«У США пошук першої full-time роботи зайняв майже два роки». Історія Product Designer, яка працює у Microsoft

Світлана Луценко працює в IT з 2007 року. За цей час вона змінила професію з Front-end Developer на Product Designer. У 2018 році Світлана переїхала в США, де витратила майже два роки, щоб знайти першу full-time роботу за фахом. Нині вона працює у Microsoft та волонтерить на підтримку України. Ми поспілкувалися з айтівицею про її шлях, особливості роботи в Microsoft та її досвід працевлаштування у США.

«Хотіла працювати за спеціальністю, але вийшло інакше». Про те, як потрапила в IT

Я родом з Енергодара, але вчитися поїхала до Києва. Здобула вищу освіту інженера-електрика у КПІ й хотіла працювати за спеціальністю — інженеркою неруйнівного контролю. Аби здобути практичний досвід, на п’ятому курсі влаштувалася на роботу на завод комунального машинобудування. Вони тоді планували купити дефектоскоп (прилад неруйнівного контролю для виявлення та оцінки внутрішніх і поверхневих дефектів матеріалів та виробів — ред.), а я мала написати інструкцію з його використання. Однак коштів на купівлю дефектоскопа не знайшлось, тож я почала працювати там менеджеркою з якості й сфокусувалася на процесах управління виробництвом. Це був мій перший досвід роботи у ролі Process Manager Engineer.

Пропрацювавши так близько пів року, вирішила змінити місце роботи й перейшла на аналогічну посаду в IT-компанію — Art-master LLC, а згодом і в GlobalLogic. Працюючи в IT-компаніях, я почала цікавитись web development. Щось вчила сама, щось на курсах Front-end. Першу розробницьку роботу я знайшла доволі швидко, бо тоді ІТ-ринок в Україні тільки-но з’являвся й компанії брали всіх, хто вмів кодити хоча б на базовому рівні.

Моє найбільше зростання відбулося у бельгійсько-українській компанії Materialise. Я прийшла в цю велику родину як джун, і за пів року отримала промоушн до мідла. З часом у мене навіть з’явилася невеличка Front-end команда і я почала виконувати роль її неформального ліда. Я пропрацювала у Materialise чотири з половиною роки й досі залишаюся на зв’язку з багатьма своїми колегами. Бачу, що Materialise й бельгійці багато допомагають Україні та нашим військовим, які зазнали поранень. Це той випадок, коли я горджуся сказати, що працювала у цій компанії, з цими людьми.

Саме у Materialise я зацікавилася вебаналітикою та UX. Я самотужки розібралась з Google Analytics й навіть почала впроваджувати A/B-тести. На початку мені здавалось що в мене це не виходить. KPI прогнозовані за результатами тестів здебільшого не відповідали тому, що ми по факту бачили у вебаналітиці. Намагаючись зрозуміти, що ми робимо не так, я потрапила на курси UX Design від Projector. Курси тривали 2–3 місяці, і я поєднувала їх з роботою.

По закінченню навчання я ще деякий час працювала у Materialise, але зрозуміла, що треба обирати: заглиблюватись у черговий UI framework чи сфокусуватись на вебдизайні. Я віддала перевагу дизайну, адже проєктування рішень на рівні процесів (workflows), мокапів і дизайн-прототипів мені було цікавішим, ніж їх імплементація у коді.

За декілька тижнів я отримала офер від Astound Commerce. Пішла до них працювати джуном як UX Designer. Зарплата у мене суттєво зменшилася, однак це мене не сильно турбувало, бо я розуміла, навіщо це роблю. Я навмисно обрала такий собі «дизайн-конвеєр», сфокусований на e-commerce enterprise-level проєктах для відомих брендів на кшталт Nike та Crocs. Це був цікавий досвід, і я зрозуміла, що хочу й далі цим займатися.

«Думала, що швидко знайду роботу у США, але сталося зовсім по-іншому». Про досвід, довідки й резюме

У 2018 році ми з чоловіком переїхали у США. До того ми багато подорожували й нам закортіло спробувати пожити в якійсь англомовній країні певний час. Чоловік тоді працював розробником у GlobalLogic, і йому запропонували релокейт на проєкт у Каліфорнію. Ми обрали переїзд за L1/L2 візами, щоб обом мати право працювати у США. Але мені на L2-візі потрібно було отримати ще й employment authorization. Тож довелось звільнитись, чекати його отримання, а потім вже шукати роботу у Штатах.

Мені здавалось, що це буде швидкий і легкий процес, бо в Україні у мене ніколи не було проблем з пошуком роботи, я завжди швидко отримувала офери. Однак цього разу вийшло інакше. Я подалась на employment authorization наступного дня по прильоту, але отримала його через пів року, й тільки потім почала шукати роботу.

Поки я чекала на цей дозвіл, я працювала над своїм резюме, cover letters та LinkedIn, бо розуміла, що все це має бути написане в іншому форматі. Щоби швидше розібратися у вимогах й бути в англомовному середовищі, я ходила на різні заходи у місцевих книгарнях. Крім того, регулярно відвідувала місцевий центр праці. Ці сервіси були безкоштовними для мене, їх спонсорували з місцевих податків.

Також я зрозуміла, що мені потрібне портфоліо дизайнера. В Україні я його не мала, бо ніколи не було у цьому потреби. Я мала деякі проєкти, які могла б додати у портфоліо, але не мала жодних референсів, бо не думала, що потрібно зберігати інформацію про робочі проєкти після того, як йшла з компанії. До того ж певна частина моїх дизайн-проєктів була під NDA, що не дозволяло публікувати мою частину роботи. Тож, чекаючи на дозвіл, я працювала над новими кейсами, чи збирала по частинках ті, що могла показувати.

Знайти нові дизайн-проєкти у Каліфорнії мені виявилось складно. Навіть в неоплачувані волонтерські проєкти мене не брали. Всюди була черга з охочих безкоштовно працювати, і навіть нон-профітам було нецікаво витрачати час на людину без локального досвіду й сильного портфоліо.

На момент отримання employment authorization мені здавалося, що я вже добре підготовлена й одразу знайду роботу. Але виявилося, що мій український досвід здебільшого не сприймали як валідний у Штатах. Компанії, з якими я спілкувалась, не бажали витрачати час на перевірку мого досвіду роботи в Україні. Також зіткнулася з тим, що більшість компаній не хотіли навіть починати співбесіду через те, що я була на візі. Через ці два фактори у 80% випадків я не проходила навіть первинний скринінг.

За пів року пошуку першої роботи й безлічі відмов я почувалась дуже виснаженою емоційно й потребувала перерви. Тому я знову пішла вчитися. Обрала місцевий community college — це американський аналог наших ПТУ. Оскільки за рік перебування в Каліфорнії я набула статус резидента штату, то могла вчитися там за порівняно невеликі гроші — $46 за unit. Іноземці й студенти з інших штатів платили $150–200. Для розуміння, щоб отримати Certificate of Achievement ти маєш пройти 32–36 units (нещодавно читала, що цього року для резидентів навчання зробили безкоштовним).

За рік full-time навчання я отримала сертифікати у веб та графічному дизайні, а також здобула локальний досвід в інтернатурі коледжу. Підходи до навчання були дуже подібні до того, що я бачила в українському Projector, — багато практичних завдань і самостійної роботи. Ми виконували простенькі завдання на кшталт лого, лендинг або дизайн-пакування для локальних неприбуткових організацій.

«Можна сказати, що кілька разів мені заплатили їжею». Про те, як пів року працювала за кілька упаковок каші

У коледжі я зробила дизайн сайту для проєкту пов’язаного з навчанням дітей підприємництву. По завершенню семестру я сама запропонувала засновниці його зверстати. Вона погодилася. Згодом вона запропонувала співпрацю в іншому своєму стартапі. Моя партнерка народилась в Індії, і її стартап був сфокусований на продажі різноманітних pre-cooked каш, обсмажених з додаванням міксу спецій. Мені було трохи дивно дізнатись, що саме такий тип бізнесу вона назвала стартапом. Адже коли ти у Кремнієвій долині, чуєш слово «стартап», то уявляєш щось принципово нове й принаймні якось пов’язане з IT.

Але вибирати мені не було з чого, а проєкт не мав чіткого скоупу й обмежень. Крок за кроком я зробила повноцінне end-to-end для бізнесу, що охоплювало брендинг, пакування, промопостери і найголовніше — повноцінний і дуже крафтовий e-commerce сайт. Я пів року працювала над цим проєктом безкоштовно. Хоча... декілька разів фотографувала каші, які замовниця дозволила не повертати. Тож технічно мені заплатили їжею.

На початку ми домовились спробувати запустити весь наш ребрендинг, а як підуть великі гроші — то вже якось вирішувати питання з оплатою. Мене все влаштовувало. Я знала, що єдине, що мені насправді потрібно, це сильний проєкт з реальним продуктом для локального бізнесу.

Я дуже віддавалася цьому проєкту. Коли на декілька тижнів приїжджала в Україну, то подружка покликала мене на майстер-клас з гончарства. Мені тоді якраз треба було придумати, як фотографувати каші так, щоб їх хотілось купити і з’їсти. Тож я зробила серію кастомних тарілок для цього проєкту. Хлопці з майстерні пішли мені назустріч і випекли посуд за той час, поки я була в Україні. Тож тарілки поїхали в США зі мною.

Мені подобалося, що я могла сама визначати, що треба робити. Ми кілька разів на тиждень зідзвонювалися із замовницею та обговорювали план дій, готові дизайни, разом обирали шрифти, проробляли пакування, тестували його на локальних farm-markets, щоб перевірити, чи добре читаються шрифти. Ми дивились, чи помітний продукт на полиці, чи купують його люди.

Мені пощастило, що цей проєкт на початку був зовсім непрезентабельний. Адже що гірший проєкт на вході — то більший вау-ефект він викликає потім. На enterprise-проєктах таке зробити складніше, адже мало коли можна все переробити чи робити з нуля. Рішення, над якими я зараз зазвичай працюю, будуються на дизайн-системах і здебільшого сфокусовані на workflows вузькоспеціалізованих компонентах зі складною логікою. Можна багато місяців працювати над складним і цікавим рішенням, але на UI бачити не дуже вражаючі зміни з погляду visual design.

«Вакансія здалася мені дивною через прізвище людини, з якою спілкувалася, — Гемінгвей». Про 4 місяці від першої співбесіди до оферу

Я була впевнена, що, маючи бодай один такий сильний проєкт, зможу знайти роботу мрії. Планувала завершити його, відпочити місяць і шукати роботу. Але вийшло по-іншому. Аби продовжувати прокачувати дизайн-скіли, я періодично ходила на конференції та дизайнерські мітапи. Якось записалася на презентацію, на яку так і не змогла потрапити, а за деякий час в LinkedIn зі мною сконтактувала людина й сказала, що серед учасників конференції знайшли мене за портфоліо й LinkedІn й пропонує пройти співбесіду на посаду Product Designer у їх команду в Xandr.

Історія здалася мені дивною через те, як вони мене знайшли й прізвище людини, з якою спілкувалася, — Гемінгвей. Серйозно? Гемінгвей? Я тоді думала, що це хтось з друзів з коледжу з мене жартує, бо під час навчання я робила сайт про Ернеста Гемінгвея. Однак виявилося, що це не жарт. Але я була зайнята проєктом з кашами і відповіла, що зможу почати працювати лише за 2-3 місяці. Їм це підійшло. Так ми почали тривалий процес співбесід.

