Програміст з Амстердама — про 90-ті роки в українському ІТ, роботу в Booking.com та життя в Нідерландах

Євген Сандуленко — Manager Software Development в Booking.com в Амстердамі. Євген починав займатися ІТ ще з кінця 80-х, намагаючись зібрати персональний комп’ютер за схемами журналу «Юный техник». Університетські лабораторії обчислювальної техніки майбутній програміст почав відвідувати ще навчаюсь у школі, хоча вищу освіту здобув не з першого разу. В інтерв’ю для DOU Євген розповів про свій досвід роботи розробником і менеджером, складні завдання в Booking.com та особливості життя в Нідерландах.

— З чого почалося ваше захоплення комп’ютерами?

Усе почалося з примітки у журналі «Юный Техник» за квітень 1988 року. Мені тоді було 12 років. Там повідомлялося про плани опублікувати схеми для невеличкого персонального комп’ютера (ЮТ-88, с. 79). Це відразу викликало у мені велику зацікавленість. Пам’ятаю, з нетерпінням очікував публікації. Коли схеми опублікували у 1989 році, ми разом з товаришем почали потроху збирати деталі для цього комп’ютера. У той самий час я прочитав досить багато книжок з програмування, самостійно вивчив асемблер i8080 і почав писати програми, а також вручну у товстому зошиті дизасемблювати програми для Радіо-86РК, «Спеціаліста» та ЮТ-88. На жаль, ми з товаришем комп’ютер так і не зібрали через нестачу певних деталей, хоча на це пішло майже два роки пошуків.

На своє нещастя, моє захоплення комп’ютерами помітив знайомий нашої родини, який в той час викладав програмування у Запорізькому державному педагогічному інституті. Я його буквально замучив питаннями, особливо під час нашої спільної поїздки на море. У травні 1989 він зміг домовитись із завідувачем кафедри та Обчислювальним центром інституту, щоб мене та мого друга допускали до лабораторій з обчислювальною технікою. Тож я отримав доступ до великого заліза. Це були радянські аналоги PDP-11, IBM System/360 та персональна Электроника Д3-28. Тоді я часом пропускав школу і йшов до інституту, адже мав можливість щось зробити на комп’ютерах.

У мене досить швидко вийшло почати програмувати. Можливо, вплинуло моє захоплення тією свободою творчості, яку надає машина. Перші роки я проводив за комп’ютерами по 10-16 годин на добу, тож мав можливість дечому навчитися, набрати критичний обсяг досвіду. Пізніше зробив це метою свого професійного життя. Думаю, що мені пощастило отримати хобі, яким я можу забезпечити своє життя.

— Ви почали займатися ІТ в 90-х. Як ця сфера виглядала тоді?

Це був перехідний період від класичної, дещо відсталої школи у СРСР, де комп’ютери у переважній більшості були ненадійними копіями західних машин 10-річної давнини, до добрих імпортованих персональних комп’ютерів. Обчислювальні центри були надзвичайно дорогим задоволенням, тож тільки великі установи могли його собі дозволити. Те велике залізо, ЕС-ЕОМ, яке стояло в інституті, займало величезні кімнати з кондиціюванням, фальш-підлогами, а в аудиторіях були тільки термінали.

Інтернет тільки-но з’являвся, і найбільш надійною була закрита телефонна мережа «Іскра», яка раніше використовувалася для спецзв’язку. У той час я працював у одному з перших інтернет-провайдерів України — МДП НПФ «Комміт» у Запоріжжі. Наші зовнішні канали, які ми продавали користувачам, були десь 40 кбіт/с загалом. І інтернет коштував приблизно $50 на місяць для модемного доступу, коли ЗАЗ-968М коштував $500.

У той час була у поширеному користуванні така річ, як FTPmail. Це коли можна було через електронну пошту надіслати FTP-команди й через деякий час отримати відповідь. Приміром, надсилаються команди для переходу у директорію, виведення її змісту, а також запити на пересилання файлів. Зазвичай за трафік, у тому числі поштовий, була помегабайтна тарифікація. Пам’ятаю, якось один з клієнтів захотів отримати досить велику річ — компілятор GCC. У той час він займав десь 10-15 мегабайт. Клієнт замовив, почекав три дні, файли не прийшли. Він замовив удруге, потім втретє, і врешті отримав три копії. А тариф був $2 за мегабайт.

З багатьох моїх знайомих доступу до інтернету не мав фактично ніхто. Той самий інститут, де я раніше отримав доступ до комп’ютерів, був нашим клієнтом, і вони мали виділений канал з нами 9,6 кбіт/с. Кілобіт, тобто приблизно 1 кілобайт на секунду, на весь заклад. Тож, коли я розповідав знайомим про диво під назвою «електронна пошта», яка доставляє листи у Сполучені Штати за 2-3 хвилини, у це було просто неможливо повірити.

Сам веб народився 1995 року. До того був Gopher та FTP, ще Finger. До речі, пам’ятаю, як Джон Кармак розповсюджував новини через Finger. Finger — це проста утиліта: кладеш у свою домашню директорію файл з назвою .plan, і потім будь-хто, хто знає твою поштову адресу, міг отримати зміст цього файлу. Написавши «finger [email protected]», можна було прочитати, що Джон хоче передати світу. Це, так би мовити, був передвісник блогів.

— Як рідні ставилися до вашого захоплення?

Вони завжди давали мені свободу. Більше того, у ті скрутні часи гіперінфляції моя зарплатня була прив’язана до долара. Тому в якийсь час я став приносити в сім’ю більше грошей, ніж мої батьки разом.

— У 1998-му ви так і не завершили університет. Чому?

Печкарьов Олександр Болеславович, мій тодішній начальник,— людина, яку можна сьогодні назвати serial entrepreneur. Якось він дав мені дуже важливу пораду. На той час я вчився у школі і працював одночасно. Після закінчення середньої освіти він порадив отримати формальну освіту й сам цьому сприяв, надавши мені можливість працювати ненормовано. Моє захоплення роботою повпливало на моє відвідування лекцій. Тому на четвертому курсі я припинив навчатися. Трохи пізніше я взагалі переїхав до Львова й звільнився з моєї першої фірми «Комміт» після майже шести років роботи там. Згодом, коли вже з’явилися діти, усвідомив необхідність документально підтвердженої освіти.

— Яким чином?

Навіть з прагматичної точки зору, я би не зміг отримати робочі візи, тому що освіта є необхідною вимогою. Це спонукало мене поновитися у «Львівській політехніці» і таки отримати ступінь магістра з комп’ютерних наук. А взагалі університет надає чудову можливість спілкуватися з багатьма професіоналами у своїй галузі.

Євген Сандуленко розпитує викладача Запорізького державного педагогічного інституту про програмування

— Наприкінці 90-х початку 00-х ви почали працювати з невеликою американською компанією. Як ви її знайшли?

Завдяки інтернету я познайомився з одним з white hat hackers, спеціалістом з комп’ютерної безпеки Matt Curtin. У 2000 році він запросив мене працювати до себе у компанію Interhack після того, як ми разом розробляли безпечний та захищений mailserver-форум на Perl. Ми працювали над надзвичайними речами, як-то Sony Rootkit Litigation, Pharmatrak Privacy Litigation. Напрямки роботи компанії — forensic analysis, security enforcing, fraud investigation. Мені довелося розробляти програмні комплекси переважно на Common Lisp, які аналізували різні аспекти безпеки передачі даних між системами. Пізніше по одному з проектів, у якому я брав безпосередню участь як розробник, мій бос написав книгу.

— Спробуйте описати свій досвід в ІТ, адже ви працювали в багатьох і різних компаніях.

Взагалі я починав як розробник. Мої найкращі роки як розробника були у Interhack. У 2003 році я приєднався до проекту з відкритим кодом ScummVM, який став очолювати з 2004 року. У той час я зрозумів, що незважаючи на мій досвід та вміння, команда, члени якої добре співпрацюють, видає набагато більший результат, ніж сукупність вмінь кожного з її членів. У проекті я отримав свій перший досвід керування іншими людьми. Це тим більше складно з волонтерами у відкритому проекті — ти можеш тільки показувати свій приклад або переконувати людей. Примусити ти нікого не можеш — людина просто піде з проекту або буде відправляти твої листи у спам. У мене почало виходити об’єднувати і вести за собою команду, бо в нас у проекті панує меритократія — хто робить більше роботи, той має більшу вагу голосу.

Тож у 2007 році я спробував себе у ролі керівника проектів на аутсорсі в Україні. Досить швидко мене підвищили до старшого керівника, а пізніше працював на директорських посадах. Певний час мені довелося займатися маркетингом та продажами, коли в компанії, де я в той час працював, не було нових клієнтів. Але після приблизно двох років відчув, що вже не можу без практичного програмування, тож повернувся до технічних ролей, як-то директор з досліджень та розробки в продуктовій компанії.

— Як ви потрапили в Booking.com?

Я просто надіслав своє резюме. На той час можна було туди потрапити тільки через розробку. Я влаштувався як Perl Developer. Спочатку було коротке телефонне інтерв’ю з рекрутером. Перевірявся рівень мови, загальне розуміння роботи та рівень спілкування. Другий етап — телефонне інтерв’ю з двома інженерами, де довелося розв’язувати прості задачі з програмування на кшталт «знайти всі паліндроми у рядку тексту». Після того запросили на інтерв’ю до Амстердама, причому можна було залишатися у місті на декілька днів до інтерв’ю і після нього. Там було 4 інтерв’ю на півдня: спочатку загальне з рекрутером, далі з програмування (мова не мала значення), потім із системного дизайну і нарешті інтерв’ю на загальні цінності і підходи, щоб зрозуміти, чи ми подобаємось одне одному — кандидат і компанія. Офер зробили у той самий день. Я надіслав своє резюме у березні, перше інтерв’ю було у квітні, і наприкінці травня були останні. У липні 2014-го я вже переїхав до Амстердама.

Компанія має цілий відділ з перевезення працівників, і вона зробила все: подала всі документи на візу, перевезла купу речей, навіть картини, допомогла влаштувати дітей у мовну школу. Перші півтора місяці, поки ми шукали житло, компанія знімала апарт-готель. Мені довелося тільки з’їздити до Києва за візою у паспорт, надати список речей і їхню вартість для перевезення, страховки, розмитнення та показати, які речі запакувати й як згодом розпакувати. Усе інше — зробила компанія. Більше того, в пакет входили гроші для переїзду.

Мало хто усвідомлює, наскільки Booking.com велика компанія. За деякими підрахунками, це третій за розміром e-Commerce сайт у світі. Узагалі, на сьогоднішній день вартість компанії становить близько 100 млрд доларів. У нас регулярно проводяться зустрічі з видатними особами у світі IT та й просто у світі. Минулого року, приміром, до нас завітав Ерік Шмідт з Google, і для працівників Tech-відділу було проведено закриту інтерв’ю-конференцію.

— Чим саме ви займались у компанії?

У Booking.com за чотири роки я побував у декількох командах: працював над частиною сайту для готель’є, де вони можуть керувати своїми готелями, потім у команді, яка відповідає за зовнішні API. У другій команді довелося часто подорожувати в Китай до нашого найбільшого партнера і конкурента Ctrip. Згодом я перейшов до команди, яка відповідає за підсистему, що знає всі ціни на сайті. Це досить велике навантаження — десь 15 мільйонів запитів на хвилину. Останні півтора роки я вже не програмую. На це, на жаль, немає часу. Під моєю відповідальністю два відділи: один розробляє систему з розміщення реклами на Google AdSense і подібних системах у інших пошукових сайтів, а другий — насичений Data Science, де ми аналізуємо, як наші користувачі пересуваються між пристроями, різними каналами маркетингу (онлайн, ТВ, сайти-агрегатори, партнери) і взаємний вплив цих каналів один на одного. Це так званий Attribution and Customer Lifetime Value.

— На LinkedIn ви пишете, що знаходите задоволення у вирішенні складних завдань, які потребують нестандартних рішень. Наприклад?

Нещодавно, коли я працював над проектом ScummVM, переді мною постала проблема — написати компілятор мови програмування Lingo, яка використовувалась у Macromedia Director. Я почав це розробляти на LALR(1) парсері bison, але згодом зіткнувся з тим, що граматика цієї мови має деякі незручні непослідовності, які мало сумісні з чистою граматикою. Оригінал являв собою компілятор Forth, тобто там можна робити досить нестандартні речі. Довелося кілька тижнів посушити голову, але проблему було вирішено.

Інший приклад. У 2016-2017 році в «Букінгу» був надзвичайний ріст відділу технологій. Ми наймали близько сотні програмістів кожний місяць. На той час робота з новачками була така: для того, щоб вони опанували підходи компанії до роботи, їх з першого дня додавали у якусь команду. Команди в «Букінгу» невеликі, від 4 до 8 людей. Виходило, що по одному новачку треба було додати в кожну команду. А зважаючи на те, що випробний термін складає два місяці, то виходить, що в кожній команді було б щонайменше по два новачки. Це мало б надзвичайний негативний вплив на компанію.

Разом з колегою з відділу Talent Development ми з нуля взялися на розробку програми для онбордингу інженерів. Розробили повний цикл навчання для 16 спеціальностей, також систему для data-driven allocation людей у команди, і таким чином народилося те, що зараз називається B.OX: Booking Onboarding eXperience. Ми робимо unBOXing engineers. На реалізацію цього проекту в нас пішов фактично рік: ми організували процес з тісним зворотнім зв’язком, і кожних два тижні вносили зміни до тих пір, поки не були самі задоволені результатом.

— Спробуйте пригадати момент, коли ви прощались з Україною. Як це виглядало?

Особливого прощання не було. Справа в тому, що мені довелося пожити в трьох великих містах в Україні. Окрім того, я прожив майже рік у Великобританії, коли працював у лондонському офісі GlobalLogic як директор по роботі з клієнтами (account director). Тому для мене це був формально ще один переїзд.

— Як це — жити в Нідерландах? Виведіть плюси та мінуси життя там.

Зазвичай, коли два голландці зустрічаються, розмова у них починається зі скарг на погоду. Хоча мені особисто цей клімат подобається значно більше, адже немає особливо різких перепадів температури. Взимку тут зазвичай +5, влітку — +20. Не вистачає сонця, тому в офісі деякі інженери ставлять собі яскраві лампи, які світять в очі.

У Нідерландах фактично всі, навіть люди похилого віку, добре говорять англійською мовою. Це водночас і плюс, і мінус для мене. Плюс, звичайно, у тому, що англійську я та моя сім’я знала, тому це полегшувало комунікацію. Але недолік у тому, що за чотири роки ми з дружиною досі не можемо вільно говорити нідерландською. Чому? Не вистачає практики, хоча ми пройшли багато мовних курсів. Незнання мови заважає повній інтеграції у спільноту.

У Нідерландах хороша й дуже добре розвинена інфраструктура. Якість доріг надзвичайна. У країні працює декілька інститутів, які займаються дослідженнями з переміщення транспортних потоків. Вони придумали так звані dutch roundabouds, розробили паралельну мережу для велосипедів, так, що всю країну можна безпечно перетнути на цьому виді транспорту. Цікаво, що в січні 2017 року було оголошено, що 100% поїздів у Нідерландах перейшли на енергію вітру і не забруднюють довкілля.

Правда, орієнтованість країни на велосипеди має також і негативні наслідки. Наприклад, для стимуляції власне цього виду пересування податки на авто є досить великими, а ціна на паливо — одна з найвищих у Європі. Це робиться свідомо для того, щоб зменшити кількість викидів газів в атмосферу. Тому податки на електричні авто тут на сьогодні просто нульові. Окрім того, ціни на громадський транспорт теж одні з найвищих у Європі, хоча транспорт надзвичайно розвинений.

Стосовно житла, у Амстердамі зараз ринок перегрітий, переважно через експатів та заможних людей з Китаю. Тут впроваджується аукціонна система, коли після оголошення базової ціни, учасники торгу її підвищують. Через великий попит остаточна ціна може запросто бути на 60% вище початкової. За межами Амстердама ціни дещо спокійніші.

Ціни на їжу різняться. Мережі супермаркетів мають свої рівні цін і якості. Існує таке поняття, як бренд мережі. Ціни на схожі товари можуть бути в 2-3 рази вищі, але ви платите за якість. Звичайно, завжди є можливість піти до приватної крамниці, яку тримають турки або марокканці, і ціни на деякі товари, приміром овочі та фрукти, будуть суттєво нижчі від цін у супермаркетах. Порівняно з Лондоном, де я жив раніше, ціни значно менші, але Лондон сам по собі вирізняється у Великобританії. Ще одна зручність Нідерландів для моєї родини полягає у близькості. П’ять годин на машині — і ти можеш бути в горах, на морі або у стародавньому лісі.

Євген з донькою Дарією у Чорному Лісі, Німеччина.

— Якби можна було повернути час, що б ви змінили у своєму житті?

За свою кар’єру я зробив досить багато помилок. Згадка про деякі з них досі змушує мене червоніти. Чи хотів би я це змінити? Складно сказати. Можливо. Проте з іншого боку, це навчило мене більше ніколи не робити деяких речей у роботі. Одне діло прочитати в розумній книжці про важливість skip-a-manager meetings, а інше — отримати цілу купу проблем, бо ти опинився відірваним від команди, літаючи десь у стратосфері, і половина твоїх людей вважає тебе снобом, який живе у палатах зі слонової кістки.

— Яку б дали пораду молодим програмістам та менеджерам?

Не забувати вчитися. Приєднатися до проектів з відкритим кодом, бо це одна з найкращих можливостей набратися досвіду та допомогти своїм колегам по всьому світу, адже вони можуть використовувати ваш код. Для менеджерів я, напевно, порадив обов’язково і завжди пам’ятати, що ми працюємо з людьми, а не з ресурсами. Варто знати особисто кожного члена своєї команди й зауважувати всі досягнення окремих людей. Також дуже цінний зворотній зв’язок, бо тільки так ви зможете переконатися, що робите все правильно, нікого не ображаєте та не ігноруєте.

— Ваш шеф написав книгу з проекту, у якому ви були розробником. Можливо, теж маєте ідею написати книгу?

На жаль, ні. Думаю, у мене б це ніколи не вийшло, мені не вистачає для цього хисту та часу.

— Чи збираєтесь повертатися в Україну?

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU