Історія айтівця, який повернувся із США в Україну на час війни: «Я відчуваю Україну й людей тут. І хочу все те, що люблю, зберегти»

З початку російського вторгнення в Україну повернулося близько 497 тисяч наших співвітчизників. Серед них і Антон — айтівець, який чотири роки тому релокувався у Штати, а нині долучився до одного з добровольчих батальйонів в Україні. Він розповів DOU про те, як мріяв жити в США, де його застала новина про війну, чому повернувся в Україну та що робитиме після перемоги.

На прохання героя розповідь публікуємо анонімно.

Як усе починалося: «Я давно мріяв побувати у Штатах»

Я народився в Україні, у мене технічна освіта, яку я здобув у ФІОТ, КПІ. Майже всі, хто закінчив щось технічне, за моїми спостереженнями, стають програмістами. Так вийшло і в мене. Нині працюю Senior фронтенд-розробником. Загалом мій стек: .NET, C#, JavaScript, Amazon Web Services, Angular, але наразі ключовими є TypeScript, Node.js та AWS.

Працювати я почав ще на 3–4 курсі. Першим моїм замовником був київський інститут, для якого я три місяці розробляв програмне забезпечення для вимірювання температури у котлах. Тоді це була для мене невідома сфера. Я читав мануали англійською мовою, сам спілкувався із замовником, а потім намагався це адаптувати під технічні параметри. І загалом збагнув, які важливі софтскіли та що мені їх бракує :)

На першій повноцінній роботі, на яку я влаштувався, клієнтом компанії була закордонна медична фірма, для якої я розробляв портал. А через деякий час я пішов в українсько-американську компанію, від якої їздив у бізнес-відрядження у США.

Треба сказати, що я давно мріяв побувати в Штатах. Читав різні книжки: Карнегі, Наполеона Гілла «Думай і багатій». Знаєте, цей юнацький максималізм. Мені хотілось побачити, як там живуть і працюють люди.

Релокація у Штати: «Зарплата в мене була непогана, але якби я був американцем, то отримував би більше»

Після того, як я повернувся з бізнес-відряджень у Штатах, став шукати компанію, яка зможе мене туди релокувати. Я знав, що їх не так багато в Україні, і три місяці готувався до співбесід.

Але домовитись про переїзд було не так просто. Коли на інтерв’ю в одній з найбільших українських ІТ-компаній на той час я сказав, що хочу працювати в США, там почали калькулювати, чи вигідно мене брати на роботу. Зрештою, мені призначили додаткове інтерв’ю, і я пройшов на проєкт. Це був 2016 рік. Тоді мені довелося змінити стек з .NET на Front-end.

Чотири роки тому я релокувався, і перше, що зрозумів, — американці не святі у бізнесі й у них багато «дічі». Принаймні у страхових. Я працював в ІТ-відділі страхової компанії, і там не було такого рівня ІТ, як в Україні, зовсім інші підходи до розробки, причому не найкращі. Я зрозумів, що в українських програмістів дуже класні технічні навички та розуміння архітектури.

У чому американці круті, так це в комунікації. А для наших фахівців це найбільша проблема. Іноді вони не відчувають «біль» замовника, коли потрібна швидкість. І не розуміють, що деколи вкластися в дедлайн набагато важливіше, ніж написати гарний код.

Щодо самої роботи, то я працював в офісі клієнта. У мене не було відчуття, що я працюю в тій компанії, яка мене перевезла. Я навіть пошту перевіряв рідко. Цілком занурився в оточення замовника.

Спочатку я мав бути фронтендщиком, а коли приїхав, то виявилось, що мене взяли як спеціаліста з Amazon Web Services. Але нічого, вивчив усе. Я отримував 100К доларів на рік і мешкав у Філадельфії. Зарплата в мене була непогана, але якби я був американцем, то отримував би більше.

«Мене до нудоти втомило ІТ, і я багато разів вигоряв»

Останні сім місяців я був тимлідом. Чесно зізнаюся, мене до нудоти втомило ІТ, і я багато разів вигоряв. Але я не міг сказати команді, що, мовляв, вибачте, чуваки, мене все дістало. Тож натомість, як папуга, повторював: «Йоу, як справи, що там нового?». Та довго так тривати не могло, і я вирішив зробити перерву і перезарядитись. А ще трохи помандрувати. Я на той час якраз отримав грін-карту.

Спершу думав поїхати у Лос-Анджелес, який мені дуже подобається, відтак взяти вітрильну яхту й дійти до Гаваїв посерфити. Одне з моїх хобі — яхтинг. А потім повернутися в Україну на пів року, нікуди не поспішати, насолоджуватися життям і займатися музикою, діджеїти. Це моє нове захоплення.

Та внутрішньо я знав, що перед мандрами поїду додому. Хоч і сподівався, що повномасштабна війна не почнеться.

«Новина про вторгнення росії застала мене в барі»

24 лютого ми з хлопцями, з якими я займався вітрильним спортом, пішли на пиво. Ми розмовляли про війну, й один з них, у колишньому військовий, доказував, що Україна не вистоїть і кілька днів. Що це буде, як в Афганістані, де було купа військових, а вони не відбились. І я з ним не погодився. Тоді глянув новини, а там Київ бомблять. І такий: «Чуваки, війна почалась». Зателефонував мамі. Мої батьки живуть поруч із Києвом.

Кілька днів я був шокований і сильно стресував. А потім помедитував, це я роблю останні п’ять років. Обдумав тему смерті, каліцтва, прийняв, що це можливо. Я вирішив повернутися додому в будь-якому разі та розумів, що каліцтво можна отримати й під час того, як воюєш, і просто як мирний житель під час обстрілу.

Крім того, у мене є терапевт, я з ним поговорив про війну ще кілька місяців до цього — міркував, чи готовий на неї вирушити, якщо почнеться. Війна — це надзусилля. Ти викладаєшся на максимум, воювати на передовій — це надскладно. А мене виснажила робота, і я не знав, чи зможу усе це «витягнути». Морально було непросто.

Повернення в Україну: «Я вже був готовий вирушати, а ввечері побачив відео, як зриваються термобаричні бомби, які випалюють все на кілька кілометрів»

Я прилетів у Польщу 1 березня. Перед приземленням попросив у стюардеси з дозволу пілота оголосити в літаку збір тих, хто прямує в Україну. В літаку, а потім і в аеропорту, я познайомився з українцями, які планували їхати на Київ як добровольці. І теж вирішив приєднатися. Мене спершу не хотіли брати, бо я без бойового досвіду, але я сказав, що в мене є дрони, і вони погодились. Усі вони мали військовий досвід, дехто брав участь не в одній війні.

У Польщі ми сконтактували з українськими волонтерами. Поїхали у нашвидкуруч створену базу. Там мені видали каску та броник. Я сам планував їх купити, але вже не було де. Отож з моїми новими знайомими ми бігали по магазинах, докуповували спорядження, придбали машину, щоб їхати на Київ.

Я вже був готовий вирушати, а тоді ввечері побачив відео, як зриваються термобаричні бомби, які випалюють все на кілька кілометрів. І мені стало дуже страшно їхати в епіцентр усього цього. Захотілось вискочити з будинку й бігти купувати квиток назад в Америку. Пригадую, як намагався увіпхати у броник, який був уже й так тяжкий, додатково кевлар. Однак я переборов страх і пішов спати.

Вранці виявилось, що в нашій машині було стільки обладнання, що я просто не помістився. Хлопці сказали: «Слухай, тут є волонтер, який буде їхати на Київ, він зможе тебе завезти, ось тобі номер телефону». Я з тим волонтером сконтактував, і 3 березня ми перетнули кордон.

Я приїхав у Львів і зупинився на кілька днів у друга. Вирішив вийти на волонтерів і в складі якогось добробату пройти бойову підготовку. Після того як я потренувався у бронику, зрозумів, що треба було рік не байдики бити, а спортом займатись. І ще списався з українським тренером, який мав мені дати вправи, щоб закачати спину.

З волонтерами була одна не дуже приємна історія. Я на базі задивився на одну річ, кевларову плиту, а вона потім зникла. І звинуватили в цьому мене. Бо на камері видно, що я її торкаюсь, а наступні кілька хвилин — порожнеча. На мене серйозно наїхали, але хтось сказав: «Давайте по-цивільному розберемось», і викликали поліцію. Я порозмовляв з ними, вони перелопатили всі мої речі, телефон, а потім і СБУ це зробили за тим самим сценарієм.

Цікаво, що зрештою спершу СБУ потисли руку, потім поліцейські, а відтак і волонтери. Час такий.

У добробаті: «Я зрозумів, що з мене солдат, як з гівна куля, але деякі завдання я виконувати зможу»

Отож за цих кілька днів, що я був у Львові, я через волонтерів вийшов на один добровольчий батальйон і долучився до нього. Зараз у нас триває підготовка.

Нам дали певні завдання. Я зрозумів, що з мене солдат, як з гівна куля, але дещо все-таки я виконувати зможу. Наш напрям — аеророзвідка. І за ним я наразі найбільше готуюсь. Допомагатиму людям, які безпосередньо воюють. Моє завдання — виявляти цілі противника. Однак і це великий ризик, бо робота на передовій.

Ті, хто заїхав першими, довго «маринуються». Невідомо, куди й коли нас скерують, може, йдеться про два тижні, а може й більше. Серед нас 20% українців, які жили за кордоном.

Я часто думаю про Україну, її значення для мене. Звісно, це мій дім, а ще прихисток, куди я можу приїхати та перепочити, де весь світ мене не буде чіпати. Я відчуваю Україну й людей тут. І хочу все те, що я люблю, зберегти. А ще мені подобається ходити на рейви... І люди, які просто кайфують від музики, безтурботні, розслаблені, щасливі — за такі прості й важливі речі варто воювати.

На завершення

Після перемоги я поїду у Штати, візьму все музичне обладнання і повернусь в Україну волонтерити, відбудовувати її. А потім Лос-Анджелес, Гаваї, перегони на вітрильниках, серфінг і вечірки :)

В ІТ я теж повернусь, але мені потрібна довга перерва. Можливо, перейду на роль менеджера й вестиму якийсь проєкт.

А ще ж хочу втілити давнє бажання та помандрувати світом.

Не пропустіть результати зарплатного опитування — підписуйтеся на Telegram-канал редакції DOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось30
До обраногоВ обраному1
LinkedIn



3 коментарі

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.

Молодець! Шана за сміливість та вчинок!

Молодець! Чоловiчий вчинок!

Останні сім місяців я був тимлідом. Чесно зізнаюся, мене до нудоти втомило ІТ, і я багато разів вигоряв.

Будучи тімлідом десь років так 7 — я його розумію...

Підписатись на коментарі