Мобілізували на Львівщині, коли прийшов у військкомат «для уточнення даних», без медкомісії. Історія IT-підприємця із 30-річним досвідом
16 березня у фейсбуці з’явився допис Аліси Корж, яка розповіла, що її батька,
У 2018 році він заснував стартап Aistant.com — сервіс створення автоматичних систем «питання-відповідь» для автоматизації служби підтримки користувачів за допомогою NLP.
За словами доньки, батька «мобілізували до полку охорони, нераціонально використовуючи ресурси». Ми зв’язалися з Сергієм, який на той момент був у розподільчому центрі, звідки його разом з іншими повинні були перевезти уже безпосередньо на навчання. І сам програміст, і його рідні наголошують, що він не відмовляється від служби в армії, але сподіваються на грамотніший розподіл людей. Далі — історія зі слів Сергія.
«Наш будинок неподалік від дороги на Бучу, тому було дуже страшно, постійно стріляли»
Я IT-підприємець з 1998 року, у мене невеличкий власний бізнес: робимо та продаємо компоненти під .NET. Крім того, я брав участь у розробці сервісу Mail.ua та вже 13 років керую потоком «Інтернет-технології» на iForum.ua.
Ми живемо в Ірпені. На момент початку війни діти перебували за кордоном, а ми з дружиною довго тягли з виїздом. По-перше, через котів, у нас їх чотири: не знали, як везти. По-друге, якщо чесно, як і всі, спочатку сподівалися, що все швидко закінчиться.
Наш будинок неподалік від дороги на Бучу, тому було дуже страшно, постійно стріляли. Коли стало занадто гаряче — 3 березня спробували виїхати вперше. Але не вийшло: нас завернули біля селища Стоянка, сказали, що небезпечно. Наступного дня спробували ще раз, і вдалося. З собою з Ірпеня ще вивезли жінку з дитиною. Дивом встигли в останній момент перед тим, як в місто заходили ворожі колони. Свою другу машину віддали незнайомим людям, щоб вони ще когось вивезли.
У нас є друзі під Львовом, вони запропонували пожити в них. Чоловік жінки, яку ми вивозили, — військовий, теж радив їм податися до знайомих у Львів. Тож вирішили їхати туди. За день ми дісталися міста.
«Поставили на облік і видали документ з приміткою „прийти для уточнення даних“»
По приїзду як внутрішнім переселенцям нам потрібно було зареєструватися в сільській раді. Там відразу видають скерування, щоб стати на військовий облік. Село, де ми зупинилися, розташоване за кільцевою дорогою та належить вже до іншого району, тому нас послали до військкомату у сусіднє місто. Мене поставили на облік і видали інший документ з приміткою «прийти для уточнення даних». Також там було написано взяти з собою речі.
З досвіду інших знайомих, які теж переїхали, я знав, що у них все було точнісінько так само. Вони приходили наступного дня, і в них справді уточнювали, що вони роблять, і казали: «Ну добре, посидьте просто. А якщо вже буде потрібно і без вас не обійдемося, то покличемо». Тобто така формальність. Я теж сподівався, що десь воно так і буде. Ще зазначу, що я офіцер запасу, за плечима у мене тільки військова кафедра, яку я закінчував 30 років тому.
Наступного дня 15 березня, коли я прийшов для «уточнення даних», повідомив серед іншого, що я — айтішник. До речі, у документі було також зазначене «проходження медкомісії», але жодної медкомісії не було: чомусь для офіцерів її взагалі не роблять. Мені сказали: «Все, ми вас мобілізуємо, зараз поїдемо».
Нам видали форму та розподілили до полку охорони, який охороняє об’єкти зі стратегічним значенням. Тепер нас мають перевезти з розподільчого центру на навчання, де ми познайомимося зі своїм безпосереднім керівником. Щодо взаємодії з військовими, нічого поганого сказати не можу: тут всі поводяться нормально, роблять свою справу, як можуть.
«Я розумію, що Батьківщина потребує допомоги, але думаю, що є раціональніше застосування нашого досвіду»
Я тут не один такий, айтішників декілька. Є люди з іншими військовими спеціальностями, але чомусь усі потрапили у цей полк охорони. Я тут зустрів чоловіка, навіть старшого за мене — йому 58 років, теж з дуже великим досвідом в IT, починав ще при Союзі.
Я розумію, що Батьківщина потребує допомоги, але думаю, що все-таки є раціональніше застосування нашого досвіду. Звісно, було б найкраще, якби призивали в останню чергу. Весь цей час я постійно щось робив. Коли почалася війна, надсилав листи своїм клієнтам по всьому світу, щоб вони допомагали і інформаційно, і матеріально. Багато хто писав у відповідь, що вони перерахували гроші або ходили на мітинги. Займався кібератаками: зараз вже багато інструкцій, як це робити. Як усі, переказував гроші на армію. Коли приїхали до Львова, волонтерили, допомагали щось відвезти-привезти.
Ще зараз усі говорять, що треба розкручувати економіку, щоб працювали ті підприємства, які можуть працювати. Моя фірма, звісно, може далі функціонувати та бути додатковим джерелом надходження валюти в державу. І навіть без мене можуть далі продаватися компоненти, але, звісно, не тою мірою, бо все одно постійно потрібно відповідати на звернення користувачів, випускати нові версії.
«У тих, хто приїхав з Києва, Дніпра, Харкова, приблизно така сама історія»
Не хочу, щоб це виглядало, нібито я вважаю, що я тут такий особливий... І що взагалі потрібно концентруватися на моєму випадку. Просто у мене таке відчуття, що тут загалом на заході країни такий настрій: всіх, хто приїхав рятуватися, мобілізують. У тих, хто приїхав з Києва, Дніпра, Харкова, приблизно така сама історія. Тому вважаю, що потрібно говорити про загальну тенденцію, яка не дуже правильна.
Читайте продовження історії Сергія: як став командиром взводу, де знадобився IT-досвід, а також про незамінну допомогу волонтерів
Найкращі коментарі пропустити