«Найсильнішу контузію я отримав від вибуху авіаційної бомби на пів тонни». Айтівець — про рік перебування на «нулі» та повернення до цивільного життя
Олександр Мельник — тестувальник і ветеран російсько-української війни. В ІТ-індустрії працював сім років, коли ж почалося повномасштабне вторгнення, долучився до ЗСУ і прослужив розвідником понад рік на «нулі». У серпні
Я з села Вінницької області, що на кордоні з Молдовою. Колись мій тато був сисадміном у Пенсійному фонді, і малим я до нього «підтесався» на роботу, дивився, як він працює. Якось тато сказав: «Я йду на обід, у куті валяється „корито“, розберися з ним, а будуть питання — питай», тож із класу шостого я почав крутити й налаштовувати комп’ютери, перевстановлювати Windows. Так заробляв кишенькові гроші й планував свою пенсію [усміхається].
А 2009 року поїхав в Одесу вступати до університету. Цілий рік вчився на автоматизації комп’ютерних систем і управлінні підприємством в Одеській харчовій академії, склав успішно першу сесію. А потім виявилося, що по завершенню треба буде крутити гайки на консервному заводі. Це не збігалося з тим, як я уявляв своє майбутнє. Тож покинув навчання.
Однак все ж вирішив отримати диплом про вищу освіту й заочно вступив до педагогічного університету на історичний факультет.
«Було враження, що мене за щось бог карає». Про шлях в ІТ
На той час у мене було багато друзів в ІТ. Вони заохочували мене спробувати себе в індустрії, і я обрав для цього, як мені тоді здавалося, найпростіший шлях — почати з тестування.
Ніколи я так не помилявся. Це був 2012 рік, і я намагався підготуватися самостійно. Тоді не було так багато матеріалів, як тепер, як і умовного золотого стандарту співбесід, де людині ставлять питання з теми, а не про те, яким засобом видалити жир на кухні.
Одна з моїх помилок — на початку шляху я занурився в книжку Савіна «Тестирование Дот Ком», а це цілковите болото.
Два роки я витратив на те, щоб потрапити в індустрію. Виконав тонну тестових завдань. Десь мені англійської не вистачило, десь знань, десь просто не щастило. Як у старому відосику про футболіста «Карпат», який казав, що їхній клуб за щось бог покарав, — у мене теж було враження, що мене за щось бог карає.
Тож перших пів року я вчився самостійно, потім кілька місяців ходив по співбесідах, занотовуючи запитання і латаючи ці прогалини, а потім пішов на курси, де вдалося краще систематизувати знання.
У 2015 році, приблизно за пів року від моменту завершення курсів, мені вдалося влаштуватися у компанію Tap на позицію Junior Manual QA. З того часу я змінив шість компаній, аж поки влітку 2021 року не прийшов у Lohika на фінтех-проєкт працювати Middle Manual QA.
Якраз за два місяці до війни я став робити перші кроки в Automation.
У Туреччині,
«Ми з товаришами взяли одну рушницю на чотирьох і побігли на морський вокзал — чекали висадку десанту». Про приєднання до ЗСУ
Взимку
Ми з хлопцями домовилися про місце, де зберемося, якщо щось почнеться і зникне зв’язок. Тож 24 лютого я зібрав речі й вирушив на точку.
Спершу ми пішли у військкомат, але там нас завернули, усюди настав глобальний параліч. Тоді звернулися до нашого інструктора з тактики, він колишній морпіх, військовий, порадив підтягуватися до прикордонників, бо очікували висадку десанту в Одеському порту.
Перед тим ми заїхали в «Мілітарист», я купив собі військову форму, фліску, баул, шапку, рукавиці. Це все спакував, додав аптечку (до цього я проходив чимало курсів з тактичної і цивільної медицини), зачепив подарований кумом броник і кинув у кишеню 24 патрони.
Ми з товаришами взяли рюкзаки, одну рушницю на чотирьох і побігли на морський вокзал — так чекали висадку ворожого десанту [усміхається]. Там провели два дні й збагнули, що «двіж» відбувається деінде. Намагалися записатися у ТрО, простояли у черзі чотири години (а деякі люди третю добу чекали), коли з будівлі вийшла жіночка і запитала: «У кого є бойовий досвід?». Ми з друзями переглянулися і такі: «У нас!». Бойового досвіду у нас не було, зате нас провели поза чергою і мобілізували в ЗСУ, видали все, крім броника, каски та аптечки.
Спочатку нас записали у
Спершу я був стрільцем, а потім мене відправили на курси спецпідготовки, з яких я вийшов розвідником. Наш підрозділ весь час був на півдні. Стояли під окупованою Снігурівкою Миколаївської області. Навпроти нас — російські десантники, які не давали ні хвилини розслабитись. На той час ми мали проблеми з озброєнням, особливо з важким.
Ми тримали ту посадку, як казав наш командир, відтягували міць ворога на себе. Нас постійно «накривали», обстрілювали з різної техніки. Дуже запам’яталося копання окопів 24/7, бо хотілося бути якомога глибше під землею, та облаштовування бліндажів. Біля бліндажа, до речі, я отримав своє перше поранення.
«Думаєш не про те, що тебе зачепило, а що пацанам ще більше „головняка“ зробиш». Про перше поранення
Я часто їздив з ротним у штаб за кілька кілометрів від нашої посадки по продукти, озброєння тощо. Зв’язку зі штабом не було, ба більше — зв’язку не було навіть з сусідніми позиціями.
На літо 2022 року ситуація з цим була дика: ми мали по одній рації на взвод, а між нами було чотири кілометри. Виходить, ми стояли на «передку», а за нами хлопці — резерв, який мав у разі чого підтягнутись. Зв’язку з ними не було, а на чотири кілометри свиснути не вийде. А ще ж кацапи глушили зв’язок.
Отож ми з ротним вкотре виїжджали у штаб, нам якраз колеги з Lohika передали рації. І коли повертались, то за кілька кілометрів помітили, що нашу посадку «накривають». Побачили ядерні гриби з пилюки. Ми вирішили, що треба перечекати, бо на машині в це пекло не дуже заїдеш, але я мав погану чуйку. Кажу командиру: «Під’їдьмо ближче, бо не дотягує рація, спитаємо, чи все окей». По рації нам сказали, що є «трьохсоті» (поранені військові — ред.) — двоє важких і кілька легких. Ми з ротним переглянулися, і він такий: «Погнали».
Ми залітали туди, як у голлівудському фільмі, всюди фігачить, гасають «мавіки», по нас працювали мінометом. Здається, у росіян був безлім боєзапасів, бо міна прилітала раз в 10 секунд. Першого пораненого знайшли під кущем, він не добіг до бліндажа. Найнеприємніше було, що йому пробило артерію під рукою. Я підбіг, а в людини турнікет на лікті. Я став на адреналіні на нього кричати: «Який придурок тобі цей турнікет наклав?» Він такий: «Я сам». Аптечку з турнікетом побратима зрізало уламками, тож я витягнув свій і наклав нормально.
Одразу після цього побіг до бліндажа. Ми з хлопцями за кілька днів до цього вирили його, назвали «бункером». Бліндаж був двометровий, захищений за всіма канонами. У нього затягли ще одного важкопораненого, Вову. Ми хвилювалися, скільки він протягне. Довкола всі перелякані, скаче адреналін. Наш водій Володимир Петрович був в іншому бліндажі. Ми з ним сконтактували, щоб рушати на стабпункт.
Кажу в рацію: «Володя, треба готуватись, будемо вивозити пацанів». А обстріл продовжувався. У той момент я був у ямі по пояс біля бліндажу. Руки в крові, пилюці, навушники я не надягнув. Думаю, мене помітили з дрона. Почало прилітати дуже близько, за п’ять метрів від мене впала міна. Хлопці кликали стрибнути в бліндаж, та я заметушився, як виводити поранених, і коли вже наступна міна бахнула поруч, я на кілька секунд знепритомнів. Коли отямився, то лежав на вході в бліндаж, куди звалився після вибуху.
Помітив, що весь у крові, а в голові: «Йолки-палки». Ти думаєш не про те, що тебе зачепило, а що хлопцям ще більше «головняка» зробиш. Але це була не моя кров, адреналін трохи спав, пацани мене почали чіпати, чи все ок, а я такий: «Не рухайте мене, брудні збоченці» [сміється].
Кілька разів ми з водієм Петровичем намагалися виїхати. Вантажили в машину поранених між прильотами, які мали певну періодичність. Нас вийшло шестеро: Петрович, я і четверо поранених.
Коли приїхав у Миколаїв, скинув броню, каску, відчув, що погано почуваюся. Мене залишили в лікарні на тиждень з важкою контузією. Я мав пролежати там довше, але відмовився. Ще в той час мене підвищили по посаді.
У вересні
«У нас не було польової кухні, бо все, що більше за блок води, згорало одразу». Про типовий день на «нулі»
У Миколаївській області було весело насправді. Важко, але щоразу згадую той час з усмішкою. Було відчуття, що ти приносиш користь війську.
Мій типовий день — це робота за фахом уночі, денні спостереження і копання окопів. Сон тоді, коли вдається.
Я прокидався умовно о
Далі стандартні процедури: почистити зуби, поїсти. А потім береш лопату і копаєш невпинно. Обідаєш, знову копаєш, а коли не копаєш — обідаєш, п’єш воду.
У нас не було польової кухні, бо все, що більше за блок води, згорало одразу. Нас обстрілювали щодня по кілька разів, і обстріл тривав від 40 хвилин до восьми годин. Ми знали певні «маркери», які свідчили про це. Коли влітав кацапський «мавік», який не було чим збити, розуміли, що нас почнуть обстрілювати за кілька хвилин. Тоді береш пляшку води, щось перекусити і йдеш у бліндаж зручно влаштовуватись.
Щодо харчів, то ми мали сублімовану їжу. Потім нам передали невеликі газові балони на 10 літрів, кілька каструль, у яких варили борщ. Уточню: той, хто провинився, варив [усміхається].
«Бюрократія породжує маніпуляції, бо люди відчувають владу над тобою». Про труднощі у війську
Найскладніше мені було сприйняти концепцію армії, армійську структуру. Знаєте, як у Ліни Костенко: «Я нічого не боюся, я боюсь тільки причетності до ідіотів».
Іноді дратувала ця армійська бюрократія, іноді я не розумів задачі. У війську перемішалися вмотивовані люди та ті, кого силою мобілізували. Серед останніх важко працювати, вони демотивують тим, що не хочуть нічого робити, але на рівних правах з тобою. А ще були проблеми з «аватарами» (так називають п’яниць у війську — ред.).
Паперова тяганина в армії — це страшне. Коли під час обстрілу згорає майно, доводиться написати 10 рапортів, щоб його списали. Ці рапорти завертають, бо ти відступив від лівого краю 2,4 сантиметра, а не три. Оця бюрократія породжує маніпуляції, бо люди відчувають владу над тобою: то я прийму рапорт, то не прийму. Дуже чекаю цифровізації та дивуюся, чому умовна «Дія» не працює для військових.
Наприклад, було б класно подавати заявку на відпустку через мобільний застосунок. А не писати рапорт і завіряти його в одного командира, другого, десятого, щоб потім цей рапорт хтось загубив.
На фото ліворуч куля, яка зупинилася в бронеплиті
«Мені подобалося „двіжувати“, бачити, як класно ми з побратимами відпрацювали». Про те, що підтримувало
Я любив працювати на виїздах. Ми завжди перебували в зоні бойових дій, але на вилазки, завдання виїжджали раз на тиждень на три дні. Бувало, звісно, по-різному: іноді й день виконували роботу та поверталися, а часом цілий тиждень.
Коли безпосередньо працюєш, відчуваєш, що приносиш очевидну бойову користь. Тоді мені легше було сприймати обставини. Мені подобалося «двіжувати», бачити, як класно ми з побратимами відпрацювали. Ось це відчуття користі та надійні люди поруч — найкраще моє надбання в армії.
Я зустрів багато класних людей з різних сфер, які в житті досягли успіху. З частиною з них ми по сьогодні спілкуємося.
Відчувалася підтримка між своїми. Якось у побратима були проблеми в сім’ї, а зарплата не надходила. Ми за пів години закрили всі його питання — хтось із заощаджень, у когось була ще цивільна робота і зарплата.
У нас постійно траплялися історії з тваринами. З «нуля» витягували собак, лікували їх, годували. Якось їхали в гарячу точку й побачили собаку, який, не знаю як, запхав голову в коробку і так бігав з тією коробкою на голові. Зрозуміло, що цей пес так довго не пробігає. Ми зупинили машину, над нами літали дрони, а я 30 хвилин бігав за собакою, щоб його зловити й зняти коробку. Двічі впав, потім кілька днів шкутильгав, матюкався на нього, але, правда, все одно не наздогнав.
«Найсильнішу контузію я отримав від вибуху авіаційної бомби». Про звільнення з війська і повернення до цивільного життя
За час, відколи я перебував у зоні бойових дій, у мене було кілька контузій. Та найсильнішу я отримав від вибуху авіаційної бомби на пів тонни.
Про авіаційні крилаті бомби, як правило, нас попереджають. Однак того дня щось пішло не так, і ми не знали, що їх запускатимуть. Пам’ятаю, сиджу й раптом чую, як щось летить. Тоді подумав: «А що тут літак робить» — і як лупонуло. Хлопці, які зі мною сиділи, раніше зрозуміли, що сталося, і побігли в підвал. Я ж поки зірвався з місця...
Я потрапив у лікарню, де пролежав кілька тижнів. Наразі я офіційно завершив свою службу й поки що відновлюю здоров’я за кордоном. Звільнився з війська у серпні 2023 року.
Призвичаюватися до цивільного життя паскудно. Постійно думаю, що хочу повернутися. Війни бракує, але я не можу зараз бути залучений з об’єктивних причин.
Думаю, це не так про адреналін, як про те, щоб приносити максимальну користь. Я міг бути в штабі. Коли бачили, що я айтівець, першим ділом мені казали: «Опа, братанчик, давай до нас у штаб». Я казав: «Ні-ні, який штаб, я не хочу померти від інсульту в підвалі».
«Мені здається, що люди бояться наймати колишніх військових». Про пошук роботи
У перший день повномасштабного вторгнення я написав колегам з Lohika, що йду у відпустку за свій рахунок. І залишався з ними на контакті. Компанія мене дуже підтримала, майже рік виплачувала зарплату в повному обсязі, колеги закривали багато потреб мого підрозділу. Організовували збори на рації, генератори.
Після повернення я був на бенчі, а зараз шукаю роботу. Очевидно, що нині індустрія переживає не найкращі часи, тому я все розумію і жодних претензій до роботодавця не маю.
Мені було цікаво поекспериментувати, і я опублікував допис у LinkedIn про пошук роботи після повернення з війни. У мене було нуль коментарів, думаю, люди бояться наймати колишніх військових. Це суто моє враження. Чимало компаній заявляє, що вони дружні до ветеранів, але поки що я цього не помічав, а масштаби тих, хто повертається з фронту, колись зростуть.
Я розумію, що для того, аби отримати роботу, зараз треба докласти зусиль, надсилати всюди резюме. На півтора року я випав з індустрії, опановував нову професію, тому зараз трохи складнувато. Зараз активно надолужую знання, щоб здати сертифікацію, трошки освіжити пам’ять.
Я хотів витримати паузу й потім взятися за пошук роботи. Зразу скажу, що не потребую особливого ставлення з боку роботодавця. Я абсолютно нормальна, адекватна людина. Не буду рвати на собі сорочку зі словами, що «поки ви на гражданкє розважались, а сидів у танку». Річ в іншому.
Компанії — це ж не щось абстрактне, це люди, які не розуміють, як спілкуватися з тими, хто був на війні. Не хочеться, щоб до тебе ставилися як до людини, яка може витягнути гранату й підірвати офіс.
Ще до повномасштабки у мене був випадок, коли влаштовувався ветеран, а я мав бути його лідом. Мене попросили, щоб перед тим, як він вийде на роботу, наголосити не приносити зброю і вибухівку в офіс. Це було сказано серйозно в часи АТО. Я кивнув, поспілкувався з людиною, фахівець був з почуттям гумору, тож на завершення я попросив його не приносити ядерку в офіс. Він такий: «Ну ладно, не сильно й хотілось».
У цивільному житті, попри те, що я закінчив службу в армії, все одно відчуваю відповідальність за те, що є представником війська, негласної військової спільноти, і маю поводитися нормально.
Було б класно, якби компанії більше комунікували про опції для ветеранів, наприклад про навчання та інтернатуру. І давали на співбесіді розгорнутий фідбек, що варто підтягнути, щоб повернутися на певну позицію.
Ще така думка: у багатьох колишніх і чинних військових завищені очікування до суспільства. Вони думають: якщо були у самій жопі, у Бахмуті, на Запорізькому, Херсонському напрямках, суспільство все дасть на тарілочці, скаже: «Братан, ти класний тіп. Ти витратив час, здоров’я, і ми готові дати тобі ось це». Це дуже велика помилка. Коли я повернувся, то кілька разів чув слова: «А чого ти туди пішов, ти ж нормально заробляв, ти міг виїхати». Для багатьох людей це не їхня війна. Я не знаю, чи можна таким щось довести і як з такими говорити, я просто від них відмежовуюсь.
До слова, єдина моя вимога до роботодавця — не співпрацювати з кацапами.
Невдовзі після інтерв’ю знайомий Олександра порекомендував його своїй компанії. Саша отримав офер і уже працює на новій позиції.
Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU
36 коментарів
Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.