Реактивні поштарі. Двоє айтівців уже девʼять років допомагають артилерії і до сьогодні залучили майже $1,5 мільйона — ось їхня історія

Павло Нарожний і Дмитро Чуканов — айтівці, співзасновники благодійної організації «Реактивна пошта». Вони з 2014 року закривають потреби артилеристів. За рік повномасштабної війни вони зібрали понад мільйон доларів для армії. Нині активно працюють з підрозділами, які отримали зброю НАТО: HIMARS, M777, PzH 2000, M270, M119. Павло та Дмитро розповіли про своє волонтерство, особливості допомоги артилерії та цікаві історії про співпрацю з військовими.

На фото ліворуч Дмитро Чуканов, праворуч — Павло Нарожний

🟡 Про IT-бекграунд: «Роботодавці розуміють, що моя експертиза в артилерії наразі важливіша»

— Розкажіть про свій ІТ-досвід.

Павло: Я почав працювати в ІТ 1995 року. Спочатку в інтернет- провайдерах. Сам я з Сум, переїхав до Києва 2003-го і тоді влаштувався до Miratech — на той час це був один з перших аутсорсерів. Після того працював у різних компаніях, нині є старшим бізнес-аналітиком у Luxoft.

Я не професійний волонтер, тому 70% робочого часу я на роботі, решту присвячую «Реактивній пошті», а 30% завдань доробляю вночі. Менеджмент про це знає та підтримує. До того ж я бізнес-аналітик, а не кодер чи тестувальник. У мене є обов’язкові мітинги, а інший час я можу вільно розподіляти. Для компанії головне, щоб delivery був вчасно, а коли я це роблю — нікого не цікавить.

Дмитро: Я працюю в ІТ з 2010 року. Починав в аутсорсі, який тоді якраз з’являвся. Але був не розробником, а ІТ-менеджером. Потім інвестиційна компанія, на яку ми працювали, переманила мене до себе. Ще за два роки, у 2014-му, перейшов в медичну компанію «Добробут» на посаду ІТ-директора. Займався медичною інформаційною системою (MIS), а після її впровадження — запитами на новий функціонал. І потім змістив свій фокус на розробку. У нас сформувалася команда, я вже більше був як CDTO, відповідав за нові технології.

У 2019 році я звільнився з «Добробуту» і перейшов до компанії Roosh, яка створює продуктові стартапи. Там опікувався медичним напрямом як CPO (Chief People Officer), оскільки мав релевантний досвід і в ІТ, і в медицині. До повномасштабної війни ми придумали стартап, пов’язаний з репродуктологією. Я знайшов професорку з Гарварда, яка спеціалізується на цій темі. Вона мала бути співзасновницею і медичною експерткою. Ми вже були на етапі формування команди та проводили перший раунд залучення інвестицій, але не встигли все формалізувати на папері — почалося повномасштабне вторгнення.

Нині я на бенчі. Компанія підтримує мою волонтерську діяльність, кілька наших зборів публікували у своїх соцмережах. Думаю, роботодавці розуміють, що моя експертиза в артилерії наразі важливіша, тож 8–9 місяців я займаюся лише цим. Напевно, активно працювати за професією почну вже після перемоги.

— Як досвід в ІТ-секторі допомагає вам у волонтерстві?

Павло: Щоб допомагати артилерії, нам треба постійно розбиратись, як працюють їхні бізнес-процеси, досконало знати, як військові стріляють, возять техніку, на чому тощо. Я маю поставити такі питання офіцеру, щоб зрозуміти його проблеми й розв’язати їх найбільш ефективним шляхом.

🟡 Початок волонтерства: «Пам’ятаю, як побачив розкурочений „Ураган“: підходиш до нього і відчуваєш характерний запах іржі»

— «Реактивній пошті» вже майже десять років, правильно? Бачила першу згадку про вашу волонтерську діяльність, датовану 2013 роком.

Павло: Точніше сказати — дев’ять. А у 2013 році я почав волонтерити на Майдані. Вдень був на роботі, а о п’ятій вечора йшов на Майдан і займався постачанням: починаючи від мішків гречки та закінчуючи респіраторами, засобами допомоги. Найбільше зосередився на забезпеченні медпунктів.

Під кінець Майдану у лютому 2014-го був перший досвід допомоги армії — ми відправили партію шоломів полковнику ВМС. Вони очікували кевларові, а ми надіслали сталеві — які були. Скажімо прямо, це був невдалий досвід.

У моїх рідних Сумах розташовувалося Вище артилерійське командне училище (СВАКУ), яке трансформовали на Інститут артилерії. Потім у часи Януковича його розформували. Частина цього інституту пішла в Сумський державний університет як військова кафедра, а з іншої — створили навчальний артилерійський центр Збройних сил, на базі якого був заснований 27-й Сумський реактивний артилерійський полк. Для людей, далеких від цієї теми, скажу, що це артилерія найвищого рівня в армії. Там на озброєнні РСЗВ «Ураган».

У березні 2014-го полк спішно виїхав до Миргорода у Полтавську область, це була моя перша волонтерська поїздка. Пам’ятаю, як там побачив розкурочений «Ураган», біля якого лежали всі ці «кишки». Підходиш до нього — і відчуваєш характерний запах іржі, як смердять старі «жигулі». Отак усе почалося — з ремонту «Ураганів».

Інструменти не становили проблеми, їх можна купити у будь-якому магазині. Було складніше із запчастинами, особливо зі специфічними. Яскравий приклад: в «Урагані» стоять два двигуни: один крутить ліві колеса, а інший — праві, а спеціальний електронний блок їх синхронізує. Якщо він ламається, двигуни починають крутитись несинхронно — і «Ураган» їде тільки на колесах одного борту, другий борт тягнеться по землі. Ми організовували ремонт цих електронних блоків, який виконував спеціаліст із заводу електронних мікроскопів Сум. А вже з 2015 року армія налагодила поставки.

БМ-27 «Ураган». Джерело

Взагалі всі чули про «Град» — це найменша за розміром, калібром артилерія, стріляє на 20 кілометрів. «Ураган» — більший, стріляє на 35–37 кілометрів, залежно від умов. Калібр — 220 мм, вага ракети — 320 кг, у якій боєголовка важить 170 кг. Зрозуміло, що вона вражає більше ворогів. Ще більший калібр у «Смерчу».

Але найбільше ракет тоді було саме для «Ураганів», тому вони працювали на всіх гарячих точках: Донецький аеропорт, Іловайськ, Дебальцеве. Під Савур-Могилою було лише два «Урагани», але вони випалювали все — таку там «карусель» влаштували росіянам, ті не очікували, що у нас буде працювати важка артилерія. З їхнього боку вона теж була, але набагато менше.

— Дмитре, ви приєдналися до Павла з самого початку?

Дмитро: Я працював в інвестиційній компанії ІТ-директором, а Павло на цій же посаді був за два покоління до мене, тому ми швидко потоваришували в колі спільних знайомих. Ми з Павлом разом постачали гуманітарну допомогу для Майдану, а коли росія захопила український Крим і розпочалась АТО, я не знав, як можу бути корисний, тому приєднався до Павла, який опікувався 27-ю бригадою реактивної артилерії. Коли перейшов працювати до «Добробуту», у нас був офіс на Подолі, на Контрактовій. І в Павла теж там розташовувався офіс. Ми працювали за п’ять хвилин ходьби один від одного. Це дуже спрощувало процес відправок.

🟡 Про організацію: «На відміну від більшості волонтерів, ми особисто не доставляємо допомогу»

— Чому назва організації «Реактивна пошта»?

Дмитро: Є і військова складова цієї історії, але назва більше пов’язана з тим, що, на відміну від більшості волонтерів, ми особисто не доставляємо допомогу, не їздимо по всій лінії фронту, у нас немає буса чи вантажівки. Ми завжди користуємось послугами «Нової пошти». Тому в назві фігурує «пошта».

За час повномасштабної війни ми жодного разу не були на фронті. Пояснення просте: замовлення робимо в інтернеті (OLX, Prom.ua, Rozetka, інші постачальники). За день може бути від одного до 20 замовлень, кожне з яких оформлюємо 15–20 хвилин. Якщо ми поїдемо, то втратимо купу часу, за який можна закрити чиїсь потреби. Тому дотримуємося цього підходу.

Павло: Взагалі за дев’ять років я всього тричі був безпосередньо там, де стріляють.

Дмитро: Я ні разу, мене не беруть :) Взагалі ми абсолютно цивільні люди, не служили в армії.

— Як змінювалася ваша діяльність за дев’ять років?

Павло: За ці роки було багато всього. Наприклад, масштабна програма: канадська діаспора спонсорувала планшети, які я розпихував у військові частини. Але до повномасштабного вторгнення обсяг роботи був набагато менший, хоча підопічних частин було чимало — 20–25. Ось так дивно. При тому основною бригадою завжди залишалася 27-ма Сумська.

Взагалі артилерія — це складний механізм. І починається він з логістики, бо треба возити величезну кількість боєприпасів. Для цього потрібна вантажівка. В офіцера, який стріляє, теж багато потреб: зв’язок, пристрої для розрахунків, оптика тощо. І це все мають постачати. А забезпечення, скажімо прямо, особливо на початку війни було дуже погане.

Дмитро: Або його взагалі не було.

Павло: Наприклад, усі чули про «коригування артилерії», але мало хто собі уявляє, що це таке. Нині переважно воно проводиться дронами, на основі цих даних оператори дають поправки: «На 50 метрів на південний захід». А раніше, 2014-го, сидів спостерігач, у нього був такий спеціальний блок — лазерний далекомір: він схожий на величезний бінокль. На відстані до 10 кілометрів він може зробити замір з точністю до метра. Лазерні далекоміри використовують і зараз, але набагато менше. І на той момент, у 2014 році, багато з них були поламані. Ми їх ремонтували.

Типова проблема з лазерними далекомірами 2014–2015 років — в армії не було до них блоків живлення. Ми «колхозили» до них звичайні акумулятори від мопедів.

Ще колись забезпечували штаби офісною технікою: ноутбуками, принтерами, камерами, проєкторами — усім, що стосується обробки документів. Щодо ІТ, то ми не програмували, не створювали софту.

За ці роки були й анекдотичні історії. Пригадую, 1 квітня 2015-го. Дзвонить мені народний депутат з Сумської області: «Пашо, тут до мене прийшов артилерист. Він приймає батарею. Каже, що все вкрадено, нічого немає там!». Я такий: «Ого! А яка батарея?» — «Така-то батарея, така-то військова частина». — «Та я ж туди тільки ось відправив!». Злий, як собака, кладу слухавку, а потім згадав, яке число: «Т-а-а-к, перше квітня. Це він мене, с**ка, наї**в значить».

Передзвонюю: «Олегу, бл**ь, жарт був дуже поганий. Перше квітня». — «Та який жарт! От офіцер біля мене сидить, прийшов до прийомної, скаржитися, що розкрадена військова частина». Я піднімаю гросбух, роблю виписку і кажу: «На, оце повинно бути у твоїй батареї. Якщо немає — значить вкрали. З’ясовуй». І він з тією відомістю пішов до офіцера, який, як виявилося, не поставив нічого на баланс, як по-хорошому робиться. Хотів «прикарманити» чи продати — не знаю. Але коли той прийшов з випискою, усе знайшлося.

Дмитро: Так, а потім з 2015-го по 2022 рік було умовне «затишшя», період підписання Мінських домовленостей.

Павло: Важку артилерію відвели на 100 кілометрів, але вона все ж виїжджала на вогневі позиції, коли була загроза наступу. Наводилась, не стріляла, але їздила, була в постійній боєготовності. Це означає, що постійно треба було ремонтувати техніку, була потреба в інструментах. Ще останні сім років ми допомагали з побутовими запитами: постачали пральні машини, душі, робили свердловини тощо. Обсяг допомоги в період «затишшя» впав, але я все одно буквально щодня тримав палець на пульсі, був на зв’язку з кількома військовими частинами.

🟡 Співпраця з військовими: «Нарожний видавав starter paсk для артилерії»

— У вас на сайті вказано, що ви «працювали майже з усіма артилерійськими підрозділами». Справді з усіма?

Павло: В армії є найвищий артилерійський рівень — це дивізіонна артилерія.

Дмитро: У ЗСУ їх, здається, десять окремих артилерійських бригад і два полки.

Павло: Зараз уже більше. А ось з цих десяти ми працювали з такими бригадами, як 26-та, 27-ма, 43-тя, 44-та, 45-та, зі 107-м полком, 32-м реактивним полком, 15-м реактивним полком... Виходить вісім з окремих артилерійських бригад.

Крім цього, у загальновійськових бригадах є свої артилерійські групи. Наприклад, у 93-й окремій механізованій бригаді «Холодний Яр», 35-й бригаді морської піхоти. Такі групи за розміром як три чверті від артилерійської бригади: бригада — чотири дивізіони (за штатом це 262 людини), БрАГ — три. Але їх не можна так у лоб порівнювати, вони відрізняються. Наприклад, у загальновійськовій — досвіду менше. За цей час ми встигли попрацювати з 30 такими групами. Хоча зазвичай все ж таки більше допомагаємо артилерії вищого рівня, тобто окремим артилерійським бригадам.

Пам’ятаю, ще на самому початку волонтерства до мене звернувся викладач з військової кафедри Сумського державного університету: «До нас приїхали 700 мобілізованих офіцерів в артилерію, які колись вчилися. Ми готуємо для них курси підвищення кваліфікації, щоб відправити на фронт. Давайте ви нам передасте те, що їм потрібно». І я їм передав сучасні метеостанції, планшети, всі матеріали, які були на той момент.

Тоді ще не було «Кропиви» (українське програмне забезпечення для артилеристів — ред.), тільки калькулятор, написаний на Basic під Android одним з військовослужбовців з 27-ї бригади. Якщо «Кропива» підтримує всі міномети, ствольну, реактивну артилерію, то той застосунок — тільки «Ураган». Тобто військовий автоматизував одиницю, яка стояла на озброєнні в полку. Цей софт передали у Сумський державний університет. І викладач, «добра душа» зі словами: «Отут є волонтери, які займаються артилерією», дав мій номер телефону всім тим офіцерам, які потім поїхали по своїх військових частинах.

Отак повелося, що багатьох топових артилеристів я знаю ще з лейтенантів, коли вони випускалися з вищого навчального закладу. Їх відправляли до мене: «Є там Нарожний. Йди до нього, він дасть планшети, генератори». Звісно, вони, навіть молоді, «зелені», саму артилерійську справу знають краще за мене. Але я знаю реалії, що їм треба генератор, такий-то набір інструментів...

Дмитро: Планшет, метеостанція — «набір юного артилериста». Як в ІТ-компаніях, коли нова людина влаштовується і їй дають starter pack. От Нарожний видавав starter pack для артилерії.

Павло: Нині бувають такі ситуації, що дзвоню у нову військову частину, а виявляється, що там служить той, кого я знаю. У мене немає профільної освіти, але вже дев’ять років я вислуховую проблеми, вчуся в процесі. Зрозуміло, що я не зможу замінити комбата на його робочому місці, але добре знаю, що і як там відбувається.

Ми тривалий час співпрацювали з Олегом Шевчуком — відомою особистістю, героєм оборони Києва. За період нашої співпраці він змінив три військові частини. Саме він командував 43-ю бригадою, тими самими «Піонами», що були єдиною артилерією на захисті Києва в березні-квітні 2022 року.

Дмитро: Є відео, де у районі Борщагівки 24–25 лютого 2022 року здоровезні гармати «Піони» своїм ходом їдуть у Бучу. Це виглядає апокаліптично. Вчора це було мирне місто, а тут їде гусенична техніка вагою під 50 тонн, артилерія стратегічного резерву 203-го калібру — це найбільший ствольний калібр, який є нині в Збройних силах України. «Піони» виготовляли під можливість пострілу невеличкими ядерними снарядами. Тобто техніка максимально серйозна. Її зазвичай возять тільки на тралах. А тут вони пересуваються на гусеницях. Це вражає. Олег Шевчук дав з місяць тому велике інтерв’ю «Українській правді», де власне розказував про оборону Києва.

Павло: А починали ми з ним працювати, коли він був командиром бригадної артилерійської групи в 30-й бригаді. Всі артилеристи його знають. І зараз він пішов на підвищення, вже не є командиром 43-ї бригади, а офіцером «космічного» рівня. А я з цією людиною працюю, мабуть, з 2015 року. І таких офіцерів багато. Просто якщо про Олега Шевчука ми можемо відкрито сказати, бо він публічна особистість, то про інших розповідати не можна.

Про напрями допомоги: «У всіх українських РСЗВ „Ураган“ стоять запчастини, які ми передали»

— У вас на сайті вказано шість напрямів допомоги: комплекти коліс, генератори, запчастини, засоби розвідки та зв’язку, комп’ютерна техніка, побутові потреби. За ці роки ви вели підрахунки того, скільки було зроблено за ними?

Дмитро: За кількісними показниками постачання у нас є три найбільших напрями. Перший — набори гайкових ключів. Ми, мабуть, закупили до двох тисяч комплектів за дев’ять років. Це звичайний набір ключів, вартість якого від трьох до семи тисяч гривень, але питання у кількості, бо їх потрібно багато. Другий напрям — метеостанції, придбали близько 500 штук. Третій — генератори. Ми відправили теж близько 500 штук. Генератор — це зв’язок, зарядка пристроїв. Ще у великій кількості закуповували буксирувальні ремені.

Павло: Ще додам про ремонт. Можу абсолютно точно сказати, що у всіх українських РСЗВ «Ураганах» стоять запчастини, які передали ми. Бо вони є у двох військових частинах: 27-й бригаді, якій ми допомагаємо від самого початку, та 32-му Одеському реактивному полку — я з ним працюю з дня його заснування у 2015 році.

— Розкажіть про «хвилі» запитів і сезонні потреби.

Павло: Сезонні потреби мають два складники — технічний і побутовий. Технічний охоплює переведення техніки із зими на літо та з літа на зиму. Її фарбують для маскування та обслуговують двигуни, для чого потрібні деякі інструменти. І це відбувається з року в рік. Інша частина історії — побут солдатів, він змінюється. Улітку більше живуть в наметах, взимку — у землянках, покинутих будинках. Це впливає на запити.

— І цим займаєтеся ви вдвох? Більше немає людей у благодійній організації?

Дмитро: У нас є експертиза, довіра військових, вони продовжують звертатися, тож ми маємо велику кількість підопічних, у яких багато потреб. Хоча ми маємо внутрішнє правило — «нових не беремо», але потім так чи інакше починаємо допомагати.

Раніше ми працювали у форматі «пожежної служби»: у когось щось зламалося, лопнуло колесо — ми починаємо бігати, затикати дірки. Зараз переходимо до більш системного формату, щоб працювати не з якимось маленьким підрозділом, а на рівні бригади. Приходити до них, знаходити критичну проблему і за найближчий рік її закривати. Щоб перейти на цей рівень допомоги військовим, ми й створили благодійну організацію.

1 чи 2 січня 2023 року — дата її офіційної реєстрації. Безпосередньо з військовими працюємо ми вдвох. З моменту створення благодійної організації ми набрали ще людей, які займаються піаром, SMM тощо. На аутсорсингу — бухгалтер і юрист. Тобто збільшилася команда з адміністративно-комунікаційних питань — тепер нас 6–7 людей.

🟡 Про ефективність допомоги: «Артилерія робить 80% всього вогневого ураження, а на деяких напрямках — 90%»

— Чи є вже досвід такої співпраці на рівні бригади?

Дмитро: Так, 30 березня цього року ми оплатили колеса для бригади, яка працює на гаубиці М777, на 2 мільйони 120 тисяч гривень. Ця сума повністю закриває всі нинішні та майбутні запити, бо для артилеристів колеса — це надважливо. Для порівняння: військові зараз купують пікапи, один нерозмитнений коштує 5–6 тисяч доларів. Комплект коліс на вантажівку, яка возить боєкомплект, теж коштує 5–6 тисяч доларів з доставкою. Можна купити пікап для піхоти, яка на ньому поїде в атаку. Але скільки автівки живуть на фронті? Думаю, у кращому разі місяць-два. А вантажівка з новими колесами буде місяцями возити тонни снарядів, які будуть стріляти. На мою думку, треба допомагати найбільше артилерії, особливо західній — HIMARS, М777, PzH 2000, CAESAR.

Павло: Розкажу докладніше історію свого першого приїзду в армію. Миргород, початок червня 2014-го. Армія у найжорсткішому розвалі. Ми привезли бензопили, лопати, шанцевий інструмент, познайомилися з офіцерами. Зрозуміло, що люди до цього не воювали, тож кажуть: «А ви можете купити нам бронежилети?» — «А скільки вам їх треба?» — «Нас 1000 людей». Один бронежилет — 500 доларів. 500 тисяч доларів, щоб закупити всім. Кажу: «Ні, вибачайте, таких грошей у мене немає, і я не уявляю, де їх взяти».

Тоді вони посиділи, подумали: «А може, тільки офіцерам?» (нехай їх там був десяток). Кажу: «Я теоретично можу нашкрябати 5000 доларів. Але як це буде мотивувати солдата: офіцери у бронежилетах, а вони без? Зосередимося на інструментах і відремонтуємо всю вашу техніку. Це ті самі гроші». Тобто «вилизати» «Ураган» коштує 2000 доларів (це і заміна двигуна, ремонт). Ця артилерія завдасть ворогу в мільйон разів більшу шкоду, ніж придбання бронежилета для спокою офіцера, якого, якщо він потрапить під артилерійський обстріл, бронежилет не захистить. Найсмішніше у цій історії те, що за два тижні по приїзду на фронт КАМАЗ їм зі самоскиду висипав 1000 бронежилетів: «Нате вам, хлопці, забирайте!». Тобто армія передала штатні бронежилети.

У волонтерів немає багато грошей. Хоч у маленьких фондах, хоч у великих. Тож основне питання: як максимально ефективно витратити кошти? Якщо купити один тепловізор, який коштує 2–3 тисячі доларів, ви допоможете взводу — 30 солдатам. І за ці ж дві тисячі доларів ви можете відремонтувати гаубицю М777 чи М119. Чи боєприпасник, який вчасно приїде на вогневу позицію, буде везти 50–70 снарядів і врятує набагато більше життів, ніж тепловізор. Сергій Баранов, ТВО начальника головного управління бойових ударних систем Генштабу каже, що артилерія завдає 80% всього вогневого ураження, а на деяких напрямках — 90%.

Дмитро: Якщо взяти всіх стрільців, авіацію, флот і танки, то це буде 10% або 20 % вогневого ураження. А решту — 80% або 90% робить артилерія різних калібрів, починаючи від мінометів і закінчуючи HIMARS.

Павло: За оцінкою того самого Генштабу, 20% розподіляються так: 10% — авіація, далі механізовані підрозділи (танки, БМП і БТР) і 2–5% — стрілкова зброя: снайпери, кулеметники, автоматники тощо. Я не кажу, що не треба купувати приціли, снайперські гвинтівки. Питання в ефективності.

Вважаю, що наша найефективніша закупівля була пов’язана з гаубицею. Якось до нас прийшли солдати з проханням: «У нас поламалася гаубиця М119, потрібні прокладки». Сенс у тому, що, коли гаубиця стріляє, у неї стоїть гальмо, гідравліка, яка починає чомусь підтікати. Ми купили прокладки, мастило, приїхав спеціаліст з фірми, яка займається конкретно гідравлікою, все зробив. Взяв гроші тільки за запчастини — така напівволонтерська діяльність. І гаубиця поїхала далі стріляти під Бахмутом. Ціна питання — 2600 гривень.

Дмитро: Тобто ми за 50–60 доларів відремонтували гармату. Бійці кажуть, що вона так би й стояла невідомо скільки, бо в армії немає таких запчастин, особливо на західні зразки.

Павло: А тепер вона далі навалює! Для М119 є багато 105 мм калібрових боєприпасів, на відміну від 155 мм калібру. Плюс це дуже легка гаубиця, зроблена під десантників, швидкострільна — «ляпає» ці снаряди, як кулемет. І має ще один величезний плюс. Усі бачили, як стріляють радянські гармати «Піон» чи «Гіацинт». Чому вони названі, як квіти? Вогонь, який вилітає з гаубиці, — у формі гіацинта або півонії. Його видно, як прожектор, за десяток кілометрів. А в М119 вогонь не вилітає, тобто її не видно. Вона собі тихенько — «піу-піу-піу». За ніч може до 100 пострілів зробити, розстріляти все, що потрібно, і спокійно поїхати.

Гаубиця M119. Джерело

🟡 Про труднощі: «Наші витрати на день — 50–60 тисяч гривень. І так уже рік»

— Що є найважчим у вашій справі: знайти необхідне, зібрати кошти чи щось інше?

Дмитро: Зібрати кошти. Так, багато фондів на тому ж DOU збирають на 80 дронів, 10 пікапів чи 20 антидронівських рушниць. У них є ціль, кінцева сума, яку треба назбирати — і запит закритий. Проблема роботи з артилерією полягає в тому, що потреби не закінчуються. Ми не можемо купити п’ять коліс чи три двигуни і зупинитися.

Потреби артилеристів насправді не коштують космічних грошей. Зазвичай це 5–10 тисяч на якусь запчастину, акумулятор — на те, без чого не працює техніка. Але це все потрібно постійно. Тож наші витрати на день — 50–60 тисяч гривень. І так уже рік. Тому ми зробили на сайті можливість або просто задонатити, або стати «запалом артилерії» — формат на кшталт підписки, де людина визначає щомісячну суму пожертви у 100, 500, 1000, 10 тисяч гривень тощо. Для нас важливий постійний приплив грошей. І пояснити цю специфіку потенційним благодійникам важко.

— А з пошуком необхідного проблем немає?

Дмитро: Зрозуміло, що в Україні ми вже знаємо всіх постачальників, маємо прямі контакти з виробниками. Кілька тижнів тому зробили на замовлення для однієї з бригад «пальці» — довгі сталеві трубки, завдовжки як качалка для тіста, що з’єднують блоки гусениць. Тобто вдалося знайти в Україні виробника, який наточив нам 30 штук.

Також ми робимо найнеймовірніші закупівлі за кордоном, є експертами з імпорту різних «делікатесів», предметів суто військового застосування. Був випадок, коли нашим артилеристам прийшли нові PZH-2000. Їх Україні постачають з трьох країн — Нідерландів, Німеччини, Італії. Хлопцям надійшли італійські без спеціальних шоломів з навушниками, які під’єднуються до інтеркому — внутрішньої рації самої САУ (самохідна артилерійська установка — ред.) — і працюють. Усередині САУ дуже шумно, тільки в шоломах з мікрофонами артилеристи можуть нормально між собою спілкуватися. І я знайшов в Італії магазин, який продає оригінальні вживані італійські шоломофони.

До речі, після мого першого допису на DOU у нас з’явилася людина, яку ми називаємо «польський агент». Це українець, який ще до повномасштабної війни виїхав до Польщі. Він для нас закриває важливе логістичне «плече» між закупівлями в Європі та доставкою в Україну. Ми замовляємо на нього різні штуки, які він перепаковує і «Новою поштою» відправляє на фронт. Так було і з цими шоломофонами.

Тобто трапляються складні завдання, але ще жодного разу не було такого, щоб ми щось не купили.

Павло: З унікальних закупівель можна розказати про коліматори для гаубиць. Згідно з повідомленням Генштабу, М777 — найбільш результативна (80%) гаубиця. Коли вона приїжджає на вогневу позицію, її треба дуже точно виставити, абсолютно рівно відповідно до горизонту. Усі бачили, як вона стріляє і підстрибує. І після стрибка її теж треба перевстановити на «нуль». Це кропіткий, складний процес. В американській армії є для цього спеціальний комп’ютер.

Україні ж партнери передали гаубиці без комп’ютерів і системи управління. Думаю, вони бояться: раптом якась з них потрапить у «полон» і росіяни зможуть її розібрати, проаналізувати тощо. Тому в нас позиціювання гаубиці робиться за допомогою коліматора, оптичного інструмента, який, по суті, є підзорною трубою. Артилерист під час виставлення дивиться на спеціальну точку на гаубиці та може сказати, точно вона зорієнтована чи ні. Я знайшов постачальників цих коліматорів, які є суто армійською штукою. Вони не виробляються, а можуть доставлятися тільки з армійських складів.

🟡 Про збір коштів: «Якби ви спитали про „антирекорд“, то мені колись прислали 40 копійок»

— Читала, що за час повномасштабної війни ви зібрали мільйон доларів, так?

Дмитро: За кілька останніх тижнів ми витратили 110 тисяч доларів — це сильно збільшило загальну цифру, тобто за весь час повномасштабної ми вже пройшли відмітку в один мільйон доларів.

— А скільки вдалося залучити за період з 2014-го по 2022 роки?

Павло: 300–350 тисяч доларів. Складно точно оцінити, бо частину передали в «залізі»: це машини, комп’ютери, генератори. Ми пишемо ціну магазинну, але точно сказати, скільки коштує воно насправді, не можемо.

Дмитро: Тобто загальна сума за 9 років — 1,4 мільйона доларів. Зараз на місяць на закупівлі йде 50–70 тисяч доларів. Наша мета за півроку-рік збільшити цю суму на порядок, оскільки Україна готується до контрнаступу — відповідно нарощує кількість особового складу, техніки. Щодня є новини про те, що надходить західна техніка. У нас у черзі стоїть дві-три новостворені бригади, які вже подали запити. Нині думаємо, як їх оснастити, бо їм техніку дали, але решту треба знаходити: інструменти, генератори, Starlink, зв’язок, акумулятори тощо.

— Хто більше робить пожертв: організації чи звичайні люди?

Павло: Думаю, 30% — це організації і великі меценати. І 70% — від людей, які жертвують зі своєї зарплати: це айтівці, аграрії — та хто завгодно.

Дмитро: Так, компанії або меценати зазвичай закривають великі запити одноразово. Ми до них приходимо, роз’яснюємо — і вони виділяють кошти, наприклад, на 50 рацій чи 5 машин.

Уже кілька разів ми успішно практикували такий формат: приносили в офіси ІТ-компаній стріляні артилерійські снаряди, від того ж HIMARS, розставляли їх, показували, розказували, як допомагаємо артилерії, відповідали на питання. Після цього слухачі зазвичай робили монобанку — як «чайові» за лекцію.

Також є кілька компаній, які на постійній основі стали меценатами окремої бригади. Ми купуємо те, що їм потрібно, пересилаємо, а потім звітуємо компанії та робимо їй VIP-подарунки, наприклад, підписаний снаряд.

— Більше жертвують грошима чи якимись речами?

Дмитро: У 90 % випадків нам просто довіряють і передають кошти. Але буває різне. З початком повномасштабної війни багато компаній перейшли на ремоут — і до нас звернулися айтівці, здається, з GlobalLogic і передали 100 IP-телефонів, оскільки в офісі вони стали не потрібними. А для військових це скарб. Вони роблять цифрову АТС — і вже мають готові IP-телефони, це захищений зв’язок, бо шифрований. Кожен такий девайс коштує 2000–2500 гривень, тобто телефонами нам передали приблизно 250 тисяч гривень. Серед наших меценатів є інтернет-провайдер, продавці автозапчастин, тож можемо звернутися до них з конкретною потребою.

До речі, історія про 100 телефонів сталася після однієї з публікацій на DOU. Взагалі і допису тут зі мною зв’язуються 5–10 людей, пропонують техніку, яку ми успішно прилаштовуємо у штаби, пункти управління. Тобто з погляду айтівців найкращий спосіб допомогти — або грошима, або технікою, яка стала непотрібною. Адже у кожного сисадміна, розробника вдома стоїть умовний ящик «Нової пошти», в якому накидані роутери, антени, монітори.

В армії це все може бути прилаштовано з користю, бо там низький рівень цифровізації. Так, у 2023 році ми передали військовим ноутбук 2009 року, щоб вони друкували накази на відпустку. Він має 1 ГБ оперативної пам’яті — зараз уже телефонів таких немає. Спитали потім, як він працює, кажуть: «Уже перша партія людей поїхала у відпустку». Так, цикл життя техніки в офісі — 4–5 років, потім вона стає непотрібною. Коли нам таку передають, ми щось ремонтуємо, міняємо акумулятори — і віддаємо армії.

— Пам’ятаєте, який найбільший донат був за цей час?

Дмитро: Приблизно 30 тисяч доларів. Ми тоді закривали критичну потребу в засобах зв’язку для бригади, яка отримала HIMARS.

Павло: Ці артилеристи стукалися до всіх фондів, люди реагували, мовляв, якась незрозуміла бригада. А вони не могли написати в запиті: «Це для HIMARS». Я ж, маючи експертизу, можу сказати, яка саме зброя в цій військовій частині. Знав, що це отримають найкращі у ЗСУ офіцери-артилеристи. Тож ми доклали всіх зусиль, щоб знайти потрібну суму. Потім був звіт: на фото сидить зв’язківець, у нього позаду стріляний контейнер від HIMARS. Вони самі себе девізуалізували, скажімо так. Але ми ніде не казали назву бригади, локації, бо за таке розвідка б’є ногами у прямому сенсі.

Дмитро: Якби спитали про антирекорд, то мені колись прислали 40 копійок. Якраз тиждень тому наші потрапили під обстріл. Усі живі-цілі, але уламками побило колеса американського тягачу Oshkosh FMTV. Шість коліс для нього коштують 200 тисяч гривень. Ми публікуємо про це новину. Колеса вже оплатили з каси. І тут прилітає донат 40 копійок. Я на це дивлюся і думаю: «Скільки разів треба прислати по 40 копійок, щоб назбирати 200 тисяч гривень?».

🟡 Про залученість: «Саме Павло опублікував відео з першими стрільбами HIMARS в Україні»

— В одному з радіоефірів Павла представили як «військового експерта»... Наскільки важливо бути експертами у вашій справі?

Дмитро: Тільки Павла називають експертом. Я — директор-«чорнороб»: принеси, підпиши, купи, знайди, «вкради» :)

Павло: Я все життя цікавився військовою історією. А останні дев’ять років поспіль лягав і вставав з офіцерами-артилеристами. Постійні дзвінки, розмови, пояснення: «А чому тобі потрібно оце?» — «Ну, ми ж тут завтра збираємося в наступ. У нас переміщення техніки».

Вийшло так, що до мене якось прийшли офіцери зі словами: «У нас тут просять коментарів, а ми не можемо нічого коментувати, бо в армії є наказ № 73, згідно з яким давати інтерв’ю можна тільки за погодженням пресофіцера». А я як неофіційна особа можу спокійно прокоментувати. Це не точка зору армії, а моя особиста. Звісно, не розкриваючи жодної інформації, окрім тієї, щоб була вже опублікована.

Дмитро: Саме Павло опублікував у фейсбуці відео з першими стрільбами HIMARS в Україні. А наступного дня це вже зробив Залужний. Тому відео, яке виклав Павло, порозтягували по Reuters, Bloomberg та інших світових медіа через те, що це було першим фактом-підтвердженням роботи HIMARS в Україні.

Павло: Був ще випадок, коли The Wall Street Journal написав статтю про HIMARS і зробив купу помилок. Я написав журналісту: «Отут неправильно». Він написав: «Thank you very much!» і вніс купу змін наступного дня. Таким чином я познайомився з багатьма іноземними журналістами, потім давав їм коментарі. І воно пішло-поїхало, бо інші медійники читають у виданнях: «Нарожний сказав те» — і теж звертаються.

— Наскільки потрібна ця експертність у вашій волонтерській роботі?

Павло: Ми називаємося «Реактивною поштою», зокрема, тому, що беремо мало грошей, але ефективно їх використовуємо. Ми допомагаємо артилерії не тому, що нібито зверхньо ставимося до піхоти — просто не можемо всім допомогти. Я б кожному піхотинцю придбав тепловізійний приціл, тільки у мене немає мільярда доларів, щоб це зробити.

Дмитро: Експертність полягає ще ось у чому. В армії, що б ти не запропонував, тобі жодного разу не скажуть: «Ой, ні, це нам не треба!». Армія готова поглинути все, що туди запхнеш. Вони також беруть на зберігання, бо «роздають — треба брати, раптом завтра не дадуть». Тому важливо давати саме стільки, скільки потрібно.

Павло: Якщо порівнювати нас з великими фондами, то вони теж допомагають різним бригадам. До них може прийти той самий підрозділ з М777 — і вони їм дадуть рації. Наша особливість у швидкості реагування. До мене забігає офіцер і каже: «Пашо, нам кров з носа потрібні нові покришки для тягачів боєкомплектів, бо у нас став процес».

Дмитро: Ми ці шини, найімовірніше, купимо одним днем, завтра їх відправлять, і через день у підрозділі вже «перевзуються». Великі фонди працюють так: ти подаєш заявку, її обробляють. Якщо можуть допомогти — дають відповідь.

Павло: А якщо ні, то щоб не нариватися на негативні емоції, вони просто не відповідають. У нас же навіть немає форми на сайті, бо ми працюємо з конкретним офіцером. Якщо щось не можемо вирішити, пояснюю, чому або коли вдасться. У нас більш особистий, точковий підхід.

🟡 Про плани: «Найвища цінність для артилерії — коли вся техніка справна»

— Дмитре, в інтерв’ю «5 каналу» ви розповідали, що зараз плануєте великий проєкт — створення мобільного шиномонтажу. Розкажіть про це.

Дмитро: Так, я вже анонсував цей проєкт. Ми плануємо для однієї з бригад зробити вантажівку, яка буде мобільною майстернею. За нашою оцінкою, на неї витратимо 60–70 тисяч доларів. Намагаємося не порівнювати, але схожий проєкт був у фонду «Повернись живим». Ми зверталися в ту саму компанію, щоб поспілкуватися з досвідченими людьми.

З’ясувалося, що один комплекс автомайстерні коштував 358 тисяч євро, бо вони купували все нове. Ми плануємо вкластися в значно менший бюджет. Наразі знайшли склад військових вантажівок, які були у данській армії, і через Google Translate домовилися з продавцем, а також спорядили туди людину, яка буде оформлювати її на кордоні.

Ще завершуємо автолазню. Придбали вантажівку за п’ять тисяч євро, у який вмонтовують прально-душовий комплекс з пралками, сушарками, генератором.

Після створення першого ремонтного автокомплексу у планах зробити ще три таких. Це допоможе бригадам, які працюють з М777 та HIMARS, по суті, найкрутішими видами артилерії, бо найвища цінність для артилерії — коли вся техніка справна.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU