«Відкиньте все російське». Інтерв’ю з Software-інженером на фронті, який отримав три ордени «За мужність»

Уже півтора року Максим працює Software-інженером у компанії Intellias та має вісім років військового досвіду. У 2014 році він вперше потрапив на фронт у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Нині Максим знову захищає Україну від росії у лавах ЗСУ.

Ми поговорили з Максимом про оборону України, різницю в підтриманні армії у 2014 році та нині, а також про нагородження трьома орденами «За мужність».

Про початок служби в армії та перші кроки в ІТ

— Розкажіть про себе та свою роботу до початку повномасштабного вторгнення. Як потрапили в ІТ?

Перед демобілізацією у 2015 році я вирішив, що вже не хочу працювати в центрі обслуговування абонементів, і почав шукати курси ІТ для учасників АТО. Тоді їх саме почали створювати в Україні. Я обрав напрям фронтенду, адже за кілька років до того мій друг відточував менторські навички й набирав серед знайомих учнів. Тоді я помилився й не скористався можливістю, і ось настав час її реалізувати. Спочатку пішов на курси ELEKS. Щоправда, як на мене, вони більше спрямовані на адаптацію ветеранів у суспільстві.

Далі відвідував курси EPAM для фронтендерів, після яких створив резюме та надіслав його у різні компанії. Упродовж двох років я й далі працював на старій роботі, дивився різноманітні канали на YouTube та періодично надсилав резюме з оновленим портфоліо та посиланням на GitHub. На другий рік мене це дістало.

Я назбирав 90 днів відпустки й пішов вдосконалювати проєкти, над якими працював. Тоді вирішив звільнитися, щоби вивести себе з «теплого болота», у якому плавав довгий час. У перший же тиждень відпустки мені надійшли запрошення на співбесіди від двох компаній. В одній я отримав відмову, однак у другій запропонували пройти випробовувальний термін. Шлях до Intellias зайняв у мене три роки, так би мовити, крізь терни до зірок.

— Розкажіть, як ви вперше потрапили на фронт?

Мене мобілізували у серпні 2014 року. Трохи більше як два місяці ми з іншими мобілізованими провели на полігоні, а у вересні вирушили на схід. А вже в листопаді наш новостворений батальйон відправили на донецький напрямок, а саме — на бої за Донецький аеропорт (ДАП).

— Як після цього було повертатися до цивільного життя?

У мене було два повернення до цивільного життя. Перше — березнева відпустка одразу після боїв за ДАП. Було важко. Тоді командир бригади виділив мене для очолювання окремої штурмової групи, адже побачив, що я не боюся виконувати завдання й що мені можна довірити людей, а головне — вони за мною йдуть. Її якраз планували створити, а досвід показував, що штурмові групи довго не живуть. Тож для мене було морально складно під час відпустки бути в мирному місті, де всі гуляють, святкують і поводяться так, ніби війни немає.

Друге повернення відбулося у вересні 2015 року. Цього разу було простіше. Після Авдіївки нас вивели на другу лінію оборони, тож мій підрозділ кілька місяців провів на блокпостах поблизу національного парку Клебан-Бик поблизу Костянтинівки на Донеччині. Тоді я склав для себе приблизний план змін на майбутнє, що допомогло легше адаптуватися до мирного життя:

  • зануритися в роботу й навчання;
  • звести до мінімуму вживання алкоголю;
  • знайти додаткові заняття;
  • було бажання купити мотоцикл і у вільний час десь кататися, але це не транспорт для сім’ї з малою дитиною, тому відмовився, і це досі незакритий «гештальт».

26 вересня 2015 року я повернувся до Львова, а в перших числах жовтня пройшов відбір на курси в ELEKS.

— Чи готувалися ви до нового етапу вторгнення? Підтримували форму? Чи спілкувалися з побратимами?

У мене було бажання купити зброю, якісний шолом і легкий броник. На початку лютого 2022 року я заходив на сайти «Українська броня» та «Ібіс»: вибирав, порівнював, але нічого не придбав. Насправді я ніяк не підтримував форму, хіба що брав участь у змаганнях з туристичного орієнтування «Доброволець». З побратимами ми завжди були на зв’язку, переписувалися та періодично зустрічалися. Хтось із них готувався до повномасштабного вторгнення, хтось виїхав за кордон, інші — продовжували служити за контрактом.

Про початок повномасштабного вторгнення та повернення до лав ЗСУ

— Де ви перебували в перший день повномасштабного вторгнення? Що тоді відбувалося?

24 лютого я був у Львові та прокинувся від повідомлення у Viber. Мама написала, що почалася війна, я увімкнув ноут і прочитав новини. Долучився до вранішнього дзвінка з колегами, завершив завдання, які мав виконати на роботі. Потім пояснив дружині, що не зможу бути в теробороні, як планував раніше, узяв документи й пішов до військкомату.

У той момент я відчував жаль, що не буду з родиною, а ще — незрозумілу радість. Не знаю, як це описати... В англійській мові є вислів про «метеликів у животі», це те саме, тільки не в тому контексті.

— Як ви потрапили на фронт у 2022 році? Чи були відчутні зміни в підготовці армії, якщо порівнювати з 2015 роком?

Я знову потрапив на фронт уже 3 березня. Зараз в інтернеті всі насміхаються з російських «мобіків», однак у лютому та березні в нас було те саме. Єдине — ми були вмотивовані. Мобілізовані в росії — це ті, хто не встиг сховатися, а в нас у військкомат йшли самі. Спочатку це здебільшого були люди, які вже мали досвід бойових дій у 2014–2017 роках. Для нас навчань не проводили, уперше пристріляти зброю мені вдалося лише у квітні.

У центрах укомплектування ми за кілька днів отримали зброю та амуніцію, а після — вирушили на фронт. Усе відбулося так, як у 2014 році. Перші добровольці дали можливість армії виграти час для навчання наступних бійців. Як на мене, у контексті роботи з мобілізованими армія не дуже змінилася з 2014 року. Оцінити якість навчання не можу, адже не брав у них участь.

— Як було знову вирватися з цивільного життя й потрапити на фронт? Як до цього поставилися рідні та колеги?

Я їхав до бригади з побратимами з 2014 року, ми зібрали групу з 15 людей. І в центрі укомплектування бригади попросили записати нас в один батальйон. Нам пішли назустріч, але, на жаль, система дала збій: 14 людей записали в перший батальйон, а мене — у другий :) Відчуття, як під час виходу на нову роботу, коли домовляєшся про одні умови праці, а отримуєш — інші.

Я приєднався до першої ж групи, яку прикріпили до другого батальйону. Оскільки старшого там не було, узяв керівництво на себе. Тож, коли ми потрапили у Вознесенськ, я вже мав певний рівень довіри команди. Коли нас розкидали в різні підрозділи, частина хлопців трималася за мене, і за перших же бойових дій ми мали зібрану групу.

Дружина одразу поставилася до мого повернення на фронт з розумінням, а друзі постійно телефонують і підтримують.

Біля техніки, яку ми знищили та захопили поблизу с. Шийківка

— Яка у вас військова спеціальність?

Під час навчання у Львівській політехніці я закінчив військову кафедру й отримав звання молодшого лейтенанта. У 2014 році мені дали змогу обрати між 24-ю окремою механізованою бригадою імені короля Данила та 80-ю окремою десантно-штурмовою бригадою. Я обрав десант і відповідно до звання обійняв посаду командира другого взводу 9-ї роти.

У грудні 2014 року я отримав звання лейтенанта, а в березні 2022 року — старшого лейтенанта. Це планове присвоєння звання, яке практикують в армії, однак, як на мене, це не впливає на розвиток військових навичок, як і сивина не додає розуму. Тож, на жаль, командиром підрозділу іноді може стати людина, яка не має достатньо бойового досвіду та досвіду служби, але отримала звання під час періодичних навчань резервістів.

Якщо порівняти з ІТ, то це ніби трейні прийшов на проєкт одразу на посаду тимліда, а джуни (солдати), мідли (сержанти) та сеньйори (офіцери) мають виконувати його накази. Найгірше, що він розумітиме, що його наказами не можна нехтувати.

— Чи допомагають навички розробника на фронті?

З делегуванням та самостійним опануванням певних напрямів. Спочатку будь-яку задачу я розбивав на дрібні, а потім поетапно виконував сам або делегував підлеглим. В армії все будується на тому, що бійців розвивають вузькоспеціалізовано, тобто кулеметника відправляють лише на курси для кулеметників, снайперів — для снайперів тощо.

Під час виконання однієї задачі, яка потребувала кількох годин, а потім затягнулася на два і більше тижні, траплялося, що з восьми людей у мене працювали лише троє. Тому почав самостійно перекваліфіковувати ще їх додатково на пілотів та коригувальників. Згодом цю практику перейняли інші відділення взводу.

Про нинішню ситуацію на фронті й плани після перемоги

— Що думаєте про нинішню ситуацію на фронті? Чи вистачає солдатам підтримки людей та спорядження?

У порівнянні з літом та весною, ми нарешті досягли певного паритету в артилерії. Як на мене, найбільша кількість втрат на фронті траплялася саме через те, що на початку ворог мав значну перевагу в ній. Однак це лише моя думка, статистику ми зможемо дізнатися після завершення війни.

Наразі ми маємо змогу завдавати вогневе ураження та вести контрбатарейну боротьбу на рівні з противником, це якщо казати військовою мовою. А завдяки більшій точності зброї та навичкам бійців маємо ще одну перевагу.

Підтримки від людей достатньо, однак я хотів би, щоби спорядження й автомобільну техніку нам забезпечували не волонтери, друзі, дорога родина та фонди, а держава. На початку березня мене дивувало, що в підрозділі не було жодного тепловізора, а для переміщення доводилося шукати волонтерів, які привезли б машину.

— Ви маєте два ордени «За мужність». Розкажіть, за які досягнення їх отримали та як відбувалося нагородження?

Насправді це застаріла інформація. Орден «За мужність» 3-го ступеня я отримав ще у 2015 році за бої під Донецьким аеропортом. За бої в березні-серпні 2022 року я був нагороджений орденами «За мужність» 2 та 1 ступенів, а також орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня. Набрав звань, як собака бліх :)

На відміну від 2015 року, коли я сам писав собі рапорт на нагородження, цього року я не був причетний, тож не знаю, за що саме командування батальйону вирішило представити мене до нагород.

Наш підрозділ вийшов до річки Оскіл

— Чи плануєте повертатися в ІТ після перемоги?

Так, планую й хотів би повернутися якомога швидше. Це точно буде не легко, однак думаю, що впораюся, до того ж підтримають колеги (Олежко, Любця, я на вас сподіваюся).

— Що б ви хотіли зараз сказати рідним та загалом українцям?

Усе буде Україна! Робіть свої справи, виховуйте дітей. Відкиньте все російське, якщо досі цього не зробили. Воно ніколи не приносило нічого доброго.

Все про українське ІТ в Телеграмі — підписуйтеся на канал редакції DOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось51
До обраногоВ обраному2
LinkedIn



11 коментарів

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.

Бережіть себе і величезна вдячність за вашу службу

Дякую!

Дякую!

Хочу щиро подякувати. Бережіть себе

Алкоголь треба не звести до мінімуму, а прибрати зі споживання цілком. Це так само, як з усім російським — нічого доброго він не приносить.
Щодо волонтерів — 100% підтримую. Це — реально окремий підрозділ постачання. Який справляється просто неймовірно. Але вони одразу показують, що держава, на жаль, поки не може перекрити ці потреби так оперативно. А з іншої сторони — волонтерство дає можливість цивільним реалізувати своє бажання допомогати військовим, що теж є добре.
Тримаймо стрій!
Слава Україні!

Колись працював з Максом, хочу сказати що Макс, ти титан, просто красава. Дякуєм тобі за службу і дуже цінуєм

Вітаю з професійним святом!

21 листопада в Україні відзначають День десантно-штурмових військ

Максим, вітаю з днем десантно-штурмових військ!

Макс, ти крутий чувак! Чекаю коли знову пощастить з тобою попрацювати. Було приємно почитати — всі за тобою дуже скучили!

Копець: не будучи кадровим військовим пройти пекельця 2014-2015 у складі штурмових груп, коли стан справ у нас був незрівнянно гірше, потім повернутись до цивільного життя не спившись, освоїти нову професію, знову піти добровольцем через повномасштабне вторгнення і зараз знову проходити через всі жахи війни, ставши повним кавалером ордена ’за мужність’. Які люди, які часи.

Моя повага і шана вам, Максиме.

P.S. натрапляв на пам’ятку від вашої бригади photos.app.goo.gl/RCZVm1xHPHKA2TGN6

Підписатись на коментарі