«Міг забронювати себе, але це був не варіант». Як айтівець Дмитро Жлуктенко змінює західні стереотипи про українців

💡 Усі статті, обговорення, новини про оборонні технології — в одному місці. Приєднуйтесь до DefTech спільноти!

До повномасштабної війни Дмитро Жлуктенко працював у великих технологічних компаніях, формував NET-спільноту та мав чимало зв’язків за кордоном. На початку вторгнення його репутація та мережа контактів допомогли залучити сотні тисяч доларів донатів на потреби армії.

Він створив благодійний фонд, отримав премію DOU 2025 у номінації «Впливовий голос у світі». Нині служить пілотом БПЛА та нещодавно написав книжку Ordinary guy at war, яка стала своєрідним способом терапії під час бойових дій.

Ми поспілкувалися з Дмитром під час DOU Day Picnic про історію його фонду, відмову від кар’єри в IT для захисту дому, злам західних стереотипів про Україну та важливість технологій у війську.

Фото надав Дмитро Жлуктенко

«Суми пожертв сягнули сотень тисяч доларів». Про фонд «Лапка Дзиґи» та силу IT-нетворкінгу

До волонтерства мене підштовхнули активні бойові дії по всій країні й особливий sense of urgency — відчуття, що саме зараз можна зробити суттєвий внесок у життя людей. Ми з коханою почали підтримувати друзів, які брали участь у бойових діях, а ще допомагали знайомим зі східних регіонів країни, які змушені були виїжджати й часто зупинялися у нас вдома.

Пощастило, що мій роботодавець з Нової Зеландії зрозумів ситуацію і фактично сказав: «Дмитре, нічого не роби, ми все одно будемо платити тобі зарплату».

Близько трьох місяців я отримував зарплату за прямим контрактом, тож мав змогу використати всі кошти на щось справді гідне. По суті, це врятувало багато життів, і я був щиро радий зробити такий внесок.

Фото надав Дмитро Жлуктенко

Згодом про всі ці зусилля я почав писати у соцмережах. Такі дописи набрали несподівано багато відгуків — людям вони здалися щирими та автентичними. У результаті чимало людей почали довіряти мені свої гроші. Я знав потреби друзів на фронті й міг допомогти прямо, без бюрократії. Наприклад: потрібен нічник — значить, одразу купуємо й передаємо нічник.

З часом суми пожертв сягнули сотень тисяч доларів. Це стало очевидним сигналом: якщо в мене є можливість волонтерити і це реально впливає на перебіг бойових дій, то треба формалізувати діяльність і робити все по-людськи. Так з’явився фонд «Лапка Дзиґи», названий на честь нашої собаки.

Фото надав Дмитро Жлуктенко

Спочатку я керував ним сам, але швидко зрозумів, що без команди довго не протягнеш. На щастя, до процесу долучилася моя кохана, і нам вдалося вибудувати системну роботу. Як результат — вже четвертий рік поспіль ми збираємо значні пожертви від іноземних донорів з понад 70 країн світу.

Скажу відверто: вона набагато кращий менеджер, ніж я — більш організована й системна. У неї теж сильний «айтішний бекграунд»: вона випускниця факультету прикладних наук УКУ, працювала контракторкою в одній із великих компаній Сан-Франциско як Data Scientist і аналітикиня. Власне, ми з Іриною одружилися перед тим, як я пішов у військо.

Щодо нашої команди, то формували ми її здебільшого через власні нетворки. Насамперед — через пластовий. Я пластун, і ця спільнота для мене дуже близька за цінностями. Я був упевнений, що серед пластунів знайду людей, яким небайдужа Україна, які бачать своє майбутнє тут і готові докласти зусиль.

Фото надав Дмитро Жлуктенко

Сума зібраних пожертв сягає приблизно 4,2 мільйона доларів за весь час існування цієї невеликої організації. Як на мене, це гарний результат. Тим паче, що ми ніколи не намагалися конкурувати з великими й відомими ініціативами в Україні. Люди завжди можуть задонатити у «Повернись живим», фонд Сергія Притули чи Стерненка — і це чудові, перевірені варіанти, де гроші точно будуть використані з користю.

Нашою ж ідеєю було не «відтягувати» кошти від цих фондів, а навпаки — залучати нові — з-за кордону.

Крім того, вдалося досягти ще одного важливого ефекту — певної суспільної зміни. Адже йшлося не лише про збір коштів, а й про пояснення сенсу: чому це потрібно, чому важливо витісняти росіян з нашої землі, чому для середньостатистичного українця жорстокість війни стала повсякденною реальністю.

Це дуже складна суспільна трансформація. Умовно у 2022 році майже жоден західний громадянин не міг навіть уявити, що буде донатити на армію, щоб купити річ, яка вб’є чи поранить російського військового. Для них це виглядало жахливо, антигуманно.

Зламати цю світоглядну установку вдалося через активну та щиру комунікацію. Пояснення дуже просте: «Я хочу жити. Якщо я не знищую ворога, який прийшов мене вбити, то він убиває мене. А я хочу вижити».

Це протиставлення цінностей робить ситуацію зрозумілою: симпатія природно на боці українця. Бо є прозахідне, християнське ядро цінностей, і є росіяни, які ці цінності нищать. Для західного світу це доволі очевидний вибір.

Фото надав Дмитро Жлуктенко

«Ми показали, що готові відстоювати свій дім». Як світ змінив ставлення до України

Моя остання посада в IT була Developer Advocate — роль на стику інжинірингу та маркетингу. Ми створювали технологічний продукт для розробників Portainer.io. Моя робота полягала в тому, щоб їздити на конференції й розповідати їм, як цей продукт може спростити життя.

Це була справді класна технологія, яка робила процеси контейнеризованої розробки, роботи з Kubernetes і високонавантаженими системами значно легшими. Завдяки цьому я здобув багато корисних міжнародних контактів.

Крім того, ще до цього я розвивав невелику NET-спільноту у Львові. Я запрошував цікавих спікерів, активно нетворкав на подіях DOU, Framework Days та інших конференціях у Києві. У результаті це сформувало доволі потужну міжнародну мережу контактів.

Коли люди в Twitter побачили, як українці намагаються зорієнтуватися в новій реальності й потребують допомоги, для них було цілком природно переказати по $100. Не було жодного бар’єра, щоб поширити інформацію:

«Ось людина, я її знаю — ми разом пили пиво на афтепаті після конференції. А зараз у неї в країні катастрофічна ситуація».

Це працювало просто: є конкретна людина, яка хоче врятувати друга, купити йому бронежилет чи ще щось потрібне. І навіть звичайні поширення мали величезний ефект. Згодом цей «маховик» розкрутився: людям подобається щирість. До цього долучилися і великі медіа, бо це були унікальні історії.

Мені здається, прогрес у сприйнятті України за кордоном справді значний. Насамперед українці здобули суб’єктність. Якщо раніше нас часто бачили як «чергову країну третього світу», де почалася «якась війна» і «вони там знову воюють між собою» — то тепер ця оптика змінилася.

Українці змогли показати, що свобода для нас — це ключова цінність. Як часто наголошує Ярослав Грицак, ідея свободи та гідності є надзвичайно важливою для української нації. Ми довели це на практиці — в активних бойових діях. І робимо це не просто за лекалами минулих воєн, а значною мірою через нові підходи — війною майбутнього. Якщо раніше ми дивилися на стандарти НАТО й думали, що нам ще потрібно багато чого вчитися, то тепер ситуація змінилася.

«Це відповідальність перед власним майбутнім». Про рішення піти в ЗСУ

Наша організація отримала статус критично важливої і отримала право бронювати людей. Я міг забронювати й себе, але це був не варіант. Я залишився в Україні з певної мотивації — тієї ж, яка свого часу спонукала мене піти на фронт.

Фото надав Дмитро Жлуктенко

Приблизно за пів року до початку активних бойових дій у 2022-му всі мої роботодавці пропонували виїхати: «Дмитре, давай ми тебе перевеземо в Нову Зеландію чи Австралію, зробимо візу для тебе, твоєї коханої, собаки. А якщо не туди — то хоча б у Польщу».

Але я розумів: якщо тут відбуваються активні бойові дії й вирішується майбутнє моєї країни, де я хочу жити, то як я можу поїхати? Якщо молоді, економічно й інтелектуально активні люди поїдуть — то хто тоді залишиться?

Те саме з підписанням контракту. Якщо я, молода, здорова, активна людина, цього не зроблю — то хто піде? Для мене це очевидна відповідальність. Передусім — перед самим собою і власним майбутнім.

Я витрачаю величезний шмат своєї молодості й здоров’я. У мене немає можливості бачитися з коханою, створити сім’ю. Економічно я застряг: грошове забезпечення у Збройних силах, навіть із преміями за бойові, значно менше за середню айтішну зарплату.

Але для мене це прийнятно. Я сприймаю все як серйозний виклик — боротьбу за українську націю. Для мене все це важливіше, ніж власний комфорт. Маю ще заощадження з айтішної роботи, і поки вони є, я можу собі дозволити такий вибір. Але, чесно, це надзвичайно складно.

Найбільше болить те, що немає можливості жити поруч із коханою. Вона у Львові, я — у бліндажі на Донеччині. Ми майже не бачимося.

«Айтівців справді бракує на всіх рівнях». Про технології у війську

Мене завжди цікавили високі технології й те, як вони впливають на перебіг бойових дій. У 2022 році більшість військових ще навіть не знали про Starlink, а ми вже навесні почали його використовувати.

Я привіз обладнання, випробував удома й розібрався з усіма нюансами. Коли ж ми показали Starlink командирам на фронті, вони спершу не до кінця розуміли, як це працює, але після демонстрації — «ось станція, ось планшет, дрон — і він уже в повітрі» — всі зрозуміли, наскільки потужна ця технологія.

Фото надав Дмитро Жлуктенко

У 2022 році все ще працювало «на коліні» — на звичайних пультах, без антен чи додаткових рішень. Коли командири бачили, що пілот може сидіти за кілометр від фронту й у режимі Live з Mavic передавати картинку, вони буквально прозрівали.

Я вже тоді розумів: технології назавжди змінили характер війни. У попередніх війнах нічого подібного не було — не використовували так масово доступні цивільні рішення. А зараз усе, що реально допомагає знищувати ворога, можна купити у звичайному магазині: від 3D-принтера до Mavic, зарядної станції чи Starlink.

Якщо говорити про брак кадрів у Силах оборони, то бракує буквально всіх адекватних спеціалістів. З мого досвіду ІТ-сфера вирізняється тим, що там багато людей, які швидко орієнтуються й мислять раціонально. А цього вже достатньо, щоб бути корисним на фронті.

Особливо цінно, коли людина вміє користуватися хоча б базовими цифровими інструментами. Якщо у резюме є рядок «упевнений користувач комп’ютера» — це вже великий плюс, бо тоді відкривається чимало посад. Досі трапляється, що люди працюють із сучасними системами, але навіть не можуть зробити просту таблицю в Excel. Це серйозна проблема, адже такі навички суттєво спростили б і прискорили їхню роботу.

Айтівців справді бракує на всіх рівнях. І річ не лише у вузьких технічних знаннях, а в умінні мислити логічно й організовувати процеси. Це починається з тилових завдань: зробити зрозумілу Excel-таблицю, підрахувати дані чи налаштувати просту CRM-систему. Але ті самі навички потрібні й у плануванні бойових операцій, і під час виконання завдань. У моєму випадку це польоти з крилами та розвідка ворожих позицій. Тут айтішний досвід не обов’язковий, але він дає величезну перевагу.

Мої колеги-іноземці часто пишуть, питають, чим можуть допомогти, і підтримують у різний спосіб. Вони добре розуміють, наскільки різкий цей контраст: коли ти переходиш із «фенсі» роботи й високих посад у сфері IT до активних бойових дій.

Хоча водночас усі знають, що в Україні фактично склався суспільний договір: якщо ти не хочеш воювати — то й не воюєш. Можна виїхати за кордон, жити десь у Кракові й чекати наступної війни.

Багато українських колег, з якими я працював в IT, теж служать у війську — і для мене це, безумовно, позитивний приклад. Хоча, звісно, є й інші випадки: хтось виїхав до Америки, хтось нелегально перетнув кордон. Думаю, це типово для будь-якої спільноти, і тут айтівці не виняток.

«Усі держави займаються протекціонізмом власного ОПК, і це логічно». Думка про deftech-експорт

Питання експорту оборонних технологій я розглядав із професійного погляду — як студент програми Public Policy в УКУ, де детально аналізували тему. І тут справді є дві сторони медалі.

З одного боку, навіть обмежений експорт міг би дати позитивний ефект: більше грошей, більше замовлень для нашого ОПК, більше завантаження виробничих потужностей.

З іншого боку, перша ж новина про те, що Україна продає зброю — навіть умовну «зайву Богдану» — викликала б великі проблеми. Ідеться не лише про внутрішнє сприйняття, а й про політичний і суспільний резонанс у країнах-партнерах, які надають нам власну зброю.

Абсолютно зрозуміло, що зброя, яку нам постачають країни-партнери, значно дорожча за українські аналоги. Наприклад, за вартість одного «Цезаря» можна виготовити три «Богдани» — і зробити це значно швидше. Але всі держави займаються протекціонізмом власного ОПК, і це логічно.

Найкраща модель взаємодії, як на мене, — це так звана «данська модель». Вона працює так: є країна-партнер, яка готова допомагати. Вона фінансує український ОПК, наприклад, виробництво 15 «Богданів». Українці виготовляють техніку, гроші залишаються в українській економіці, а партнер задоволений. Формально ми отримуємо цю техніку безплатно, а неформально можемо віддячити: наприклад, навчати їхніх сержантів чи операторів. У результаті це робить сильнішими обидві сторони.

Де-факто експорт у нас уже частково відкритий. Наприклад, Ukrspecsystems має завод у Польщі, а DEVIRO — у Чехії. Це ключові виробники високотехнологічних рішень, зокрема безпілотників. Крім того, існує сегмент товарів подвійного призначення, який теж працює.

Уявити, що ми зараз почали б виробляти міни й продавати їх за кордон, неможливо. Це викликало б катастрофічну реакцію не лише всередині України, а й за її межами.

«Що б ви зробили на моєму місці?». Книжка, про «звичайного хлопця на війні»

Книжка «Ordinary guy at war» почалася з терапевтичних нотаток для себе, щоб «не поїхала фляга». Я писав їх як спосіб самотерапії. Але з часом зміг скомпонувати все в один великий текст, який і перетворився на книжку.

Концепція книжки проста: допомогти західному читачеві відчути емпатію до українця й зрозуміти, як звичайна людина з «фенсі» IT-роботи може ухвалити рішення піти на бойову посаду й воювати за звільнення української землі від росіян. Це дуже складний вибір — жорстокий, неприємний, брудний. Але насправді він абсолютно логічний.

Я намагаюся пояснити раціональність цього вибору й апелювати до базових цінностей — передусім свободи. Ставлю перед читачем запитання: що б ви зробили на моєму місці? Якби у вашій країні почалася війна, а ви працювали на своїй IT-роботі чи будь-де ще? Які були б ваші дії, якщо від них залежить життя багатьох людей і саме існування вашої нації? Це запитання, яке, як мені здається, варто поставити собі кожному західному читачеві.

Книжка доступна на Amazon, у Kindle-версії, і там назбиралося приблизно 20 рецензій. Усі вони позитивні: людям сподобалася глибоко особиста історія. Вони кажуть, що відчувають, ніби проходять ці етапи разом зі мною — моменти зневіри, злості, радості. Їм заходить і сам стиль написання.

Мені здається, ця книжка — ще й своєрідний артефакт часу. На написання пішов приблизно рік. Потім ще пів року займався редагуванням, а процес видання забрав кілька місяців: верстка, макети, друкарські нюанси. Мені дуже допомогло українське видавництво Kovyla Publishing, яке спеціалізується на англомовних книжках українських авторів. Вони взяли на себе всі технічні та видавничі питання, в яких я зовсім не орієнтуюся.

Активно поширювати тут книжку не планую. В Україні й так є багато класних авторів. Наприклад, я впевнений, що Сергій Жадан напише ще щось сильне про бойові дії — у нього це чудово виходить. Можливо, Валерій Маркус створить щось цікаве.

Підписуйтеся на WhatsApp-канал DefTech спільноти!