Drive your career as React Developer with Symphony Solutions!
×Закрыть

Пів життя програмісткою на комбінаті. Як Віта Ткаченко працювала інженером на ГЗК у Горішніх Плавнях

Віта Ткаченко стала айтішницею, коли ще й слова такого не існувало — на гірничо-збагачувальному комбінаті у Горішніх Плавнях на Полтавщині її посада офіційно звалася електромеханік з обслуговування обчислювальної техніки. Прийшла на роботу у 1985-му — і це місце праці стало її єдиним записом у трудовій книжці аж до звільнення кілька років тому. Комбінат, а разом із ним і Віта, переживали періоди злетів та спадів, розрухи у 90-х, дальшого відродження у 2000-х та відтоку кадрів через міграцію останніми роками.

Багато причин тримали жінку на одній роботі все життя: і неписані правила тодішнього суспільного укладу, і мізерні альтернативи іншого місця праці, але чи не найбільше — страх випасти з квартирної черги. Помешкання зрештою отримали аж у 2001-му. А кілька років тому жінка звільнилася, щоб переїхати разом із чоловіком у Клавдієво під Києвом. Тримає город біля дому, де садить тюльпани і малину, бере участь у громадському житті селища, подорожує світом. Двоє її дітей також стали програмістами — і, за спостереженнями жінки, сьогодні в цій професії значно комфортніше, ніж їй 35 років тому. Історія Віти — про те, як їй працювалося айтішницею у 80-х роках минулого століття, коли робочим інструментом був громіздкий ЕОМ на весь кабінет, а найновішою довідковою літературою вважався «Windows для чайників».

Віта Ткаченко, 2019 рік

І. «Буду вінегретиком». Студентка

Дев’ятимісячним немовлям Віта з батьками переїхала з Кіровоградської області до тодішнього Комсомольська на Полтавщині, теперішніх Горішніх Плавнів. Батько, гірський механік із освітою Київського політеху, отримав туди скерування на комсомольське будівництво. Став головним енергетиком на комбінаті. Для малої Віти тато був неабияким авторитетом. Не в змозі до ладу вимовити назву професії, повторювала: «Буду, як тато, вінегретиком». Допомагала йому лагодити телевізори, змалку знала, що таке діоди, а що таке — тріоди, вміла міняти лампочки. Зі школи приносила відмінні оцінки. Коли Віці було 15, батька перевели до новоствореного відділу автоматичних систем управління — у 1974-му комбінат переходив на цикл повного виробництва і розширював збут не лише на країни тодішньої соціалістичної співдружності, а й на Австрію та Німеччину. Через Дніпро, що тече поруч, дешевше (порівняно з гігантом-конкурентом у Кривому Розі) обходилося переправляти продукцію. Одного дня Віта прийшла до батька на роботу — там саме укладали угоди з представниками американської та німецької фірм. Той день — дотепер один із найяскравіших спогадів жінки.

— Сидять усі ці програмісти, англійською спілкуються. Я тодішня сприймала все як суцільні загадки: що таке обчислювальна техніка, що таке технологічні процеси, як це — ось так невимушено говорити іноземною. Я зрозуміла, що зовсім «не в темі» — і постановила собі за мету все вивчити, — згадує Віта.

Тож коли в 1977 році закінчила школу, не вагалася, куди вступати. Спакувала пожитки і переїхала — стала студенткою інженерно-фізичного факультету Харківського політехнічного інституту за спеціальністю «Автоматизовані системи управління виробництвом». Розмаїття факультетів — не рівня теперішньому. З майбутнім чоловіком, який стане електронником на тому ж заводі, вчилася на одному факультеті та спеціальності, тільки групи відрізнялися.

Згадуючи студентські роки, Віта описує навчання як суцільне домінування математики (аналітична алгебра, теорія диференційних рівнянь, вища математика, булева алгебра), засилля теорії, відсутність будь-якої навчальної практики, окрім хіба збирання картоплі на сільськогосподарських угіддях. Програмування, згадує жінка, було вдосталь. Із третього курсу розпочався поділ на кафедральні предмети. Вивчали методи оптимізації систем, алгоритми, трохи радіоелектроніки. Професор, завідувач кафедри, де вчилася Віта, розробляв штучний інтелект, — відтак студенти вчили цю дисципліну. Втім, як згадує жінка, вимоги його не вирізнялися особливою суворістю: уже за те, що студент правильно вимовляв його вірменське ім’я, по батькові і прізвище, можна було отримати тверду трійку. Під керівництвом цього професора Віта писала й курсову: тема — оптимізація навчального плану на їхній спеціальності. Переважно всі курсові, які писали студенти, передбачали багато математичного підґрунтя. Курсову захистила, утім, англійської, звучання якої захопило ще школяркою, в інституті не вивчила на такому рівні, як хотілося б. Попри те що англійська була в переліку дисциплін протягом чотирьох років, і курс Віти був першим, якому належало скласти іспит на четвертому курсі.

З англійською виникали курйози. Головним у вивченні вважалося скласти письмовий переклад — свою одну тисячу слів. Тексти для перекладу брали з газети «Московський комсомолець» — і студенти вдавалися до хитрощів. Якщо продавчині у кіоску протягнути у віконечко замість трьох копійок (вартість англомовного примірника) п’ять, то вона видавала ще й російськомовну версію, з якої і переписували переклад.

Загалом же, каже Віта, вивчення англійської зосереджувалося на перекладі та правописі — відтак і досі їй важче сприймати цю іноземну на слух, досі в усному мовленні може проскочити «де-ле-те» (delete). Зате впевнена, що не помилиться в написанні терміну. Особливості навчання у 80-х роках — без ґуґлу, заради одного слова слід розгортати словник — натренували зорову пам’ять.
Уже згодом, коли Віта потрапить на своє перше і єдине робоче місце, продовжуватиме вчити англійську самостійно — вся література, що стосувалася роботи систем, була цією мовою. На робочому столі Віта покладе товстий словник — термінологія з нього підказуватиме про помилки в коді.

Власне, коли спеціалістка здобуде диплом і повернеться додому працювати на комбінат, з’ясується, що багато чого слід вчити заново, а то й із нуля — саме через брак розуміння того, як працюють процеси на практиці.

Віта Ткаченко (в центрі) на університетській практиці на картоплі, 1982 рік

ІІ. «Windows для чайників». Робота

За щасливим збігом обставин, Віті вдалося уникнути однієї особливості радянської вищої освіти — направлення на роботу, обов’язкового трирічного відпрацювання «молодого спеціаліста» у місці, куди скерує інститут. Вона точно знала, що повертатиметься на комбінат, писала при ньому курсову та дипломну (про оптимізацію транспортних потоків) роботу. У цьому випадку єдиною перевагою для її однокурсників було те, що їм не загрожувало направлення до віддалених сіл або містечок — наявністю перших комп’ютерів могли похизуватися банки і підприємства лише у великих містах. Минуть роки — і більшість однокурсників Віти, які мали таку тодішню перевагу, як комп’ютер на робочому місці, повиростають у банкірів та бухгалтерів. А поки ж вона, чи не єдина зі свого випуску, влаштовується програмісткою на виробництві — відразу після дипломної практики у 1984 році.

Жінка прийшла працювати до відділу АСУ (автоматизованих систем управління), який налічував 10 тисяч робітників і десятки цехів. Перші чотири роки обіймала рядову робочу посаду, числилася в штаті електромеханіком з ремонту обчислювальної техніки. Її робочим місцем був кабінет із громіздким ЕОМ, першим комп’ютером — між собою їх жартома називали холодильними шафами. Виникли взаємопов’язані складнощі: по-перше, все доводилося вивчати заново, по-друге, вивчати було особливо ні з чого.

На Віту чекала позмінна робота, в тому числі і нічна — технологічний процес безперервний. Чотири дні — із сьомої ранку до третьої по обіді, наступні чотири дні — з 15:00 до 23:00, а тоді ще чотири — з 23:00 до 7:00. Коли ж пізніше перейшла в інженери-програмісти, графік унормувався: типова п’ятиденка з 8:00 до 17:00. У службовій інструкції Віти значилося, що вона, як інженер третьої категорії, зобов’язана писати програми, вести бази даних, а також забезпечувати цілодобовий супровід необхідних програм. Віта пригадує: ледь не на руці собі записувала, що і за чим робити: заправити стрічку для лінійного запису, дочекатися завантаження, вивчити двійкове числення, щоб завантажити систему. Єдине, з чим було легше, — це зі статусом молодого спеціаліста: за законом, його не могли звільнити, натомість мали навчати і допомагати освоїтися на новому місці.

Перша зарплата Віти становила 130 рублів, приблизно стільки ж отримував і чоловік, який влаштувався на комбінаті електронником. Ця професія вважалася престижнішою, ніж програмування. Існував негласний поділ: чоловіки — електронники, жінки — програмісти. Про сексизм тоді мало хто говорив.

При середній зарплаті у 70 рублів заробітків подружжя вистачало на життя — хоча й, розповість Віта потім, без особливих розкошів. Спочатку з грішми допомагали батьки. Уперше її діти побачать море у десятирічному віці, і здивуються: у готельному люксі кожен має власну кімнату! (Подружжя житиме у батьків Віти, доки не переселиться до гуртожитку, а потім і до малосімейки). Пізніше платили і 200, і 300 — металургійна галузь передбачала доплати за шкідливість праці.

Невдовзі, за неповний рік роботи, Віта пішла в декрет, а коли через три роки повернулася, здивувалася: електронно-обчислювальні машини прибрали, замість них поставили «Роботрони» — і їй довелося опановувати нову техніку. Щоб освоїти персональний комп’ютер, мусила зайнятися самоосвітою. Книжки були дорогі — «Windows для чайників», що тоді сприймався як джерело таємної інформації, коштував більше, як середня зарплата: 80 рублів. Свій примірник Віта отримала в подарунок від сестри — вона мешкала в Києві і, покинувши програмування, яке теж вивчала в інституті, працювала бухгалтеркою. Уже пізніше домоглися, щоб до бібліотеки комбінату виписували тематичні журнали — хоча б один на відділ; чекаєш черги, щоб почитати, але бодай якась інформація.

Будівництво комбінату, 1970 рік

Хоч Віті і гарантувався соціальний пакет із законними лікарняними на період, коли діти хворіють, насправді все виявилося геть інакше. Телефонує, щоб попередити, що в дитини температура 39, натомість чує: «Коли це закінчиться? Хто працюватиме? Коли в моєї дружини були малі діти, вона звільнилася і вдома сиділа». Чоловікові тоді лікарняних не давали, а їй самій довелося наслухатися перед тим, як отримати належне звільнення. Тепер Віта каже про це: пресинг. Тоді просто зітхала, поклавши трубку.

Так само, коли сьогодні жінка чує від дочки Віри, тімліда в MacPaw, про регулярний перегляд посад і зарплат, мимоволі порівнює це зі своєю історією. У тодішньому середовищі такий підхід годі й уявити. Навіть якщо котрийсь інженер нічого не робив на своєму робочому місці, його неможливо було звільнити. Попри те що Вітин тато обіймав керівну посаду на виробництві, самій їй не світило стрімке просування кар’єрними сходами (він вийшов на пенсію за кілька років після того, як там почала працювати Віта). Спершу Віта крок за кроком здобувала все вищу і вищу категорію електромеханіка, доки не стала провідним фахівцем. Заради стрибка в професії довелося схитрувати. Віта знала, що її колега, інженер, планує звільнятися, оскільки виходить заміж. Коли вона зайшла до кабінету начальника з заявою про звільнення, Віта стояла поруч — щоб відразу попроситися на це місце, аргументуючи це чотирирічним робочим стажем. Спрацювало.

Що значило тоді бути інженером? До поділу на тестувальників, продакт-менеджерів та інших було як до неба рачки, і, каже Віта, їй доводилося бути «самій собі режисером», поєднуючи всі ці обов’язки. Ось, наприклад, приходить начальник і каже: «Потрібно зробити у відділі програму, щоб працівники рахували не на рахівниці». Аби впоратися з таким завданням, Віта спершу зо п’ять днів проводила з цими людьми, щоб зрозуміти, як влаштована їхня праця. Тоді сама для себе мала зробити постановку завдання. Потім — поміркувати: де взяти дані для цього? Окрім того, каже Віта, їй доводилося бути ще й психологом. Головна відмінність між тодішнім і теперішнім запровадженням автоматизованих програм полягає в тому, наскільки готовими до новацій є працівники.

— Коли тепер фірми запроваджують у себе певні системні продукти, роблять це з розрахунку, що всі відразу ними користуватимуться. Мені ж часто доводилося ще й умовляти непідготовлених людей почати користуватися програмою, — згадує жінка.

Щоб переконати, часто доводилося вдаватися до хитрощів. Зі слів Віти, рядові працівники замість радіти, що їхні робочі місця обладнали комп’ютерами, хвилювалися через це. Поширювалися чутки, наче тепер усіх позвільняють, тож ставилися до новацій із пересторогою.

— Я мала пояснити все простою мовою, зважаючи на те, що людина вперше у своєму житті працює з подібним. Уникати слів на зразок «файли», «директорії» тощо. Похвалити, коли вдавалося, аби заохотити людей. Може, це й неправильно — але діяло! Якось подзвонили серед ночі: не запускається система. Відповідаю: «Давайте перезапустимо». «А що робити?». «Ну ось, шукайте кнопку Power». «Нема такої кнопки, — чую. — Є тільки «Ровер». Так дійшли згоди, — згадує Віта.

Педагогічні здібності жінки, зокрема — її вміння знайти до кожного підхід та пояснити інформацію доступною мовою, сприяли тому, що її уповноважили читати курси при навчальному комбінаті, за що отримувала доплату. Цей додатковий обов’язок справно виконувала впродовж майже усієї своєї роботи. На курсах навчала інших працівників комп’ютерних програм. Колеги Віту любили — за те, що, вдаючись до мови своїх підопічних, вміла пояснити їм тему. Скажімо, машиністам вітряків — солідним чоловікам старшого віку — мала розтлумачити Excel. Замість пояснювати формули пропонувала змоделювати ситуацію: ось отримали ви зарплату, пішли на базар і маєте розподілити статті витрат. «Шабашка», «заначка», «на пропій» — такими термінами машиністи вітряків вивчали комп’ютерну грамоту.

Із 2000-х років відділ автоматизованих систем перейменували в інформаційне управління, а вже коли Віта звільнялася, управління дістало нову назву — «Цех інформаційних технологій і зв’язку». З 2005-го вона працювала провідним інженером-програмістом, дальшою кар’єрною сходинкою для неї могла б бути посада начальника бюро — але такі, стверджує Віта, діставалися переважно чоловікам.

Роки спливали, «Windows для чайників» незабаром припинить бути ексклюзивною інформацією з обмеженим доступом, у спину дихатимуть молодші випускники вишів, вони приходитимуть на комбінат і сипатимуть новими термінами. Професія програміста помолодшає, її частіше обиратимуть і хлопці, тоді як за часів Вітиного студентства не такий престижний фах був більше затребуваний дівчатами. Віта на якийсь час уже запише себе до «старої гвардії тіток-програмістів» і гадатиме: «Як же я у свої 55 буду програмувати? Мої старі знання нікому не потрібні». А потім передумає: вік — не головне, коли хочеться навчатися. Їздитиме на курси підвищення кваліфікації у Київський політех — Віта одна з небагатьох жінок, хто залишився на роботі, не злякавшись безгрошів’я, та дочекався такої форми освіти.

Та поки це все станеться, Віта переживе на комбінаті найдраматичніший його період.

Тодішня техніка: ЕС-1035, перший робочий комп’ютер Віти Ткаченко. Чоловік у центрі — її наречений

ІІІ. Черги і острах. 90-ті і 2000-ні

Й у Вітиному житті був період, коли думала: «Все, йду геть». Це трапилося в 90-х, коли після краху Союзу комбінат, доти градотворче підприємство, змушений був шукати нові ринки і мав труднощі у нових умовах. Гроші виплачували частинами і з боргами — саме тоді чоловік Віти залишив підприємство. Йому запропонували роботу у зовнішньоекономічному відділі фірми, яка при комбінаті продавала залізорудні окатиші за кордон — там, зокрема, стало у пригоді його знання комп’ютера.

Окрім гірської промисловості, ще однією візитівкою міста була швейна фабрика, яка теж зазнала краху в 90-х. Обладнання нишком рознесли по оселях і підпільно шили білизну вдома. Заради такого заробітку дехто лишав працю на заводі, прикинувши, що шиттям зможе заробити втричі більше. Комусь це вдавалося, комусь ні — бізнес, як і все життя навколо, був нестабільним.

Віта теж мала нагоду змінити професію. Тодішній знайомий чиновник мерії пропонував познайомити її з одним молодим бізнесменом, який хотів відкрити заклад із комп’ютерними іграми та відеосалон. Віта загорілася, але повернулася додому, розповіла новину мамі. Роздумавши, постановила, що не може кинути квартирної черги для працівників комбінату. (На обіцяне житло чекатимуть ще 20 років — і зрештою отримають його в 2001-му, їхнє помешкання — в останньому домі, де квартири працівникам давали безплатно. Теперішній власник комбінату Костянтин Жеваго побудує великий дім, квартири в якому продаватиме робітникам під безвідсотковий кредит на 25 років. А відколи його не виберуть на останніх виборах нардепом за мажоритаркою, місцеві вже не знають, чи чекати їм бодай такого).

Черга, пригадує Віта, мала якусь магічну силу над нею і тими, хто чекав із нею поруч. Усі, хто чекав на кооперативне житло, боялися якось себе знеславити: чи то зайвою пиятикою, чи зухвалою поведінкою — чим завгодно. Озираючись на той час, Віта називає його не інакше, як «незримим кріпосним правом». Тоді, з 1988-го, вона з родиною — чоловіком і двома дітьми — мешкала в однокімнатній квартирі, в будинку, зведеному для «молодих спеціалістів». Перед тим жили в гуртожитку: кімната на 12 квадратів із сидячою ванною.

Квартирна черга була вагомим, та не єдиним приводом для Віти не покидати роботи аж до пенсії. У маленькому місті з її програмістською спеціалізацією не так багато альтернативних робочих місць: хіба школа або технікум, але з меншою зарплатою. А тут — і стабільний заробіток, і відпускні, соцпакет. Та й стиль життя відрізнявся від, наприклад, столичного. Нині покійна молодша Вітина сестра мешкала тоді у Києві, програмування покинула, щоб стати бухгалтером. Вона легко змінювала робочі місця, коли Віта на це тільки закочувала очі (мовляв, як так: залишати роботу, коли іншої ще не знайшла), і вміла визначати вартість своїх фахових знань. Віта ж каже: «У нас, у маленьких містах, панувала подоба рабовласницького ладу в умовах розвинутого соціалізму». Єдиною нагодою дістати підвищення для неї було дочекатися, коли звільниться хтось на її ділянці (як трапилося свого часу з колегою-інженером). Іноді доводилося працювати за трьох, але на всі спроби суперечити знаходився один аргумент: «Черга охочих на її місце — за парканом».

Комбінат вистояв і в найскрутніші 90-ті — якщо сусідні у Кривому Розі чи Жовтих Водах закрилися, то у тодішньому Комсомольському робота не припинялася ні на день. Значною мірою — завдяки налагодженій співпраці з Австрією, Німеччиною, Бразилією та іншими країнами за межами соціалістичного табору.

Згодом комбінат викупив його нинішній власник Костянтин Жеваго. Ще наприкінці 2000-х, згадує Віта, працівники непогано заробляли, та згодом знайшли для себе кращі альтернативи. На аналогічній роботі за кордоном заробляли у кілька разів більше — і масово мігрували здебільшого представники робітничих професій, водії.

Коли три роки тому Віта наважилася написати заяву на звільнення, стіни підприємства прикрашали рекламні плакати: «Приведи друга — отримай 500 гривень». Жінка каже: для неї той текст прозвучав як пісня без слів.

Уперше в житті Віта Ткаченко наважилася звільнитися з роботи, щоб присвятити час собі, сім’ї, власним хобі, подорожам та давнім мріям.

ІV. «Дівчинка на пенсії». Життя сьогодні: англійська, подорожі, квіти

На той час Вітині діти вже міцно стояли на ногах, та й сестра переконувала: на схилі років варто пожити разом. Чоловік Віти вже на пенсії, відтак тільки їй залишалося кинути роботу. Гуртом придбали дім у Клавдієво, де оселилися разом із сестрою. Родички не стало після хвороби, Віта згадує її з неабияким теплом: вона придбала перший комп’ютер для її старшого сина, коли ця техніка все ще здавалася чимось захмарним, вона підтримувала її дітей, коли ті поїхали вчитися до Києва.

Віта міркує: напевно, це професія наклала свій відбиток: постійно бути в русі, прагнути дізнаватися щось нове. Ще на Полтавщині, коли діти роз’їхалися по інститутах, жінка, що звикла ставити їхні справи на перше місце, що була їм найкращим другом і залюбки проводила з ними час на прогулянках та у походах, відчула порожнечу на душі. Сидіти перед телевізором вечорами — не її вибір. Так Віта опинилася на східних танцях.

Нині називає себе «дівчинкою на пенсії». У Клавдієво теж створила свою зону активності. Щойно переїхали, запросили до себе пожити на пів року американського волонтера з Корпусу миру. Грейсон святкував із ними Різдво, разом ходили колядувати з вертепом, запікали індичку і місили пиріг — відтворювали святкову американську вечерю. З його допомогою підтягнули і англійську мову, він натомість вчив російську.

Віта є членом громадської ради своїх односельчан — такий собі громадський контроль за діяльністю місцевої влади. Доглядає 23 сотки городу біля свого обійстя, висаджує на них городину, квіти і малину, тримає трьох котів, собаку, ще й десять курок у господарстві. Активно подорожує світом, ходить на концерти — її сторінка у фейсбуці теж живе насиченим життям. Має змогу часто бачити дітей та онука. П’ятирічний Адам у своєму віці вже вчить англійську і математику — може, стане програмістом, як його тато та бабуся з дідусем.

LinkedIn

37 комментариев

Подписаться на комментарииОтписаться от комментариев Комментарии могут оставлять только пользователи с подтвержденными аккаунтами.

Несколько лет назад как раз был без опыта и искал первое место работы в IT. Позвонили с ГЗК, пригласили на собеседование. Мне хватило буквально несколько минут, чтобы понять что от туда надо бежать. IT отдел там был 50+ по возрасту и судя по ходу собеса, то с классическими совковыми-заводскими обрядами. Хорошо, что не встрял туда.

что интересно — сейчас на этих заводах стоят все такие же эвм, но только выполняют функции тумбочек. и люди такие же как на фото. вот один в один. только уже седые и постаревшие. прямо смотрю на фото и ощущаю запах этих заводских АСУ ТП помещений

«півжиття» пишется вместе)

Єдине, з чим було легше, — це зі статусом молодого спеціаліста: за законом, його не могли звільнити, натомість мали навчати і допомагати освоїтися на новому місці.

не припоминаю чтобы программиста который понятно с руками и головой но боюсь других и не было т.е. соотв. любого программиста пришло бы б кому-либо в голову вообще в принципе уволить на тему даже классика соотв. имеется ))

Бородатый заявил: «Лично я вижу в этом перст судьбы — шли по
лесу и встретили программиста. Мне кажется, вы обречены».
— «Вам действительно так нужен программист?» — спросил я.
«Нам позарез нужен программист».
(к)
не припоминаю чтобы программиста который понятно с руками и головой но боюсь других и не было т.е. соотв. любого программиста пришло бы б кому-либо в голову вообще в принципе уволить на тему даже классика соотв. имеется ))

Ха-ха :-)
Я майже два роки працював студентом і техдиректор мене поважав, і все було добре.
Все змінилося, коли старший напарник пішов і я сказав, що збираюся якийсь час потягнути все «господарство» (пультова охоронна система, лінія перевірки випущених охоронних пристроїв і загалом компи фірми) на собі, але глобально збираюся тягнути лише охоронну систему... Хтось мені сказав у процесі, що вони не сильно спішитимуть брати нових людей, все на тебе, мовляв, повісять... Слово за слово, я це прямо якось техдиректору видав, він видав «я тебе знав з хорошого боку як спеціаліста, а тепер я тебе знаю з гіршого боку, як людину!», ну і з того моменту... За півтора місяці взяли двох чуваків, одного на виробництво і компи, другого зі мною на пульт, щоб мене замінити... Замінити мене не вийшло, але якщо згадане відбувалося в листопаді, а в червні я закінчував універ, то там техдиректор нагадав про себе... В нас тоді (2007 рік) ще була система, коли добре було б мати направлення на роботу, ну і я думав, що позаяк я працюю, то взяти зі своєї контори папір буде нескладно. Ага, вже!
Техдиректор прямо заявив, що в статусі молодого спеціаліста він не зможе мене звільнити і це йому не подобалося. Погодився, коли хтось йому пояснив, що та норма не працює вже...
Отже, перший чувак не впорався, взяли ще одного. Той другий став моїм старшим другом (34 роки різниці у віці не жарти) і дав зрештою мені зав’язки в IT, з яких я там і почав...
А, і до речі... В 2015, коли туди вже повернувся мій напарник, мене вперше за багато років веліли не пускати на фірму, особисто техдиректор же і не пустив, посилаючись на режим, а насправді боячись, що я людей агітуватиму тікати в нормальні умови. Більше я туди і не пробував потикатися :-)

Але висновок такий — всяке буває, якщо в начальстві мудак, а ви молодий і конфліктний, навіть якщо незамінний.

В нас тоді (2007 рік)
А, і до речі... В 2015

я ужо 100500 разів зарікався писати на тому доу де чуваки реально не дуплять різніцю 2000-х 2010-х і 60-х 70-х минулого столліття ))

Але висновок такий — всяке буває, якщо в начальстві мудак, а ви молодий і конфліктний, навіть якщо незамінний.

якщо конфліктний пару разів в торєц і далі всьо норм працює я провіряв )) можна с нагі

можна с нагі

Это жеж непедагогично!

зато дьошево, надьожно і практічно

Якось за 15 років кар’єри таких самогубців не зустрічав :-)

ошибка выжившего жы ж ))

кожаєв перелогінься ))

всі ми іноді трошки кожаєв...

Тут трохи наплутано. Не «Московський комсомолець» а «Московськи новини» (Moscow News). На той час в СССР було лише 2 газети англійською мовою: Moscow News та ще якась газета английских коммуністів. Moscow News було легше перекладати.

Вторая газета была The Morning Star.
И про Moscow News — верное замечание. Вряд ли было целесообразно впаривать англязычному миру газету со словом Komsomolets в названии

Головним у вивченні вважалося скласти письмовий переклад — свою одну тисячу слів.

у меня англичанка была строгая и спрашивала всё о да эти «тысячи» это было убийственное скучное такое но... оказалось что таки да реальная практика именно как практика

Загалом же, каже Віта, вивчення англійської зосереджувалося на перекладі та правописі — відтак і досі їй важче сприймати цю іноземну на слух, досі в усному мовленні може проскочити «де-ле-те» (delete). Зате впевнена, що не помилиться в написанні терміну.

как ни странно скорее наоборот потому как те «тысячи» ещё помнится надо было учить наизусть в качестве пересказа и снова таки спасибо англичанке спрашивала строго и «допытывалась» и реальная была практика пусть может ð / θ я и не так круто выговариваю зато vehicle запомнил и опять же ж как любая практика таки реально пригодилось ))

без ґуґлу, заради одного слова слід розгортати словник

было такое словарь на 20 тысяч где-то до сих пор лежит очень полезная вещь была интересно сейчас его полистать когда уже собственный vocabulary где-то в таких пределах всё руки не доходят скорей бы б на пенсию ))

хорошо или плохо так просто и не скажешь скажу что таки _не_ плохо и в современных интернетах что хорошо что вместе со словом сразу и произношение на слух транскрипцией практически не пользуюсь с другой стороны тогда была транскрипция не сказать чтобы сильно хуже хотя наверное просто труднее

зато слова приходилось выписывать снова же ж плюс постоянная практика

Власне, коли спеціалістка здобуде диплом і повернеться додому працювати на комбінат, з’ясується, що багато чого слід вчити заново, а то й із нуля — саме через брак розуміння того, як працюють процеси на практиці.

довольно занимательно но у меня были отдельные курсы и технологии производства (кажется даже не один) и не любимый всеми бжд и даже какие-то зачатки микроэкономики (тоже помнится нелюбимый) и они вместе как ни странно давали гораздо более реальное представление как об реальной практике на производстве включая вайти так и об реальном что надо (быб) делать чтобы было сделано в отличие от новомодных пмбук и скрумбук ))

Привіт мамо 🥰

Згадую як круто було приїздити після уроків на ГЗК автобусом (тоді ще були лунаходи ЛиАЗы и ЛАЗы) і гратися якщо не помиляюсь на 486 на 2-ому поверсі.
На першому стояли вже вінтажні на той момент бесм чи як їх там — шкафи =)

На той момент компютерів ні в кого в школі вдома не було (точнійше могли бути аля Спектруми — як і в нас десь валявся зібраний татом екземпляр, який було напряжно запускати — адже треба було використовувати касетний магнітофон — знакодити потрібний Писк (чи тишу) вже не памятаю щоб завантажити гру).

І на скільки круто було працювати (ладно ладно — грати =) ) на роботі в мами вже з MsDOS / дискети ітд

З плюсів мами програміста — купа книг про компютери (бейсики, строение ОС И так далее)

З сестрою нашою улуюбленою книгою в дитинстві була Мир компьютеров в вопросах и ответах
nkozlov.ru/...​v-voprosah-i-otvetah.html

Звісно дуже прикладна але дуже крута! ХЗ як вона зявилась вдома.

Я влітку на кранове господарство приходив. В мене іграшками були різні радіодеталі -) Тому шо не сексизм )) Хрещений був завкранами.
Комсомольськ тоді здавався найкращім містом в Україні.

Книжки були дорогі — «Windows для чайників», що тоді сприймався як джерело таємної інформації, коштував більше, як середня зарплата: 80 рублів.

Windows 3.1 — 1992.
Независимость Украины 1991.

Свій примірник Віта отримала в подарунок від сестри — вона мешкала в Києві і, покинувши програмування, яке теж вивчала в інституті, працювала бухгалтеркою.

С моей реальностью ну абсолютно не сходится. Я как раз в то время активно начинал, сестра моя (судя по всему ровесница героини статьи) пахала во всю в ИТ сфере на заводах в Запорожье имела доступ ко всему модерновому железу того времени. Именно она мне подарила страуструпа с++, второе издание, книга вышла в 1991, в 1992 был первый перевод. Да, книга была дорогая, самая дорогая на рынке, но вполне доступна, если покупать её раз в три месяца, не чаще. Но совсем не как средняя зарплата и уж тем более в рублях.

Кстати, ещё больше не сходится. Погуглил год издания первой книги Windows 3.1 for dummies — 1994. Значит перевод начал продаваться где-то в 1995. Хотя с очень большой вероятностью героиня статьи говорит о 95 винде, а это значит, что всё было ещё двумя годами позже.

Года, что поделать — где то уже призабылось что-то.
Делайте на это поправку 🤗

Виндоус для чайников — больше как в скобочках, скажем некая ИТ литература.
Доступ к информации вы думаю не будете отрицать — раньше был сильно урезан.
Я в 9 класе где-то интернет увидел (~1998-2000) на Гоке у мамы на работе интернет появился тоже где то в те года.
Точно не помню =)

Доступ к информации вы думаю не будете отрицать — раньше был сильно урезан.

Как раз на подобных заводах «голубинной почтой» разносились массово файлики для печати на матричных принтерах с переводами книг. Если говорить про более ранние события. Почти вся моя литература того времени по спектруму, по z80 процессору выходила из этих самиздательств. Надобности в настоящих печатных книгах в бумажном виде не было. Единственное, что огорчало — множество опечаток и распечатки не были бесплатными для людей извне, но в тоже время были вполне подъёмными по цене.

А благодаря героям того времени, которые привозили из-за границы и бесплатно сдавали литературу, например, херсонская областная библиотека имела целую огромную стопку польских журналов на польском про компьютеры. Именно из-за них я ещё в школе выучил полський на уровне беглого чтения текстов. Да и вообще в библиотеках было очень много чего вкусного, но об этом мало кто знал, потому что далеко не все ходили в библиотеки.

Если положить руку на сердце, то информационного голода я не испытывал в то время.

А вот доступ к телу (компьютерам) был действительно сильно ограничен, но и это тоже было решаемо.

Единственное, что огорчало — множество опечаток и распечатки не были бесплатными для людей извне, но в тоже время были вполне подъёмными по цене.

в моей практике пацан интересующийся и понимающий получал неограниченный доступ ко всей доступной литературе и практически неограниченный доступ к доступному машинному времени и всяческую возможную техническую и организационную помощь к.м.к. просто потому что больше никому это не было интересно а людям знающим было интересно что кому-то это интересно и что кто-то это реально понимает

ЗЫ: ну конечно я не знал что плоский шлейф дисковода в соотв. разъём надо будет просто вставить и защелкнуть и таким образом ничего паять не надо но потом по инструкции разобрались ))

Если положить руку на сердце, то информационного голода я не испытывал в то время.

+1

Доступ к информации был через Фидо, которое в том числе, как раз на таких заводах и конторах, процветало. До сих пор помню рассылки (файлэхи назывались) с доками вроде Ralf Brown Interrupt List и прочим. Незаменимая была вещь.

Это было позже. Первый узел в СССР появился в 1990.

Доступ к информации вы думаю не будете отрицать — раньше был сильно урезан.

имхо я тоже буду отрицать )) информация была в соотв. местах она даже вполне соотв. соотв. уровню технологического развития т.е. скажем я на 8080 точнее советском аналоге кодил ассемблер уже по книжному справочнику по ассемблеру 8080 только соотв. советского аналога и электронная разводка на процессор с характеристиками с осцилограммами всё тоже было и на другие серии тоже на 8086 опять же ж на советский аналог в частности самого 8086 правда не было )) но литература точно была

на момент «проникновения интернета» (на институтском локальном сервере netware был настроен шлюз и где-то там дальше по сети надо думать был модем) была доступна инфа по протоколам по http по html даже картинки правда были 320×240 впрочем может это было уже видео )) неприличного содержания ага ага но опять же ж стек протоколов ipx/spx был полностью доступный точнее инфа насколько она была доступная для понимания дело уже относительное

Windows 1.0 — 1985 рік :-)
Зрештою, може мова про якого-небудь Фігурнова з «IBM PC для польсзователя».

Windows 1.0 — 1985 рік :-)

Серия про чайников пошла с 3.1 :D

Windows 1.0 — 1985 рік :-)

к.м.к. в наших широтах в живом виде не был замечен никогда

Фігурнов

гыгы а помните компьютерные вирусы перемещались на дискетах? ))

+1 из забранных лично мной из списываемого в макулатуру где-то есть оригинальное руководство по вин 3.1 и кажется по досу то ли 5 то ли 6

ЗЫ: серия «для чайников» появилась к.м.к. уже сильно позже уже в конце 90-х у меня точно были «компьютерные сети для чайников» как ни странно конкретна так книжка была весьма годной повсеместный ethernet ещё не наступил )) хотя витая пара придёт уже как раз где-то в то время и сперва реально в диковинку и как невиданный прогресс

ЗЫ: за книги как ни странно у многих заводов были свои «частные» издательства что-то вроде того да собственно институт точно печатал свои методички т.е. техническая база была и я например совершенно случайно в каком-то «заводском книжном магазине» просто зайдя проходя мимо отхватил крутейшую книгу по автокад 10 напечатанную видимо в самом автокаде тоже реально помогла там ещё была часть по lisp без этого трудно сказать как пошло бы б но что литература была факт может конечно её всё равно приходилось «доставать» но это уже особенности ))

все бы отдала за такую бабушку.

Та и как мама — она ничего =)

«Півжиття» разом напишіть

Спасибо за статью!

Подписаться на комментарии