«За прикладом айтівців мають іти інші». Мер Львова Андрій Садовий — про життя міста під час війни, «замудрого Федорова» та принцип «любити людей грошима»
DOU продовжує серію інтерв’ю, в яких ми говоримо з людьми, що впливають на українську IT-індустрію. Цього разу поспілкувалися з головою міської громади Львова Андрієм Садовим.
Мер розповів, коли місто почало готуватися до широкомасштабного вторгнення, як тут регулюють ціни на оренду, що планують звести в майбутньому та чому Закарпаття — не конкурент Львову в IT-сфері.
👉🏼 Підписуйтесь на YouTube, щоб не пропустити нові інтерв’ю
«Зараз трапляється менше „абсурдів“, бо люди більш сконцентровані». Про роботу міського голови в часи війни
Я пригадую ніч з 23 на 24 лютого. Тоді я мав вилітати в Київ на зустріч з низкою міністрів. Я прокинувся о
Вже о
У мирний час були вихідні й можна було планувати свій графік, а тепер є один потік, і ти мусиш бути завжди мобілізований, у формі. Невідомо, що трапиться, адже сьогодні всі міста є ціллю російських агресорів і можуть відбуватися атаки. Завжди думаєш, що ще може статися, що ще не зробив.
Зараз трапляється менше «абсурдів» у роботі команди, бо люди більш сконцентровані: якщо даєш наказ, його виконують швидше. У війні можна перемагати за однієї умови: коли є жорстка субординація, чітке виконання всіх наказів.
У нас все працює як годинник: є президент як Верховний головнокомандувач, військові адміністрації, чітка субординація. І немає дурості. Ми обговорюємо, як краще щось зробити, і навіть якщо йдуть дебати, то вони фахові — кожен розуміє персональну відповідальність, бо це війна.
А якщо рішення вже ухвалено, його виконують без дебатів. Моя відповідальність — це Львів, але я розумію, що сьогодні ми захищаємо Львів у Маріуполі, Харкові, Миколаєві, тобто сьогодні там кордон. Кордони нашої держави — це кордони безпеки Львова.
«Мої колеги казали, що я щось вигадую — фантазер». Про завчасну підготовку до війни
У середині 2021 року у світі з’явилися думки, що може бути війна, були дебати, чи росія нападатиме. Наша команда одразу почала прогнозувати, що може бути ціллю у Львові, як вберегти людей, що можна зробити для цього.
Коли я розповідав про цю роботу колегам з інших міст, вони не дуже серйозно все сприйняли. За місяць до російського вторгнення я почав обговорювати з мерами міст західного регіону, скільки і яка громада може прийняти українців, якщо буде війна.
На мене дивилися і запитували: «А ти що, віриш, що буде війна?». Я казав: хлопці, краще підготуймося. Навіть пам’ятаю, як за тиждень до початку війни був у Харкові на засіданні Конгресу регіональних влад — там теж поставилися до таких міркувань скептично.
Ніхто, крім нас, державу не збудує
Але у Львові ми провели кілька зустрічей — всі служби почали працювати. Я ставив вимоги: конкретна локація, кількість людей, яка зможе там розміститися, постіль, харчування. Обговорювали, як усе працюватиме. Це дало результат, бо 25 лютого ми почали приймати перших переселенців, і все працювало як годинник.
Мені складно уявити, як би ми змогли через вокзал на день пропускати 60 тисяч людей (стільки було в перші тижні), якби там не було реконструйованої площі, якби не було порядку. 60 тисяч людей, між іншим, це як два львівських стадіони «Арена».
Коли йдеться про безпеку людей, ціна відходить на другий план. Наприклад, під час останнього обстрілу, ракети вдарили по трьох підстанціях і фактично вивели з ладу електропостачання у двох районах міста: Шевченківському та Личаківському. Через це виникли проблеми з водопостачанням, електропостачанням, рухом поїздів.
А ми зобов’язані забезпечувати в місті належний санітарний рівень при тому, що воду качаємо за сто кілометрів — у нас немає свердловини, яка б гарантувала її для всього Львова. Тому ми ще за пів року до війни поставили завдання комунальним службам, зокрема водоканалу, забезпечити можливість подачі води за повної відсутності електропостачання.
Мої колеги казали, що це абсурд, що я щось вигадую — фантазер. Я їх довго переконував, що таке може трапитися і це потрібно зробити.
Тож коли був останній удар, львів’яни навіть не відчули, що ми велику частину доби жили на дизель-генераторах, які давали змогу працівникам МНС гасити пожежі.
Ми повинні сьогодні мислити про те, що може бути завтра, за рік, за два. І коли ти працюєш в команді, яка має розуміння, стійкість, тоді мінімізуєш загрози й біду.
Наприклад, з 200 тисяч переселенців, які зараз перебувають у Львові, 50 тисяч залишаться. А це — мільйон квадратних метрів додаткового житла, що у грошах близько 750 млн доларів.
Відповідно треба вже думати над програмою іпотечного кредитування, щоб уможливити певний комфорт. Зараз люди мешкають у школах, театрах, кінотеатрах, ми почали вибудовувати невеликі тимчасові містечка-поселення, але ж прийде зима.
А де люди мають працювати? Що робити з безпекою? Крім того, зараз привозять багато поранених, яких ми лікуємо, а що далі? Це те, про що мусиш думати сьогодні, знаходити нестандартні рішення.
«Правильно це чи неправильно — розсудить час». Про контроль вартості оренди житла у Львові
Люди приїхали до Львова не на відпочинок, вони ховаються від шаленої біди. Якщо в часи війни підвищують ціну на оренду житла, це неправильно — це мародерство і пояснення цьому немає, бо комунальні послуги дорожчими не стали.
Інформацію про такі кейси ми робимо публічною, з відповідним зверненням до голови військової адміністрації. Ми пропрацьовуємо кожне звернення: є багато надуманої інформації. 99% людей чітко працюють і не порушують правил зростання ціни.
Наприклад, деякі готелі взагалі зменшили вартість після 24 лютого, розуміючи, що буде збиток. Вони пішли на це свідомо, бо є громадянська позиція й кожен робить певний внесок у перемогу. Є люди, які приносять продукти, віддають свої речі — вони не мають з цього профіту.
У час війни загострене відчуття справедливості. Я як міський голова зобов’язаний і певний приклад подавати, і реагувати.
Останній кейс: працівниця міської ради підвищила ціну на оренду помешкання — ми звільнили її з роботи. Правильно це чи неправильно — розсудить час. Я вважаю, що в такий період заробляти надприбутки нечесно й аморально.
«Так, як ми жили раніше, вже не може бути». Про переведення бізнесу до Львова та вміння будувати державу
Один з важливих моментів — переведення бізнесу. Наприклад, фабрика в Рубіжному виробляла шкарпетки, а зараз там усе знищено. Виробництво переїхало до Львова, й ми допомагаємо їм перезапуститися та відновитися.
Можливо, коли все врегулюється, вони захочуть знову з нуля почати бізнес у Рубіжному, але тут частина теж лишиться. Тому треба будувати нові індустріальні парки. Ми готові будувати комунальні індустріальні парки.
Один з таких хочемо звести на території колишнього автобусного заводу, але потрібна програма пільгового кредитування, бо під час війни західні банки кредит у гривнях не дадуть. Наші — можуть.
Так, є певний ризик, але ми не маємо часу чекати. Сьогодні вся увага світу прикута до України, та що буде за рік-два? Можуть бути й інші «фокуси». Тому треба зараз все максимально залучити, щоб перебудувати економіку.
Так, як ми жили раніше, вже не буде. Це останній шанс, який ми отримали за триста років війни з росією, щоб не просто бути, а бути країною-лідером. Бо з погляду людського потенціалу ми «вставляємо» багатьох. А от з погляду вміння вибудовувати державу є проблеми.
Ми завжди мали біля себе магніт росії, який був у сто разів потужнішим, ніж, наприклад, магніт ЄС. Кому належать обленерго, облгази, підприємства військово-промислового комплексу, які пішли на приватизацію? Це все російська агентура.
Ми маємо ухвалити непрості рішення. Але якщо хочемо бути незалежною країною, у нас немає іншого вибору: на нас чекає відповідальний період, бо ніхто, крім нас, державу не збудує.
«За прикладом айтівців мають іти економісти, фінансисти, люди з інших професій». Про передумови розвитку IT-спільноти у Львові та необхідні зміни в освіті
IT-сектор зараз почувається тривожно. Багато великих замовників мають у регламентах пункт: уникати співпраці з компаніями, які працюють у країнах, де тривають військові дії. Я розмовляв з Тарасом Кицмеєм (співзасновник SoftServe — ред.) — у них компанія тримається на рівні, але без зростання.
Втім вони мають підрозділи в Польщі, Великій Британії. А от, наприклад, IT-спільнота Харкова сьогодні у непростій ситуації. Тому мені приємно, що у Львові IT Cluster зараз змінив слово «конкуренція» на «кооперацію». Він завжди був і є прикладом для інших IT-ком’юніті в Україні.
У Львові серйозно розвивається харчова промисловість, машинобудування, легка промисловість, книгодрукування. Я вважаю, що Львів досить збалансований. Але те, що ми тут звели з нуля IT-індустрію та індустрію туризму, — великий плюс.
Львів завжди був осередком великої кількості розумних людей
Дуже багато людей приїжджають сюди, закохуються в місто й лишаються жити. І я б хотів, щоб ми працювали не лише як аутсорс, а генерували власні продукти, мали вищий профіт. Для цього потрібні технології.
Мені здається, що зараз кооперація українських айтівців з Ілоном Маском може дати велику перевагу. Треба мати ближчий доступ до замовника й усунути дискримінацію, коли великі компанії не роблять замовлень у країнах, де триває війна.
IT не народилося у Львові просто так. Це людський потенціал, електроніка, точна механіка, військово-промисловий комплекс, наукова спільнота. Місто завжди було осередком великої кількості розумних людей.
Коли багато років тому львівська IT-спільнота переконала керівництво «Політехніки» виділити IT в окремий перспективний напрям і допомогти вибудувати якісний процес навчання, вони отримали набагато більше готових спеціалістів, які можуть одразу працювати.
Так вони здобули ресурс. Замовлень у світі надзвичайно багато. І той, хто готовий їх швидше опрацьовувати, має більший профіт.
За прикладом айтівців мають іти економісти, фінансисти, люди з інших професій — нам треба перебудовувати освіту. Якщо ми цього не зробимо, у нас не буде майбутнього. В Ізраїлі на всю країну дев’ять університетів. Навіщо в Україні сотня-друга? Це абсурд. Потрібно це оптимізувати.
Це велика реформа, і я не маю повноважень про неї говорити. Але те, що зробив IT Cluster у Львові в плані освіти, — фундаментальна річ, яка й дала зростання.
Сьогодні IT заважає зростати далі брак інвестицій у людей, розуміння, що це важливо. Освіта не може мати фрагментарний успіх. Він має бути більш глобальний.
«Бавитися в якусь конкуренцію регіонів — по-дурному». Про заяву Закарпатського IT-кластера та виїзд айтівців за кордон
Голова Закарпатської області консультувався у голови Львівської області щодо розвитку IT-спільноти. В часи війни у державі одна ціль — перемогти. І бавитися в якусь конкуренцію регіонів — по-дурному. Сьогодні всі мають максимально працювати на перемогу: що можеш — то роби.
Ми у Львові багато речей організували й вибудували якісно, про це публічно ніхто не говорить, бо це не на часі. В часи війни ти не маєш морального права бронювати спільноту. Я знаю багато айтівців, які воюють на передовій, у кібервійськах. І велика подяка компаніям, які виплачують їм зарплату.
Я вважаю: якщо бізнесу потрібно для підписання контракту поїхати за кордон, такий шанс однозначно треба дати, бо це надходження валюти, яка сьогодні потрібна державі. Тому варто м’яко на це реагувати: немає питань, які не вирішуються, є люди, які не хочуть або через свою некомпетентність не можуть.
«Федоров замудрий для міністра». Про розумних людей в уряді
Михайло Федоров, міністр цифрової трансформації, замудрий для міністра. Це дуже освічена, креативна й фахова людина. Нещодавно в нас була зустріч, під час якої я йому розповідав про своє бачення розвитку країни. Він уважно слухав і сказав, що зранку написав власне бачення. Коли я його читав, було відчуття, ніби ми це писали разом.
Команда, яка сьогодні зібрана в міністерстві, одна з найфаховіших. Можливо, тому що вони створювали міністерство з нуля й не було обмежень. Якби така професійна команда була в інших міністерствах, нам би рівних не було.
В уряді є розумні й фахові люди. Крім Федорова, з позитивних прикладів — Дмитро Кулеба, міністр закордонних справ. Він інтелектуал, який знає, що робити. Також я завжди тішуся, коли спілкуюся з міністром оборони Олексієм Рєзніковим — в уряді взагалі мають бути люди з почуттям гумору.
Якщо треба для підписання контракту поїхати за кордон, однозначно такий шанс треба дати
Насправді в різних урядах було багато класних людей, складно виділяти конкретний найкращий уряд. Хоча Україна є парламентсько-президентською державою, будьмо реалістами, ми завжди були країною, де тон задає президент.
Тому знайти класного міністра — це успіх. А щоб державою якісно управляти, треба знайти 500 різних людей, аби кожен з них брав відповідну ділянку й тягнув віз. Тоді буде результат. Двоє-троє фахівців країну не врятують.
«Ми не будемо мати в державі серйозних інвестицій, якщо не наведемо порядок». Про Дія City і згубність корупції
Дія City дуже класна ініціатива. Я вважаю, що зміни мають торкатися кожного з нас. Ту ж корупцію ми можемо побороти максимальною цифровізацією: коли все обліковується, коли все прозоро.
Ми ж знаємо, що в нас є подвійні, потрійні стандарти життя у країні. Завжди відомо, хто і як живе, які доходи має, хто краде — це неможливо приховати. Так, можна маскувати, маючи олігархічні медіа.
Але, наприклад, наші партнери — американці, європейці — це знають. Чого найбільше бояться американці? Не ЦРУ. Вони бояться Internal Revenue Service, яка рахує гроші. Якщо ти потрапив у їхній фокус — катастрофа.
А у нас? Якщо тебе злапали й ти не домовився на рівні поліції, то домовишся на рівні прокуратури. Якщо не там, то в судах.
Сьогодні треба дивитися на крок уперед. Ми не будемо мати в державі серйозних інвестицій, якщо не наведемо порядок, якщо не мінімізуємо рівень корупції, якщо не зробимо максимальну прозорість в усіх сферах.
Тому, якщо прислухатися до того, що робить IT-спільнота і Міністерство цифрової трансформації, ми матимемо серйозний поступ у країні.
Але має бути політична воля на це. Я просто надто древній у політиці, багато чого бачив, знаю, і мені деколи соромно й прикро, коли банально й підло крадуть.
Наприклад, багато хто мав претензії до Зеленського. Але він показав найкращі свої якості, тому що так комунікувати, вибудовувати контакт з країною, лідерами світу ніхто не був готовий.
Сьогодні в його прямих обов’язках армія, міжнародний блок — це все працює феноменально. Але восьмий рік війни — чому в нас не було бронежилетів, касок? Невже ми з 2015 року не розуміли, що росія буде нападати? Для мене це був шок.
Українці мають унікальну здатність до самоорганізації, самодисципліни, попри, можливо, не перфектне керівництво. Це треба використовувати, а не заважати — потрібно боротися з корупцією на високому рівні, бо це може нас згубити.
«Людей треба любити грошима». Про пошук талантів для міської ради й основні критерії відбору кандидатів
Максим Бахматов (керівний партнер інноваційного парку UNIT.City, голова правління корпоративного акселератора Radar Tech — ред.) був певний час у Львові моїм позаштатним радником. Ми зустрічалися ввечері, пили каву, обговорювали ідеї. Максим дуже креативний, цікавий.
Я не платив йому за співпрацю. Це був простий прагматизм. До Львова приїхала мудра людина. Я сказав йому, що хотів би частіше спілкуватися, і запропонував статус позаштатного радника.
Він цього не очікував, але погодився. Максим не планує жити у Львові чи реалізовувати тут круті проєкти — столиця дає набагато більше можливостей у фінансовому плані. Просто є такі періоди в житті: посольства переїхали — і він переїхав, посольства поїхали — і він поїхав.
Я маю таку звичку: коли є проблема, телефоную всім. Можу дзвонити до будь-кого: міністра, чиновника, бізнесмена. Бо мушу розв’язати проблему. Тож з Бахматовим домовилися, що я можу йому будь-коли телефонувати, навіть уночі.
Для мене все життя питання кадрів було на першому місці: я завжди шукаю людей. Мені постійно бракує фахівців, бо хочу, щоб були найкращі, а це складно.
Має бути компетенція, моральні якості, любов до інших, бачення майбутнього і драйв, щоб людина заряджала і вміла вибудовувати команду.
Це те, чого хоче кожен керівник IT-компанії, але тут відповідальність більша, бо на твоїх плечах місто. А айтівці, між іншим, переманили у нас сотні людей.
Я завжди стараюся, щоб фахівці отримували високу зарплату: любити людей треба грошима. Частина працівників, які приїхали до Львова з інших міст, отримали службове житло, яке змогли потім приватизувати.
Це не таємниця, і я вважаю, це правильно й чесно, бо вони працювали для міста.
Я не вірю в успішного урядовця, який має маленьку зарплату. Тоді він займається корупцією і для того, щоб заробити сто доларів, завдає збитків на сто тисяч — це злочин.
Люди, які працюють в управлінні, повинні мати середню ринкову зарплату й привілеї щодо майбутнього — пенсійне забезпечення абощо.
У Львові директори шкіл отримують зарплату мінімум тисячу доларів, а для керівника управління освіти вона вища. Якщо людина потребує покращення житлових умов, ми можемо домовитися, й за кілька років вона може отримати, наприклад, квартиру.
Освіта — одна з ключових галузей, і такі питання ми обговорюємо на вході. Але є проблема: на посаду керівника управління освіти ми отримали понад 50 резюме. Втім у вакансії був нюанс: потрібно було подати своє бачення розвитку освіти в місті. І багато хто не написав цього. Я навіть отримував SMS із запитаннями, що потрібно написати.
Я не вірю в успішного урядовця, який має маленьку зарплату
Коли я беру людину на роботу, хочу подивитися, де вона працювала, що зробила. Бо коли є багато класних ідей, а досвіду немає, я, звичайно, пропоную співпрацю, але не ризикую давати велику ділянку роботи.
Для мене чинник моральності завжди головний. Якщо професіонал м*дак, я його ніколи на роботу не візьму. Бо якщо одна погана вівця є в колективі, вона дестабілізує всю команду. Тому треба бути уважним.
Я завжди шукаю людей, які толковіші від мене, мають вищий рівень фаховості, компетентності, візію і бажання працювати. Я отримую кайф, коли спілкуюся з молодими людьми, бо сам від них черпаю багато нового, і мої компетенції змінюються.
Єдине, що я вмію в житті, — трохи розбиратися в людях. А з погляду IT, економіки, бізнесу, фінансів є ті, хто набагато кращий за мене в кожній галузі.
Тому я просто запрошую їх до співпраці та стараюся бути до них максимально привітним, щоб вони отримали насолоду від можливості реалізувати свої ідеї, навіть дурні.
«Підтримка обдарованих дуже важлива». Про роль науки й талантів у розвитку міста та держави
Ми запустили програму «Львівська система дослідників» і доплачували від 6 до 10 тисяч гривень молодим науковцям на місяць за їхню працю для міста і країни. Коли я підтримав цю ініціативу, чомусь думав, що вона знайде розширення на державному рівні. На жаль, ні.
Сьогодні магніти західних наукових центрів дуже потужні. Шукають молодих креативних людей, яким одразу пропонують все, й вони вже працюють на економіку інших країн.
Після війни ми хочемо реанімувати програму, дати їй новий сенс (зараз вона заморожена, бо нам треба активно розвивати військово-промисловий комплекс).
У Львові за найкращі результати ЗНО ми платимо дітям
У межах розвитку туристичного кластера ми даємо по 20 тисяч гривень тим, хто організовує конференції. Наприклад, Львів з погляду такого туризму є лідером держави. Одна конференція на два-три дні для
У Львові ми часто генеруємо ідеї та даємо їм життя. Якби держава це згодом підхоплювала, ми мали б успіхи. Оборона держави та розвиток військово-промислового комплексу мають бути синхронізовані, а наука тут повинна бути основою.
«Треба жити й робити те, що можеш, сьогодні». Про майбутній відпочинок і проєкт всього життя
Я планую, щоб Україна якомога скоріше перемогла у війні. Потім хочу поїхати з Катериною [дружиною] й малими в Крим.
Також є велике бажання кілька місяців десь повчитися. Бо я працюю в міській раді 16 років, чого в житті не планував. Але одна каденція, друга — так життя закрутило.
Крім того, у мене є ціль — вибудувати реабілітаційний центр світового рівня, який би поєднував елементи самих операцій із high level технологіями, охоплював психологічну, соціальну, фізичну реабілітації.
Хочу, щоб ми могли допомогти з житлом, спортом, місцем праці. Я цим живу. Бо коли у
І багато з них закінчили життя самогубством — такі реалії. Я вважаю, що Львів — унікальне місто з погляду потенціалу, безпеки. І такий комплекс — це те, що потрібно державі.
Дивитися кудись далеко немає потреби. Треба жити й робити те, що можеш, сьогодні. Бог дає нам довжину життя, а ширину ми визначаємо самостійно. Моя ширина досить велика, і я від цього отримую неабияке задоволення.
«Депутатів має бути набагато менше, бо мудрих людей мало». Про необхідні зміни для відбудови держави
Потрібно перестати бути мародерами у власній країні й зрозуміти, що це останній шанс, який маємо в історії нашої нації. Іншого не буде.
Я не пригадую такої уваги світу до України за останні століття, яка є сьогодні. Тому я буду не дуже добрим, але максимально відвертим. Я хочу, щоб мої діти, онуки мали майбутнє успішної країни.
Я називаю депутатів маклерами, обраними народом. Вони ображаються, але визнають, що щось у цьому є. Бо інколи заїжджають на посаду на «Запорожці», а виїжджають на Lexus.
Є відчуття, що ми щось втрачаємо — зараз дуже низький інтелектуальний рівень ВРУ. З кожним роком стає все гірше й гірше, на жаль. У
Єдине, що я вмію в житті, — трохи розбиратися в людях
Просто ми жили під великим впливом російського магніту, який корумпував країну, вибудовував медіа на російські стандарти. Все це треба перебудовувати, робити з нуля.
Повинні приходити люди іншого ґатунку, фахової наповненості. Сьогодні є багато класних, яким до 40 років, але вони толкові, мають модерне бачення. І їх треба просити йти у владу, політику.
Я завжди вважав, що потрібно витягувати людей, які мають потенціал, і давати можливість його розвинути. Є київські, полтавські, львівські політики. Є просто класні люди, а є мудаки. Дай боже, щоб у нас в політикумі були класні люди, а мудаків було якомога менше.
Депутатів має бути набагато менше, бо мудрих людей мало. Пригадую розмову з Богданом Гаврилишиним (видатний економіст, громадський діяч, меценат — ред.), один прем’єр-міністр йому казав, мовляв, подивіться, який я крутий. А він відповів, що «ти не крутий, а просто пімпка від ровера».
І пояснив: «Коли матимеш міністрів, які на три-чотири рівні вищі від тебе, тоді й будеш крутим». Щоб вибудовувати нову систему, треба, щоб у владі були найфаховіші, найбільш тямущі, які мають божий дар, талант. Їм треба довірити відбудову країни.
Я, попри все, є великим оптимістом, вірю в нашу державу, розумію, що повоєнний час буде складним, будуть виклики й випробування.
Але я вірю в божу ласку — Бог дає нам шанс, і ми зобов’язані не просто скористатися ним, а зробити все, щоб наступні сто років світ казав: «Вау, Україна forever! Круто!».
49 коментарів
Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.