Сучасна диджитал-освіта для дітей — безоплатне заняття в GoITeens ×
Mazda CX 30
×

«В артилерійської розвідки завжди мають бути крила». Командир підрозділу ЗСУ з позивним «Стенфорд» — про війну, «Шарки» та особливості роботи БПЛА

Артем «Стенфорд» Романюков — командир підрозділу 15-ї окремої бригади артилерійської розвідки, для якої DOU збирає кошти на п’ять БПЛА Shark. Разом зі своїм заступником Олегом Берестовим, менеджером з розвитку бізнесу в Uklon, а також побратимами по службі, серед яких айтівці, активісти, журналісти й навіть директор національного музею, вони надають «банк ворожих цілей» українській артилерії, яка вправно знищує російських загарбників.


У відвертому інтерв’ю Романюков розповідає про перше знайомство зі світом IT в «нульові», турне власного рок-гурту з «Антитілами», громадський активізм, здобуття трьох вищих освіт, відкриття стартапу з клієнтами із Голлівуду, а також добровільне рішення піти на службу та зростання до командира підрозділу.

👉🏼 Читайте звіт про зібрані кошти на Shark

«У 2014-му багатьох „поламало“». Від рок-музиканта й бізнесмена до громадського активіста

— Поговорімо про твоє життя до 2014 року і повномасштабного вторгнення. В мережі можна знайти інформацію про те, що в «нульових», після закінчення мехмату в Дніпрі, ти працював інженером-програмістом. Розкажи, що то були за часи?

«Нульові» були веселим періодом для всіх, хто жив тоді. У 2000-му я закінчив школу і вступив до універу. Страшно сказати, але в мене три вищих освіти, дві з них — технічні. Остання з них — публічне адміністрування в Українському католицькому університеті, а перші дві — в Дніпровському національному університеті. Я закінчив мехмат, паралельно з цим вчився на радіофізичному факультеті, це моя додаткова спеціальність.

Моє життя до 2014 року можна назвати періодом усвідомлення своєї мети в житті, вищої цілі, і він проходив для мене достатньо довго. У сучасної молоді це відбувається в рази швидше.

Одразу після універу я спробував займатися музикою, навіть вступав до Грацького технічного університету в Австрії, хотів вивчитися за спеціальністю Elektrotechnik-Toningenieur. Вона передбачає використання фізико-математичних знань, але при цьому ти займаєшся звукоінжинірингом.

Але з навчанням в Австрії не склалося. Коли я туди приїхав, мені здавалося, що «мені ж 21, скільки можна вчитись, вже пацани бабло роблять! Треба впахувати, бізнес, бабки-мигалки [сміється]». Тоді я думав, що втрачати зайвий рік — це забагато, тож я повернувся в Україну і одразу заснував бізнес. Він геть не стосувався творчості, а був пов’язаний з прокладанням інженерних мереж, починаючи від електрики і закінчуючи водопроводом, вентиляцією тощо.

Паралельно я все ж займався музикою, у нас з колишніми однокласниками ще зі школи був власний рок-гурт. Його розквіт припав на 2014 рік, коли ми поїхали у спільний тур з «Антитілами», виступали у них на розігріві. Було класно об’їздити всю Україну з Тарасом Тополею і його гуртом. Дуже круто, що останній концерт цього туру був навесні 2014 року в Луганську. Тоді в місті вже було неспокійно, виїжджаючи з луганського концерт-холу «Колізей», ми не знали, де чиї блокпости стоять. Але Луганськ у той вечір співав разом з «Антитілами»: «Від Луганська і до Львова лине українська мова!».

Артем Романюков виступає на одному з концертів

— Повернімось до твоєї кар’єри. Тобто ти пішов шляхом більше прикладної інженерії, а не програмної, правильно?

Я намагався займатися IT, але мені забракло, мабуть, прозорливості, щоб присвятити цьому всю свою кар’єру. Бо в «нульових» для мене IT-сфера не видавалася особливо перспективною, і я не думав про бізнес у цьому напрямі.

Хоча я навіть викладав. Я вчився в математичному класі, де нас дуже добре прокачали з інформатики та математики, тож я з 10 класу брав собі учнів на репетиторство і готував їх до вступу в університет: викладав їм математику, тригонометрію, інформатику. Іноді просто вчив людей користуватися комп’ютером, тоді був шалений попит на це.

— Настає 2014 рік, Революція гідності перемогла, але росія почала агресію проти України на Донбасі, анексувала Крим. Наскільки я зрозумів, це стало для тебе особистим моментом зламу, коли ти задумався про громадський сектор і активізм. Мені цікаво почути про твою ГО «Громадський контроль», відому далеко за межами Дніпра, де розпочинався проєкт.

У 2014-му багатьох «поламало». Тож я, як і більшість українців, проходив шлях пошуку власної національної свідомості. Мене періодично «прострілювало» і до 2014 року — наприклад, під час Помаранчевої революції 2004-го я теж не стояв осторонь, бігав в універ з помаранчевою стрічкою. А виш, в якому я вчився, — це альма-матер Кучми, там завжди всі були проросійськими. Тоді мої дії виглядали як бунт. У 2010 році я чомусь побіг спостерігачем на президентські вибори з боку команди Тимошенко, аби не допустити Януковича до влади. Причому я не міг собі чітко відповісти чому. Мені, наприклад, все життя не подобалися російські фільми, але от чому? Хрін його знає.

— Так відчувалось всередині.

Так, певно, всередині грав український генофонд, і я підсвідомо розумів, що треба від російського світу триматися подалі. Але ти правильно сказав: 2014 року мене вже «поламало» остаточно. І ми тоді сіли зі спільнотою дніпровських підприємців і зійшлись на думці, що тоді було вікно можливостей для впровадження позитивних змін у державі. Нам треба було лише відповісти на запитання — що треба змінювати передусім? Оскільки ми всі бізнесмени, для нас найочевиднішим шляхом були публічні закупівлі — абсолютно мутна, неефективна і корумпована галузь.

Такі зустрічі підприємців стали регулярними, і згодом ми вигадали собі хоч і банальну, але влучну назву — «Громадський контроль». Наш перший проєкт з покращення системи закупівель фактично збігався з тим, що в цей час робили ProZorro — тільки ми тоді ще не знали про існування цього проєкту. А коли дізналися, то запартнерились з ними і фактично стали інтеграторами IT-системи ProZorro на місцевому рівні, першими в Україні запровадили цей інструмент в органи місцевого самоврядування. Профільного закону про публічні закупівлі тоді не було, тож доводилось застосовувати і громадський тиск, і вмовляння.

У той час існувала неврегульована і врегульована законом частина закупівель, так звані надпорогові і допорогові закупівлі. Надпорогові проходили за дурною паперовою процедурою...

— Тобто без нормальної регуляції?

Навпаки, вона була дуже зарегульованою, але не працювала. А допорогові закупівлі (тобто на суму до 100 тисяч гривень) взагалі не регулювались жодним законом. Тож ми підв’язали ІТ-систему ProZorro під органи місцевого самоврядування, залучили в тендери місцевий бізнес, і в такому режимі все працювало півтора року, перш ніж вдалося проштовхнути профільний закон і ProZorro стала офіційною системою закупівель. Тобто ми фактично провели бета-тест цієї системи на місцевому рівні.

— Паралельно з роботою «Громадського контролю» кожен учасник ГО продовжив займатись власним бізнесом?

Скажу про себе: півтора року мені вдавалося це поєднувати, але потім я вийшов зі всіх своїх бізнес-проєктів і зосередився на активізмі.

З 2016-го по 2019-й роки я тричі обирався в склад Ради громадського контролю при Національному антикорупційному бюро України. В ці роки тривав активний набір персоналу до НАБУ. Штат співробітників Бюро є досить обмеженим: понад 200 детективів плюс декілька сотень адміністративного персоналу, і вони всі проходили співбесіди з експертною комісією, частиною якої була Рада громадського контролю. Нашим завданням тоді було відстежувати через всі відкриті джерела бекграунд кандидатів, які доходили до етапу співбесіди.

— У вас було право вето на кожного кандидата?

Юридично ми це не могли зробити, але домовленість у комісії була такою, що якщо ми обґрунтовано доводили, що конкретний кандидат, наприклад, має непідтверджені статки, то щонайменше під час співбесіди йому поставлять про це запитання, а як максимум — не пропустять через питання щодо доброчесності.

Жоден з кандидатів, який засвітився «червоним» під час нашої перевірки, не потрапив до команди НАБУ.

«З першого дня до мене «приліпився» позивний «Стенфорд». Про початок війни та похід у військкомат

— Перейдімо до 2022 року — другої дати, яка всіх «поламала» вже однозначно, навіть тих, до кого не дійшло 2014 року. Як ти зустрів ранок 24 лютого?

Я зі своєю дружиною та донькою був у Києві. Напередодні розумів, що щось насувається, але не встиг всіх вмовити виїхати.

Але я наполіг на тому, щоб дружина й донька зібрали тривожну валізку. За два дні до вторгнення рф ми проговорили, що коли все почнеться, я беру з собою все військове спорядження, що в мене залишилося після волонтерства у 2014–2016 роках, і йду воювати. Свій рюкзак я закинув у машину, і 24 лютого ми поїхали у Львів.

Уже за три дні, облаштувавши родині життя на новому місці, я пішов добровольцем у львівський територіальний центр комплектування та соціальної підтримки.

— Що відбувалось у ТЦК? Я так розумію, всіх розподіляли у військові частини в шалених темпах, військово-лікарську комісію проходили в експрес-режимі.

ВЛК як такої не було. Біля військкомату шикували сотні мобілізованих, роздавали вказівки, а я як доброволець промайнув повз них, зайшов у будівлю військкомату і сказав, що хочу служити. Мені сказали: «Ну добре, пройди медкомісію в кінці коридору». Я пішов у кінець коридору, де сидів якийсь чоловік: «На що скаржишся?» — «Та ні на що, нормально все». — «Ну добре».

— І одразу поставив штамп?

Так — готово! У мене все це зайняло до 40 хвилин. А далі все було складніше. Треба віддати належне львівському військкомату у Шевченківському районі — він доволі «клієнтоорієнтований», зародок HR-підходу є. Мене розпитували, що я вмію робити. І це на третій день великої війни, коли фронту були особливо потрібні будь-які люди. Я так розумію, що вони теж були розгублені. Я розповів про свою освіту, знання англійської... І мене відправили додому переночувати.

Наступного ранку мене викликали, покликали із зібраними речима в актову залу, де формувалася якась рота чи батальйон. Я спитав: «Що це?» — «Це стрілецький батальйон». — «А які ставлять задачі?» — «Охорона стратегічних об’єктів Львова». Я запитую: «А можна піти?» — «Можна, іди» [сміється]. Я повернувся у військкомат, кажу: «Хлопці, охороною стратегічних об’єктів Львова я займатися не хочу. Давайте щось бойове мені». Перш ніж моє прохання задовольнили, мені запропонували піти в підрозділ ІПСО, але на той момент я гадки не мав про те, що це таке, і відмовився, думаючи, що це передбачає паперову роботу.

Врешті мені розповіли про 15-ту бригаду артилерійської розвідки, в яку набирають людей. Я подумав, що це підходить, бо, з одного боку, в артилерії мене так швидко не вб’ють, з іншого — можна буде застосувати власні технічні знання.

Олег Берестовий (зліва) та Артем Романюков

— Як виглядав твій шлях до командира підрозділу?

Мабуть, тут зіграла роль освіта. З першого дня до мене «приліпився» позивний «Стенфорд», оскільки я рік провів у Стенфорді.

У цій же частині служив уже аж на цілих два дні більше (а на початку великої війни два дні видавались двома роками) мій давній друг Олег Берестовий, який підготував ґрунт перед моїм прибуттям. Я приїхав у частину, а там паніка, метушня, мобілізованих привозять пачками... І тут вибігає якийсь чоловік і кричить: «Оцей, до мене! Ти Стенфорд?». Ми з Олегом потрапили в ту частину бригади, яка тільки формувалась, тож сиділи фактично без діла. За тиждень ми попросилися перевестися в іншу частину, де нам обіцяли гарантовано застосувати наші знання і вміння. Коли надійшов лист про переведення, несподівано командир бригади нас не відпустив, хоча ми жодного разу не бачилися.

Саме тоді, на мою думку, командування зрозуміло, що людей з вищою освітою та управлінським досвідом не так багато, і вони вирішили заповнювати ніші командирами без досвіду. Таким чином мені в підпорядкування спочатку дали взвод, а згодом — теперішній підрозділ, адже ми з Олегом показали свою ефективність на попередніх посадах. Тепер у нас є і безпілотники, і багато іншого. Максимально універсальний підрозділ.

«Будь-який безпілотник є розхідним матеріалом». Чим займається артилерійська розвідка і чого їй бракує

— Наскільки я розумію, основне завдання твого підрозділу — проводити аеророзвідку для підготовки вогню артилерії?

Наша бригада займається суто артилерійською розвідкою. Артилерійська розвідка — це, грубо кажучи, постачальники цілей для артилерії. Зазвичай в артилерійських підрозділах є власна розвідка, але коли бракує людей або потрібне підсилення, долучаємося ми. Наша бригада працює по всій лінії фронту, від Харкова до Херсона. Задачі виконуємо різні, але те, про що можна казати: аеророзвідка, виявлення ворожих цілей, передача координат і коригування вогню по цілях.

— Якою наразі є ситуація із забезпеченням? Чи є дефіцит БПЛА, обладнання?

Літачків постійно бракує. Наприклад, минулий місяць за допомогою інших засобів ми «вели» декілька серйозних цілей, ураження яких коштувало б мільйони доларів для росіян і сильно послабило б їх на конкретній ділянці фронту. Але у нас не було чим їх дорозвідати, не було чим полетіти на цю задачу.

Будь-який безпілотник є розхідним матеріалом, постійно потрібні нові «крила». Збили один — у тебе має бути інший, інакше просто стоїш без роботи. Тому потреба в літаках шалена, але не в абияких. Під наші завдання потрібен бойовий радіус близько 60 км, який забезпечує, наприклад, «Шарк».

Для нас критичними є час, який дрон може протриматись у повітрі, і невеличкий розмір, щоб він був складною ціллю для ППО ворога. Тому я дуже рекомендую волонтерам, які купують безпілотники для армії, приділяти увагу спілкуванню з досвідченими екіпажами, перш ніж щось купувати.

Адже багато варіантів на ринку по суті перебувають в альфа-тестуванні. І люди витрачають кошти, донатять, воно потрапляє в армію, а в результаті виробник фактично проводить тестування продукту коштом замовника. Якщо ви хочете виходити на цей ринок, вклалися в розробку, то вкладіться ще трохи в тестування. Дайте ті літаки безплатно досвідченим підрозділам. Ми завжди за те, щоб щось випробувати, і даємо фідбек.

Тож літаки з бойовим радіусом від 20 до 100 кілометрів — це те, що потрібно постійно. Окремо наголошу на важливій ніші, яку росіяни в останні місяці зайняли, а ми поки що не представили свою масову альтернативу. Це «Ланцети», дрони-камікадзе. Тому я б зараз скерував зусилля на розробку і випробування українського дрона-камікадзе.

Чому я не прибічник ударних дронів? Бо дрона-камікадзе можна зробити дешевим, можна зекономити на тих його частинах, які відповідають за посадку і повернення додому, натомість додати, наприклад, більше запасу ходу і більше бойової частини, і таким чином це стає серйозною силою на десяток або десятки кілограмів бойової частини, яку доставляєш в один кінець. Цей виріб зазвичай доволі компактний і є складною ціллю для противника. Плюс ти можеш собі дозволити великі швидкості на таких дронах, тому що не треба думати про те, як його посадити.

Довідка

Ударний дрон — безпілотний літальний апарат, що несе з собою бойову частину, яку скидає на ворожий об’єкт, після чого повертається на місце вильоту.

Дрон-камікадзе (або ж баражуючий боєприпас) — безпілотник, який виконує місію з доставлення бойової частини «в один кінець».

— З того, що ти бачиш за понад як рік війни, наскільки виснажені засоби ураження та РЕБ росіян? Чи вони, навпаки, настільки озлоблені і сповнені запасів, що дедалі агресивніше протидіють нам?

Вони перейшли від наступу в оборону майже на всіх ділянках фронту. Відповідно їхні сили виснажені. А от щільність покриття лінії фронту РЕБ у них дуже висока і продовжує зростати. Вони потихеньку вчаться в нас, модернізують засоби РЕБ, щоб вони ставали більш компактними і не встановлювались на те, що я називаю «чавунно-металево-гусяним», тобто на КАМАЗи та іншу стару техніку. І треба визнати, що їхня промисловість ще на щось здатна, не можна сказати, що в них закінчилися засоби боротьби. З іншого боку, ми бачимо на фронті старезні бронемашини 50-х років, і їх немало. Вони справді кидають у бій цей мотлох. Це свідчить про те, що в них закінчуються якісні ресурси.

— Ти маєш змогу напряму звернутись до IT-спільноти і назвати все, що потрібно з обладнання, з літачків, можливо, з чогось неочевидного, про що ми навіть не думаємо, але що можна закупити на потреби артилерійської розвідки. Що зараз є найнеобхіднішим для твого підрозділу?

Усіма базовими речами ми забезпечені. А от щодо літаків, то тут, якщо мені на місяць треба п’ять умовних БПЛА, то держава мені дає півтора. І тут без волонтерських потужних спільнот і підтримки бізнесу не обійтися. Тож я би брав за основу те, що в артилерійської розвідки завжди мають бути крила. Щоби втрата одного борту не змушувала висококваліфіковані екіпажі сидіти місяцями без роботи.

Звісно, постійною проблемою є брак транспорту. Але тут треба розділити транспорт, який є розхідником, і той, який забезпечує логістику засобів БПЛА та РЕБ, радіотехнічної розвідки. Тут критично важлива надійність. Необхідно, щоби до підрозділів, які забезпечують розвідку, надходив якісний транспорт. Настав час думати не тільки про кількість, а й про якість.

Коли машина стає на ремонт, це, по-перше, втрата часу, адже ти не можеш виконувати бойові задачі. По-друге, це безпека дуже цінних людей, навчених, які мають мати змогу швидко переміщуватись на полі бою і рятувати себе й дуже дорогу техніку. Знищення однієї станції наземного управління — це дуже болісно, тому що вона коштовна; їх не можна наклепати десяток за день, це місяці очікування.

— Якщо порівнювати нашу артилерійську розвідку і розвідку росіян, вправність і навички, то на чиєму боці перевага? Наскільки окупанти переймають український досвід?

Я знаю кількість їхніх і наших бортів, які знищуються протягом дня чи тижня, і мені здається, що ми тут маємо приблизний паритет з росіянами. Але при цьому я бачу, скільки цінних цілей перебуває в нашому тилу, досяжному для їхніх безпілотників, які мої пілоти вже давно б знайшли і знищили. З цього роблю дуже опосередкований висновок, що, ймовірно, якість розвідки в нас вища. Тобто ми витискаємо з тієї ж приблизно кількості безпілотників більший коефіцієнт корисної дії.

«Головним критерієм було просування бренду України». Про власні стартапи

— Насамкінець хочу поговорити про твої стартапи — SaveEcoBot і Mriya Production. Розкажи про них докладніше.

SaveEcoBot — це бот для моніторингу якості повітря в Україні, який розробила громадська організація SaveDnipro, де я є співзасновником. Це найбільший агрегатор даних про забруднення, забруднювачів та інструменти захисту довкілля. До повномасштабного вторгнення ми багато розвивали його в бік сервісу для громадян, коли кожен може залишити скаргу на екологічні злочини, звернутися до екологічної інспекції, профільного міністерства, поліції тощо. На момент вторгнення рф у 2022 році ми нарахували понад 1,5 мільйона користувачів бота у 15 країнах світу. На жаль, після 24 лютого багато наших датчиків якості повітря перестали працювати. За час великої війни деякі з них були знищені, а чимало інформації, яку ми агрегували з реєстрів, стала закритою.

Зараз фокусуємось на моніторингу радіації, у нинішній ситуації це актуальніше та має запит у суспільстві. Маємо наразі мапу радіаційного забруднення з найбільшою кількістю джерел в Україні. Це некомерційний проєкт, який завжди буде безплатним для всіх користувачів.

Мій другий проєкт — це віртуальний продакшн Mriya Production, або просто Mriya. Ми з партнером заснували його за пів року до великої війни. Ми працюємо на стику між 3D-моделюванням, геймдевом і кіноіндустрією. Йдеться про імерсивні зйомки з акторами у віртуальному просторі.

Як це виглядає на практиці? Раніше, щоб зняти актора на тлі Марсу, поруч з яким падає зореліт, був необхідний зелений фон, після чого в роботу вступали CGI, 3D-моделювання, анімація тощо. Сучасні технології дають змогу робити все це в режимі реального часу. Цьому посприяли швидкість обробки зображення в реальному часі, роздільна здатність світлодіодних екранів і потужність комп’ютерів, які можуть на таку роздільну здатність і на великі площі світлодіодних екранів відправляти 3D-моделі в реальному часі. Паралельно з цим дозрів ігровий рушій Unreal Engine до певного рівня фотореалістичності, яка вже здатна обманути людське око...




— Це п’ята версія рушія, так?

Так, зараз вже п’ята. Але починалося все з 4.27. Це перша версія, яка була заточена під Virtual Production. П’ята навіть менше була орієнтована на це просто тому, що для неї ще не зробили на той момент (2021 рік) відповідний специфічний реліз.

Ми малюємо все те, що має відбуватися на екрані, в ігровому рушії Unreal Engine, заганяємо це все як ігровий рівень на величезні світлодіодні екрани, з яких фактично створюємо знімальний павільйон, що оточує актора зі всіх боків, іноді з дахом і підлогою, і транслюємо запрограмований світ на світлодіодний екран. Після чого ставимо актора всередину цього павільйону, вмикаємо камеру і починаємо знімати.

Єдина проблема — збереження правильної перспективи за актором під час руху камери. Тож потрібна інтеграція камери у віртуальний світ. Це робиться через датчики руху, які встановлюються на камері та інколи на акторі, після чого ми передаємо розташування камери в Unreal Engine, після чого рушій розуміє, звідки ти дивишся на ту чи іншу точку, відповідно за актором сама собою перебудовується перспектива, і тоді твоє зображення досягає фотореалістичності.

З цим стартапом ми намагаємося увірватися на закордонні ринки. У нас вже є клієнти з США, Франції, Німеччини, Великої Британії, Сингапуру.

— Це дуже круто. У мене в голові виникла паралель з твоїм вступом в австрійський виш, коли ти хотів займатись і музикою, і технічною частиною водночас. А як ти зрозумів, що прагнеш спробувати себе в такому бізнесі?

У 2019 році я вирушив на 10-місячне навчання у Стенфорд. Фактично я перебував не в статусі студента, а був Visiting Scholar, тобто гостьовий дослідник. Цей статус давав максимальну свободу, можливість відвідувати будь-який курс. Уяви — ти потрапляєш в один з найкращих вишів світу і маєш повну свободу вибирати, чого навчатись!

Мені було цікаво розібратись, як працює стартап-екосистема Кремнієвої долини, як працюють інвестиції. І мій друг, який став надалі бізнес-партнером, після мого повернення зі Стенфорду сприйняв моє навчання там як можливість: «Ти ж в Стенфорді був? Вчився? Тобі ж там розказали, що перспективного можна зробити? Давай замутим!». У мене не було планів запускати стартап, але після кількох таких розмов я задумався: «Справді, я ж у Стенфорді був, я ж курси про стартапи брав, — то я можу щось вигадати» [сміється].

І ми почали шукати сферу, в якій запустити стартап. Головним критерієм було те, щоб він просував бренд України. На ідею Mriya Production ми натрапили випадково. Якось я просто зайшов в офіс до своїх давніх друзів, які займаються 3D-моделюванням, і вони мені показали фото LED-павільйона десь у Лос-Анджелесі, сказали: «Ти бачив, що там вже таке роблять, чертяки?».

Мене це одразу зацікавило. Пізніше я подивився документальний фільм про створення серіалу «Мандалорець» — першого великого проєкту, де застосовували саме віртуальний продакшн на базі Unreal Engine та світлодіодні панелі.

І ми з партнером подумали, що в нас є ресурс, насамперед інтелектуальний, аби реалізувати щось подібне.

Команда Mriya працює з цікавим стеком. З одного боку — це люди, які добре розбираються в моделюванні, з іншого боку — частина з них пройшла потужну школу концертного стейдж-менеджменту, коли ти в реальному часі синхронізуєш світло, звук, проєкції на великих екранах.

На жаль, поки що я не можу брати постійної участі в роботі компанії, бо я воюю, але команда справляється. Оскільки це сервісний бізнес, то нам потрібен час, щоб встати на ноги. Але ми вже маємо непогані результати — нещодавно представили проєкт MURALS на Каннському кінофестивалі. Це відскановані в 3D-просторі мурали відомих художників, які залишилися на українських будинках у постраждалих від росіян містах. Також були на цьогорічному фестивалі SXSW. Це одна з частин нашої місії з просування України у світі.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось21
До обраногоВ обраному6
LinkedIn

Схожі статті




2 коментарі

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.

Дякую за службу, друже Артеме. Дякую 🫂

Підписатись на коментарі