«Слова Webpack чи React почали здаватись далекими та присипаними пилом». Айтішник-початківець, а нині командир взводу — про службу в ЗСУ

У січні минулого року на DOU вийшла стаття про Олега Гавриленка — залізничника за фахом, учасника АТО, який вирішив пов’язати своє життя з IT. Коли ми спілкувалися з ним минулого разу, він якраз звільнився із залізниці та проходив підготовче навчання в компанії Kitsoft. Зараз Олег знову у лавах ЗСУ — командир взводу на рідній Черкащині, був у резерві, але у військкомат прийшов сам у перший день війни.

Зліва — Олег Гавриленко на службі у 2016 році

У Польщі зрозумів: якщо почнеться війна, то за кордоном не залишиться

Я почав свій шлях в IT 2018 року. Спочатку були курси з програмування IT BRO, потім став учасником проєкту Veteranius — це 10-тижневе навчання для ветеранів АТО, волонтерів з практикою та домашніми завданнями. Після завершення курсу організатори Veteranius влаштували нам співбесіди. Так я потрапив на підготовче навчання в Kitsoft. Але співпраця була короткою: задачі, які нам давали, ми не дуже розуміли. Я сам вирішив піти.

Потім проходив курс на Udemy, вивчав JS. Наприкінці весни 2021 року пробував влаштуватися в IT-компанії, але не прямо, а через курси при них. Для AltexSoft протягом тижня виконував тестове завдання, потім проходив співбесіду. Але там врешті-решт мені відмовили. Потім намагався потрапити в Binary Studio Academy. Перший етап, коли вибирали із 3000 людей, пройшов. Потім почався інтенсив: ментор за допомогою відеозапису розповідав теми та давав задачі. Для мене це виявився зависокий темп, тож я виконав декілька завдань і припинив навчання.

Після перших невдач на співбесідах влітку зрозумів, що самостійна освіта — це добре, але в моєму випадку це ще й дуже довго, тож маю знайти собі наставника, який оцінить мої знання та повноцінно підготує до вимог ринку. Весь цей час я був занурений в IT-сферу. Дивився на YouTube подкасти DOU, канал Сергія Німчинського. У нього побачив менторський курс у компанії Foxminded. Сподобалося, що там є ментор, задачі максимально наближені до робочих. Тому цей курс я собі примітив.

Але з грошима було не дуже, тому восени поїхав у Краків на кілька місяців заробити на освіту, працював на складі автомобільних запчастин. Польща — симпатична країна, близька до нас мовою, менталітетом. Але саме там зрозумів, що значить бути поза Батьківщиною. Виходить, я був вперше за кордоном, якщо не враховувати того, що ще в середині 2000-х під час навчання у залізничному університеті працював у росії провідником за маршрутом Запоріжжя — Бердянськ — Москва. У перші два тижні в Польщі мене так тягнуло додому! Постійно слухав Kalush. Якщо чесно, до того були думки: якщо війна, то може пересидіти в іншій країні. Але коли я потрапив в Польщу, зрозумів: дім є дім і він один, тут рідні. І якщо почнеться велика війна, то я не всиджу, не зможу просто працювати на складі. Тому якщо навіть на момент початку війни я був би там, то все одно повернувся б до України.

Замок Вавель — усипальня королів у Кракові, жовтень 2021

За кілька днів до війни склав у рюкзак ліхтарик, переносний акумулятор, камуфляж, кітель

Узагалі після того, як я демобілізувався, останні роки вів цивільний спосіб життя. Військові знання не розвивав, але постійно дивився різні програми на YouTube, був у курсі озброєнь: що у нас, що в росії, як ми готуємося, що закупляємо. Все тримав у голові, розумів, що росія може захотіти вплинути на нас силовим методом, бо ми стаємо все ближчими до Європи. Коли з листопада почали стягуватися війська до кордону, я, як і всі, не думав, що розгорнеться повномасштабна війна, скоріше вважав, що це буде загострення на Донбасі.

Перед Новим роком повернувся додому на Черкащину. І в січні таки почав вчитися на менторському курсі з JS-React у компанії Foxminded (ментор Віталій Мельник, привіт, якщо читаєш). Навчання дуже драйвило, формат не для новачків.

Останні тижні перед війною я намагався не зважати на напруження навколо, думав: «Можливо, нас тільки залякують?». Я максимально занурився у навчання. За декілька днів, коли почалося зовсім сильне нагнітання, про всяк випадок склав у рюкзак ліхтарик, переносний акумулятор, камуфляж, кітель тощо. Але все одно зробив це відсотків на 50: надто серйозно не сприймав. Приблизно у той же час зібралися з рідними, обговорювали, що потрібно взяти, якими будуть наші приблизні дії.

24-го запхав ноутбук під ліжко і помчав до військкомату

24-го о 6-й ранку подзвонила сестра, сказала, що почалося. Прокинувся, почитав соцмережі, доповнив «тривожний рюкзак». Хвилин 10 збирав думки до купи, передзвонив сестрі, сказав, щоб машина була заправлена та вони були готові вирушити в село (мама, сестра з чоловіком та двоє маленьких племінників таки поїхали у Кіровоградську область, побули там п’ять днів, оцінили ситуацію і повернулися на місце дислокації: у мене рідні теж залізничники, так що майже всі зараз продовжують працювати).

Поки збирався, за тремтінням шибок відчув ще кілька прильотів ракет по воєнних об’єктах неподалік міста. Подивився на ноутбук, з яким проводив стільки часу, подумав, що, певно, не скоро відкрию його знов. Запхав його під ліжко і помчав до військкомату.

Усіх, хто служив після 2014 року або воював в АТО, автоматично записують у резерв. Контрактні резервісти відразу знають, у яку частину потраплять. Але я контракт не підписував.

У військкоматі був наплив людей. Я підійшов до чергового, він спитав, з якої я частини, чи є зв’язок з нею. Я дружу з пресофіцером, але зараз він в Африці, тож зв’язку не було. Тоді мені пояснили, що в бригаду, в якій я служив у зоні АТО, зараз не відсилають, оскільки є проблеми з логістикою. І взяли мене в штат місцевого підрозділу, основа якого була, але його доукомплектували по ходу. У мене офіцерське звання, я командир взводу, тобто в моєму підпорядкуванні плюс-мінус 30 осіб.

До речі, як тільки почалася війна, мені відразу написали з курсів, що їх поки що не буде. Як я розумію, у них основний персонал у Києві. 9 березня написали знову: «Якщо ви у безпечному місці, то можете продовжити навчання». Я відповів, що був у резерві, зараз у Збройних силах, тож продовжуватиму після Перемоги.




У підрозділі є батько восьми дітей, редактор всеукраїнського порталу, психолог, який працював з геями та породіллями

Дивно почувався у перші дні. Обстановка знайома, все, як було в зоні ООС на Луганщині, але водночас розумієш, що це тут, у місцях, знайомих з дитинства. Ще усвідомлюєш, що масштаб інший, це більше тисне. Це вже не війна за конкретну територію, всі карти відкрито, росія прагне знищити нашу державність. Успішна суверенна держава з центром у Києві руйнує увесь фундамент московського наративу історії. Шляхів відступу більше не існує, це війна на смерть, а не на життя. Хто кого.

А взагалі відразу перебудовуєшся, повертаються навички: як пости виставляти, що люди мають бути постійно наготові тощо. У підрозділі дуже різні люди, з різним життєвим і воєнним досвідом. Є бійці, які служили в бригаді охорони Генштабу, вміють працювати двійками-трійками, знають зброю і як проводити огляд автомобіля. Є учасники АТО, є люди, у яких за плечима лише строкова служба, є ті, хто вперше тримає автомат. Виходить, що перші дні у військкоматах був трохи бардак, бо у теорії повинні були призивати резервістів, а до нас потрапили серед інших ті, хто не служив — хоч і небагато.

Є колишній дільничний поліцейський, психолог, який працював з геями і породіллями, він був у Польщі на заробітках, повернувся, щоб служити. Є батько восьми дітей. Наскільки я знаю, якщо у тебе троє дітей і більше, можна не служити, виїжджати за кордон, тому я спитав в нього, чого він тут, сам прийшов чи як. Відповів: «Так, сам. Моєму найстаршому сину — 21, він був в АТО. Я теж сидіти не хочу». Є також головний редактор новинного сайту «Український мілітарний портал» Михайло Люксіков. Через нього ми вийшли на благодійний фонд «Повернись живим» і закрили мінімальні потреби щодо рацій, тепловізорів.

Люди майже всі свідомі, для чого і куди прийшли, ніхто не скиглить, проявляють ініціативу. Вдячні, що мають змогу зі зброєю зустрічати окупанта, а не тікати бозна-куди. Мені дуже подобається цей бойовий дух. Ще у нас взагалі нема проблем з алкоголем. У перші дні було кілька чоловіків, які прийшли на підпитку, але після цього вони більше не вживали алкоголь. Радісно, що так, бо навіть у зоні АТО завжди є «аватари» (люди, які пиячать у війську — ред.). Можливо, причина ще в тому, що одна справа їхати кудись на Донеччину, Луганщину, інша — бути поруч з домом: усі розуміють, що захищають свої вулиці, свої будинки.

Я інтроверт, і найважчим було в перші дні знову перемкнутися на офіцерську посаду. Керування мені завжди давалось складно, проте особовий склад, як і в АТО, поважає. Напевно, через перфекціонізм і увагу до деталей. Багато речей я беру на себе, якщо бачу що в людини нема системного підходу.

Так вийшло, наприклад, з тактичною медициною. Медики в підрозділі слабко орієнтувались саме в такмеді. Тому я самостійно передивився алгоритм надання допомоги MARCH, пригадав, чого мене вчили в зоні АТО і патрульній поліції, проконсультувався з госпітальєркою Оленкою (теж айтішницею в мирний час). Якраз вона колись мені розповіла про проєкт Veteranius і була одним з менторів на курсах. Я їй подзвонив, розповів, що і як я розумію, а вона мене скоригувала. Я уже провів для свого взводу декілька занять з найпростіших і найпотрібніших речей з такмеду: як усунути загрозу, зупинити критичну кровотечу, очистити дихальні шляхи, перейти до відновлення дихання. Допомогло і те, що моя сестра цікавиться тактичною медициною, незадовго до війни вона записалася на онлайн-лекції, які я теж з нею дивився.

На фото всі айтівці в мирному житті, а зараз на службі: ЗСУ, госпітальєри, Нацгвардія. Фестиваль нескореної нації, Холодний Яр, 2019

Місцеві відразу завалили всілякими тортиками, тістечками, печивом

Наш підрозділ доформовувався в процесі. Кілька днів набирали людей, домовлялись про харчування, тиждень облаштовували базу. На другий чи третій день отримали зброю. Наша база — велике цивільне приміщення, спочатку місць для сну не вистачало, спали на підлозі, матрацах. Але у нас усі місцеві, тому швидко налагодили взаємодію з владою. Нам привезли бильця, ми викликали зварника, який зробив ліжка. Познаходили матраци, подушки.

Так само з харчуванням. Забезпечення продуктами йде від ЗСУ, але все готує місцева влада чи колишні військові. Нам знайшли кухню, звідки двічі на день централізовано привозять їжу. Ну, і як завжди, місцеві відразу стали приносити всілякі тортики, тістечка, печиво — просто завалили цим.

Питання з транспортом теж швидко закрили. Місцева влада відразу передала автобуси, щоб було на чому їздити. Ті бійці, які служать, привезли власні легкові автомобілі.

Приблизно за два тижні отримали одяг. До того були у цивільному — хто в чому прийшов. Нам видали берці, кітель, форму, куртку, шапку, фліску, розгрузки, навіть наколінники та налокітники. Це не повний комплект: не вистачає бафів, дощовиків, розміри є не на всіх. Але загалом основні речі є. Якість стала кращою, якщо порівнювати з 2016-м: зручні тактичні кросівки, нормальної якості штани, кітель, фліска, справді тепла термобілизна, непогані розгрузки.

З чим ще є проблеми, так це брониками та медичними аптечками. Але так у всіх. Мій однокласник відслужив у Французькому іноземному легіоні, приїхати воювати на Батьківщину він не може, бо це буде втручанням НАТО. Але коли він побачив, що я в ЗСУ, подзвонив, спитав, чим допомогти, зараз збирає нам аптечки.

Так що мінімальні потреби вже закрили, хоча завжди можна ще щось покращити. У мене є знайомі волонтери, але я їх не турбую: ми поки що у тилу, а зараз важливіше все доставляти на передову.

Один день — на базі, наступний — на виїзді, на об’єктах

Зараз, коли ми більш-менш налаштували побут, склався типовий графік служби. Один день ми на базі, діємо як підрозділ швидкого реагування, якщо потрібно посилити блокпости чи інші об’єкти, наступний день — на виїзді, на об’єктах.


На базі у нас підйом о 6:00–7:00, о 9:00 — сніданок. Вдень такмед, різна тактика дій: в обороні, в нападі, зачистка будівлі, висадка з машини, посадка в машину, затримання підозрілих, швидкі розгортання для бою, переміщення тощо. Як базу беру статути чи іншу корисну літературу. Тут привіт Олексі Кобі з IT BRO, моєму першому вчителю з програмування, який тепер теж служить і ділиться корисними ресурсами — вже для війни.

Я побачив його допис на Facebook, де він казав, що є багато бійців, які не служили, то вони передусім займаються елементарними речами: швидка заміна магазину, чистка зброї, виявлення затримок, які можуть виникати при стрільбі тощо. Я написав Олексі — і він мене додав у створену ним групу, де вже близько ста осіб і куди він кидає корисні матеріали.

Тож ми проходимо основу в теорії, а далі ділимось практичними штуками-нюансами з власного досвіду і відпрацьовуємо різні сценарії. У нас є графік занять, до яких ми, командири, і самі готуємося. Наприклад, якщо дали нову зброю, то можемо подивитися YouTube або інші доступні джерела, а потім відпрацьовуємо все з особовим складом.

Після обіду підготовка до несення служби, помитися-поголитися тощо. Домовилися з навчальним закладом неподалік: туди централізовано привозимо особисті речі, щоб попрати. У середині дня постійно міняємося: одні вирушають на об’єкт, інші повертаються на базу. Після вечері перевіряємо, чи всі на місці. Стараємося, щоб було 6–7 годин сну. Вільного часу небагато, тому що є документація, ведення різних журналів.

Наступного дня заступаємо на охорону різних об’єктів і в патрулі, переважно в режимі три години через три. Тобто є дві зміни: одна охороняє, обороняє, інша відпочиває. Це досить важко, у тому числі через повітряні тривоги, тому всі намагаються поспати вільні три години. Коли заступаємо в патрулі, посилюємо поліцію, комендатуру, військову службу правопорядку. Разом з ними в комендантську годину виявляємо підозрілих осіб, простим порушникам можемо видати повістку у військкомат, де вже дивляться на досвід людини, вік, бажання служити та стан здоров’я. Можуть просто взяти на облік, звірити документи, відправити в бойову частину, в тероборону чи записати в резерв.

Минулого тижня забезпечували охорону та доставку на захід України строковиків, яких вивели з чернігівського напрямку, де була загроза. Їх доставили у центр України, звідки ми їх забирали та відправляли на Львівщину. Проїхали через пів країни, бачили колони біженців і наслідки ракетного удару біля Умані.

Авжеж, багато чого я призабув, бо повертатися до служби не планував. Але треба подякувати здатності нашого мозку мобілізовуватись у критичний момент. Через 10 днів війни мені вже здавалося, що минув рік. Слова Webpack чи React почали здаватись далекими та присипаними пилом. Мозок суцільно заполонила інформація типу ефективного вогню БМП-2, усунення затримки зброї, правильне накладання джгута та компресійної пов’язки, особливості бойових дій в місті та в лісі, поправки на рух техніки в прицілі РПГ-7 тощо.

«Війна не має збити зі шляху, якщо ціль уже стоїть»

Розумію, що наші втрати маємо рахувати після війни, зараз же у нас шляху назад нема. Я добре знаю історію: якщо ми здамося, то всі будемо винищені дуже швидко. Підлість і жорстокість нашого божевільного сусіда давно відомі, а зараз це лише підтверджується.


Розумію, що цю роботу не перекладеш на чужі плечі, її треба просто зробити. Смерть — страшна річ, але ганьба й безчестя — куди страшніші. Хочеться побачити розпад російської федерації, її декомунізацію і деімперіалізацію. Це утворення — зло в чистому вигляді. Тому долучитися до боротьби проти нього — справа свята та почесна.

До війни я жартував, що у випадку нової мобілізації візьму конспекти з фронтенду і буду підучувати в бліндажі. Звісно, так не вийде, пріоритети зараз не ті. Але поламаний війною навчальний процес — це мій особливий пунктик для помсти. Дуже не люблю, коли мені заважають вчитися.

Зараз лише намагаюсь кілька хвилин на день читати англійською — моніторю BBC, New York Times, Washington Post і Wiki, що пишуть про війну. Після Перемоги обов’язково закінчу навчання і нарешті знайду першу роботу в IT, створю сім’ю та заведу собаку. Війна не має збити зі шляху, якщо ціль уже стоїть. А окупанти не можуть відібрати наші мрії. І то буде в іншому, кращому світі, без московської імперії та того зла, що вона несе, з новою потужною суб’єктною Україною.

Все про українське ІТ в Телеграмі — підписуйтеся на канал редакції DOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось46
До обраногоВ обраному3
LinkedIn



4 коментарі

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.

Если военным действительно платят по $3000, то думаю автор топика в ит возвращаться и не будет :))))

Реакт деви на 5му році вже 5-10 можуть підіймать, будет ще більше, так що на перспективу дуже вірний напрямок думок.

о, ДІІТ. Якщо буде потрібна допомога або по питанням ІТ — звертайся. Буду радий допомогти

Підписатись на коментарі