700 гривень кожного місяця, а вони мали добре навчатися і надсилати йому звіт про свої досягнення.

— Чи були ще подібні історії?

Таких випадків багато. Наприклад, інший випускник закупив дуже дорогу літературу з математики і програмування та вручив її переможцям змагання. Тобто у всіх по-різному: когось мотивують гроші, інших — успіх тих, хто навчається з ними чи уже випустився.

 А як бути, якщо у дитини спад, вигорання, якісь проблеми? Як тут мотивувати, щоб вона не кинула заняття?

Тут знову повертаємося до питання психолога. Ми запрошуємо нашу фахівчиню перед олімпіадою. Коли вона приїхала вперше, діти погодилися тільки на групове заняття. Але потім фактично всі пішли на індивідуальні сеанси, щоб поспілкуватися та розказати про свої проблеми. Можливо, щось вони мені побоялися розповісти, особливо дівчата, а психологу змогли довіритися. Тому в таких моментах її допомога дуже важлива. Якщо не виходить її запросити, тоді зв’язуємося онлайн, обговорюємо кожну ситуацію і думаємо над її вирішенням.

Наприклад, у нас був випадок з Антоном Ципком, коли психолог дуже допомогла. Батьки возили його до нас на заняття з Голованівська Кіровоградської області до Кременчука, а це 400 кілометрів, потім орендували тут квартиру... І ось у 2016 році він пройшов на міжнародну олімпіаду, але її тоді проводили в Росії, і наша влада вирішила, що команда України не поїде. В Антона стався такий нервовий спад, що він фактично вирішив нічого взагалі не робити. Сам я однозначно не впорався б, а от психолог змогла його витягнути: дала рекомендації хлопцеві, батькам, мені, розказала, як і що робити. І наступного року на IOI він узяв золото.

— Якось в іншому інтерв’ю ви ще казали, що однією з вимог до прогресивного вчителя є формування такої атмосфери й умов навчання, за яких діти почувалися б щасливими. Що допомагає створювати цю атмосферу?

Мабуть, самі діти. А так... Наприклад, коли розумієш, що заняття якось не йде, потрібно щось кардинально змінити. Я не кажу розповідати анекдоти, але можна пригадати історію, яка відволікла б їх, а потім плавно підвести до обговорення теми. Важливо також уміти дивитися на задачу на одному рівні з ними, коли ти не розказуєш зі свого погляду, не стоїш над ними, а сідаєш за стіл і разом ви обговорюєте, у них є можливість висловитися. Хай неправильно — нічого страшного. Як я казав, якщо вони хочуть зробити той емоційний сплеск, нехай. Є діти, які можуть розв’язувати задачі і співати одночасно. Що ж робити? Просимо інших: «Надіньте навушники, щоб вам не заважало».

Кожна дитина — окремий індивідуум, і порушити її унікальність не можна в жодному разі, навпаки треба допомогти зберегти. Так, у нас є дівчинка з Харкова вона може непристойно висловитися, якщо у неї щось не виходить. Однак їй потрібно дати це зробити: якщо вона стримається, у багатьох будуть проблеми. Ось така вона імпульсивна, яка є. Вже через дві хвилини зрозуміє, що сказала неправильно. Спочатку діти реагували, а тепер розуміють, що її просто не треба чіпати.

— 60 учнів. Мабуть, важко запам’ятати всі особливості...

Поки що пам’ятаю, можливо, з віком ставатиме важче :) Коли новенькі приходять, можливо, потрібно трохи часу, щоб вивчити їхні особливості. Та в основному діти тут по 3–4 роки, тому за кілька місяців уже розумієш їх.

Принципи спілкування з дітьми: «Головне, щоб вони були щасливими, отримували задоволення від того, що роблять»

— Ви не тільки навчаєте дітей інформатики, але проводите з ними дозвілля, так?

Так, я згадував, що у нас є гарна база «Ерудит». До пандемії ми там постійно збиралися, зокрема після міжнародних олімпіад, як ми кажемо, «святкувати медалі». Також ми їздили на природу, святкували дні народження: шашлики, спортивні змагання, волейбол, футбол...

— В одному з ваших інтерв’ю читала, що ви вважаєте дуже важливим передавати дітям моральні цінності...

Восени 2012 року мої хлопці приїхали з міжнародної олімпіади з золотом і двома бронзами, а я їм кажу: «Хлопці, медалі — це дурниця». У них самих очі як ті медалі стали. «Найважливіше, щоб ви стали хорошими людьми, не забули тих, хто вас підготував, щоб допомагали молодшим...»

Пам’ятаю, у нас навчалася одна дівчинка, яка говорила: «Олімп» — це місце щасливих дітей«. Ось головне — не медалі, а щоб вони були щасливими, щоб отримували емоції, задоволення від того, що роблять, від спілкування... У нас так складається, що діти більше переживають за своїх однокласників, за команду, ніж за власний результат. Як на мене, важливіше виховати їх так, щоб вони могли підтримати й допомогти товаришу в потрібний момент, аніж вони стануть егоїстами, але переможцями міжнародної олімпіади. Такі медалі нічого не значать.

— Ще один з ваших принципів — майже ніколи не викликати батьків для бесіди...

Більшість батьків я взагалі не знаю, знайомлюся за умови, якщо вони самі прийдуть. Тобто я намагаюся всі проблеми дітей вирішити самостійно. А проблеми бувають різні. Зазвичай говорю: «Якщо у вас щось трапилося, ви маєте спершу попередити мене, щоб я був готовий до того, що мене чекає». А ще: «Перш ніж щось зробити, подумайте про найгірший наслідок своїх дій і чи воно того варте».

Бувають історії, дівчинка сподобалась хлопчикові, а потім вони посваряться — і сидять по діагоналі в кабінеті, відправляють одне одному повідомлення, зляться, кидають телефони. Теж ведеш їх в окремий клас, говориш з ними.

— А буває таке, що дитина некомандна чи поводиться так, що її доводиться виганяти?

Ніколи нікого не виганяємо, зокрема тих, хто відстає від програми. У нас колектив, де є неписані правила та певні умови. Коли з’являється нова людина, вона приймає правила цього колективу та залишається або просто сама йде. Вибору нема.

Бувають моменти, коли доводиться пояснити, підштовхнути, але переважно діти розбираються самостійно. Розуміють, що тут потрібно поводитися стосовно інших толерантно, не грубіянити тощо.

Не пам’ятаю, щоб ми когось ми виганяли. Був єдиний випадок, коли дитина хотіла потрапити на змагання нечесним шляхом — просто взяла чуже рішення і здала як своє. Ми тоді жорстко сказали: «Все, ми з тобою прощаємося». Але потім дитина таки залишилася, навіть стала переможцем міжнародних олімпіад. Зараз, коли приїжджає до нас, завжди каже: «Я вам з досвіду говорю: ніколи списування до хорошого не приводить». Це було давно, ще в Олександрії. Коли ми переїхали сюди, ті 14 дітей привезли з собою правильні стосунки в колективі — і так воно тримається й передається далі.

З родиною

Навчання після коледжу: «Так склалося, що старші запрошують молодших вступати у свій виш»

— Чи радяться з вами учні, куди вступати чи які перші кроки робити у плані кар’єри?

Зазвичай так. До 2014 року ми брали участь у багатьох російських олімпіадах, тому що перемога в них давала право без їхнього ЄДІ і нашого ЗНО напряму вступити у серйозні університети Петербурга, Москви й Іннополіса та, відповідно, продовжити займатися там олімпіадами. Тож тоді ми розглядали ці змагання як можливість вступу, бо в Україні на той момент за олімпіади жодних пільг не було. Вже пізніше стали спочатку додавати по 10 балів до ЗНО, а потім ввели правило, що переможцям міжнародних олімпіад мають право зарахувати автоматично два предмети по 200 балів.

Потім у нас стали з’являтися запрошення до Ягеллонського університету в Польщі. Там зараз навчаються наші переможці міжнародних олімпіад, їм доплачують спеціальні стипендії до звичайних. Вони мають там можливість досить серйозно займатися програмуванням. На жаль, наприклад, у тому самому університеті Шевченка, куди ідуть наші елітні діти, ними не займаються.

— У ці два університети йдуть більшість ваших учнів? А КПІ?

Наразі це більше виняток. Склалося так, що старші запрошують молодших вступати у свій виш, вони ними опікуються, допомагають вирішити проблеми в навчанні та побуті. Та сама Софія цього року була кураторкою першокурсників. Так само ті, хто працюють в IT-компаніях, коли у них з’являються вакансії, запрошують молодших пройти стажування. Тобто питання, де навчатися, вирішується само собою ще набагато раніше до закінчення ліцею.

— Чи є випадки, коли діти не йдуть здобувати вищу освіту, а відразу влаштовуються на роботу?

На стажування беруть саме студентів, у них є пільги. А тим, хто не навчається у виші, важко потрапити в компанії. Щоправда, бувало, школярів запрошували на стажування в США, тоді навіть з ними їхали батьки, і їм також оплачували перебування. Але це дуже рідко — один чи два випадки взагалі по Україні.

А якщо, наприклад, під час навчання ти не був на стажуванні, то по закінченні вишу важко потрапити на роботу. Компанії вимагають, щоб у тебе був досвід роботи. Наприклад, така сама проблема виникала в нашого сина. Він не стажувався під час навчання, закінчив університет Шевченка і подав приблизно 30 резюме — і всюди відмовляли. А потім, тільки влаштувався в Snapchat, одразу прийшло майже 20 запрошень на роботу від тих, куди він подавався раніше.

Тому ми відразу обговорюємо з дітьми, що вони йдуть навчатися, а після першого-другого курсу пробуємо їм допомогти влаштуватися на стажування в ту чи іншу компанію.

Лектори Літньої комп’ютерної школи «Олімп»

Про випускників: «Колишні учні знайомлять дівчат спочатку зі мною, а потім везуть до батьків»

— В яких компаніях працює найбільше ваших випускників?

Це Facebook, Microsoft, Google. Зараз найбільше у Snap Inc. У них два офіси в Україні — в Одесі та Києві, тож студентам зручно навчатися та стажуватися. У нас була зустріч із засновниками цієї компанії, вони запрошували нас в Одесу ще до пандемії у 2019 році. Тоді приїжджали їхні засновники з Лос-Анджелесу, розказували історію розвитку компанії, про те, в якому напрямку вони рухаються, запропонували всім дітям пройти стажування.

Враховуючи те, що наші випускники є керівниками відділів вищезазначених компаній і їх влаштовує алгоритмічний, логічний, математичний рівні підготовки, вони налаштовані брати наших учнів. Утім, діти проходять усі етапи, як і всі інші.

— Як я розумію, ви багато спілкуєтеся з колишніми учнями?

Дуже-дуже багато. Коли моя мама приїхала до нас в гості, вона сказала: «Вам двері не потрібні». Я питаю: «Чому?» «Тому що одні заходять, а інші виходять, заходять, виходять... І вам нема коли зайнятися собою». Всі діти, які переїхали з нами у 2012 році, періодично приїжджають у гості, живуть у нас. Спочатку дівчат знайомлять з нами, а потім везуть до батьків. Прилітають наші випускники зі Сполучених Штатів, Німеччини, Англії — хто де працює — й обов’язково заїжджають на день-два до нас, розказують про свій успіх дітям, про те, як чого досягнути.

Звісно, і так телефонуємо одне одному. Щоправда, з тими, хто у Сполучених Штатах, є проблема часової різниці... Але все одно ми спілкуємося, вони допомагають вирішувати, коли кого можна взяти на стажування, обговорюємо їхні питання: життєві, сімейні проблеми, що подобається, що ні... Декому важко адаптуватися в інших країнах. Є приклади, коли випускники пробували працювати за кордоном, але поверталися.

— Це організовані зустрічі чи приїжджають тоді, коли виходить?

Двічі на рік у нас відбувається комп’ютерна школа «Олімп», тож більшість випускників будують плани так, щоб потрапити туди, прочитати лекції, провести зустрічі. Крім цього, приїжджають і в інший час.

— Цікавий випадок, що один з колишніх учнів навіть попросив вас організувати освідчення коханій...

Так. Спочатку хлопець привіз її на зимову школу, відрекомендував, а потім — і на літню школу. Каже: «Треба організувати освідчення». Ми спочатку думали на острів її відвезти, а потім зробили нічний квест «П’ятий елемент», майже до півночі ходили й вирішували його...

Про родину, відпочинок і власну родзинку

— Цитата з вашого інтерв’ю про міжнародні олімпіади: «Кожного року кажу собі, що цей рік останній, адже змагання, очікування результатів дуже вимотує — щоразу втрачаю до 5 кг»...

Коли впродовж двох турів міжнародної олімпіади стежиш за її перебігом онлайн, спостерігаєш, як динамічно змінюються результати... За цей тиждень втрачаю до п’яти кілограмів.

— Що ж усе-таки не дає покинути тренування учнів?

Сюди знову переїжджають нові діти, ти усвідомлюєш свою відповідальність, що маєш довести їх до певного рівня... Відповідно, це нескінченний процес. Принаймні поки що.

— Як відпочиваєте від роботи?

Раніше я займався спортом, зараз уже рідше. У вільний час це більше риболовля. Завдяки Дніпру широкому є багато місць, де можна відпочити, подихати свіжим повітрям, насолодитися прекрасними краєвидами. І найкраще, щоб там узагалі не було мобільного зв’язку.

— А як взагалі вас підтримує родина?

Найголовніше, щоб не заважали :) Насправді оскільки дружина — теж вчителька, вона прекрасно розуміє всі проблеми, які виникають, і підтримує в потрібний момент. А в дітей вибору не було. Ось зараз син приїхав на кілька днів, допомагає перевіряти дружині контрольні з фізики.

— Якось ви говорили, що в кожного педагога має бути родзинка. Розкажіть про свою.

Навіть не знаю :) Напевно, те, що я говорив: підготовка відбувається через задачу.

А взагалі я завжди кажу, що мені легше підготувати дитину до міжнародної олімпіади, ніж розказати, як це зробити. Теоретично можна знати багато, але досвід і практика дають кращі результати.

Підписуйтеся на Telegram-канал редакції DOU, щоб не пропустити найважливіші статті.

👍НравитсяПонравилось27
В избранноеВ избранном7
Подписаться на тему «математика»
LinkedIn



Підписуйтесь: Soundcloud | Google Podcast | YouTube


17 комментариев

Подписаться на комментарииОтписаться от комментариев Комментарии могут оставлять только пользователи с подтвержденными аккаунтами.

Дуже круто! Респект вчителю!

Серьезно? психолог определяет способности в школьном возрасте? :)

О, это мой учитель в 9 и 10 классе)

Моє шанування вчителю!
Але я так і не зрозумів, як він їх навчає... Ну, «через задачі». А як їх підбирати? Як пояснювати? Чи не пояснювати? Добре, що такі вчителі є, але погано, що це ніяк не масштабується. Хтось би може і хотів вчити дітей десь ще — але підручників нема, методик нема, нічого нема, крім одного толкового викладача і купки зконцентрованих в одному місті талановитих дітей.

Як пояснювати?
Даю завдання, щоб дитина, використавши всі свої знання, могла вирішити його не на повний бал, а частковий (саме в цьому перевага програмування, що можна придумати рішення, яке не вирішить задачу повністю, але хоча б частково). І коли вона впирається лобом, розуміє, що вище стрибнути не може, бо не має потрібних знань, тоді їй якраз розповідаю нову тему або показую новий метод. І це запам’ятовується, бо у дитини є потреба отримати результат.
підручників нема
нема такої потреби, бо в інтернеті можна знайти багато задач з інших змагань та використовувати їх

Толковий викладач лише один, оскільки який сенс людині з умінням вирішувати алгоритмічні задачі викладати у школі, якщо можна піти у ФААНГ і косити капусту? На цьому форумі, до речі, є як мінімум один такий колишній викладач, який вміє у літкод, Олександр Головатий, про нього ще стаття була. Ну а талановиті діти через те і сконцентровані в одному місці, оскільки в інших місцях немає вчителів, які уміють вирішувати алгоритмічні задачі на рівні міжнародних олімпіад.

В мене бракує слів! 14 учнів поїхали за ним в інше місто, та жили там!

Класно, радий, що є такі вчителі. Але методику підготовки таки треба описувати і оформлювати, бо це все може отак в один день і загнутися. Можна для цього просто окрему людину найняти.

Чудовий матеріал!

Эх, как сейчас помню его в школе № 17 в Александрии )

Ну.... как всегда журналюги преувеличили :)
Переможець (победитель) — это завоевавший «золотую» медаль.
Команда Украина за всю историю участия в олимпиадах завоевала всего 9 золотых медалей.... уж никак не 25. Пруф:

uk.m.wikipedia.org/...​а_олімпіада_з_інформатики

Так что правильнее в заголовке указать не «побеждали», а «были призёрами».

НО — герой статьи — реально ГЕРОЙ!
25 «призёров межнара» — это абсолютный рекорд среди учителей Украины.
Честь, хвала и низкий поклон этому человеку. Давно пора присвоить ему «Героя Украины».

К сожалению.... мы все знаем фамилии лживых политиков, безголосых актеров.... но не знаем фамилий реальных ГЕРОЕВ.

Валентин — тот самый реальный герой, недооцененный обществом и государством.

ну.... як завжди, хтось в інтернеті недовольний і примаже своє фе

1) в статті про медалі написано, не треба зайвого педантизму
2) не розписуйся за всю державу і суспільство. в чому тобі тут завинило суспільство і держава? Він заслужений вчитель. Це по твоєму не відзнака?
3) журналюги — досить зневажливо до людей які висвітлюють людину, яку ти до цього не знав, а тепер вважаєш реальним героєм, коректніше буде — журналісти

Подивився у вікі на загальний медальний залік. Дуже здивувався супер-потужним позиціям Польщі та Румунії — по 119 медалей (за всі роки). Це лише на 1 медаль менше за Росію, що на другому місці з 120 медалями, та й від лідера (Китай) не далеко. Але де Китай, а де Румунія. Як так сталося, що в них все так круто, як для такої невеликої країни?

25 «призёров межнара» — это абсолютный рекорд среди учителей Украины.

Десь тихенько сміються Ілля Гельфгат та Павло Віктор :)

Неймовірно!

Супер, побільше б таких вчителів!

Подписаться на комментарии