Спершу я кілька разів спілкувалася з директоркою дизайн-команди, потім було дводенне інтерв’ю у форматі роботи над тестовим завданням з різними членами команди, і далі ще декілька фолуапів з дизайн-лідами.

Для онсайт-частини мене попросили проаналізувати імплементацію воркфлоу з групового замовлення їжі через Uber й бути готовою працювати з командою над його удосконаленням. Я мала дослідити рішення, визначити ключові workflows та недоліки й запропонувати, як їх усунути, враховуючи інтереси бізнеса й користувачів. На підготовку до цього етапу інтерв’ю я мала тиждень чи два. Складність була у тому, що я мала пройти весь процес розробки рішення не за тижні й місяці, як це зазвичай відбувається, а за два години на кожний етап.

У день великого інтерв’ю в мене була година, щоб поспілкуватися з Project Manager і тех- й дизайн-лідами. Ми обговорювали мої ідеї щодо проблем і займалися їх пріоритезацією. Дизайн-рішення я мала розробити разом з двома дизайнерами з моєї майбутньої команди. На третьому етапі треба було узгодити з User Researcher метрики й стратегію тестування запропонованого рішення. Всі ключові артефакти щодо процесу й ітерації low-fidelity дизайнів ми створювали й зберігали в InVision.

На другий день я мала розповісти дизайн-ліду про увесь процес й презентувати фінальне рішення. Від мене ніхто не очікував hi-fidelity дизайнів, команда намагалась зрозуміти, як я думаю, й побачити наживо, як я працюю. Загалом це був цікавий і корисний досвід.

Під час підготовки й проходження всіх цих етапів відбору я багато чого навчилась, також мала змогу познайомитися з командою й оцінити, наскільки комфортно мені буде з ними працювати. Мені сподобалось, що компанія всім дизайнерам дає те саме завдання й далі, залежно від того, на чому фокусується і як глибокого копає людина, вони визначають її рівень. Мене взяли мідлом.

Через декілька тижнів мені запропонували офер. Для розуміння: ми почали спілкуватися у листопаді, офер я отримала в кінці грудня, а почала працювати в березні.

За місяць після початку роботи стало відомо, що Microsoft купив Xandr. Тобто технічно я влаштовувалася в одну компанію, але працюю в іншій. Через це мені деякий час здавалося, що я не на своєму місці, що опинилась тут випадково. Лише після того, як я пропрацювала в Microsoft рік, я дещо видихнула, бо бачу рівень проєктів, які веду. Ще, може, тому, що мені ніхто не сказав, що я недостатньо кваліфікована. Мій менеджер декілька разів казав, що коли я працюю над проєктами, то ніби проходжу співбесіду. І що це неправильно, треба розслабитися: «Якщо ми тебе взяли, то все добре. Видихни й працюй у задоволення».

Я помічаю в інших українцях, з якими працюю чи спілкуюсь, подібні сумніви у своїх навичках. Ми постійно боремося з сидромом самозванця. Ми часто себе недооцінюємо, і це дуже заважає в житті й роботі.

«Процес отримання оферу від американських компаній часто значно довший, ніж в українських». Чим відрізняється пошук роботи в Україні та США

Шукати роботу у США — це дуже довгий процес. Якщо від першого контакту до старту праці мине три місяці — це швидко. Зазвичай це триває довше. Деякі компанії шукають людину доти, доки не знайдуть пул кандидатів, а лиш потім обирають. Буває, що вакансії відкривають лише для того, щоб моніторити попит, а насправді їх немає. Іноді вакансію закривають, коли ти вже на останньому етапі, бо змінились потреби.

Мене здивувало те, як компанія шукає працівника. У нас цим переважно займаються рекрутери, а в Xandr людей шукала керівниця дизайн-департаменту з 15 людей. Лише коли вона бачила, що людина технічно проходить, то призначала зустріч з командою. Для багатьох американських компаній вкрай важливі софт-скіли працівників, адже в них зазвичай вже є черга з кандидатів, які відповідають технічним вимогам вакансії.

Американські компанії дещо лякав мій український досвід роботи. В Україні я працювала як Front-end Developer, але, крім того, ще виконувала багато іншої роботи, не пов’язаної з тим, що було в мене в посадових інструкціях чи зазначено в тайтлі посади. Мені здається, що це нетиповий досвід для американських компаній, і вони сприймали його доволі скептично. Коли я їм розповідала про свій досвід роботи, то зазвичай применшувала досягнення й була аж занадто скромною. Це також їх лякало. Я зрозуміла, наскільки це мені заважає лише у Mission College.

На той час я вже більше як рік жила у США й активно комунікувала з американцями. На одному із занять професорка запитала як icebreaker про те, скільки мов ми знаємо. Я відповіла, що дві з половиною: українська, російська і наполовину англійська. Поруч сиділа американка, яка сказала, що говорить трьома мовами. Після уроку я поцікавилась, які це мови, і вона відповіла, що англійська, британська, та японська. Я була здивована, як вона вивчила японську як першу іноземну, адже це складна мова. Тож я вирішила запитати про це. Виявилося, що дівчина просто вміє рахувати японською до п’яти і може написати декілька ієрогліфів. Я потім довго розмірковувала, чому я кажу, що трохи знаю англійську, і як моя сором’язливість виглядає на співбесідах.

Гадаю, що американські рекрутери звикли до вихвалянь у стилі «я знаю японську», тому, коли приходять українці і знецінюють свій досвід, для них це дивно.

«Зарплата залежить від того, в якому штаті ви перебуваєте». Про особливості роботи в Microsoft

У багатьох великих американських компаніях зарплата залежить від того, в якому штаті ви перебуваєте. Коли ми переїхали з Каліфорнії до Массачусетсу, вона у мене зменшилася, бо Каліфорнія — це дорогий штат, де, щоб прожити, потрібно заробляти більше.

Я працюю над Ad Tech маркетплейсом для великих корпорацій на кшталт New-York Times чи Netflix. Це дуже комплексне середовище, де великі гравці продають чи купують рекламні місця. Моя робота як Product Designer зараз здебільшого зводиться до того, щоб зібрати потреби користувачів, зрозуміти, у чому проблема, провести user research, постійно спілкуватися з ключовими стейкхолдерами та мати чітке розуміння, яке бізнес-завдання і яким шляхом будемо вирішувати далі. Я працюю переважно з Product Manager і техлідами, щоб окреслити загальне бачення дизайн-рішення та з’ясувати технічні й продуктові аспекти, в які має бути вписано проєктне рішення.

80% моєї роботи зводиться до того, щоб зрозуміти потребу й пов’язані з нею процеси. На початку часто буває, що зі мною ніби й говорять англійською, але так багато внутрішньої термінології, що зрозуміти складно. Для такого типу продукту це нормальна історія, і просто треба прийняти факт, що на початку буде багато чого незрозумілого, й не боятись ставити питання.

Ми здебільшого використовуємо дизайн-системи, де є вже всі компоненти. Мої обов’язки зводяться до того, щоб проєктувати воркфлоу, надати бачення сторінки, а потім скласти це до купи. Я такий собі дизайнер концептуального рівня.

Я не можу сказати, як працювати в Microsoft. Після переїзду у США у мене багато питали: «Як там в Америці?». А я не знаю, як там в Америці, бо моє коло спілкування на роботі — це 20-30 людей, а в компанії працюють тисячі людей. Я й досі намагаюся зрозуміти, як працювати в такого розміру компанії та що треба враховувати.

Після того, як Microsoft купив Xandr, зміни почалися не відразу. Він поступово змінював кожен відділ. Дуже відчутно змінився стиль менеджменту й комунікації між працівниками. Це ніби та сама family-style команда, але з’явилося відчуття, що будь-яку людину можуть в будь-який час замінити або перекинути на інший проєкт. Нещодавно прочитала, що деякі команди навмисно будують по принципу професійної спортивної збірної, а не як велику родину. У США я часто бачу такий підхід.

У Microsoft мені подобається мультинаціональність. Це накладає певні обмеження, бо треба фільтрувати, що ви говорите і як, адже у нас в командах люди з дуже різними культурами й легко можна когось образити. Але це те, за чим ми переїхали у Сполучені Штати. В моїй команді є дизайнери з усіх куточків світу. Компанія робить продукти для всього світу, і над такими рішеннями мають працювати люди з різним досвідом. Для ефективної роботи Microsoft важливі різноманіття та баланс. Так ніхто в команді не почувається білою вороною і є більш відкритим для нового досвіду, інших поглядів. Я бачу, що це не просто лозунги, а справді політика компанії.

Microsoft багато інвестувала у штучний інтелект й активно спонукає працівників користуватися ним у щоденній роботі. Я намагаюсь використовувати Bing Chat та СhatGPT як помічників. Можу скористатись СhatGPT, щоб переписати те, що накидала, більш прийнятною і легшою для сприйняття мовою. Для презентацій, хакатонів чи власних проєктів час від часу використовую Midjourney чи аналогічні сервіси. До того ж Microsoft має багато вбудованих рішень, що пришвидшують роботу, наприклад, рекомендації з дизайну слайдів у презентаціях.

Зараз потрібно отримувати якомога більше досвіду користування різними інструментами штучного інтелекту, аби розуміти їхні можливості та обмеження.

«Багато хто мав хибне уявлення про Україну». Про волонтерство та проєкт між Projector і Microsoft

Вихід на роботу у мене збігся з початком війни в Україні. Спершу я навіть не була впевнена, чи зможу працювати, адже мала думати, як допомогти власній родині, друзям, а згодом й іншим людям в Україні. Однак я так довго шукала цю роботу, що вирішила — треба все встигнути.

Ми з чоловіком побачили пряму трансляцію з повідомлення Владіміра Путіна про початок так званої «спецоперації», коли у нас був пізній вечір. У той день батько та брат з сім’єю перебували в Енергодарі, а мама була в Києві у справах. Ми дуже переживали, чи зможе вона дістатися додому, але вона таки добралася.

Виїжджати з Енергодару батьки не хотіли, адже вони все життя працювали на Запорізькій атомній станції. Це їхня станція, і їхнє місто. Знаєте, енергетики — це особливі люди, у них інше ставлення до життя. Вони прив’язані до підприємства, на якому працюють, тому не можуть його покинути. Для них робота — це щось більше, це те, ким вони є. Коли російські військові входили в Енергодар, люди не вірили, що вони можуть обстрілювати ЗАЕС. Після вторгнення мої рідні продовжували ходити на роботу й дбати про безпеку станції. Коли вже почалися обстріли у місті й загалом стало дуже небезпечно, вони вирішили поїхати з міста. Їм вдалося виїхати гуманітарними коридорами на підконтрольну територію.

Аби не зійти з розуму й якось підтримувати мою родину, друзів, Україну, я сфокусувалась на волонтерських проєктах. Наприклад, знайшла лікарів і волонтерів, які понад три місяці 24/7 надавали медичні консультації людям, що через війну втратили доступ до лікарень.

Останні місяці сфокусувалась на ідеї співпраці Microsoft та українських non-profit ініціатив. В Microsoft жовтень це give month — коли будь-який працівник може розповісти про неприбуткову організацію й збирати кошти на щось важливе. В інший час нам не рекомендовано закликати до зборів коштів. До того ж волонтерські проєкти мають стосуватися суто цивільних потреб. Тому пошук проєктів, які міг би підтримувати Microsoft, зайняв у мене певний час.

Одним з проєктів став Projector Foundation. З 2016 року я стежу за Projector, знаю, що вони роблять і як. Я в них вчилася й тому розуміла, як зв’язатися з керівництвом. Projector Foundation — це неприбутковий освітній проєкт для переселенок, які через війну втратили роботу. Ідея полягає у тому, щоб ці жінки могли безкоштовно опанувати нову професію зі сфери IT й мали змогу почати працювати вже через 3–4 місяці. Цей напрям ідеально збігався з тим, що хоче підтримувати Microsoft.

Ми майже місяць з командою Projector Foundation готували проєкт співпраці і його презентацію для Microsoft. Наша ідея полягала у тому, щоб знайти працівників Microsoft, які зможуть надавати кар’єрні консультації студенткам фондації і допомагати їм шукати роботу, проходити співбесіду тощо.

Це був досить вдалий старт, і зараз ми вже на тому етапі, коли під менторів шукаємо менті. Волонтери з Microsoft сказали, в яких напрямах хотіли б допомагати студентам, щоб це було максимально ефективно, а Projector підбирає їм студентів серед усіх. Якщо нам все вдасться, то це може перерости в більші проєкти й стати початком співпраці для підтримки України.

Другий проєкт я знайшла, вже коли допомагала Projector Foundation. Я познайомилася з українкою, яка також працює в Microsoft й паралельно опікується неприбутковим притулком для літніх людей у Харкові. Вона й волонтери у Харкові дуже круті й гарно роблять свою справу. В офісах у Бостоні, Сан-Франциско та Нью-Йорку весь жовтень висіли банери з фотографією чарівної баби Каті, яка наразі живе у цьому притулку.

Я нещодавно була у Харкові і їздила фотографувати притулок, аби показати колегам, що притулок дійсно існує, що «ось я ваша колега тут була», та впевнитись, що зібрані гроші йдуть за призначенням. Я очікувала, що безкоштовний притулок для літніх людей буде сповнений туги і смутку, але у них все гарно організовано, а персонал дуже добре ставиться до людей. Там тепло й затишно, настільки, що попри доволі щільний графік поїздки, я не втрималась від повторного візиту з квітами й кавою до своїх нових подруг.

Ще у жовтні на одній онлайн-сторінці ми зібрали 10 українських проєктів, щоб працівники бачили, куди можна донатити. Є люди, які хочуть переказувати кошти на тварин, хтось — на освіту. Тому ми поширюємо сторінку серед працівників, аби вони могли обрати для себе фонд. Працюючи над цими проєктами, ми, з одного боку, збираємо кошти (Microsoft помножує донати на 2), а з іншого — розповідаємо правду про війну й Україну. Особисті історії дають гарні результати.

«Хочу, щоб люди у Microsoft розуміли, що серед них є українці і що вони такі самі, як вони». Про ставлення до війни у США

На початку повномасштабного вторгнення я рідко розповідала про те, що я з України й наскільки війна зачепила моїх рідних і друзів. Для мене робота була безпечною зоною, де я могла перемикатися. Крім того, я не хотіла, щоб мене сприймали перш за все як людину з війною. Це з часом змінилось, і я за нагоди розповідаю про війну і те, як можна Україні допомогти.

Я бачу, як іноземці допомагають Україні. Моя PM — італійка, яка живе у Лондоні. Вона ходить у волонтерські центри, куди приїжджають українці, щоб просто з ними поспілкуватися і підтримати. Друзі-бельгійці, які дуже допомогли моїм рідним й весь цей час возять допомогу для України фурами, підтримують наших біженців і чекають, коли можна буде їхати в Україну святкувати спільну перемогу.

У харківський притулок для літніх людей на початку великої війни приїхав лікар-реабілітолог зі США і сказав, що шукає можливості для волонтерства. Він наразі живе там, щоб мати більше часу для допомоги стареньким. Завдяки йому жінка, яка була лежачою, бо пережила інсульт, зустрічала мене у коридорі вже у колісному візку, яке використовує для вправ з відновлення м’язів. Кріс прогнозує, що незабаром вона знову почне ходити.

Всі українці за кордоном, з ким я спілкуюсь і яких я знаю, дуже допомагають Україні — кожен у свій спосіб. Ми не стоїмо осторонь, бо в кожного з нас тут є родина й близькі люди.

Ми зараз працюємо ремоут, але є можливість приходити в офіс. Я час від часу приходжу і спеціально беру рюкзак, на якому написано stand with Ukraine. Я сідаю на такому місці, щоб мене всі бачили. Хочу, фахівці розуміли, що серед них є українці і що вони такі самі, як вони — також працюють в Microsoft, добре виконують свою роботу.

Мої колеги дуже співчувають через війну. За потреби я можу взяти дейоф чи зменшити навантаження на робочих проєктах. Але я рідко цим користуюся, бо розумію, що війна з нами надовго й треба шукати можливість якось жити з нею. Крім того, мені здається, що якщо я буду працювати так, як інші люди, то коли мої колеги будуть проводити співбесіди з українцями, вони не злякаються брати їх на роботу. Так, через війну в усіх нас є певне перенавантаження, стрес чи інші психологічні проблеми, але це не має ніяк впливати на роботу. З українцями має бути комфортно працювати, ми повинні власним прикладом показувати, що вміємо інтегруватися в глобальне середовище й дуже вмотивовані працювати.

Зараз я в Україні, у Харкові. Приїхала на три тижні, щоб побачитися з рідними та друзями. Насправді я дуже довго на це наважувалася. До останнього сумнівалася, чи їхати, бо було страшно. Але ось я тут. Спершу була в Києві, тепер навіть до Харкова доїхала. Важко дивитися на місто, яке я бачила до війни, на знищені будинки.

«Українцям дуже шкодить перфекціонізм». Кілька слів про плани, а також поради айтівцям, які хочуть працювати у глобальній компанії

Зараз я не будую кар’єрних планів на 10 років. Горизонт кар’єрного планування наразі звузився до року, може, двох. Здається, багатьом зараз важко планувати щось дуже наперед. Навіть не беручи до уваги війну, є багато факторів, які не дозволяють будувати довготермінові плани. Можливо, мене замінить штучний інтелект чи звільнять через рецесію.

Наразі я розумію, чим мені цікаво займатися: хочу працювати з комплексними воркфлоу, хочу, щоб мої проєкти ставали все складнішими. Хочу відчувати, що мені довіряють важливі проєкти й дають простір їх робити. Також хочу знову потрапити у «фемілі стайл» команду.

Підсумовуючи власний досвід й досвід інших українців, з ким спілкувалася на цю тему, можу сказати, що нема якогось одного успішного варіанту того, як знайти роботу у США. У них дуже багато вакансій і великий трафік кваліфікованих людей з усього світу. Відбір відбувається вже не на рівні хард-скілів, а того, чи кандидат гармонійно впишеться в команду і підійде компанії. Під час пошуку першої роботи треба стукати в усі двері. В один момент одні з них відчиняться, і ви маєте бути готовими на 110%.

Багатьом українцям дуже шкодить перфекціонізм. Я сама з цим борюсь. До переїзду у США я сприймала це як щось класне, мовляв, це високий рівень стандартів. А тепер зрозуміла, що це негативна риса — це насамперед страх критики й відсутність навички її адекватно сприймати, це заважає роботі, відштовхує команду та клієнтів. Якщо щось не працює, це треба швидко пофіксити та й все, а перфекціонізм вимагає захищати свої косяки як останній бастіон власної гідності.

Я за те, щоб все життя продовжувати вчитись. Наприклад, вчитись гарно презентувати себе й свою роботу. Не применшувати свої досягнення, вміти розповісти про свої навички, досвід і проєкти.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU