«Я переймалася, що не вступлю нікуди». Як українська студентка подалася у 54 виші і навчається на Mechanical Engineering у МІТ

Марії Маляр 18 років. За місяць вона подала заявки на вступ до 54 вишів, шість із яких були готові повністю оплатити її навчання. Нині вона студентка Mechanical Engineering у МІТ.

В інтерв’ю DOU Марія розповіла, як ще старшокласницею заснувала клуб з фізики, а з командою з робототехніки потрапила на одне з найпрестижніших світових змагань у Техасі. А також про навчання в Массачусетському технологічному, морську робототехніку і мрію створити роботів для відбудови України.

Переїзд до США: «Батьки думали, що все скінчиться швидко, але я панікувала»

Я народилася в селищі Петриківка Дніпропетровської області. Мій батько за професією зварювальник, мама працювала у пенсійному фонді.

В якийсь момент у мене було враження, що всі успішні люди в Україні займаються програмуванням. Тож у шостому класі я почала проходити безкоштовні курси з Python і JavaScript. Наступного року в шкільній програмі з’явилася фізика. У моєму оточенні багато хто казав, що це важкий предмет, який вони ненавиділи. Мене це зацікавило: чому так? І мені навпаки сподобалася фізика. Я займала місця на районних олімпіадах.

Коли почалася повномасштабна війна, я навчалася в дев’ятому класі. Батьки думали, що все скінчиться швидко, але я панікувала: «Треба кудись їхати!» Моя сестра навчалася в КПІ на математиці, а після закінчення магістратури поїхала в Лос-Анджелес отримувати PhD. Тож коли у квітні 2022 року з’явилися новини, що фронт наближається до Дніпропетровської області, ми вирішили таки поїхати до неї в гості.

Батьки й далі думали, що війна скоро завершиться, тому в Польщі ми отримали туристичну візу до США. Через пів року довелося її подовжити. Минуло ще пів року, але війна все не закінчувалася, тому ми поїхали на день у Мексику, щоб отримати U4U на гуманітарний пароль (право на тимчасове проживання в США — ред.).

З родиною

Перехід в американську школу: «На першому уроці мало що могла розібрати, просто знала, що на дошці математика»

Коли ми були в Америці за туристичною візою, я далі вчилась в українській школі онлайн. Цей формат не дуже мені підходив, мотивації було мало. Після отримання паролю я пішла в американську школу. І це було набагато важче, ніж дистанційна українська.

На той час моя англійська була ще не дуже високого рівня. Це спричиняло різні труднощі, наприклад, із вибором предметів на семестр. Пам’ятаю, як на першому уроці мало що могла розібрати, просто знала, що на дошці написані задачі з математики. Кілька разів доводилося себе захищати: мені не хотіли зараховувати кредити за ті дисципліни, які я вже пройшла в Україні.

Було важко знайти друзів: я звикла бути «смішним другом», а жартувати іншою мовою непросто

Місяці за два-три стало легше, тому що я була повністю занурена в англомовне середовище: уроки, домашня робота, спілкування. Я почала розуміти, що розказують вчителі.

Предмети в американській школі розподіляються за складністю: звичайний рівень, ускладнений (Honors) і ще складніший (Advanced Placement). Останні еквівалентні тим, які вивчають в університетах / коледжах. Тільки там їх проходять за семестр, а в школі — за рік. Також є College Level, коли учень відвідує заняття в виші. У другому семестрі 10 класу мене розподілили у звичайний клас фізики. Але мені було дуже легко.

Я попросилась на рівень вище. Але й там було легко. Вчитель цього курсу ініціював моє переведення на AP фізику. Оскільки я прийшла туди посередині семестру, щоб іти в ногу з іншими учнями, мені треба було за декілька тижнів вивчити весь матеріал із початку навчального року. Це стало викликом, але в кінці семестру в мене була велика любов до предмету, і я гарно склала екзамен.

Ми переїхали в інший район, і мені довелося змінити школу. Цього разу було легше адаптуватися: я мала схожий досвід, стала старшою, впевненішою в собі, моя англійська поліпшилась. Я не змогла взяти курс фізики: в них не було наступного рівня складності. Але мені не хотілося забувати улюблений предмет, і так виникла ідея створити клуб із фізики.

Ми зустрічалися щотижня. Я створювала презентації для людей, які беруть АР фізику, щоб допомогти їм готуватись до фінального екзамену.

У США, як і в Україні, є міф, що фізика — важкий і неприємний предмет

Ми в клубі намагалися це спростувати: організовували експерименти, івенти. Наприклад, малювання маятником, який зробили з пластикових труб. Ми прив’язали до нього банку з фарбою, поклали великий аркуш паперу й показували гармонічні коливання.

Той самий маятник

FIRST Tech Challenge: «Це було як Діснейленд робототехнічних змагань»

В одинадцятому класі я брала курс із АР хімії, вчитель якого також є ментором шкільної команди з робототехніки. Я зацікавилась і вирішила вступити в клуб. Це виявилось не так легко. Спочатку я навіть не знала, як вкрутити гайку, тому мої перші проєкти були простими. Далі я вже робила руку робота, яка може подовжуватися, складатися, брати різні елементи.

Клуб розробляє роботів для участі в змаганнях. На чемпіонаті Об’єднаного шкільного округу Лос-Анджелеса ми отримали найпрестижнішу нагороду — Inspire Award, яка дала нам квиток на світовий чемпіонат FTC (FIRST Tech Challenge). Це одне з найавторитетніших змагань із робототехніки для школярів. Воно проходило у квітні 2024 року у Г’юстоні, штат Техас.

У будівлі на три поверхи зібралися сотні команд з усього світу. Це було, як Діснейленд робототехнічних змагань! Ти йдеш, а з усіх сторін вигукують кричалки, у когось зламався робот у матчі, і вони всією групою намагаються його перев’язати скотчем... Мені сподобалася традиція форм для команд: інколи це просто схожий одяг, а інколи костюми динозаврів, гладіаторів тощо. Бути в такому середовищі — надихає.

Чемпіонат триває 5 днів. Кожен учасник бере участь у 10 матчах. Одночасно змагаються випадково обрані чотири команди: дві проти двох. Тобто ви можете бути партнерами в одному матчі, а в наступному — супротивниками. Все чітко регламентовано: спочатку 30 секунд автономного режиму, потім 2,5 хвилини — мануального, останні 30 секунд якого називаються End Game. Тоді даються завдання більшої складності, наприклад, припаркуватися або підтягнутися.

Ще з прикладів завдань: запустити паперовий літачок і потрапити ним у конкретну зону, піднімати пластикові шестикутники й складати з них мозаїку, конкретні візерунки або класти в корзину, яка прикріплена високо. Ми не виграли й мали середній результат, але досвід був неймовірним!

Наступного року я очолила нашу команду. З маленького кола друзів клуб виріс до 30–40 людей.

FIRST Tech Challenge

Програма QuestBridge: «Питання в заявці сформульовані так, щоб розкрити приховані проблеми, з якими стикнувся учень»

Я серйозно замислилася про вступ до вишу на початку 12 класу. Мабуть, це був найскладніший період мого академічного життя. У мене була лідерська позиція в клубі робототехніки, де я намагалась робити багато реформ, а ще інші проєкти, уроки складнішого рівня, у тому числі курс із вищої математики в коледжі. Я переймалася, що в мене не вийде нікуди вступити. Особливо тому, що знала: я маю пройти на повне фінансування, бо моя сім’я не зможе оплатити навчання.

Оскільки я навчалася в американській школі, то мала право подаватись на QuestBridge. Це програма, яка допомагає зі вступом до вишу дітям із малозабезпечених, багатодітних, іммігрантських родин, а також першому поколінню, яке йде в коледж. Щоб стати фіналістом, треба заповнити заявку.

Головне довге есе має описувати твою історію життя

Взагалі всі питання в заявці сформульовані так, щоб розкрити приховані проблеми, виклики, з якими стикнувся учень. Тому що багато людей із таким бекграундом пишуть тільки про свої академічні заслуги й не згадують, що, наприклад, після школи їм треба було піклуватися про молодших братів-сестер або вони щодня відчували стрес, чи буде можливість приготувати щось на вечерю для сім’ї.

У заявці можна розповісти у деталях про фінансову ситуацію в родині. Ще там потрібно прикріпити результати іспитів: з предметів АР-рівня, SAT, англійської. До речі, паралельно я складала додаткові екзамени, які не вимагали QuestBridge. Наприклад, для вступу до деяких університетів потрібен був тест ACT.

У заявці також треба написати про позашкільні заняття. Й опціонально можна було записати відео про своє захоплення. Я це зробила й розповіла про танці, оскільки входила в танцювальну команду школи. Ще потрібно було три рекомендаційні листи: два — від вчителів і один — від керівника школи (канцлера).

Торік із понад 25 тисяч заявок відібрали 7288 фіналістів, серед яких була я. QuestBridge дає певні привілеї. Так, можна брати участь у National College Match, тобто подаватися на ранню подачу не в один університет, як усі, а в 12 (у США є два раунди подачі заявок до вишів: ранній — до жовтня та звичайний — до січня, — Ред.). Ти присвоюєш їм чіткий порядок і йдеш у найвищий в особистому рейтингу, який тебе приймає. Це обов’язкова умова, тобто не можна потім сказати: «Ой, я не хочу туди більше йти» або «Хочу податись до інших вишів». Якщо студент проходить за Questbridge National College Match, то йому гарантують повне фінансування від університету.

Ще один бонус: ти подаєш не загальну заявку, а QuestBridge-заявку. Вона довша: там більше додаткових питань, есе та слів в них. Це дає можливість повніше розповісти про себе, а значить і більше шансів, що університет побачить у тобі потенціал.

На першому етапі я подавалася у 6–8 університетів. Взагалі між моментом, коли тобі кажуть, що ти фіналіст програми, і дедлайном відправки заявок усього два тижні. У мене тоді був період екзаменів з математики в коледжі, і це було просто щось із чимось! Але цей досвід навчив мене швидко писати есе: у мене просто не було часу довго думати про них.

Подалася до МІТ в останній день: «Я думала, що вчитися там — захмарна мрія»

У грудні 2024 року я дізналася, що не потрапила на ранню подачу в жоден із вишів. Я запанікувала. Майже всі дедлайни на звичайну подачу були на початку січня. Тобто в мене був місяць. І за цей час я зробила заявки до 54 університетів. Паралельно йшли фінальні екзамени, підготовка до перших кваліфікаційних матчів. Я просто не знаю, як у мене вийшло тоді не з’їхати з глузду.

Я писала есе просто в кожний вільний момент: на перерві, на уроках, де була можливість. Моя сім’я мене дуже підтримувала. Я читала їм свої есе, питала, чи гарно вони мене показують, чи написане збігається з тим, якою я є в реальному житті. Я також просила поради у моєї вчительки з AP English Literature. І якось у мене вийшло все це здати вчасно.

До речі, MIT не був у моєму списку на ранню подачу. Я думала, що вчитися там — захмарна мрія. Але на другому етапі подачі заявок моя подруга сказала: «Подавайся до MIT». І я подумала:

«А що? Це ж просто один виш із 54»

Це був останній день, коли вони приймали заявки. Мені пощастило: якщо ти подаєшся з QuestBridge, то вимагається тільки одне додаткове есе на тему «Яку спеціальність ви хочете вивчати і чому в MIT». До того ж це було дуже коротке есе — буквально 100 або 200 слів.

За результатами мене взяли 16 вишів. А 14 — поставили у список очікування: я б могла до них потрапити, якби інші студенти відмовилися від місця. Шість університетів дали повну фінансову підтримку: MIT, Єльський, Дюкський, Університет Вашингтона і Лі, Коледж інженерії імені Франкліна В. Оліна та Коледж Міддлбері. Тобто вони були готові покрити мої витрати на навчання, житло, їжу і дати стипендію на власні витрати.

Шкільний випускний

По суті я обирала між Єльським університетом і MIT. Напевно, я навіть одразу знала, що більше хочу до останнього, але сумнівалася, що МІТ — це місце для мене. Мені здавалося, що тут навчаються тільки генії, учасники міжнародних олімпіад, тому я почуватимусь найвідсталішою з усіх і через це буду нещасливою.

МІТ організовує Campus Preview Weekend — візит для тих, хто вступив. Він триває π днів, тобто три дні і трошечки зранку. Вони оплачують поїздку включно з перельотом. Я приїхала й зупинилася у дівчини, яка навчається на Mechanical Engineering. Спала в її кімнаті на надувному матраці. Було багато івентів, можна було подивитися на гуртожитки, сходити на відкриті лекції. Такий собі Діснейленд університетського рівня. Пам’ятаю, думала, що це схоже на світові змагання з робототехніки: всі горять тим, чим вони займаються.

Також я потім поїхала в Єльський університет на подібний вікенд, який називається Bulldog Days. Я зустріла там українку, розпитала про її досвід. Оскільки я подавалась до школи інженерії, то розмовляла зі студентами й деканом. Але мені не дуже сподобався їхній вайб. На мою думку, Єльський університет класний для інших спеціальностей, здебільшого для гуманітарних.

А ось у MIT мені було легко знайти людей на одній хвилі зі мною за рівнем ентузіазму, енергії. Усі, кого я зустріла, були відкритими, привітними й не такими «стерильними», ідеальними, як я уявляла. Тож я зупинила свій вибір на Массачусетському університеті.

У мене вийшло зробити фотографію з відомим Єльським бульдогом Деном. Дуже пишаюся цим знімком :)

Про навчання: «Мій фінальний проєкт був про рідне селище і петриківський розпис»

Я від початку подавалася на спеціальність Мechanical Engineering, тому що мені неймовірно сподобалося будувати роботів, ітерувати цей процес. Також мені імпонує, що це командна робота. Я хочу створювати кращі та більші машини для корисних завдань.

У першому семестрі я вивчала п’ять дисциплін: Calculus 1, 2, 3, Physics Mechanics, Intro to Solid State Chemistry, Introduction to Computer Science Programming in Python, Introduction to Anthropology: Comparing Human Cultures. Як я розповідала, в школі я брала багато АР-класів, а також курс з вищої математики у коледжі.

Напевно, якби я вступила до іншого вишу, то спокійно могла б перезарахувати частину з них, і в мене був би закритий чи не весь перший курс. Але в МІТ складні вимоги: вони переносять оцінку, якщо ти проходиш спеціальний екзамен улітку перед навчанням. Можливо, легше з гуманітарними предметами або поглибленими комбінаціями АР-класів. Я склала іспит ASE (Advanced Standing Exam), що дозволило поставити мене в прискорений курс математики.

Тобто за перший семестр я пройшла три курси вищої математики. У нас були лекції, які вів викладач, і recitation — маленькі уроки з асистентом викладача (Teaching Assistant). У нас був цікавий TA: класно, з гумором пояснював всі теми.

Також я брала курс «Механіка» і пережила щастя знову вивчати фізику

Тут я точно зрозуміла, чому вони не зараховують кредити зі шкільних АР-класів. Це був набагато вищий рівень. Цікаво, що нас було 100 студентів на занятті, але складалося відчуття маленького класу: нас поділили по 10 людей, посадили за окремі круглі столи, і під час уроку ми працювали командою.

Ще я обрала дисципліну «Вступ до антропології: порівняння людських культур», тому що мені було цікаво зрозуміти, що це таке. Мій фінальний проєкт був про рідне селище і петриківський розпис, у тому числі його роль під час війни. Я брала інтерв’ю в своєї родини та майстрині, яка переїхала з України і працює в Лос-Анджелесі.

Одна з університетських вимог — концентрація з гуманітарних предметів в якійсь галузі. Мені так сподобався предмет, що я тепер міркую над концентрацією в антропології.

А ось курс «Вступ до хімії твердого тіла» викликав у мене менше інтересу. Багато тем я вже пройшла на кращому і глибшому рівні на АР-хімії в школі, а нові для мене теми, на мою думку, не були пояснені цікаво. Ще я проходила «Вступ до комп’ютерних наук: програмування на Python». Спочатку я навіть думала його кинути, оскільки за перші кілька щотижневих контрольних отримала не найкращі оцінки.

Але старшокурсники переконали мене цього не робити, і врешті-решт гарно я склала предмет. Взагалі для Mechanical Engineering не потрібне чисте програмування, є тільки один обов’язковий курс про те, як симулювати фізичні системи в MATLAB — Numerical Computation for Mechanical Engineers.

До речі, за предмети першого семестру у МІТ не ставлять оцінки — тільки «pass» (зараховано), якщо у тебе більше, ніж F. Якщо ж ти не набрав прохідну кількість балів, то про це навіть ніде не буде написано. Це зроблено, щоб полегшити адаптацію і зменшити стрес у першокурсників.

У другому семестрі я обрала такі курси: «Диференціальні рівняння», «Експозиційне письмо для двомовних студентів», «Фізика: Електрика та магнетизм», «Механіка та матеріали» (першу частину), «Проєктування майбутнього: земля, море та космос». Останні дві дисципліни — мої перші в департаменті Mechanical Engineering. Обидві мені сподобалися, хоч вони й були різні: одна — повністю теоретична, інша — суто практична.

Про позакласні активності: «Тут чимало клубів, де студенти будують роботів або гоночні машини»

У МІТ багато гуртків. Цього семестру я пройшла прослуховування у танцювальну команду Mocha Moves, яка змагається на рівні коледжів. Взагалі танці — велика мого частина життя. Я почала займатися в 11 класі, оскільки у школі було обов’язково брати курс із фізкультури. Я завжди була тихою і сором’язливою, тому це був великий крок із моєї зони комфорту: треба танцювати на людях, показувати свою енергію, емоції. Але на танцях це легше перебороти, ніж у реальному житті. Завдяки цьому я стала почуватись впевненішою в собі.

Звісно, тут чимало клубів, де студенти щось будують. Наприклад, роботів, які б’ються один з одним, або гоночні машини. У МІТ багато makerspaces — кімнат, де стоять багато машин, верстатів, 3D-принтерів, металургійних приладів тощо. Тому можна створити все, що завгодно. Наприклад, у клубі Combat Robotics будують механізми, які плюються вогнем.

Мені було важко обрати, в який гурток вступити. Я взяла преорієнтаційну програму для першого курсу. Вона необов’язкова. Там можна провести тиждень на кампусі до загальної орієнтації: брати участь у дослідницьких заходах із якоїсь спеціальності. Я обрала Ocean Engineering.

Ми мали їхати дивитися на китів, плавати на каяках, створювати маленьких підводних роботів

Щоправда, не все вийшло через погоду, але мені сподобалося, і тепер я буду волонтерити на цій програмі. Організовують її члени клубу автономної морської робототехніки Arcturus. Зазвичай такі команди великі — наприклад, у клубі Motorsports над машиною працюють 60 студентів. В Arcturus менше людей, що мені також сподобалося.

У березні були міжнародні студентські змагання RoboBoat, де команди презентують свої автономні надводні судна, керують ними, виконують завдання. Тому весь перший семестр клуб готувався до них. У нас є кілька підкоманд. Електрики займаються індивідуальним дизайном друкованої плати. Інженерно-механічна команда відповідає за каркас і механізми. Є група, яка пише код, щоб судно було повністю автоматизованим. Наша команда інженерів-механіків зустрічалася на дві години щопонеділка та щоп’ятниці. А в неділю на 4–5 годин збирався весь клуб.

Разом ми працювали над автономним надводним транспортним засобом, який назвали Fish n’ Ships. Тестували його в річці Чарльз біля MIT. Я разом із ще одним членом команди розробляли метальник м’ячиків — механізм, який запускає маленькі м’ячики в інший човен. На змаганні це симулювало процес допомоги: в реальному в житті то могла б бути їжа чи вода. Ми виконали чотири завдання (навігаційний канал, швидкість, стикування, механізми), два з них на просунутому рівні. А також виграли нагороду за найкращий сайт, де детально описали створення механізмів.

Автономне надводне судно, яке ми побудували на Arcturus

«Наша лабораторія працює над створенням ультратонких графенових структур із рівномірно розподіленими наноотворами»

У МІТ дають можливість і фінансування робити дослідження в будь-якій лабораторії. Між семестрами є місяць, який називається Independent Activities Period. І я хотіла в цей час спробувати зробити щось нове для себе. Я побачила оголошення, що в Microfluidics & Nanofluidics Research Laboratory потрібен учень для оптимізації процесу створення наноотворів у графені для напівпровідникових застосувань. Написала їм, і мене взяли.

Напівпровідники є основою більшості сучасної електроніки — від телефонів до комп’ютерів і сенсорів. Від властивостей матеріалів, із яких вони виготовлені, залежать швидкість, енергоефективність і продуктивність пристроїв. Наша лабораторія працює над створенням ультратонких графенових структур із рівномірно розподіленими наноотворами, які можуть покращувати електронні властивості таких систем. Створювати такі структури дуже складно.

Спочатку я проходила багато тренінгів, як поводити себе в лабораторії, безпечно утилізувати хімікати тощо. Тільки це зайняло пів місяця. За решту часу я встигла мало, тому залишилася працювати у другому семестрі. Мені показали, як використовувати центрифугу, пічку з надзвичайно високими температурами для виготовлення зразків, як їх треба промивати кислотою та вимірювати мікроскопами AFM. Потім я експериментально намагалася знайти оптимальні хімікати, щоб робити оксидацію (окиснення) точно й однорідно для оптимального розміру та розподілу цих отворів. Щоправда, під час навчання знайти час для цього складніше через уроки й інші зобов’язання.

Влітку матиму дослідницьку позицію в іншій лабораторії — MIT Sea Grant. Я допомагатиму створювати SeaBridge — нове змагання з підводної робототехніки для старшої школи. Зараз є змагання SeaPerch, де молодші й середні класи створюють підводних роботів. А також RoboBoat — складне, велике змагання з глибокої автоматизації. Саме в ньому бере участь наша студентська команда Arcturus. Але немає нічого посередині. Тому ми будемо допомагати створювати сходинку між ними. Програма базуватиметься на отриманих скілах на SeaPerch і готуватиме до челенджів RoboBoat.

Треба буде продумати, як недорого створити автоматичні системи, computer vision саме для підводного робота, а також написати навчальні модулі для учасників. Окрім цього, я допомагатиму робити інсталяції та виставки для музею MIT, присвячені кліматології.

Також нещодавно я отримала літнє стажування у стартапі з морської робототехніки, заснованому випускниками Гарварду та MIT. Ми працюватимемо над «рятувальником-плавцем»: роботом, який допомагає шукати й рятувати людей, які випали за борт корабля.

Про мрії: «Я б дуже хотіла робити роботів для повної автоматизації будівництва, щоб люди не травмувалися»

Я казала, що коли вперше приїхала до МІТ, мені здалося, що це Діснейленд технологій. Це враження збереглося, але тепер я тут живу. Викладачі компетентні і горять тим, що викладають. Студенти — вмотивовані, хочуть навчатися, стати найкращими інженерами, будують проєкти у себе в кімнатах і клубах. Коли ти приходиш до бібліотеки о першій ночі, там ще повно людей!

Так, буває, що ти мало спиш, немає часу поїсти, прокидаєшся зранку заморена. У тебе багато завдань, домашки, клуби, лабораторії — все це може тиснути. Але ти йдеш на лекцію, бачиш, який викладач щасливий від того, що розповідає. І люди навколо насолоджуються лекцією. Питаєш про справи — тобі розказують, як вийшло запустити кудись ракету. Так ти сама заряджаєшся, з’являється наснага продовжувати.

У МІТ є український клуб, який організовує кінопокази раз на кілька тижнів. У нас є груповий чат, де ми можемо поставити питання, попросити пораду, обговорити організацію заходів, щоб представити Україну.

У січні був хакатон A Build for Ukraine. Я хотіла взяти участь, але якраз отримала дослідницьку позицію. Проте я трохи допомагала в організації під час першого семестру: ходила на мітинги, організувала івенти для учасників хакатону, щоб вони знайомилися з українською культурою. В МІТ є викладачка, яка веде курс української мови та культури, і я запрошувала людей з хакатону на її окремі лекції й заходи.

У МІТ багато студентів із різних країн, тож тут нормально бути іноземним студентом. Якщо я кажу, що приїхала з України, то зазвичай мене питають, чи залишилися у мене родичі там, чи все в них добре. Також часто люди починають розповідати про інших українців, яких вони знають:

«Ой, ми працювали з українцем, він такий класний чувак!»

Буває таке, що після лекцій я кажу якомусь викладачу або гостьовому спікеру, звідки я, і вони можуть відповісти: «Ось була така російська атака — це дуже сумно, треба більше допомагати». Тобто вони здебільшого співчутливо ставляться до українців, цікавляться новинами й виявляють підтримку.

Мої бабуся й дідусь залишилися в Петриківці, як і ще багато родичів, друзів, вчителів. Дуже сумую за ріднею, але що буду робити після завершення війни, поки що не знаю. Ми переїжджали з Польщі до США, у Лос-Анджелесі з місця на місце, тепер я поїхала до Бостона на навчання в МІТ... І за цей час я зрозуміла, що для мене дім — там, де моя сім’я.

З родиною на фоні MIT

Мій тато — майстровий, тут це називається handyman. Він багато будував в Україні і для нашої родини, і для інших. Коли я була в молодших класах, батько отримав інвалідність, тому що пилою розрізав собі руку. А пізніше під час будівництва лазні він прикріплював скловату до стелі, драбина зламалася, і в нього був сильний перелам п’ятки. Тато, звичайно, продовжує працювати. Але мені сумно, що його любов до створення нового призвела до таких травм.

Люди часто калічаться на будівництві або працюючи на верстатах. Кожного разу, коли нам роблять орієнтацію в makerspaces, розказують найстрахітливіші історії, як хтось розрізав руку, отримав алергію на силікон тощо. Тому я б хотіла створювати роботів для повної автоматизації будівництва, щоб люди не травмувались. Після війни в Україні буде потрібно багато чого відбудовувати, і робити це треба швидко, якісно, без шкоди для довкілля. Думаю, що такі роботи змогли б замінити людей на найнебезпечніших ділянках.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU