«Після війни ми таки станемо великим Сінгапуром». Співзасновник SoftServe Тарас Кицмей про свободу виїзду для айтівців і валютну політику НБУ

DOU продовжує серію коротких Zoom-інтерв’ю з керівниками українських IT-компаній, щоби дізнатися, як сьогодні почувається IT-ринок, як війна впливає на бізнес і що відбувається всередині команд.

Цього разу ми поспілкувалися зі співзасновником однієї з найбільших сервісних IT-компаній України SoftServe Тарасом Кицмеєм. В інтерв’ю він розповів, навіщо SoftServe активно розширяється на іноземних ринках саме під час війни, чому працівники в резерві грають на руку компанії навіть сьогодні та чому валютний ринок треба відпустити.

👉🏼 Підписуйтесь на YouTube, щоб не пропускати нові інтерв’ю

«Зараз інше відчуття ризиків». Про BCP-плани та ключові фактори, що впливають на IT під час війни

Ми не вірили у війну, але BCP-плани будували. Тож, хоч широкомасштабне вторгнення і стало для нас шоком, з його початком ми працювали за написаними заздалегідь планами. Звісно, передбачали, що можлива релокація в центральну Україну, потім — західну. Але коли почалася війна, одразу запустили план переїзду в західний регіон, оскільки побачили, що наступи ведуть по всіх фронтах. На сьогодні ми перемістили 3200 сімей в межах України й 1800 — за її межі.

Ми організували «гарячу лінію» підтримки для людей, які переїжджають: за перший тиждень чи два обробили п’ять тисяч дзвінків. Перший тиждень був надзвичайно складним: важко переміщатися і показувати продуктивну роботу.

Звичайно, ми не могли гарантувати 40-годинний робочий тиждень від усіх працівників. Але наші клієнти поставилися до цього з розумінням. Вони говорили прямо: «Ви можете не працювати, ваші інвойси будуть проплачені, релокуйтеся. Коли зможете, тоді продовжимо роботу».

Ми прийняли дуже багато людей у Львові. Це було основне місто переселення працівників на захід країни, хоча маємо офіси у Франківську, Чернівцях, Рівному, де понад десять років присутні. Обмеження по Львову — це лише житло. Наша офісна інфраструктура не перевантажена. У Львові SoftServe має 12 офісів, які були розвинуті в доковідний час.

Ми готувалися активно зустріти післяковідний період — потрохи повертати людей з ремоуту. Але через війну продовжили попередню практику роботи у віддаленому форматі. Я б не сказав, що щось особливе зараз маємо у Львові — працюємо у штатному режимі.

IT-індустрія загалом за перший квартал принесла $2 млрд експортних надходжень, хоча в попередньому було $1,4 млрд. А SoftServe за перший квартал виконав ті плани, які стояли перед нами на початку року. Зараз ситуація змінюється в позитивний бік. Завдяки ЗСУ рівень ризиків, в якому нині перебуває захід країни та певним чином центр, дуже змінився. І суттєво інше відчуття цих ризиків.

На IT-індустрію під час війни впливає насамперед релокація. Безпека людей — це пріоритет. Другий фактор — мобілізація. Ми ще до війни ухвалили рішення, що всі люди, які пішли захищати країну, продовжують бути на зарплаті SoftServe. Це справедливо й правильно. Зараз $500 тисяч на місяць — це витрати на пряму підтримку наших працівників, які воюють, а це близько 200 людей.

«Якщо ми хочемо розвивати індустрію в Україні, повинні бути диверсифіковані». Про вихід SoftServe на нові ринки

Є клієнти, які сказали, що змушені вийти з України, але не через мобілізацію: ми маємо змогу ротувати співробітників, тож мобілізація на клієнтах не сильно відбивається. Корпоративні політики великих клієнтів передбачають, що компанії не передають розробку у країни, в яких триває війна. І це найбільший фактор, який сьогодні вплинув на розробку в Україні.

Але ситуація змінюється. Є низка клієнтів, які модифікували правила. По-перше, змінилося відчуття ризику в західних областях. По-друге, компанія якісно виконує завдання в межах України, й замінити це архіскладно. Тому в нас є клієнти, які призупинили проєкти, а потім переглянули політики й дозволили щонайменше тимчасово працювати. Хоча є менші клієнти, які більш гнучкі, і з ними простіше взаємодіяти.

Складно продавати розробку в Україні, особливо для нових клієнтів. Якщо ви у США і весь світ перед вами, то можете вибрати будь-яку країну для розробки, для чого вам вибирати Україну? Зростання в межах України здебільшого пов’язано з тими клієнтами, що є.

Усі клієнти зважають на ризики. І закрити ці ризики можна шляхом диверсифікації. Ми повинні надати диверсифіковані команди, а ще BCP-план, і пояснити, як успішно продовжимо працювати над проєктом, якщо ризики справдяться.

Тому основні зусилля нашої компанії під час війни були спрямовані на те, щоб стати ще більш глобальними не лише з погляду місцеперебування клієнтів, а й у плані центрів розробки. Основною країною є Польща, де ми почали працювати приблизно вісім років тому й де маємо розвинуту інфраструктуру офісних центрів: Вроцлав, Краків, Варшава, Білосток, Гданськ.

Ти або воюєш, або працюєш на економіку

Там понад тисяча співробітників. Сьогодні Польща перенасичена замовленнями, й це дуже видно за ринком людей. Це базова країна підтримки IT-індустрії не лише для SoftServe, а й для багатьох інших компаній з України. Тому ми стараємося працювати поза її межами.

Наприклад, друга країна, де ми вже понад вісім років, це Болгарія. Ми традиційно фокусувалися на Софії, а зараз крок за кроком відкриваємо розробницькі центри ще в трьох містах: Пловдиві, Бургасі, Варні. Сподіваємося, там будуть гарні можливості для розвитку. Щодо Східної Європи, то розглядаємо Румунію.

Принцип того, чому ми відкриваємо нові офіси за кордоном, простий: якщо ми хочемо розвивати індустрію в Україні, повинні бути диверсифіковані. Тільки пропонуючи збалансовані рішення клієнтам, ми можемо заводити їх в Україну.

Торік компанія розробила стратегію виходу на ринок Латинської Америки: Мексика, Колумбія, Чилі. Хочемо мати в кожній країні до кінця року кілька сотень людей. Є дві причини, з яких SoftServe почав розвиватися там: вихід на нові ринки й робота в тій самій часовій зоні, в якій працюють наші клієнти.

Деякі клієнти постійно відзначали, що якість сервісу в нас велика, але також просили дати певні команди, з якими вони могли б комунікувати під час свого робочого дня. Криза нам допомогла прискорити розвиток цього напрямку.

І якщо подивитися на релокацію людей за кордон, маємо два типи: перший — коли людям потрібне безпечне місце праці, другий — коли вони хочуть піти в нові локації та просувати нові напрямки чи розробницькі центри, закладати там наші процеси, культуру, якість.

«Наші сейлзи використовують „резерв“ працівників для продажів на інших ринках». Про нюанси найму та нестандартну соціальну відповідальність

З початку війни фокус щодо найму перемістився з України в наші глобальні офіси. Причина проста: клієнти, яким корпоративні політики забороняли працювати в Україні.

Крім того, наш резерв був практично вдвічі більший за традиційний. Тому найм був сфокусований на резерв зокрема — ним ми заповнювали вакансії. Тобто з бенчу нікого не звільняли, але й збільшувати його теж не могли. Хоча з початку війни у Львові ми найняли близько 500 людей.

Одна з переваг SoftServe — ми глобальні й наш business development за межами України. Попри те, що зараз чоловікам заборонено виїжджати за кордон, маючи серйозні центри розвитку бізнесу в Америці, Європі, Сингапурі, ми активно продаємо. І продаж націлений насамперед на резерв в Україні.

Зараз змінилася швидкість закриття вакансій: люди з резерву можуть хоч завтра ставати до роботи. І наші сейлзи це використовують для продажів на інших ринках.

Зараз компанія працює відповідно до своїх стратегій. А це стратегії вертикалізації, розвитку власних складних технологічних рішень, розширення нашої географії з погляду продажів тощо.

Крок за кроком ми отримуємо все більш глобальний досвід і переконуємося, що Україна — це найкраще місце, щоб робити software development. Тут найкраще бачимо можливості.

З початку війни в нас були щоденні засідання ради директорів, де розглядали зміни на фронті, в роботі з клієнтами, у наших сервісах, релокацію. Зараз ми робимо це двічі на тиждень, тобто ведемо роботу у своєрідному Agile-режимі.

А рішення намагаємося ухвалювати крок за кроком, базуючись на тій інформації, яка надходить. Якихось макропоказників, до чого ми прагнемо в Україні, не можу назвати... Напевно, наші макропоказники — це повністю використати потенціал, який є сьогодні в Україні. Наш резерв досі більший, ніж ми хотіли б мати.

Але, маючи цей резерв, ми співпрацюємо з органами державної влади, і сьогодні близько 20 проєктів реалізовуємо з Офісом президента, з Міністерством цифрової трансформації чи локально з ОДА, де даємо свої рішення. Це частина нашої нестандартної соціальної відповідальності.

«Це невидимий податок у 20%». Про рішення НБУ щодо валютного курсу

Я завжди був прихильником відкритого ринку. І я проти двох курсів. Якщо виводити курс для експортерів, які мають продавати долар за 30 гривень і водночас купувати його по 36, це лише погіршить ситуацію. Що роблять експортери в такому випадку? Перестають заводити валюту в Україну. І це логічно. Навіщо продавати за одним курсом, а купувати за іншим?

Багато наших працівників за кордоном отримують зарплату в Україні. І вони зобов’язані конвертувати долари в гривні по 30, а потім купувати їх по 36, бо їхні витрати в доларах. Це такий невидимий податок у 20%. І це завеликий податок.

Яка реакція? Всі старатимуться не заводити валюту в Україну. Відповідно, маємо ще більші проблеми з конвертацією гривні.

Ми вже пройшли етап, коли почали регулювати ціни на бензин, і всі перестали його завозити. Зараз хочуть регулювати ціну на валюту — люди не будуть її завозити. Ринок є ринок — його треба відпустити. Якщо ми це зробимо, курс зросте, відповідно валюти завозитимуть ще більше. Я не підтримую два курси в Україні й бачу, що це призведе до ще більших проблем.

«Люди повинні мати свободу: якщо вони лишаються, то тому, що хочуть тут бути, а не тому, що закриті кордони». Про виїзд айтівців з України

Я прихильник більших свобод. Ми всі хочемо перемогти у війні, а щоб це зробити, країна має працювати як єдиний організм. Кожен має тримати свій фронт. Є люди, які працюють в економічному фронті, є ті, хто працюють у політичному, волонтерському, воєнному. Кожен має робити те, що вміє і що найбільш потрібно.

Якщо в Україні айтівці з певних причин не можуть знайти роботи, це не примха роботодавця. Просто клієнти не хочуть давати роботу в Україні. Таким людям треба дозволяти виїхати за кордон, працювати там і платити податки в Україні.

Тобто з погляду єдиного організму ти або воюєш, або працюєш на економіку. Бути десь посередині неправильно — ти просто втрачаєш ресурс.

Ми маємо думати, як жити після війни і як створити умови, щоб айтівці хотіли далі жити й творити в Україні

Ми маємо створити певні механізми, за якими люди зможуть нон-стоп посилювати економіку. У мене немає конкретних відповідей на питання, як дозволити виїзд айтівців за кордон. На три, чотири місяці, з поверненням, з гарантією — не знаю.

Щоб знати, як краще зробити, треба ставати до державного управління й розуміти всі їхні важелі впливу. Але ми повинні всім людям дати право отримати роботу, і якщо її немає в Україні з міркувань ризиків, потрібно дати її за кордоном.

Ми маємо думати, як жити після війни і як створити умови, щоб айтівці хотіли далі жити й творити в Україні. Я завжди кажу, що IT-індустрія після війни дасть роботу всім, хто хоче тут працювати. Але до цього треба крок за кроком дійти й не створювати розуміння, що з країни треба виїжджати, бо роботи немає.

Радість життя в Україні в мене та сама, що в інших. Після війни я не збираюся виїжджати та знаходжу аргументи, чому мені краще тут. Може, інші люди також будуть знаходити ці аргументи, але будуть і ті, хто їх не матиме. Ми побачимо іншу реальність після війни.

Та оскільки я планую лишитися, хотів би, щоб мене оточувала максимальна кількість розумних людей. Тому я робитиму все, щоб ці люди мали мотивацію жити й творити тут. Але люди повинні мати повну свободу: якщо вони лишаються, то тому, що хочуть тут бути, а не тому, що закриті кордони.

«Після війни ми таки станемо великим Сингапуром». Про інвестиції в післявоєнну Україну

Не можу сказати, що через війну я зробив певні кардинальні висновки для себе. Хіба один: я працюю також як інвестор і тепер став обережніше інвестувати в Україні, бо інфраструктура руйнується тощо.

З іншого боку, ми віримо в нашу перемогу, розуміємо, що в Україну повернуться великі інвестори, які створять багато робочих місць, і люди, які матимуть гроші, витрачатимуть їх в Україні.

Мені здається, що Україну після війни чекає серйозне економічне зростання. Ми зрештою змінимо курс, і на нас подивляться як на країну, яка не вагається між Заходом і Сходом (багато хто з інвесторів це бачив, й тому не заходив). Ми могли б бути великим Сингапуром, але всі сумнівалися.

Мені здається, після війни ми таки станемо великим Сингапуром, тут будуть великі можливості, й люди залишатимуться заради них.