Весну зустрів на даху з кулеметом. Як виглядає один день .NET розробника у ТрО — фотоісторія

20 квітня на DOU вийшла фотоісторія, як проходить день айтівця у ЗСУ. Ми вирішили повторити формат, але тепер розкажемо про один день розробника у ТрО.

Герой нашого матеріалу — 32-річний Владислав Черниш, .NET розробник, Team Lead у GlobalLogic. У перший же день повномасштабної війни пішов добровольцем у ТрО. Спочатку служив у Києві, а зараз переїхав з батальйоном до півдня країни. Владислав розповів свою історію, як минає його день, і поділився цікавими фото та відео зі служби у ТрО.

Як я потрапив до ТрО

Я родом з Дніпра. Там же здобув вищу освіту за спеціальністю «Захист інформації з обмеженим доступом». Після вишу отримав офер і переїхав до Києва працювати у GlobalLogic. І ось тут уже майже 11 років.

Напередодні вторгнення рф стежив за новинами, очікував, що буде війна. Єдине, як і всі, не уявляв її масштабів і звідки буде напад. За два тижні до 24 лютого у нас з дружиною була розмова. Я відразу сказав: «Якщо почнеться, то, вибач, я не зможу далі спокійно працювати». І ми домовилися, що у разі чого батьки її забирають і на нашій машині їдуть до Чернівців, де у нас живуть друзі, а я максимально швидко біжу записуватися. Спочатку думав, що у військкомат. У мене немає бойового досвіду та взагалі є довідка про те, що я «обмежено придатний» і не маю призиватися у невоєнний час. Тож я розумів, що мене будуть довго «процесити», щоб я міг долучитися до лав ЗСУ. Так би воно і вийшло, особливо зважаючи на те, що у перші дні у військкоматах (тепер територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки — ред.) був аврал, ніхто нічого не знав, зброї не було.

Коли все почалося, мені потрібно було поїхати на квартиру, де живе мама, щоб забрати всі речі. Там об 11-й я зустрівся зі своїми сусідами, з якими ми організовували потужну ГО проти забудови. І разом почали стукати всюди: спочатку у військкомат, потім у поліційні відділки — думали, може, там щось формується. Врешті-решт зрозуміли, що краще та найшвидше йти до ТрО. Почали «пробивати» цей варіант, і нам дали контактний номер людини з офісу однієї з політичних партій, де формувався ТрО батальйон.

О 14-й годині я вже підписав контракт і був з автоматом Калашникова та чотирма магазинами до нього. Це, власне, те, чого я прагнув — швидко отримати зброю, бо реально думав, що «все, капець», скоро почнуться бої в Урядовому кварталі.

Там було дуже багато ветеранів. Мабуть, хтось із них приніс свою чашку

Щодо контрактів. Нам роздали чотири листочки А4, надруковані на принтері: без підписів, печаток — без нічого... Туди потрібно було записати свої паспортні дані, податковий номер тощо, поставити підпис. Там було щось написано про те, що це контракт на три роки у територіальну оборону. Вже потім нас збирав комбат і пояснював, що все це не має жодної юридичної сили. Бо людині мають видавати копію цього контракту. І взагалі має бути чотири примірники, які також йдуть керівництву батальйону та Міністерству оборони. Але тоді нічого цього не було. Лише одна копія, яку забирала дівчина в «оружейці» та потім кидала у такий ящичок, де всі ці папірці розліталися та перемішувалися.

Трошки згодом, днів за чотири-п’ять, нам видали довідки на зброю, де вже були записані номер зброї та особисті дані. Взагалі ми проходимо як мобілізовані, а контракт у цьому випадку навіть не потрібен.

Коли я біг записуватись у ТрО, думав, що це повністю добровольча структура. Але виявилося, що ми частина ЗСУ, з речовим і навіть грошовим забезпеченням. Через аврал і бюрократію нас оформлювали майже півтора місяця. Я особисто їздив у Подільський ТЦК та СП і забирав звідти військові квитки на весь наш взвод.

Мій військовий квиток з фотографією, особовими даними, даними про зброю, частину та печатками

Після оформлення прийшла перша зарплатня, якою я був приємно здивований: я, звичайний солдат, отримав трохи більше як 50 тисяч гривень за місяць. Ще раніше до нас приїжджали представники «ПриватБанку» та допомагали тим, у кого немає карток, оформлювати їх, щоб бійці могли отримувати зарплату.

Як нам пояснили, чому знадобилося півтора місяця: такого в принципі ніхто раніше не робив, не було досвіду, як оформлювати ТрО. Тому ці списки подавали чотири чи п’ять разів. Також треба було розставити людей на посади. А це не просто: хтось із бойовим досвідом, а хтось, от як я — просто «нульовий», з вулиці зайшов і такий: «Хочу воювати!». Наприклад, мене записали як кулеметника. Хоча, коли я прийшов, ніколи кулемета не бачив. Але зараз уже все офіційно оформлено, все нормально.

Служба в ТрО у Києві

Отже, я потрапив у ТрО, яке формувалося в офісі однієї з партій. У перші дні готувалися до бою там. У нас було бомбосховище, «оружейка». Насправді у батальйоні мало бути людей 600, а «набігло» стільки, що в один момент нас стало понад 1000. Деякі потім перевелися, але все одно залишилося, здається, 800 з «хвостиком» — більше, ніж передбачено у штаті.

У моєму батальйоні зібралися найрізноманітніші люди. Молоді 20-річні хлопці стоять поруч з чоловіками 50+. Дівчат меншість, але ті, що є, дуже круті. До нас записувалися багато людей з досвідом, атовці. Є митці, журналісти-розслідувачі, блогери, видавці фентезі, електрики, автомаляри, політики та бізнесмени.

На посту

Щодо екіпірування, то ще після Майдану я купив два бронежилети, бо зрозумів, що у критичні моменти неможливо дістати такі речі. Пам’ятаю, мама та дружина казали: «Якісь витребеньки! Воно тобі не треба. Тільки місце займає». У мирний час за два бронежилети (один «армійський» — проти автоматних куль, а інший «прихованого носіння») я віддав приблизно 1500 доларів. Думав про каску, вона коштувала доларів 500, але «зажав», бо якраз тоді усі гроші пішли на ремонт. Тепер шкодую, бо зараз складно дістати. Мою каску мені побратими позичили.

Ще у мене була гладкоствольна зброя. Я трошки навчався стріляти на цивільному полігоні. Але мій досвід виявився не зовсім релевантним, бо тут треба, наприклад, стріляти як з правого плеча, так і з лівого, знати тактику бою, як переміщатися у групі.

У перші дні в ТрО в мене майже нічого не було, окрім цивільного одягу та свого броника. Я страшно мерз на постах, а потім мерз на підлозі, коли намагався заснути. Перша «волонтерка», що потрапила мені в руки, була ковдрочка з маленькою лейбою EPAM :)

От з цією ковдрою мені нарешті вдалося заснути (це був уже четвертий день війни). На фото ще трохи інших волонтерських речей, які взяв уже згодом

Від ЗСУ я отримав тільки зброю та зимову форму. Перші дні я трохи брав волонтерські речі (каремат, білизну тощо). Я свідомо намагався брати мінімум від ЗСУ і волонтерів, бо потім мене відпустили на кілька годин додому — і я закрив багато потреб, у мене було майже все своє. До того ж частину з цього треба буде здавати, а це знов тяганина. Тому мій приклад не показовий, а ось інші хлопці ще брали від ЗСУ ремені, баули для речей, хороші теплі армійські спальники, білизну, засоби гігієни.

Мої речі від ЗСУ: комплект зимового однострою, демісезонне взуття, АК-74, штик-ніж, підсумок з 4 магазинами, 90 звичайних патронів і 30 бронебійних

Волонтерка, яку отримав мій побратим на наш мінометний розрахунок. Каска теж волонтерська, але особисто його

Вже під час війни я докупляв підсумки під магазини (дефіцитна річ, ніде не було), ліхтарики з червоним світлом, щоб не втрачати нічне бачення: підключаєш червоне світло — і потім, коли вимикаєш, швидко можеш пристосуватися до темряви. Мій брат живе в Естонії. Він там просто зайшов у магазин і скупив усе, що було, у тому числі протигази, мені кавер на каску, ремінно-плечову систему — це елемент розвантажувача, щоб туди можна було закріпити лопатку, флягу, які, до речі, теж він придбав.

Тут тільки каска і захист на очі волонтерські. Решта речей — ті, що у мене були до війни, або які брат докупив в Естонії

Багатьом хлопцям теж щось присилають: дещо підходить, інше виявляється зайвим. Тому ми обмінюємося, кому що потрібно. Якщо я, наприклад, замовляю «кішки», щоб зривати «розтяжки», то беру три-чотири чи скільки треба, щоб одразу роздати хлопцям. У цьому плані круто, що працює «Нова пошта» та можна купувати в інтернеті.

Так я зустрів перший день весни. Четверта година ранку, холод собачий. Це прапор біля «Батьківщини-Мати». На фото — старий кулемет Дегтярьова, який з дисками, в кутку стоїть гранатомет

Власне бойового досвіду поки не маю. Місяць я охороняв наш штаб і ТЕЦ, інші роти нашого батальйону відправлялися в «Жуляни» і під Бориспіль, а також евакуювали людей з Ірпеня. Спочатку я був автоматником, потім другим номером гранатометника РПГ-7, потім заряджальником на ПТРК «Корсар» (та ж «Стугна» тільки без віддаленого керування), заряджальником мінометного розрахунку.

Через півтора місяця після початку війни наш батальйон переїхав на південь країни.

Ми виїжджаємо з Києва

Один майже типовий день з життя: 23 квітня

01:45 — підйом.

Червоний матрац — моє спальне місце

З 2:00 до 4:00 — ми з побратимом заступаємо на пост охорони нашої тимчасової бази. Тож прокидаємося за 15 хвилин, робимо чаї з собою та вже на посту з’їдаємо по снікерсу. В ту ніч була звичайна артдуель між нами та ворогом.

Чергування складається з патрулювання периметру, контролю доступу людей і машин на територію, моніторингу камер спостереження. Взагалі у нас немає чіткого розпорядку, він змінюється щонайменше кожного тижня. А буває і щодня. У мене і мого найближчого колеги за розкладом є два наряди: один з 2:00 до 4:00 та з 14:00 до 16:00.
Відстоявши наряд, ми повертаємося в кімнату. 15 хвилин читаємо чатики — шукаємо інформацію, куди приблизно прилітало.

4:30 — нарешті лягаємо спати.

Посеред ночі часто лунає повітряна тривога. Тиждень тому біля нас впав касетний боєприпас, загинуло троє цивільних. Усі були під враженням і реагували на кожну тривогу. Але за два дні знов розслабилися — і в сховище біжимо тільки я та ще двоє людей.

Воронки від касет, на чорній стіні видно розліт уламків

8:45 — мене будить інший колега та нагадує, що через 15 хвилин ми їдемо на полігон тренуватись з мінометом. Я вперше про це чую. Не знаю, як в інших підрозділах, але у нас комунікація з особовим складом, м’яко кажучи, не дуже. Що я маю на увазі? Тобі не доносять суть того, що ти маєш зробити.

Я звик до того, як у бізнесі, в ІТ: тобі часто кажуть кінцеву мету, а далі можуть підказати, як до неї йти. Ти маєш змогу висловлювати зауваження, обговорювати: «А от я думаю, що так буде краще!». А тут не так. Тут тобі кажуть: «Сідай у машину!» — ти сідаєш. Потім: «Виїжджай, їдь в тому-то напрямку!» — ти їдеш і не уявляєш куди. Тобі надсилають точку, ти приїжджаєш, а там приватний сектор. Стоїш, не знаєш, що відбувається, чого тебе смикнули: у повному екіпіруванні, зі зброєю. Вже починаються сутінки. А потім надходить ще одна вказівка: «Виходьте з машин і йдіть до перехрестя!». Ми підходимо, там під’їжджають дві фури: виявляється, вони привезли зброю, боєприпаси, і це треба відвантажувати на складі.

Мабуть, так воно і має бути, і я просто не звик до армійської структури. Але мене трошки «бомбить», коли не маєш широкої інформації. Ще часто буває: ти відійшов на п’ять хвилин, а хтось забіг у кімнату, сказав: «Так, там щось відбувається, прийшла така-то вказівка». Ти повертаєшся, усі вже вдяглися, кудись вибігли, а ти не в курсі... Ми створили чатики у Signal, але ніхто ними не користується. Саме оповіщення особового складу, як на мене, може бути кращим.

Отже, мене будять, я швидко встаю. Спимо ми в одязі. Відразу біжу щось з’їсти на сніданок. У нас є запаси їжі в кімнаті, судячи з написів, за виробництвом — польські, німецькі та, звісно, українські. Схоже, волонтерка. На сніданок роблю собі пластівці з молоком і туди ж висипаю пакетик кави «3 в 1», плюс кілька бутербродів.

Мій сніданок

Щодо їжі. На першому місці, де ми базувалися, як я розумію, нас годували волонтери. Там був як «кейтеринг» — їжа у лоточках і різні снеки.

Марина Порошенко з іншими дівчатами-волонтерками кожен день роздавала нам їжу

Потім, коли ми перемістилися ближче до Ірпеня на Виноградар, нас стали годувати простіше. Як розумію, то вже було від ЗСУ: все привозили в армійських термосах, бідонах. Коли ми прямували до півдня країни, разом з нами їхала фура, де була вода та купа продуктів — найімовірніше, іноземна «гуманітарка».

По приїзді наш батальйон розділили. Тиждень тому я вперше чергував у штабі (таке буває раз на два тижні) — там у них є кухар і їжа, схожа на зесеушну: перлові каші, супи.

Це вечеря на чергуванні при штабі (тільки суп з перловкою не сфотографував)

Ми ж готуємо самі. Є з чого — продуктів достатньо. Але часто щось купуємо самі, особливо коли хочеться «джанкфуду» чи чогось іншого «для душі». «АТБ», різні магазинчики-базарчики працюють. Можна домовитися, щоб двоє вийшли, закупили, хто що хоче.

Коли ліньки готувати, їмо всякі мівіни з бутербродами або замовляємо піцу

Рівно о 9:00 — рушаємо колоною з чотирьох машин на полігон.

Машини усі волонтерські. Мені якось ніяково просити щось купити. І це неправильно, бо війна — спільна справа та соромитися не варто. Мої айтішні колеги з команди постійно запитували, чим допомогти. Зараз для іншого розрахунку потрібна була ще одна машина типу пікапа, щоб возити міномет з боєкомплектом (патрони та міни) і чотирьох людей з речами. Мої колеги скинулися, плюс я додав, інші волонтери знайшли нам авто, і ось ми вже його отримали. До речі, нині складно знайти пікапи — українці згрібають все.

Зліва — машина, яку купили з колегами. Справа — авто, яке нам купив незнайомий чоловік, коли ми кинули клич у фейсбуці. Його дружина сама гнала її 1500 кілометрів до кордону, а потім цей чоловік ще 600 кілометрів — до Києва, щоб встигнути передати її нам до від’їзду на південь країни

9:30 — ми на місці.

Останні кілька днів ми вивчали теорію з міномета. Зовсім не складно. І от в той день у нас була практика.

13:00 — ми повернулися на базу. В мене була година до наступного чергування, яку я планував витратити на обід і чатики. Аж раптом забігає командир і дає наказ на терміновий бойовий виїзд. 5 хвилин — і ми вже їдемо невідомо куди в повному екіпіруванні. Виявилося, ворог спробував прориватися з трьох напрямків, і нас викликали на охорону штабу. Але ми так і чекали, що перед Великоднем щось буде. За кілька годин окупантів вгамували, їхня атака не мала успіху.

Взагалі таке часто буває, що нас замість чергувань висмикують на щось «цікавіше». Зазвичай, якраз коли ворог лізе у наш бік.

Також день може бути наповнений іншими справами. Води в населеному пункті немає всі три тижні, що ми тут. Перемося і миємось раз на тиждень по черзі, з одного чайника нагрітої води :)

Люди збирають зі стічної труби дощову воду

Періодично робимо вилазки за місто по воду. В принципі у місті теж є свердловини, де люди набирають воду. Але річ у тім, що військових тут всюди пропускають. Наприклад, у тому ж «АТБ» стоять бабульки з продуктами, а тобі там ледь не окрему касу відкривають: «Давайте швидше, проходьте!». Те саме з водою: стоять 50 людей на вулиці, є ризик, що зараз будуть бомбардування, а тут ще ми підходимо, і нас намагаються пропустити без черги. І через це так ніяково. У нас є машина, тому ми їздимо подалі, де нікого немає, і спокійно набираємо на весь взвод води.

Ще одна історія, яка ілюструє ставлення жителів міста до військових: у перші дні, як опинилися на півдні, вирішили підстригтися власноруч за допомогою машинки за 200 гривень. Виявилося, це було необов’язковим, бо у місті працюють багато барбершопів, та ще й безкоштовно стрижуть військових і поліцейських (ми все одно заплатили).

Це мій перший в житті досвід цирульника

У вільний час часто проходять тренування з міномета, NLAW, бусолі — це така штука, щоб наводити міномет з окопу, коли не бачиш цілі прямим наведенням. Регулярно беремо теми з тактичної медицини. У Києві ще були навчання з гранатометів, кулеметів, мінно-вибухової справи.

17:00 — ми повернулися «додому». На базі лишалися кілька хлопців, які в цивільному сходили на базарчик і приготували нам святкову вечерю з реберцями, зеленню та картоплею.

Також приїздив військовий капелан та освятив нам пасочки і яйця

А такі книжечки нам роздавали ще у Києві

Плюс-мінус з 19:00 — вільний час. Кожен вечір наші сусіди з іншої роти влаштовують перегляд фільмів на проєкторі. Хтось чистить зброю, хтось тренується з мінометом.

Але обов’язково виділяємо час на спілкування з рідними: всі хлопці сумують за домом і сім’єю. Інколи в нас є збори з командирами, де доносять нову інформацію, і ми обговорюємо різні проблеми в нашому побуті та шляхи їх рішення.

О 23:00 лягаємо спати. Наряди у всіх в різний час, тож хтось лягає раніше, хтось — пізніше.

Мої спостереження та плани

З цією війною я зрозумів, що в житті може статися все, навіть те, що вчора було неймовірним. Тож треба прораховувати всі варіанти. А ще смертельно небезпечно бути «поза політикою», бо політика нас оточує в усіх сферах життя.

За час служби в ТрО ЗСУ я зустрів багато людей, не професійних військових, серед яких: висококваліфікований плиточник, топменеджер з продажу фармацевтичних товарів, власник п’яти кав’ярень у Києві, власник невеличкого автосервісу, юрист Апеляційного суду України, розробник сайтів, поліцейський криміналіст, тренер і чемпіон Європи з бойових мистецтв, власник видавництва фентезі-книг з українським перекладом, авіатор, яхтсмен тощо. Це рівень нашої армії. Середній клас, який виборює своє право на комфортне та спокійне життя у власній країні.

Мій побратим і перший номер нашого розрахунку — одночасно і діджей, і блогер, і бізнесмен, і «бутлегер»:) Тому ми вже знаємо, що будемо пити на Перемогу

Українська армія здатна бути гнучкою, особливо в критичні моменти. Але людям креативним, вихідцям з бізнесу, тут все-таки важкувато. Таке враження, що всі статути та правила розраховані на низькомотивованих малоосвічених солдатів. А таких вже немає. Це дуже обмежує можливості адекватних людей. Сподіваюся, новітня зброя та стандарти НАТО піднімуть планку ставлення до бійця.

Проте армія і надихає. За минулі два місяці у мене з’явилася думка написати застосунок для автоматичної генерації графіків чергувань (може бути корисним і в цивільному житті, наприклад, для медперсоналу). Ще є кілька ідей, як покращити кровоспинні турнікети. Крім того, знайомства і зв’язки ростуть в геометричній прогресії. Сидячи за компом, я б ніколи не познайомився з журналістами, суддями, бізнесменами та просто класними людьми.

Все про українське ІТ в Телеграмі — підписуйтеся на канал редакції DOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось63
До обраногоВ обраному4
LinkedIn



20 коментарів

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.

О, 206 бат, мрія багатьох. Вітаю, ви потрапили в дуже гарну компанію. Ще й Пелех з Контабасом десь поряд :)

Бережіть себе, хоробрі люди! Віримо в Україну 🇺🇦

Дуже цікава розповідь. Удачі бійцю і скорішої перемоги.

Міни бойові, просто що 60го калібру, малопотужні. Ми на них вчились наводитись і коригувати вогонь.

Гладкоствол я брав для хоум дефенсу, плюс навчитись азам стрільби і поводження зі зброєю. Після війни полюбому буду AR15 з оптикою брати. Калаш — гімно, не амбідекстерний, нема планок для обвісів, з коробки буквально потребує підпілювання напільником і відгинання/загинання деяких деталей. Єдиний плюс — купа патронів і єдиний боєприпас для армії. Але це зміниться, коли будем в НАТО.

Все так і є, не бачив. Але мосінка погана в своїй начинці, її обвісом не врятуєш, на відміну від ак. Ствол треба міняти)) Ну а якщо уже до таких крайнощів доходити, то вже легше купити щось більш сучасне

Обожнюю мосiнку!

В руки и плечо легла, шо лялька. Оружие позапрошлого века, а до сих пор неумолимая, шо пипец. Хотя, конечно, больше подходит для охоты, а не против автоматов...

Ви з СКС не плутаєте? Саме карабін Сімонова — дуже популярний в США і має багато модіфікацій. Рушниця мосіна — застраіла хрінь, яку деякі прихильникі переробляють в гімно-снайперку.

Ну ви зрозумійте, тут важко навести аргумент. Бо треба все підряд перечисляти. Вона просто гімно, музейний екземлпяр, або «по пркіолу переробим в шось там». Потрібно навпаки привести аргументи за — якщо це можливо взагалі.
Спробуйте ви привести аргументи за, проти будь-чого сучасного (новіше 60 року).
Мосінка була старим і незручним куском дерева ще до другої світової.

Штука ця стріляє дуже точно.

луль) Але ви ж задумайтесь, чому в армії прийняли скс а потім свд (теж гівно), а не залишили мосінку, раз вона така хороша?

Калаш — це топ, просто до нього треба купу обвіски докупити.

Єдиний плюс — купа патронів і єдиний боєприпас для армії.

це величезний плюс, гігантський просто))

Магазины пустые, либо по 100+ стоит карабин АР15. Зброяр на ЗСУ работает, у них были хорошие АР15

Але за два дні знов розслабилися — і в сховище біжимо тільки я та ще двоє людей.

Это очень плохо что люди привыкают и не прячутся.

Підписатись на коментарі