Продовження історії мобілізованого Сергія Коржа: як став командиром взводу, де знадобився IT-досвід, а також про незамінну допомогу волонтерів

17 березня на DOU вийшла стаття про Сергія Коржа — IT-підприємця із 30-річним досвідом, якого мобілізували на Львівщині. Матеріал викликав неабиякий інтерес та зібрав 664 тисячі переглядів. Ми вирішили дізнатися, як розвивалася історія Сергія. Нині він — командир взводу та охороняє об’єкт, за яким його закріпили.

«Таких, як я, офіцерів запасу власне і набирали як майбутніх командирів взводів»

Насамперед зауважу, що коли ми розмовляли минулого разу, то самого допису своєї доньки Аліси, з якого все почалося, я не бачив. Тож хочу ще раз наголосити: ніхто не збирався ухилятися, ховатися. І я не казав Алісі писати схоже у соцмережі, не збирався порушувати цю тему та не мав на увазі, що я «такий особливий айтішник». Хтось писав у коментарях: яка різниця 30-річний досвід чи який. Так, я згоден. У всіх однаковий обов’язок перед державою. Питання було поставлено саме про ефективність використання ресурсів, що є. Бо насправді ідеться не просто про справедливість. Ми хочемо перемогти, а щоб перемогти, нам потрібно використовувати ресурси якнайкраще.

Що відбувалося після нашої розмови? Тоді я був у місці на зразок розподільчого центру, де нам видали форму, взуття та зброю: автомат, кілька магазинів, офіцерам, ще пістолет. З формою все чудово: там декілька майок, термобілизна, куртка, бушлат, кітель. Усе досить зручне, зроблене продумано, завдяки всім тим людям, які цим займалися після 2014 року.

Наступного дня ми поїхали в інше місце, яке в принципі можна назвати «учєбкою». Нас приписали до відповідного батальйону, роти, взводу. Намагалися навчати, але досить по верхах. Наприклад, кажуть: «Ідіть почитайте Статут гарнізонної і вартової служб, а потім ми за годину його обговоримо». А цей статут сторінок 30–50 — точніше не скажу, не рахував. Авжеж, для людини, яка служила, ходила в караул, охороняла щось — це просто повторити. Але якщо ти не стикався з цим жодного разу, то це така сама нова сфера, як в IT незнайома до того мова програмування.

Це навчання було приблизно три дні, після чого нас відправили по об’єктах, забезпечувати їхню охорону. Мене призначили командиром взводу.

Як я розумію, таких, як я, офіцерів запасу власне і набирали як майбутніх командирів взводів. Тому що зі мною було 12 людей з приблизно такою ж долею. Потім нас поділи у різні батальйони — відповідно по шість осіб. П’ятеро офіцерів з моєї шістки охороняють об’єкти неподалік. Саме з ними я жив разом в одній кімнаті в навчальному центрі. Всі так само лейтенанти або молодші лейтенанти запасу, з вищою освітою, ніколи не були в армії — і всіх призначили командирами взводів. Один з нашої шістки теж айтішник. Інші — менеджери у великих компаніях (один будівельник, другий займався поставками шин для автомобілів). Ще є приватний підприємець, який продавав товари через платформу Etsy. Усі чудові хлопці.

Мій безпосередній начальник — молодший лейтенант, хоча я на 10 років від нього старший та за вислугою років маю звання лейтенанта. Але, не зважаючи на звання, його цілком справедливо призначили ротним, адже він більш активна людина, раніше потрапив у цей навчальний центр і має набагато більший досвід роботи з людьми та організації різних процесів. Бо головна задача командира — спілкування та робота з особовим складом.

До речі, він теж айтішник з великим досвідом. У нього також власний бізнес: тільки у мене продуктовий, а у нього — консалтинговий. Останні два роки його компанія співпрацювала з різними великими корпораціями, банками тощо. Сам він з Києва. Коли почалася війна, клієнти з Данії відразу йому запропонували відправити до них дружину з дітьми, пообіцяли їм надати житло та повне забезпечення. А потім його, так саме як і мене мобілізували у Львівській області.

«За ці два тижні я познайомився та розмовляв з більшою кількістю людей, ніж за весь останній рік»

На об’єкті я вже майже півтора тижня. У моєму взводі 25 людей — усі чудові хлопці. Мені пощастило, бо більшість із них служили в армії. Усі з різних міст, різного віку, з різними професіями. Є люди із західної частини країни, з центральної, двоє солдатів з Харківської області. Один хлопець працював на взуттєвій фабриці, другий — фермер у селі. Є водії, пенсіонер, з-під Харкова хлопці — лісник та підприємець. У всіх різні долі. Хтось прийшов сам, когось так само мобілізували.

У взводі три відділення. І мені знову-таки пощастило, бо командири відділень — сержанти з досвідом, на яких я можу покластися. Так, номінально я офіцер і всім керую, але знаю, звісно, не дуже багато.

З усіма ми нормально спрацювались, стосунки складаються чудові. Хоча взагалі, як і в будь-якому колективі, трапляються суперечки, непорозуміння. Впливає і те, що люди з різних регіонів: ті, хто з Харківщини, говорять суржиком, ті, хто із заходу України, мають акцент, тому буває таке, що хтось когось відразу не розуміє. Але загалом все нормально, панує взаємоповага.

Мені незвично керувати, тому що останні 7–8 років у мене був дуже маленький колектив. А останній рік ми взагалі працюємо вдвох з партнером. Плюс з початком пандемії сиділи по домівках, в офісі майже не бували. Отже, можу сказати, що за ці два тижні я познайомився та розмовляв з більшою кількістю людей, ніж за весь останній рік.

У моєму випадку, адже це полк охорони, до обов’язків командиру взводу входять три основні речі:

1. Організаційне та технічне забезпечення охорони об’єкту (розклад варт, зміни).
2. Організація належного побуту особового складу (їжа, тепло, місця для відпочинку тощо).
3. Робота з особовим складом загалом — це охоплює всі можливі питання, що не стосуються безпосередньо перших двох пунктів.

«На багато дрібних потреб ми з ротним командиром витрачаємо власні гроші»

Про саме несення служби не хотілося б розповідати у подробицях через зрозумілі причини. Скажу тільки, що організація цього процесу була, якщо казати політкоректно, не на найвищому рівні, особливо на початку. Але з усіма труднощами нам дуже допомагає місцева влада та волонтери. І щодо різних побутових проблем (нам безкоштовно надали приміщення для відпочинку особового складу, домовилися про харчування, забезпечили усім необхідним у побуті), і щодо питань суто військового характеру.

Наприклад, нам потрібно було зробити розмітку периметра: огородити його, повісити таблички, що тут прохід заборонений. Також побудувати блокпости, а значить знайти для цього мішки, пісок. У перший же день голова сільської ради сам запропонував вирішити питання, подзвонив на фірму, яка цим займається, і нам просто привезли та вивантажили машину піску. Все безкоштовно.

У приміщенні, де ми базуємося, перші декілька днів не було гарячої води. Але там вже давно стояв бойлер, тож ми домовились про його під’єднання. Крім того, у табір провели електрику, щоб можна було хоча б зарядити рацію, мобільні телефони або поставити чайник. За роботу з підключення ми не платили, але матеріали (кабель, автомат тощо) довелося купити за власний кошт. Взагалі на багато дрібних потреб (мотузки, паливо для бензопилки, цвяхи, шурупи, плівку і таке інше) ми з ротним командиром витрачаємо свої гроші, бо у нас є така можливість. Так само з пальним для власної машини, яку я зараз використовую для потреб взводу. Коли хлопці про це дізнались, вирішили скинутися, хто скільки міг, та передали мені близько 5000 гривень. Так що зараз у нас є власний невеличкий фонд на побутові дрібниці.

Коротше, зараз я займаюся головним чином організаційними питаннями: облаштуванням табору, забезпеченням особового складу всім необхідним, співпрацею з місцевою владою та волонтерами.

Окремо відзначу чудове ставлення до військових. Крім допомоги, про яку домовилась місцева влада (і на яку навіть виділили гроші з бюджету територіальної громади), нас постійно підтримують практично всі навколо. Сусіди періодично приносять смаколики та беруть у хлопців речі на прання. Місцеві майстри організували нам буржуйку в таборі та безкоштовно надають потрібні інструменти. Одна з сусідок навіть домовилась зі знайомим лікарем, щоб він оглянув хлопців, у яких були проблеми зі спиною чи потрібна була консультація після нещодавньої операції.

«Хлопці вночі стоять — нічого не видно, десь у кущах щось шарудить... А що там таке: вороже ДРГ чи просто якийсь звір — невідомо»

Взагалі щось замовляти можна, але це дуже довгий процес. Наприклад, я замовив собі нові берці. Коли мені їх видавали в розподільчому центрі, все було поспіхом. Я сказав, що потрібен 42 розмір. Але коли я в них походив, виявилося, що берці трошки завеликі на мене, а ще зимові. А зараз вже досить спекотно, кілька днів тому було до +17 °C на сонечку. Деякі з хлопців теж замовили собі заміну. Прийде вона чи ні — незрозуміло, але скоріше ні. Розуміємо, що ми не на лінії фронту, тож головне забезпечити тих, хто там, а не нас. Країна не готувалася до цього, бо якби готувались, мабуть, замовили б все завчасно й у великій кількості.

Усе намагаємося знайти самі. Наприклад, ходити з тими підсумками для набоїв, що нам видали на початку, досить незручно. Тому хлопці самі замовляють собі розвантажувальні жилети. Так само з бронежилетами. Вони зараз загалом не дуже потрібні, але деякі вже собі позамовляли або познаходили. Командир мого відділення — родом з села неподалік, тож односельці скинулись грошима і купили йому бронежилет, причому десь за кордоном. Навіть вже доставили. Ці речі переважно організовують друзі-родичі: або просто купують, або скидаються грошима.

Так було і з раціями. У нас декілька постів, на кожному з них має бути рація. Плюс одна рація повинна бути на базі, де сидить начальник караулу. А нам видали всього дві штуки, тобто виходило, що спочатку була одна рація на 4 пости. Авжеж, це неправильно, коли постовий навіть не може нікого викликати, хіба що пострілом вгору. А це теж не дуже добре, бо тут суворо з використанням набоїв. За кожен патрон треба потім писати купу папірців (у нас, слава богу, поки що не було випадків, щоб потрібно було стріляти). В результаті я знайшов через друзів рації на всю роту, а наш ротний командир організував збір коштів (також серед знайомих і друзів), і зараз з раціями у нас повний порядок.

Така ж була історія з тепловізором. Хлопці вночі стоять — нічого не видно, десь у кущах щось шарудить... А що там таке: вороже ДРГ чи просто якийсь звір — невідомо. Зараз, також за кошти друзів, купили тепловізор і стало спокійніше стояти варту. Чути якийсь шум, подивився в «теплик», що то зайчик побіг — ну й добре, нічого страшного.

«Ми зараз трохи обкатаємо нашу розробку, і я її запропоную використовувати на рівні батальйону або навіть полку»

Тут ще виявляється багато рутинної паперової роботи. Наприклад, на кожну добову варту треба зробити «розклад постів» з додатками (чотири сторінки загалом). Чесно кажучи, ми сіли з ротним, який теж айтішник, дивимося на ці форми й не дуже розуміємо, навіщо вони потрібні. Погодилися на думці, що це просто, як то кажуть, «закрити зад», якщо щось станеться, бо там розписано, хто що має робити. Як я розумію, шаблон ще з радянських часів.

Заповнення цих форм вручну займає десь годину часу. При тому, що там дані там повторюються на 90 % кожні два дні. Отже, тут спрацювали мої IT-шні навички та банальні лінощі — не хотілось витрачати на це стільки часу, а особливо зараз, коли він потрібен на важливіші речі.

Ми разом з друзями розробили систему (Excel-документ, кілька шаблонів + VBA script), яка дозволяє генерувати потрібні документи миттєво та роздрукувати. Одна сторінка містить інформацію: склад зміни, хто що робить, посади (начальник караулу, замначальника, перша зміна, друга, третя...). Така «шахматка» розписується на кожен день, а з неї автоматично генеруються всі ці чотири форми, залишається тільки підписатися в потрібних місцях. Вся процедура займає зараз 5–10 хвилин замість години. Думаю, що ми трохи обкатаємо нашу розробку, і я її запропоную використовувати на рівні батальйону або навіть полку, бо вона, звісно, зберігає купу часу.

А на самому об’єкті ми вигадали ще таку штуку. Напевно, знаєте, є дешеві китайські світильники з датчиками руху, які живляться від сонячних батарей: вдень вони заряджаються, а вночі загоряються, якщо проходиш поруч — у мене такі на будинку висіли. Ми зв’язалися з фірмою у Львові, яка ними торгує. Спочатку нам пообіцяли продати їх за собівартістю, а потім взагалі сказали: «Забирайте так», і відправили купу цих ліхтарів з датчиками. І зараз ми ними просто облаштовуємо територію навколо нашого об’єкта. Так би мовити, ad hoc рішення із сигналізації: якщо вночі хтось проходить, вони відразу загоряються і досить нормально видно людину. До того у нас були проблеми з тим, щоб визначити, коли хтось проходив поруч, не кажучи вже про захід на саму територію. Ще думаємо домовитися, щоб встановити систему Ajax — теж було б гарне рішення для охорони. Але це поки що на рівні перемовин.

«Нещодавно для нас була радісна новина — наш будинок цілий»

Взагалі зараз облаштування закінчено відсотків на 95. Процес проходив легко завдяки допомозі зовні, яку люди часто пропонують самі. Наприклад, приходять сусіди та кажуть: «Може, давайте ми вам речі виперемо». У нашому приміщенні, де відпочиває особовий склад, немає де це робити. Тож забирають наші речі, а зранку вони вже чисті та висушені. І це теж неабияка допомога.

Головна складність для мене в тому, що я ніколи таким не займався і все роблю просто на хлопський розум або раджусь з моїми командирами відділень, які раніше зі схожим стикалися. Конкретних вказівок, що робити, від командування майже нема. І я розумію чому: у них кілька об’єктів і займатися вказівками кожному бракує часу.

І коли з організаційними питаннями буде майже завершено, ми просто увійдемо у рутинний ритм, коли одна добова варта змінює іншу.

Пам’ятаючи про коментарі до минулої публікації, я хочу наголосити, що ця стаття не є намаганням вплинути на мою долю, я лише розповідаю, як воно є. І буду намагатися зробити все, що від мене залежить, щоб на ділянці, за яку я відповідаю, було якнайкраще. Зараз такі часи, що кожен має щось робити. Можливо, тільки краще це робити на тому місці, де можеш більше. Але я не страждаю, не кажу, що не можу жити... Просто, як і всі, хочу, щоб це все закінчилось, щоб скоріше була наша Перемога.

Кілька днів тому дружина знайшла відео з Ірпеня, яке хтось зняв з дрона, і на ньому видно, що наш будинок загалом цілий хоч і є кілька розбитих вікон. А вже зовсім недавно (після звільнення Ірпеня) телефонував сусід, який співпрацює з місцевою теробороною. Власне в момент дзвінка вони з поліцією та саперами оглядали наш будинок. Тому він коментував усе, що бачить, онлайн. Двері зламані та за всіма признаками там жили орки. Все перевернуто (мабуть, шукали гроші та цінності). Що вкрадено — невідомо, адже він не знає, що було. Але каже, що нам трапились «більш культурні», бо залишили неушкодженим телевізор (напевно, важко було його скрутити зі стіни), хоча у сусіда в такому ж випадку той телевізор просто розбили. Тож нам навіть є куди повертатися.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU