Сучасна диджитал-освіта для дітей — безоплатне заняття в GoITeens ×
Mazda CX 30
×

«Для мене армія — це велика родина». Історія розробника, який спробував себе оператором танка, аеророзвідником і зв’язківцем в ЗСУ

35-річний Іван Боголюбський рік тому працював Senior Software Engineer в американській продуктовій компанії. На момент початку повномасштабної війни був удома в Києві, не спав, бо зводив музику.

З квітня Іван у лавах ЗСУ. Заступив на посаду «оператор і навідник танка», але за власною ініціативою почав займатися аеророзвідкою, а кілька тижнів тому перевівся у зв’язківці. Іван розповів DOU про свою службу, що його найбільше здивувало за 10 місяців в армії та чому всім варто звертатися до уроків історії.

До програмування грав у кавер-бендах і навіть був вуличним музикантом

Я народився в Чернігові. Коли мені було три роки, ми з родиною переїхали до Сімферополя, де я прожив до 15 років. Я маю багато гарних спогадів про Крим. Загалом у мене було не дуже щасливе і безхмарне дитинство — ми з родиною часто переїжджали, тому я не зміг здобути нормальну освіту. Але з появою інтернету з’явилася можливість навчатися самостійно, що я і робив.

З 15 років жив у різних містах України, дев’ять років прожив у Чернівцях. Причиною переїздів були і особисті обставини, і бажання подорожувати. Якийсь час з 19 років навіть був вуличним музикантом. Веселий період: я міг кілька днів пожити в одному місті, потім переїхати в інше. Отак і катався з гітарою.

Узагалі я почав цікавитися музикою років з 14. Спочатку вчився грати на гітарі, яка так і залишилася моїм основним інструментом. Але також освоїв інші інструменти, на базовому рівні — можу їх використовувати, коли створюю музику.

Я грав у гуртах, кавер-бендах по різних закладах. Переважно це була блюзова імпровізація на електрогітарі. Коли у 2014 році сталася криза, я зрозумів, що пробувати заробляти музикою вже немає сенсу. Так я став грати для власного задоволення, а не за гроші.

Іван у 2016 році

У той час я працював на заводі з виробництва вікон і дверей. Мене називали «програмістом», але насправді нічого навіть близько пов’язаного з програмуванням я не робив: на заводі були дві програмки з інтерфейсом для ЧПК, де я малював чорні квадратики і вказував, на яку глибину треба фрезерувати вироби. Це дуже примітивна, одноманітна робота, яка забирала небагато часу, а зарплата була непоганою. І от я сидів там собі і уявляв: «Ось закриється цей завод... І чого я тут навчився, куди я піду далі?». Жодних вартісних навичок я там не відточив.

До того я встиг кілька років попрацювати графічним дизайнером. І вирішив вчитися верстати сайти, так поступово й дійшов до програмування. Без бекграунду та профільної освіти спершу було досить складно. Але потроху програмування для мене ставало все цікавішим. Я брав прості замовлення. За два роки начитався книжок, попрактикувався, і вже у 2015-му міг зробити щось більш-менш серйозне, здебільшого це стосувалося верстки сайтів.

Найкорисніший досвід був на проєкті для Mercedes

Звісно, фриланс — річ нестабільна. Знайомі підкидували мені замовлення, але вони були не завжди. Тому я все-таки хотів потрапити в якусь команду, де можна «розвернутися». Перша IT-компанія, куди я влаштувався 2015 року, була в Чернівцях. Там я опікувався web-частиною: адміністрував кілька сайтів, дописував модулі. А у вільний час займався самоосвітою.

За два роки я влаштувався в аутсорс-компанію. Там уже були цікаві проєкти, багато досвідчених хлопців, які давали корисні поради. Спочатку було складно, я багато працював, міг і взагалі лишитися на ніч в офісі, але за півтора року виріс як програміст.

У 2019-му переїхав у Київ і почав працювати у Ciklum на проєкті для Mercedes. Там була чудова команда, грамотно налагоджені процеси. На мою думку, цей робочий досвід був найкориснішим у моєму житті. Коли пізніше працював на інших проєктах, постійно його згадував і пропонував ідеї, які ми тоді з командою застосовували. Через деякий час у Mercedes почалися скорочення. Я не став чекати, коли мене звільнять, і шукав роботу. Майже півтора року працював на кількох проєктах в ЕРАМ. А потім вирішив, що буде цікаво здобути досвід у продуктовому секторі, і до повномасштабної війни влаштувався в американську компанію PAR Technology.

Виїхав з Києва, бо боявся опинитися в окупації

У лютому 2022 року я був у Києві. До останнього не вірив, що повномасштабне вторгнення станеться. Читав різну аналітику, бачив кількість військ, яку росіяни стягнули до кордонів, і думав: ну це просто смішно — починати війну проти держави такого розміру, як Україна, з такою кількістю військ. Мені здавалося, що це «страшилка». Хоча врешті так і вийшло: росіяни майже нічого не змогли зробити проти нас. Чому вони цього не розуміли — не знаю.

Усвідомлювати, що буде повномасштабна війна, почав числа 22-го. Не можна сказати, що це було чимось супернеочікуваним для мене, але й готовим я не був. У момент, коли почалося вторгнення, я ще не спав, бо зводив свою музику. Сидів у навушниках, тому навіть не чув, що відбувалося. Тільки коли мені подзвонив брат з Мелітополя, який був разом з мамою, я відчинив вікно, почув сирену, побачив, що люди збирають речі та кудись їдуть.

Я — людина максимально далека від усього військового. І не збирався йти воювати, оскільки не мав жодного військового досвіду, не був упевнений, що від мене буде користь в армії. Але при цьому мав чітке розуміння, що для перемоги у такій війні треба вивчати уроки історії. Так, схожа за масштабами війна відбувалася у 1930–1940-х — це була радянсько-фінська війна: величезна країна напала на маленьку. І попри міць тогочасного Союзу фіни не програли, тому що кожна людина у країні була залучена в спротив. Тож для я себе зрозумів: єдине, що нас врятує — якщо кожен працюватиме на перемогу. Не обов’язково зі зброєю — хто як може.

У момент, коли почалося вторгнення, я ще не спав, бо зводив музику

Спочатку я волонтерив, пробував застосовувати айтішні таланти — займався DDoS-атаками. Не скажу, що це надихало, бо ти «валиш» ті сайти, які потім знову «піднімають». Це рутинна справа з незрозумілою користю.

На третій день повномасштабної війни я вирішив виїхати з Києва: БМП чи БРДМ катався по Оболоні недалеко від мене, диверсійно-розвідувальні групи вже заскочили в Київ — я боявся, що прокинуся зранку, а десь на вулиці вже висітиме триколор. Тож подумав, що сидіти й чекати імовірної окупації — точно найдурніше, що можна придумати. У мене багато знайомих, друзів живе у різних, на той момент безпечніших, містах. Тож мені було нескладно виїхати. Я сів на потяг до Хмельницького, далі на таксі доїхав до Кам’янець-Подільського, де мене зустрів друг на машині, і ми вирушили до Чернівців. Пам’ятаю, був один 80-кілометровий відрізок, який ми їхали 20 годин — там було п’ять блокпостів.

Кілька тижнів я жив у друга в Чернівцях. Усе ще був невпевнений, що хочу йти до армії, але некомфортно почувався в ролі людини, яка ховається від призову. Я намагався стати на облік, але мене не пустили у військкомат — побачили київську прописку і скерували в центр для переселенців. А квест із довідками, потрібними, щоб туди потрапити, я так і не зміг пройти до кінця.

У квітні став на облік і приєднався до лав ЗСУ

Довго «паразитувати» у друзів було незручно, тому я думав, що робити далі. Тоді росіяни вже виводили війська з Києва, але мені не здавалося, що вони насправді це зроблять, а якщо і зроблять, то швидко. Тому вирішив винаймати житло у Львові. Це було непросто. Спочатку я шукав квартиру самостійно. Було мало пропозицій, а ті, що були, мали ціни, помножені від звичайних у кілька разів. Мені пощастило: врешті через знайомих я зняв квартиру у п’ять разів дешевше, ніж пропонували на ринку.

У Львові гарна організація суспільного простору з огляду на те, як там будують нові будинки, облаштовують прибудинкові території та доглядають за вулицями. У цьому плані місто видається комфортнішим для життя за Київ, більш затишним і європейським. Причому будинки там зводять ті самі компанії, що й у столиці. Але в Києві за їхніми проєктами виходять 28-поверхові «мурашники» без «обличчя».

Щоб стати на облік як переселенець, треба пройти кілька інстанцій. У першій з них мені дали повістку, з якою потрібно було прийти до військкомату. Коли я туди потрапив, було дві черги на медкомісію. Пам’ятаю, вибігла якась жіночка і сказала: «Той, хто здоровий, може проходити в цю чергу» — там стояли лише кілька людей. Я зайшов, поставив печатки та пішов далі до воєнкома, який зацікавився моєю скромною персоною. Я спитав його: «Куди ви мене збираєтесь відправляти без жодного досвіду?». Він сказав, що в «учєбку», де мене всього навчать. І додав, що мені як програмісту, можливо, знайдуть відповідну спеціальність. І от за кілька днів я поїхав на навчання.

Обрав спеціальність танкіста

10 квітня я поїхав в «учєбку». Не сказав би, що все це було дуже стресово. Мабуть, я навіть відчув певне полегшення, коли вийшов з військкомату. По-перше, мав патріотичні мотиви. Я ще з дитинства спостерігав, як все розвивається у нашій державі, з якою ми майже однолітки. Для мене це щось святе, на що не можна зазіхати. По-друге, майбутній досвід звучав як пригода, щось нове. А по-третє, мені стало цікаво взяти в цьому участь. Я розумів: те, що відбувається нині, ніхто (і я сподіваюся, ніколи) в багатьох країнах не побачить. Тому мені здавалося, що перебувати далеко і ховатися від такої події, хоч і жахливої та катастрофічної, дивно, і я маю бути причетним.

«Учєбка» тривала місяць, за який нас мали навчити базових речей. Коли ми туди тільки приїхали, нам на вибір дали кілька спеціальностей. Я обрав спеціальність танкіста. Це мені здалося найцікавішим. Тепер уже думаю, що можна було поспілкуватися та запропонувати щось своє. Можливо, якби я більше розповів про власні навички, то потрапив би в інший підрозділ і був би на тому місці кориснішим. Армія — взагалі не те місце, де тебе будуть питати. А значить, якщо постійно плисти за течією, можна потрапити в дуже неприємну ситуацію.

На службу Іван заступив як оператор і навідник танка, але згодом почав займатись аеророзвідкою

Тому тут треба постійно ходити за командуванням, спілкуватися. У нас не така страшна армія, як була колись: у воєнний час солдат може підійти та спокійно поговорити з командиром підрозділу чи з його командиром (не з генералом, звичайно) і щось запропонувати. І це треба робити, якщо є бажання приносити користь, а не просто бути частиною системи та виконувати незрозумілі функції.

Звісно, місячного вишколу недостатньо для того, щоб йти воювати. Тому справжнє навчання відбувається вже після. В «учєбці» я потоваришував з одним хлопцем, і коли всіх розподіляли, ми попросили, щоб нас відправили в одне місце.

У мене та мого побратима не було своїх бронежилетів, касок. Хоча нам казали, що забезпечать усім у місці призначення. Але в речовій службі теж повідомили: «Вам усе видадуть пізніше». Ми трошки запанікували, почали обдзвонювати друзів і просити про допомогу. Але коли ми вже приїхали ближче до фронту, нам справді дали найнеобхідніше. Я не можу сказати, що у нас ідеальне забезпечення, але воно й не погане. Тобто базові речі видають. Єдине що, мені дісталася трофейна радянська каска, у якій небезпечно ходити, бо тебе можуть пристрелити свої ж. Але друзі виручили й передали мені нормальну каску.

Особливості комунікації в армії

Коли ми з побратимом потрапили в бойову бригаду, нас ніхто одразу в бій не відправляв. Авжеж, ми виконували різну роботу, але безпосередньо на «нуль» не їздили, бо на нас дивилися як на недосвідчених хлопців. Більшу частину нашого підрозділу складали ті, хто мав бойовий досвід ще з 2014 року. Тому вони намагалися нас берегти.

До нових умов мені було звикнути не так складно. І сьогодні я не відчуваю браку комфорту, тому що про це немає часу думати. Ще я мав мінімальну фізичну підготовку, як і досвід спати по кілька годин на день (насправді тут таке трапляється рідко).

Коли ми приїхали до бойової бригади, деякі хлопці, які воювали з перших днів, встигли пройти складні випробування, багато хто залишився без необхідних речей. Отже, я склав список і надіслав його своїм знайомим-айтівцям. Поступово почав орієнтуватися, де і чого не вистачає, що потрібно (зробив канал для зборів у телеграмі).

З часом ми почали привозити генератори, ті самі дрони, прилади нічного бачення тощо. Насправді навіть заради цього варто перебувати безпосередньо в підрозділі: дуже важливо, коли є людина, яка чітко розуміє потреби й допомагає їх закривати. Бо, коли «волонтерка» йде централізовано, через бюрократію вона не завжди може потрапити туди, де потрібна. Коли займаєшся цим із солдатського боку, усе простіше контролювати.

Я працюю в хорошій IT-компанії, де можу відновитися на посаді, якщо війна закінчиться найближчим часом. Американський менеджмент із самого початку повномасштабного вторгнення підтримує, глибоко занурюється у контекст. Пам’ятаю, як упродовж першого тижня війни менеджерки плакали на кожному мітингу. Коли я став частиною ЗСУ, було багато допомоги саме з боку колег, вони й досі закривають різні потреби.

У мене не було казкових очікувань від армії, я розумів, що реальність і те, що ми бачимо про військо на YouTube — геть різне. Так і виявилося. Армія — не ІТ-компанія: тут ніхто не збирає мітинги, не питає в усіх підлеглих їхньої думки.

Тут мене здивувала величезна паперова бюрократія. В ЗСУ давно треба проводити диджиталізацію. У нас успішно розвиваються потужні та корисні на полі бою проєкти, такі як «Кропива» чи «Дельта». Але елементарне списання гайки досі потребує складання кількох документів. Списання пального для броньованої техніки — взагалі пекло: командири з калькулятором сидять і заповнюють паперові шляхові листи. Щодо цього я не витримав і навіть накидав за пів дня MVP вебзастосунку, який принаймні робить за них усі розрахунки, але поки що не знайшов людину, яка буде в ньому зацікавлена. Покращити процеси в армії не складно — складно це покращення інтегрувати :)

Щодо спілкування, то за весь час служби у мене не було жодних конфліктів. Тут якось простіше взаємодіяти з людьми, тому що багато умовностей відкидаються — усі працюють на спільну перемогу. Зрозуміло, що є люди з різними поглядами, різним життєвим досвідом, але для мене армія — це велика родина.

Почав займатися аеророзвідкою з власної ініціативи

Я заступив на посаду «оператор і навідник танка», готувався до того, щоб бути в танковому екіпажі: їздив на навчання, де встиг кілька разів постріляти з танка — це дуже прикольно! Але я не знадобився. Можна сказати, що до мене «не дійшла черга».

Враховуючи, що ми не воюємо за фахом, ми з побратимом вирішили зайнятися аеророзвідкою. Почали вчитися пілотувати дрони, потім поїхали до спеціалізованої школи, отримали сертифікати і досі є позаштатними аеророзвідниками. Ми вдвох за власною ініціативою все організовували, діставали дрони. За цей час уже встигли принести користь на різних напрямках, наскільки це було можливо, допомагали нашим хлопцям як «очі».

Іван під час керування дроном. На фото праворуч — імпровізоване укриття в розбитій будівлі

На жаль, останнім часом ворог активно протидіє нашим дронам, тому втрати техніки збільшилися. Почався «дронопад»: їх не тільки глушать, а й збивають, а інколи розстрілюють і свої, тому що системи «свій-чужий» для дронів у нас немає.

Літати — дуже цікаво, але й стресово, бо щоразу відбуваються нові складні ситуації, під час яких пілот має зорієнтуватися, врятувати дрон і себе. За пілотами періодично «полює» ворожа артилерія. І ми кілька разів відчували це на собі.

За час служби я побував на сході, півдні, а потім знову на сході. Так, мабуть, у багатьох: бригада заїжджає в «сектор», воює якийсь час, їде відновлюватися, а потім переміщається в інше місце, знову воює, їде відновлюватись... Звісно, у тилу ми виконуємо певну роботу, просто не настільки небезпечну. Солдати завжди мають щось робити. При цьому щоразу потрібен час, щоб знову адаптуватися до вибухів.

Було достатньо ризикових ситуацій. Мені некомфортно розповідати про окрему з них, тому що є хлопці з піхоти, які постійно сидять в окопах під обстрілами, і це частина їхнього життя. Звісно, час від часу я теж потрапляв під обстріли, кілька разів навіть під авіанальоти — мабуть, це найстрашніша річ, яку я бачив, бо від авіабомби неможливо сховатись: просто сидиш і чекаєш, влучить вона в тебе чи ні. Це було ще на початку служби. У місці нашого перебування було не дуже захищене небо, тож певний період ворожі літаки залітали щодня та бомбили територію. Тепер, на щастя, я такого ніде не спостерігаю. Якщо літаки й залітають, то роблять це швидко: відстрілюються — і відразу зникають. Тобто вони вже не почуваються в нашому небі, як у себе вдома, як на початку війни.

У перші місяці нам багато чого бракувало. Так, на 20 артилерійських снарядів, які летіли в нашу сторону, ми відповідали умовними двома. Хоч і досі на різних ділянках фронту є складні ситуації, помітно, що ситуація з озброєнням поліпшується. І це дає надію.

Ще бувають ситуації, коли взагалі незрозуміло, як усі залишилися цілі. Інколи авіабомба прилітає в будівлю, де перебуває багато людей. Від будівлі нічого не залишається, а люди всі живі і ніхто не має серйозних поранень. Отаке чудесне везіння.

Перевівся у «зв’язок», бо вирішив, що там його знання будуть кориснішими

За 10 місяців служби запам’яталися, звісно, найгірші моменти — коли є втрати в підрозділі. Ще вчора ти спілкувався з людиною, а сьогодні... Неможливо описати облич побратимів, які приїжджають з боїв. Буває, вони розповідають, як все було. Насправді серед мобілізованих багато романтичних натур, з якими, я вважаю, можна збудувати цивілізовану, сучасну країну, але, на жаль, не всі вони доживуть до того моменту, коли ми почнемо це робити.

Ще дуже запам’яталось, як ми одними з перших заїжджали у звільнені селища на півдні. Ми тоді три дні прожили в бронетранспортері. З нього ж іноді вилітали дронами, пересуваючись з місця на місце. Коли ми заїжджали в якийсь населений пункт, місцеві збігалися з різних куточків села — кожен хотів побачити на власні очі, що в село зайшли ЗСУ. Люди були дуже емоційні. Я багато спілкувався з ними, було цікаво почути, як це — пережити стільки часу в окупації.






Кілька тижнів тому я перевівся у «зв’язок» — вирішив, що все-таки тут мої знання будуть корисніші. Взагалі цей процес в армії складний. Зазвичай люди намагаються перевестись в іншу бригаду, структуру. Але я перейшов просто в інший підрозділ усередині свого батальйону, тому це було набагато простіше. Коли я займався аеророзвідкою, то добре знав усіх наших зв’язківців. Тож, по суті, я і далі працюю з тими самими людьми, просто маю посаду у взводі зв’язку.

Моїх нинішніх знань недостатньо, тому я багато читаю, дивлюся, спілкуюся з досвідченими спеціалістами. Айтішний досвід тут може допомогти хіба що налаштувати роутер чи роботу інтернету. Радіозв’язок — велика, складна та важлива на війні тема. Мені це цікаво, думаю, що я маю до цього здібності, тому вирішив спробувати себе.

У вільний час пише книгу та пісні

За час війни я став більш стресостійким. Також в армії намагаєшся бути більш чуйним до людей, оскільки починаєш чіпкіше цінувати життя, бачиш, як воно може швидко обірватися. Думаю, що найкорисніше, що дає війна — вона вчить цінувати те, що є, що завжди було, і те, чому ти недостатньо приділяв уваги.

У вільний час, щоб не втратити глузд, пишу книгу й інколи пісеньки. Раніше я займався більш складною музикою, композиторською, звукорежисерською роботою. А на війні пишу простенькі композиції — так рефлексую.

А ось про книжку я колись думав, що «треба спробувати». Після останнього виїзду на фронт зрозумів, що потрібно відновлюватися психологічно. Пишу про те, що бачив (невеликий уривок вже опублікував на фейсбуці). Хочу показати армію і війну не просто з кількох сторін, а глибоко розібратися в ній. Сподіваюся, допишу. Моя дівчина — редакторка текстів, тому вона мені допомагає. А ще я навіть записався на літературні курси онлайн. Вони мають початися в березні й підійшли мені тим, що будуть у записі доступними протягом кількох місяців.

Після перемоги у мене чимало творчих планів: розвиватися як програміст, писати музику, закінчити книжку, подорожувати світом. До повномасштабної війни я планомірно йшов до втілення різних мрій — і все складалося добре. Так, я воюю за свою країну, до якої у мене особливо ніжне ставлення, але ще мене обурює, що до нас прийшли тварі, які вирішили забрати моє налагоджене, ідеальне життя. Тому я воюю і за те, щоб повернути його собі.

👍ПодобаєтьсяСподобалось39
До обраногоВ обраному4
LinkedIn

Схожі статті




7 коментарів

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.

Ви просто супер!
У мене ось яке питання до:

У 2019-му переїхав у Київ і почав працювати у Ciklum на проєкті для Mercedes

Чи доводилося вам підписувати NDA щодо назви компанії-замовника і якщо так, то який період часу після завершення роботи над проєктом вам треба було тримати це в таємниці?

Це мені нагадало одного мого знайомого, який у іншій компанії також працював на проєкті для Mercedes і зміг розповісти про це лише через декілька років після звільнення, бо у NDA було вказано, що він не мав права розголошувати це чи то 2, чи то 3 роки після завершення роботи над проєктом.

Дякую) Ні, там про розголошення проєкту не було обмежень, та і всі інші діяли тільки 3 роки, які вже спливли.

Дякую за службу! Дійсно цікаво читати.

Thanks for service

Дякую, брате!

Підписатись на коментарі