Французькою знала лише слово Bonjour. Історія киянки, що переїхала через війну у Францію, а тепер вивчає програмування в Авіньйонському університеті

Єлизавета Юхнова, в минулому спеціалістка технічної підтримки, разом з маленьким сином переїхала у Францію в березні 2022 року через російське повномасштабне вторгнення. Вже за пів року, у вересні, вона почала навчання за спеціальністю «Інформатика» на першому курсі Університету Авіньйона і Воклюза. Зараз у неї за плечима вже два семестри навчання.

На прохання DOU Дмитро Скороход записав з нею розмову про перші дні війни, як відбувалися евакуація за кордон, вступ до університету та навчання в одному з найстаріших вишів Франції.

Початок повномасштабної війни

До війни моє життя було тихим і спокійним: сімейний побут, робота, дитина. Квартира — орендована, але ми з чоловіком мали змогу облаштувати її так, як хотіли. Я працювала у технічній підтримці однієї з українських компаній, пояснювала користувачам особливості нашого програмного продукту, допомагала зі входом в особистий кабінет.

А мій брат безпосередньо кодив, переїхав у Чехію і гарно почувався. Це згодом і надихнуло мене спробувати опанувати професію.

24 лютого 2022 року ми з сім’єю прокинулись о шостій ранку від двох вибухів. Наш будинок розташований у Подільському районі, біля площі Валерія Марченка (колишня Інтернаціональна). І коли почалася масштабна атака росіян на Гостомель, все було чутно.

24 лютого моєму сину якраз виповнився рік. У ніч на 24-те я готувала торт «Наполеон». Домашній, великий, на жаровні. Готувалася до свята. Ввечері ми з чоловіком ходили у магазин закуповувати продукти, щоби наступного дня частувати гостей.

Але ранок почався з того, що чоловіка викликали у повній бойовій готовності в казарму, тому що він служив на той момент. Чоловік поцілував сина один раз, сказав: «Все, до побачення». І ми залишилися без інформації, що робити.

Бачила з вікна, що багато хто, почувши вибухи, вже спакував валізи й поїхав. Це теж було для мене нагнітанням ситуації, тому що в мене немає машини, я не мобільна і залишаюсь з малою дитиною сама, мені страшно. Допомоги я не очікувала. Морально себе тримала, тому що дитина все відчуває.

Того дня моя подруга, яка живе на нашому поверсі, зайшла до нас, привітала сина. Сказала, що вона не може залишитись на свято. Ніхто не приїхав на нього.

Ми з подругою скуштували «Наполеон». Вона попросила мене триматися. Подруга з сім’єю виїжджала на Позняки, на інший край міста, тому що переживала, що Гостомель близько. У машині не було для нас із сином місця.

Той самий «Наполеон». 24 лютого 2022 року

Мене «накривало», я могла розплакатися у будь-який момент. Сирена лунає, і ти не знаєш, бігти у бомбосховище, у підвал будинку чи залишатися у квартирі? Бо підвал не облаштований, немає ні світла, ні опалення, ні води. Скільки треба буде перебувати у тому бомбосховищі-підвалі, невідомо. Тим паче з підвалу є лише один вихід, тобто якщо завалить, є ризик залишитись там назавжди. Була повна дезорієнтація. Єдине, що я чітко робила в цьому хаосі, — стежила за дитиною.

Моя мама на початку війни перебувала у селі під Бучею. Я їй дзвоню, щоб вона мені допомогла з дитиною у Києві. Вона каже: «Тоді збираюся». Тато, який мешкає в іншому селі, теж вирішив приїхати підтримати, тому що було важко психологічно. Батьки говорили: «Зберігай спокій, не панікуй, ми їдемо до тебе». Але електричку ввечері у столицю не пропустили. Тож мама і тато зустрілись і вирушили в будинок батька у Житомирській області.

Вони там протрималися разом, адже моя мама не була готова до війни зовсім. У неї закінчилися продукти, з водою були проблеми. Її село потрапило під окупацію. І якби вона залишилась, то не факт, що вижила б — у приватному секторі на початку війни окупанти ходили від будинку до будинку і стріляли в голову тим, хто відкривав хвіртку. Страшно.

Евакуація

Евакуюватися ми з сином зібралися у березні 2022 року.

Моя подруга з Донецька, яка вже пережила і обстріли, і війну, приїхала до Києва 2014 року, була дуже занепокоєна, що треба знову кудись їхати. Але побачивши фотографії Харкова, що там все було вщент розгромлено, ми зідзвонилися, і вона запропонувала їхати.

Хоча до цього вона мене заспокоювала, тому що сама вже пережила подібне. Вона зберігала спокій і казала, що у Києві все захищають. Наприклад, пройшла колона в районі нашого будинку, але швиденько це зафіксували і знищили.

Я зрозуміла, що бути з маленькою дитиною на 16-му поверсі беззахисною дуже важко. Уявляти, що все добре і навкруги все без змін, хоча лунають сирени, мені було психологічно складно. Я зраділа, що вона подзвонила і запропонувала їхати. До поїздки за кордон я була готова.

У Молдові волонтери знайшли мені двокімнатну квартиру. Просто потрібно було доїхати до Кишинева. У чоловіка моєї подруги був автомобіль: ввечері зідзвонилися — завтра їдемо. У мене ще з 24 лютого була зібрана валізка, і от я її знову перебираю. Спочатку думаєш, що потрібно багато речей, а потім усвідомлюєш, що речі в цій ситуації — ніщо.

Отже, ми вирушили, їдемо за навігатором, там показана дорога, а насправді — зрізане дерево на проїжджій частині. Так територіальна оборона робила «глухі кути» для загарбників. Тож дістались до кордону з пригодами.

Ми провели у Молдові два тижні. Вже там ми сконтактували з іншою моєю подругою, яка з маленькою дитиною вирушила у Францію. Її чоловік, хрещений мого сина, сказав, що треба приїхати в цю країну. Він переймався, що ми перебуваємо у Молдові, яка теж може опинитися втягнутою у війну. Хоча я заспокоювала його з дружиною тим, що тут немає сирен, аеропорт в Молдові, наприклад, не працював, і це було «дзвіночком».

Як благородний лицар він сказав: «Я вам все влаштую у Франції». На той момент їхати до нас у Молдову вже збиралася моя мама, тож для того, щоб вирушити далі разом з нею і подругою, нам були потрібні квитки на трьох дорослих. Чоловік моєї подруги купив їх нам на 15 березня, літак вирушав з румунського Бухареста.

Звідти ми прилетіли в Ніццу: пальми, сонечко, тепле повітря... Березень, але вже тепло. На відміну від Молдови та Румунії, у французькому аеропорту ми не зустріли волонтерів. На той момент, можливо, вони перебували або на залізничних вокзалах, або на автобусних зупинках. Нас супроводжували лише співробітники аеропорту.

Прикордонники запитали причину в’їзду. Кажемо, що ми біжимо від війни. Нас запросили до поліційного відділку, щоб записати, в якому напрямку ми плануємо їхати. Точну адресу ми не знали.

Нас зустріла моя подруга, забрала машиною. Я кажу: «Ми у поліційному відділку оформлювали папери і вказали напрямок Марсель. Ми їдемо туди?». Вона каже: «Не Марсель. Це село, Сен-Дідьє».

У селі Сен-Дідьє

Життя у французькій родині

Моя подруга оселилася у французької сім’ї, розповіла їм про потребу прийняти ще біженців — нас. Друг цієї родини погодився прийняти мене з мамою і сином.

Сім’я володіла англійською. Стереотипи про те, що французи спілкуються тільки французькою, не справдилися. Ми жили в молодій родині з двома дітками. Оселилися в окремій гостьовій кімнаті, яка була побудована біля будинку. У нас була окрема ванна і навіть кондиціонер.

Щоправда, Wi-Fi не доходив з будинку до нашої гостьової кімнати, тож нам поставили власний роутер. Вони розуміли, що спілкуватися з татом дитини важливо як для його морального духу, так і для нашого спокою.

Французька сім’я допомогла нам у дуже скрутний період. Чоловік-француз перекладав нам англійською, коли ми оформлювали тимчасовий захист, бо ми не володіли французькою. Допомагав із відкриттям банківського рахунку. Дозволив нам купатися в басейні. Ми спільно вечеряли та вчили французьку.

Спочатку я думала, що вся Франція схожа на тихе Сен-Дідьє: автобуси погано ходять, у всіх є можливість купити машину. З тим, щоб дістатись якоїсь точки на своїх двох або громадським транспортом, — проблеми.

Місто Л’Іль-сюр-ла-Сорг, неподалік села Сен-Дідьє

У центрі для біженців

У червні 2022 року сім’я, в якої ми залишались, повідомила, що якщо плануємо залишатися на довше у Франції, то вони просять нас знайти житло. Тож я звернулась в Асоціацію П’єр-Вальдо, яка допомагає українцям.

Спочатку нам запропонували податись на отримання соціального житла і чекати. Ми пояснили, що нам нема де жити, і вони порадили гуртожиток для українців у Карпантрі. Ми поїхали подивитися, і нас все влаштувало.

У гуртожитку все було на високому рівні: окремі кімнати зі своїм душем і спільна кухня, люди спілкуються українською. Усі нагальні питання щодо медичної страховки, курсів французької мови розв’язувались швидко, тому що в цьому центрі були соціальні працівники.

Ми створили досьє на отримання соціального житла і попросили, щоб нас поселили в місті, тому що у нас немає машини. У вересні нам запропонували квартиру в Авіньйоні, найбільшому місті нашого департаменту Воклюз, і вже в жовтні ми туди переїхали.

В Авіньйоні мешкає 90 тисяч людей. Я дуже люблю міста. Трамваї, автобуси, залізничний вокзал. Є поліклініки, госпіталь, швидка допомога. На відміну від Сен-Дідьє і Карпантри, в Авіньйоні є педіатричне відділення. Ще й це історичне, культурне місце.

Український прапор на адміністративній будівлі в Авіньйоні

Вивчення французької і вступ до університету

Я приїхала у Францію, знаючи лише слово Bonjour. Раз на тиждень займалася з викладачем онлайн. Знайшла підручник французької у бібліотеці в Карпантрі. Також завантажила застосунок Duolingo, який щодня нагадує: «Давай вчити французьку, ти не вчилася сьогодні!». Важливо не припиняти вчитись. Крім цього, читала французькі книжки дитині. Це теж був мій спосіб опановувати мову, а дітям книжки з картинками подобаються будь-якою мовою. Мій рівень французької вже дозволяв мені легко сприймати сюжет дитячих казок, а на ранок я гуглила незнайомі слова.

Мовна практика є, щойно виходите з дому. Коли йдете у банк, то маєте попіклуватись про те, щоб вас зрозуміли. Ідете до лікаря, який не хоче спілкуватися через Google-перекладач, — треба ж пояснити, що вас турбує. Більшість людей терпеливо ставились до мого рівня французької, але були й випадки, коли казали, що геть не розуміють мене.

Врешті я склала мовний іспит в Університеті Авіньйона: аудіювання у мене було B2 (Upper-Intermediate), письмова частина B1 (Intermediate) і читання B2.

Щодо вступу до університету, то у Франції є спеціальний сайт Campus France, де ви повинні створити досьє. Зареєструватися як міжнародний заявник і вказати, яку спеціальність обираєте. Університети бачать ці заявки й відгукуються, якщо їм цікаво. Спочатку я обрала медичну сферу. Після відмови змінила напрям профілю на Computer Science.

Загальні умови — це володіння французькою на рівні B2-C1 і перекладені документи. Якщо ви перебуваєте у Франції, вам потрібен присяжний перекладач, що виконує і функції нотаріуса. Ще просять резюме і супровідний лист: чому саме цей університет і ця спеціальність, що вас мотивує вступити сюди? Ви все це можете подати як онлайн, так і особисто. Щовечора і щоранку я перевіряла скриньку, щоб вчасно відповідати на листи.

Я хотіла піти на мовні курси при університеті. Але представники вишу запропонували вступити на перший рік licence, як у Франції називають бакалаврат, на напрям «Інформатика».

Авіньйонський університет має два кампуси. Один з них, гуманітарний, розташований у центрі міста. Інший, що спеціалізується на STEM, на околиці. Представники університету зробили акцент на тому, що навчання відбувається у віддаленому районі Авіньйона, що має назву «Агропарк». Погодилася я того ж дня, хоча навіть не знала, як туди дістатись. Попри те, що вступний період вже закінчився, 12 вересня мені підтвердили заявку. Для мене зробили виняток, тому що я з України.

Процедура вступу у Франції має дві складові. Адміністративний вступ — це подача документів, вибір напряму і внесення оплати за навчання. І педагогічний вступ — це вибір предметів. Мені треба було приїхати особисто й подати документи на адміністративний вступ.

Здобуття бакалаврського ступеню у Франції займає три роки й передбачає шість додаткових предметів. Це можуть бути іноземні мови, спорт, театральні гуртки, кіноакторські курси, екологічні проєкти. Кожен предмет має свій коефіцієнт і кредит. Коефіцієнт — це вага предмета при визначенні середнього балу за семестр. Кредит — це обсяг предмета в годинах. Під час академічного вступу студенту створюється особистий кабінет, де відображається, які коефіцієнти та скільки кредитів мають предмети. В особистому кабінеті можна обрати додаткові предмети. Завдяки цьому я змогла вивчати французьку. В університеті є французька для іноземців і французька для студентів з країн, де ця мова поширена, наприклад, Алжиру.

Навчання

Я вступила до університету, коли навчальний рік вже почався. Інші студенти були дуже доброзичливі, одразу почали мені допомагати. Мене тішило, що у виші навчають і англійської. Я вважала, що я завдяки англійській «виїду». Однак кредит і коефіцієнт цього предмета були невисокими.

Тут, в Університеті Авіньйона, є система компенсування: якщо вам вдається основний предмет, наприклад, програмування, у якого найвищий коефіцієнт, але все не так вдало з англійською чи математикою, то у вас є шанс пройти семестр завдяки високому балу з програмування. Він може перекрити інші предмети, на яких ви не розумієтеся.

У Франції 20-бальна система оцінювання. Були ситуації, коли людина приходила на іспит і отримувала 0. Тут ви письмовою французькою маєте довести, що щось засвоїли. Добре, що математика — це мова цифр.

Основна мова програмування C++. У другому семестрі ми вивчали вебпрограмування: HTML, JavaScript, PHP. А також алгоритми. Ви маєте розуміти, як писати мовою C++ певний алгоритм. Є задача, придумуєте алгоритм і перекладаєте його на C++. У другому семестрі ми вивчали мову скриптів Bash. Також є вища математика, алгебра, аналіз, графіки, криві, синуси, косинуси, тригонометрія... Складно даються французькі терміни. Якщо ви не вчилися у французькій школі, розібратися непросто.

Навчання складається з лекцій, практичних і лабораторних. На лабораторних ви письмово розв’язуєте задачі. Професор дивиться, чи ваша логіка пошуку розв’язку правильна, а потім оголошує відповідь. Бувало, що я не могла пояснити своє рішення через рівень володіння мовою.

В особистому кабінеті ви маєте всі лекції в електронному вигляді. У нас є домашні завдання, практичні, щоб тренуватись вдома. Наприклад, задачі. І для перевірки, чи правильне рішення знайшов студент, більшість викладачів готує відповіді на домашні завдання в електронному вигляді. Ті, хто був відсутній, також можуть ознайомитись з правильними відповідями. Щоправда, деякі викладачі-математики пишуть від руки, сканують і завантажують. Люди, які розуміються, звичайно, розберуться.

У навчанні багато проєктних завдань, де треба щось створювати. Програмування вимагає, щоб щоденно писати код, самостійно тестувати, робити дебаг. Це не так, що ви за ніч написали ідеальну програму, навіть попри те, що вже доступний ChatGPT! :) Бувало, що я відставала, тому що вдома мала доглядати за дитиною. Також не завжди вдавалося написати програму з першого разу, тому що бракувало знань C++.

Один з професорів має 50 років стажу в програмуванні. Його звати Філіпп Жіль. З ним у нас була перша лекція. Це людина, яка має пристрасть до своєї справи. Він пояснює максимально зрозуміло, не «вдягає корону». Каже, що програмування — це як переклад: ви перекладаєте людську мову на мову машини. Якщо помиляєтеся в алгоритмі, у вас і програма не запрацює, тож спочатку подумайте, як це сказати людською мовою. Я ціную цього професора за його стиль викладання, не всім вдається так доступно доносити думку.

Професори розглядають університет як платформу для досліджень. Викладання для них не є основною метою. На лекціях вони спускаються з небес і пояснюють базові речі. Є викладачі, які не люблять повторювати те, що вже було озвучено. А я вважаю, що повторення — це основа навчання.

Компетентність студентів на потоці вражає. Дехто програмує з 11 років. Для них ці задачки — як горішки лускати. Це мотивує, тому що я маю докладати зусиль, щоби вийти на їхній рівень. Щоб почати таке навчання з нуля, треба бути дуже мотивованим.

Є окрема група для студентів, які мають 5-річну навчальну програму, що охоплює магістратуру. Щоб туди потрапити, ваш рівень має бути дуже високим з математики та програмування. Ця навчальна програма, окрім диплома з інформатики, дає диплом інженера. Наприклад, у другому семестрі на ній було завдання змусити робота брати предмети. Тобто у них вже є практичний досвід, як впроваджувати програму в об’єкт робота. Вони проводять в лабораторіях весь свій вільний час. До прикладу, у мене один день на тиждень є вільним. А вони з десятої ранку до сьомої вечора цього дня перебувають в лабораторії і займаються роботом. Це для людей без дітей. Молодих, розумних, ініціативних і вмотивованих.

В одних групах професори розжовують те, що вам могли пояснити ще в школі. В інших групах ви вже чуєте інформацію більш концентровано. Вони проходять матеріал швидше. Ви маєте право відвідувати стільки пар, скільки забажаєте, але в певних групах не люблять, коли приходять з інших. Професор знає їхній рівень і веде заняття відповідним чином, а коли хтось приходить зі слабших груп, запитує щось базове і тим самим гальмує прогрес всієї групи.

На моєму курсі багато міжнародних студентів, але українців немає. Я єдина, тому що у людей не було часу підготуватися в плані мови. Є дівчина з України на третьому курсі, а також українець на магістратурі.

Можна проходити будь-який рік навчання повторно, якщо ви щось не засвоїли. Вас не відрахують, ви маєте другий шанс. Можете вчитися шість років, якщо кожен рік будете повторювати. Якщо в перший семестр не вдалося отримати середній бал, а в другий раптово отримали, то повторюєте лише перший семестр, а потім переходите одразу на четвертий і вчитеся плюс пів року. Якщо і після повторного року не набрали мінімальних 10 балів, вас можуть запитати: «Можливо, обереш інший напрям? Можливо, це не твоє?». Ви можете переорієнтуватися і знов піти на перший курс.

У мене було вже дві сесії. Сесії тут відрізняються від українських, де виділяють окремий тиждень на іспити. Тут ви постійно пишете контрольні. З проміжних балів утворюється бал з курсу. Є предмети, де треба створювати проєкти, наприклад, вебпрограмування. Математика — це тільки контрольні. За підсумками першого семестру я отримала середній бал 9,70. До середнього балу 10 забракло 0,30, і я не змогла валідувати семестр. Якщо в другому семестрі я наберу 10,30, ще зможу все виправити і закрити обидва семестри першого року. На жаль, журі ще не виставило всі оцінки.

Стипендія у Франції базується не на рівні знань та оцінках, а на доходах батьків. Усі українці мають право податися на соціальну стипендію. Якщо дохід сім’ї є невисоким, можна розраховувати на стипендію від 500 євро. Що вищий дохід сім’ї, то меншою буде стипендія або її не буде. У кожної сім’ї у Франції є так званий коефіцієнт доходу, який базується на податкових деклараціях.

Студенти з найбідніших сімей можуть мати стипендію до 596 євро. Якщо ви самі, вам вистачить цього на проживання. Якщо у вас є гуртожиток, ви оплачуєте 300 євро. Є можливість орендувати квартиру з кимось. Це може бути 150–200 євро з кожного. Є їдальні, де можна придбати обід за євро, якщо отримуєте стипендію або перебуваєте у скрутній ситуації. Інший тариф — це 3,30 євро. Можна обрати салат або десерт, гарнір, м’ясо або щось вегетаріанське. Інколи дають рибу. Годують смачно.

Якщо фінансова ситуація сім’ї краще, стипендія може бути і від 100 євро. Тут уже вважають, що батьки повинні допомогти. Інакше студентові доведеться шукати собі підробіток. Але підробляти буде складно, тому що робота забирає багато часу, який потрібен для навчання. Я це розумію, тому що суміщаю навчання з вихованням сина.

Французькі садочки приймають діток з трьох місяців. Якщо мама працює, вона має право подати заявку на ясла, але складною є ситуація з місцями. Оскільки ми бігли від війни, нам пішли назустріч. На початку вересня нас прийняли в садочок в Карпантрі. Але в Авіньйоні я прочекала місце в садочку шість місяців. Приватні садочки можуть відразу взяти дитину, якщо ти готовий платити. Громадські призначені для сімей більш скромного достатку. Там треба чекати. Деякі записуються, ще поки вагітні. Моя мама допомагає, коли треба побути з дитиною або забрати з садочка.

Українцям, що хочуть здобути вищу технічну освіту у Франції, я раджу пробувати, готувати досьє, дивитися, які дедлайни, і подаватися. Не треба боятись. Навіть з нульовим рівнем. Шанс є. Кожен випадок розглядають індивідуально. Так, є стандартні умови, однак є винятки. Головне — мати мотивацію.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось12
До обраногоВ обраному3
LinkedIn



24 коментарі

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.
Я приїхала у Францію, знаючи лише слово Bonjour. Раз на тиждень займалася з викладачем онлайн... Врешті я склала мовний іспит в Університеті Авіньйона: аудіювання у мене було B2 (Upper-Intermediate), письмова частина B1 (Intermediate) і читання B2... Загальні умови — це володіння французькою на рівні B2-C1 і перекладені документи.

Загальна історія тягне на художній фільм, але мене заціпив лише маленький фактик — як з нульового рівня в нерідній (по мовним кореням) іноземній за кілька місяців можна вийти на B2 в читанні та аудіюванні та на B1 у письмі?

Був згаданий Duolingo, але це лише тренажер для рівнів A1-A2. Заняття з репетитором раз на тиждень дають ще менше результату ніж Duolingo. То в чому була магія? Невже мовне середовище настільки важливе, що автоматично перетворю людей на поліглотів?

Мені дійсно цікаво, бо я вчив французьку усю школу і весь університет (тобто більше десяти років!!!), був відмінником з п’ятірками, але при цьому мій рівень був не вищим за А2.

Заради справедливості: курс Duolingo з французької на основі англійської дає рівень B2.

Для мене насправді виглядає дико коли громадяни якоїсь із країн ЄС відповідають що не будуть спілкуватись іншими мовами окрім державної, таке можна зустріти часто в Німеччині та Франції. Але от я не можу уявити собі ситуацію коли наприклад, в іншої країні трапилась війна і в Україну приїхали люди рятуючись від обстрілів і я такий «я не буду з вами розмовляти англійскою — вчіть Українську», піздець якийсь. По перше люди не приїхали на все життя, багато кто працює або подорожує тимчасово перебуваючи за кордоном і не має на меті залишатись на все життя у цій країні. Така поведінка як я вважаю — це тупа імперська зухвалісь деяких «індивідів» з таких країн як Німеччина та Франція...

деяких «індивідів»

Якби це було настільки рідке явище, це не було б анекдотом

Типова поведінка мешканців західноєвропейських країн. При чому у східній Європі я з таким не стикався. У Румунії я був дуже здивований рівнем знання англійської: діти на дитячих майданчиках вже мають мінімальний набір слів, у банку, у лікарні — чудова англійська, навіть робітник на шиномонтажі чи касирша у супермаркеті якій на вигляд 60 років — розмовляють англійською. І вони нормально з тобою спілкуються без претензій що ти не знаєш румунську, а лікарям не в западло спілкуватись через гугл транслейт якщо потрібно.
Але ж шо, вони в себе вдома, «імперія», можуть собі дозволити.

, навіть робітник на шиномонтажі чи касирша у супермаркеті якій на вигляд 60 років — розмовляють англійською

Є таке, спочатку дивує трохи :)

Для французів англійська мова така, як для нас російська. Ситуація трохи покращилася в останні 100 років, але відношення залишилося.

Там причина у іншому, а саме варіанті великодержавного шовінізму. Французи досі ображені на британців, що їх мова посунула французьку у якості основної мови світу.

Надихаюча історія, бо уявляю, скільки насправді йде сил в авторки виховувати сина і так активно вчитись. Успіху!

Сім’я володіла англійською

А взагалі у Франції як з англійською мовою? Чи зрозуміють у держустанові, магазині, касі вокзалу, якомусь закладі?

В мене однокласниця якось живе більше року в Парижі, але вона вже там почала вчити французьку. Бо неможливо жити повноцінно в країні без мови, ну хіба якщо це Україна)

Французи принципово не хочуть відповідати чи спілкуватись на англійській. Якщо ти не в кафешці у центрі — тобі не захочуть допомагати. Один раз навіть бачив випадок коли в супермаркеті касир грубо відповів «йди вчи французьку».

У нас на фірмі один з клієнтів — корпорація з дочірнім підприємством у Франції.
Хоч у корпорації офіційна мова спілкування англійська (власники взагалі в Індії), на листи керівництво підприємства принципово відповідало французькою.

Стан — треба вчити, якщо в 3 словах.

У Франції і Англії довга і кривава історія конкуренції і взаємної нелюбові. Ситуація трохи покращилась лише за останні 100 років але то тут то там іноді ще виникають конфлікти. Тому ні в держустанові ні в магазині ні на вокзалі крім найбільших з міжнародним сполученням англійською розмовляти не будуть. Навіть якщо можуть, принципово. Багато французів (переважно молоді) добре спілкуються англійською але лиже за межами Франції.

Жесть, в Німеччині далеко все не так запущено. А англійською не будуть спілкуватися в основному через незнання, а не демонстративно. Є звичайно індивіди «ін дойчланд мусс ман дойч шпрехен», але це окремі випадки.

Сильна дівчина, можу тільки позаздрити)
Але читаючи такі статті розумієш, що виїхали якраз молодь, жінки з дітьми, і повретатись сюди наврядчи хто буде. Війну мб і виграємо, але працювати буде нікому — нещодавно прочитав статтю, що працюючих зараз в країні всього 9 млн, і буде ще менше...

а вам типу аби лише працювати було кому?

Якщо тут не буде людей, особливо платоспроможних кваліфікованих людей, то буде вкрай фігово всім. І в Києві також.

Без тех кто будет работать, не будет экономики=страны.

Ну чого, по опитуванню половина хоче повернутися.
Але враховуючи що до війни багато людей хотіли емігрувати, а тут країни дали зелене світло, то очевидно що багато не повернеться, а багатьом немає куди. Ну, і після війни економіка навряд чи буде хоча б така як до 24, а вона і до була не дуже.
Ще є питання корупції, судів, правоохоронних органів. Мілітаризація країни теж не всім сподобається.

Тому, так, думаю пару мільйонів точно не повернуться. А що робити?

Живу в Швейцарії на мовному кордоні, тому фоново заходить якась французька (ще трохи вчу на Duolingo), плюс завдяки знанню іспанської тільки відносно недавно стало простіше щось прочитати і зрозуміти німецькою, ніж французькою.
Українці через незвичайну фонетику бояться французької навіть більше ніж німецької, хоча насправді вона лексично набагато простіша — знаючи англійську і маючи якусь іспанську, принаймні читати можна зі старту. А якщо вам іще нечужа польська і ви маєте уявлення про носові, то ви вже майже там.

Сильна людина, молодець!

Неймовірна історія. Бажаю Єлизаветі сил та удачі, і хай дитинка росте здорова :)

Підписатись на коментарі