Про українську ідентичність, «плівки Міндіча» і майбутнє. Інтерв’ю з Віталієм Портниковим на DOU Day 2026

Під час конференції DOU Day записали інтервʼю з політичним оглядачем, лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка і публіцистом Віталієм Портниковим. Відповідаючи на запитання Юрія Федоренка та аудиторії, Віталій розповів, що думає про мовне питання, «плівки Міндіча» та професійні якості міністра оборони Михайла Федорова. Щоб скласти повне враження, дивіться відео. Найцікавіші моменти інтерв’ю публікуємо в текстовій версії.

Про версію, що скандал з «плівками Міндіча» спланували американці, щоб схилити владу України до капітуляції

Зазвичай я не коментую конспірологічні дурниці, але розберімось. Ми маємо два не пов’язаних між собою процеси. Перший — деградація системи державного управління. Будь-яка людина втрачає зв’язок з реальністю, коли занадто довго перебуває у владі. Якби не велика війна, в 2024 році в нас би відбулись президентські вибори, прийшов би інший президент, розпочалось би розслідування корупційних оборудок. Фігуранти сьогоднішніх скандалів так само б опинились під слідством — просто раніше. Жодна теорія змови тут не потрібна.

Другий процес — створення росією ілюзії, ніби вона готова зупинити війну, якщо Україна піде на її умови, зокрема віддасть свої території. Кремль хоче переконати українців, насамперед людей в армії, що план мирного врегулювання існує, але його саботує наша влада. Якщо Україна раптом погодиться на умови окупантів, після короткого затишшя вони відновлять наступ з більш вигідних позицій і захоплять, наприклад, ще й Харківську і Полтавську області. Абсолютно зрозумілий сценарій.

Про Федорова, «Дію» і ринок дронів

Питання, чи буде існувати українська держава через кілька років, чи існуватимемо ми як нація взагалі, наразі не вирішене. Нам потрібна модель виживання держави.

Я кажу насамперед про ефективний уряд. Міністри, які ходять на доповідь до офісу президента — це нонсенс. В них немає відповідальності, жоден не думає про свою політичну кар’єру. Михайло Федоров, наприклад, ще кілька місяців попрацює в Міністерстві оборони і піде. Йому було легко керувати віртуальним міністерством [Міністерством цифрової трансформації — ред.] і створювати застосунок для смартфону. А чи зможе він розв’язати реальну проблему, наприклад, з монополією на ринку дронів?

Якщо в нас не буде «Дії», ми це переживемо [зал обурено гуде]. Якщо не буде протишахедних дронів, наші будинки перетворяться на руїни. Майбутнє країни залежить не від мобільних застосунків, а від військових технологій.

Про українську ідентичність і комплекс меншовартості

Через те, що ми отримали незалежність під час розвалу імперії [Радянського Союзу — ред.], багато людей ментально залишились в просторі штучно насадженого комплексу провінційності, який завжди підживлювався росією. Це є головною причиною проросійських настроїв, які були поширені до війни. Зараз їх суттєво поменшало — путін щодня показує колишнім прихильникам росії, як вони помилялись.

Втім певне відчуття меншовартості поруч із «старшим братом» досі існує

Це стосується не тільки українців, бо росія всю свою історію просувала стереотипи про неповноцінність всіх націй на своїй території, крім «титульної». Ми самі іноді користуємось імперським словником і навіть цього не помічаємо. Коли хочемо принизити росіян, кажемо, що вони «мордва». Або лякаємо один одного «дикими» бурятами — так, ніби росіяни вбивають нас більш цивілізовано.

Міф про вищість росіян особливо відчутний в культурній сфері, під час роботи в рф я постійно з ним стикався. Чи можуть «якісь там» Іван Драч, Дмитро Павличко чи Ліна Костенко бути на одному щаблі з великими російськими поетами? Таке питання навіть не підіймалось. Було чітке переконання: справжнє мистецтво можливо тільки в росії, або принаймні російською мовою. І українців змусили в це повірити.

Нам нав’язали думку, що українська мова загалом — це мова села, якою не пасує говорити у великому місті. Фактично ми лише нещодавно, впродовж останнього десятиріччя, почали долати цю імперську спадщину. І я вважаю, що ми робимо це успішно. Нехай певна кількість людей продовжує спілкуватись російською на вулицях Києва, Харкова чи Одеси — це не страшно. Головне, що говорити українською нарешті не соромно.

Про російськомовний канал та інформаційну роботу з росіянами

Я сумніваюсь, що українці можуть зараз достукатись до свідомості росіян. Те, що ми знаємо їхню мову — не суттєво, бо в нас з ними дуже різні погляди на те, що є добре, а що погано. Коли ми в розмові з росіянами звертаємось до базових моральних понять, вони щиро не розуміють, про що ми говоримо. Крім того, вони не сприймають людей поза російським простором як тих, на кого можна орієнтуватися. Це імперська логіка.

Мій російськомовний канал дивляться переважно люди з Грузії, Латвії, Узбекистану, перегляди з рф становлять всього 15%. Це при тому, що я працював в росії багато років і там мене принаймні знають. Нових блогерів, які казатимуть далекі від російського мейнстриму речі, навряд чи слухатимуть взагалі.

Нам потрібно, звичайно, інформаційно працювати з колишніми радянськими республіками. Можливо, з якимись конкретними національними спільнотами в рф. Розмова з росіянами матиме сенс лише тоді, коли в рф настане серйозна криза і вони будуть готові почути щось поза власним інформаційним полем.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU