«Ті, хто виїхав, мають залишатися українцями». Дмитро Кулеба — про стратегію, лідерство та провінціалізм

Україні бракує не ресурсів, а здатності мислити стратегічно, вважає ексміністр закордонних справ України Дмитро Кулеба.

Як виховати нове покоління лідерів, розвивати стратегічне мислення та чому не варто ставати радником міністра — розбиралася разом із політиком на DOU Day Picnic 2025. Розмову вела Влада Зацаринна, CEO DOU.

🧑‍🎓 Про «бренд країни» та переосмислення освіти

— Як нам виховувати нове покоління українців, щоб вони були конкурентними у світі?

Наше завдання — доносити дітям у села чи райцентри, незалежно від родини й статків, що вони здатні на все. Бо ми сильні й можемо багато.

У 2022 році ніхто у світі не вірив, що 2025-го ми все ще будемо тут — говорити українською, тримати жовто-блакитний прапор і впевнено стояти на своїй карті світу.

Нас завжди вчили, що ми другорядні, ні на що не здатні, що себе можна реалізувати тільки в Москві чи Санкт-Петербурзі. Зараз теж, відверто кажучи, з’явилася хвиля у зворотний бік: мовляв, реалізуватися можна лише в Західній Європі чи Америці. Але насправді ми здатні реалізовувати себе тут і вражати світ, бо ми перші.

Я з повагою ставлюся до всіх, хто виїхав за кордон у пошуках кращого життя. Але моє серце — з тими, хто залишився.

— Звучить гарно — доносити в села й райцентри. Але як саме? Ми спершу дивилися на Москву, тепер дивимося в інший бік. Постійно кудись, але не на себе. Чому так і як це змінити?

На мою думку, саме айтівці — номер один у здатності відповідати на запитання, як масштабувати.

— Але й айтівці виїжджають.

Існує термін «бренд країни». Зазвичай вважають, що його створює хтось інший, але насправді — ми. І ті, хто залишається в Україні та засновує українські компанії, роблять свій внесок у цей бренд.

Люди, які працюють на інших ринках і інвестують гроші у проєкти, що підтримують репутацію України, допомагають. Якщо ж говорити простіше, для масштабування мають відбутися дві речі.

Перше — це зміна система освіти. За останні 10 років тут відбулося чимало позитивних змін. Але людина стає тим, ким її виховали батьки та школа. Бо досі в університеті ми здобували «фундаментальні» знання здебільшого в гуртожитках — з напоями та друзями.

Тому система освіти має швидко переймати найкращі практики й наративи, які виховують у дітях упевненість у собі та розуміння, що їхня країна — крута.

Другий крок — це працевлаштування молодих людей.

Наша трагедія в тому, що ми втрачаємо українців, які виїжджають за кордон. Вони можуть і хочуть залишатися українцями, але ми поступово перетворюємося на країну пенсіонерів.

Тому треба поєднати два елементи: у школі дитина виховується в гордості за Україну й розумінні, що може реалізувати себе тут. А далі ми маємо дати їй шанс закріпитися й почати будувати життя вдома, щоб не доводилося виїжджати. Інакше нічого ми не масштабуємо. Це залежить буквально від кожного з нас.

🚗 «Думаймо, що ми робимо разом». Як не втратити українців за кордоном

— Багато українців уже виїхало. Нам потрібно й далі взаємодіяти та співпрацювати з цими людьми. Як саме ми маємо працювати з діаспорою і які цілі ставити? Чи варто хотіти їхнього повернення? Чи, можливо, важливіше, щоб вони залишалися українцями там і допомагали нам будувати бренд країни?

Скажу непопулярну, але правдиву думку: що довше триває війна, то менше людей повернеться. Навіть якщо в окремих країнах погіршується ставлення до українців — наприклад, у Польщі, — від цього мало хто повернеться в Україну. Найімовірніше, вони поїдуть далі в інші країни.

І тут виникає друге запитання: на що ми витрачаємо гроші, ресурси й увагу? Хтось вважає, що потрібні програми повернення. Я так не думаю. Бо виникає питання: чому людина, яка три роки залишалася в Україні, має отримувати менше благ, ніж та, яка виїхала, а тепер для її повернення створюють пільги?

Я поважаю всіх і нікого не засуджую. Кожна людина сама вирішує, як їй жити. Це нормально. Але навіщо дискримінувати тих, хто був тут, заради тих, хто виїхав?

Тому політика має бути такою: думаймо, що ми робимо разом. Для цього одним із ключових кроків стало ухвалення закону про множинне громадянство. Це дуже важливо, і ми довго до нього йшли. Умовно кажучи, паспорт — це теж кабінет, який прив’язує твій логін і пароль до країни.

А далі держава має зробити три речі:

1. Підтримувати українські школи за кордоном, бо асиміляція дітей нині відбувається значно швидше, ніж у попередні хвилі міграції.

2. Підтримувати українські медіа за кордоном, адже це боротьба за думки в інформаційному просторі.

3. Підтримувати церкву. Людям потрібні точки збору та єднання, і дуже часто саме церква виконує цю роль.

Наша мета має бути такою: за 30 років президентом або прем’єр-міністром однієї з європейських країн повинен стати виходець з України. Ми маємо поставити собі планку і виростити цю людину. Хтось скаже: «Це крейзі». Але прикладів достатньо: Ріші Сунак став прем’єр-міністром Великої Британії, хоча його коріння в Індії.

Для цього потрібні політика і стратегія. Це не швидкий проєкт, а довгий шлях. Держава має працювати з людьми так, щоб навіть за кордоном вони залишалися частиною України. Інакше ми не «зробимо» прем’єра чи президента. Має бути чітка мета, конкретний KPI, а не абстрактне «щоб за 30 років усе було добре».

Чому Канада нас любить? Хоча, здавалося б, де ми і де Канада. Бо кожен канадський політик знає: щоб виграти вибори, потрібно мати підтримку української діаспори.

Чому ж в Америці, Бразилії чи Аргентині, де теж є великі українські громади, не всі політики зважають на їхню підтримку? Бо тільки в Канаді українство стало реальним політичним фактором і силою. В Америці — ні, при всій повазі.

Отже, завдання глобально — зробити так, щоб українство стало політичним фактором у тих країнах, де воно укорінилося. Щоб громади не розчинялися і не втрачали ідентичність. Але для цього потрібен чіткий, вимірюваний показник.

💸 «Ми часто інвестуємо гроші не туди». Чому потрібна довгострокова стратегія

— Чи є у нас на це ресурс?

Один з міфів про Україну — що ми бідна країна без ресурсів. Це неправда: ресурси є, ми багаті. Проблема в іншому — ми часто інвестуємо гроші не туди і витрачаємо їх неефективно. Якби ми були справді бідні, в Україні не було б прикладів шаленого багатства, яке виникло саме тут, а не з-за кордону.

Отже, країна багата, але все впирається в пріоритети. На жаль, і до 2022 року, і після першим скорочували фінансування культури та просування іміджу України за кордоном. У МЗС діє відповідна програма, але саме її завжди урізають.

Коли ми перестанемо так робити, гроші знайдуться. Ресурси є — важливо правильно їх спрямовувати й визначати чіткі цілі.

— А чому ці статті зрізають?

Видатний український інтелектуал Юрій Шевельов, якого я вважаю найтоншим знавцем України ХХ століття, писав: у нас є два вороги — Москва і провінціалізм. І провінціалізм гірший за Москву. Тому нам потрібен масштаб думки.

Проблема в тому, що в Україні ніколи не вибудовувалася функція стратегічного мислення. Ті, хто вмів мислити довгостроково, могли реалізувати себе лише за межами країни.

Провінціалізм — це мислення вузькими категоріями.

Тільки під час мого перебування на посаді чи протягом мого життя. Нездатність будувати те, що дасть результат за 10, 20, 30, 50 років. Через це ми й скорочуємо важливі програми.

Стратегічне мислення в Україні вже починає з’являтися. Нині воно набагато сильніше, ніж було раніше, але ще недостатньо. Коли почнемо думати про те, якою буде Україна за 50–100 років, і вже сьогодні ухвалювати відповідні політики та робити кроки, тоді отримаємо інший результат.

— Тобто нам бракує не грошей, а людського ресурсу зі стратегічним мисленням?

У нас є багато стратегій, але жодна не проявила себе ефективно. Чому? Бо ми постійно робимо дві помилки. Перша — ухвалюють стратегія, але під неї не розраховують ресурси. У нас ухвалили стратегію, прозвітували, показали в новинах, людям здається, що ми рухаємося вперед. А насправді — ні, бо під стратегію не виділено ресурсів.

Друга помилка: приходить нова команда й анулює попередні стратегії. Каже: «Усе було неправильно, ми напишемо нові, правильні». У результаті немає довгостроковості. Це якби в компанії щоразу новий менеджер повністю перезапускав усі проєкти, бо «він бачить інакше».

Це треба припиняти. Я вважаю, що в країні має бути п’ять стратегічних документів, які законом заборонено змінювати протягом усього терміну реалізації. Наприклад: ухвалили на 20 років стратегію роботи з українцями за кордоном для зміцнення позицій України у світі — і 20 років її ніхто не чіпає.

— Ну а далі війна, і влада каже: «Нам треба різати видатки».

Ми фактично перебуваємо в стратегічному напівоточенні. Росія — прямий ворог. Білорусь — прямий ворог і союзник росії. У Польщі ситуація 50/50, але антиукраїнські настрої зростають. Угорщина — відверто антиукраїнська. Словаччина — також. У Молдові ситуація хитається, і там росія намагається повністю перезавантажити вплив.

Лише Румунія втримала у владі політиків, прихильних до України. Але навіть там половина країни нас не підтримує. Туреччина веде свою османську гру — то туди, то сюди.

Це результат того, що три роки війни ми не приділяли цьому уваги. Так, були інші, критичніші проблеми. Я згоден: я сам зосередився на постачанні зброї, санкціях — це з’їдало більшість мого часу. Я не знімаю з себе відповідальності, але це конкретний приклад відсутності стратегії під час війни. І тепер ми озираємося довкола — і бачимо, що майже всі проти нас.

⭐ Про лідерство, дисципліну та вихід з «бульбашки»

— Нам потрібні люди зі стратегічним мисленням, але багато хто зайнятий «тасками» і зароблянням грошей. Що з цим робити і де брати лідерів, якщо нове покоління формується повільно і в невеликій кількості? Як показати людям, що це важливо?

Ті, хто виїхав, мають залишатися українцями і зберігати зв’язок з країною. А ті, хто залишився, мають лише один інструмент — дисципліну. Бо коли завдань багато, а важливе випадає з поля зору, то годин у добі все одно не додається.

Курсів з лідерства є безліч, але, на мою думку, лідерів від цього не стає більше. Це завжди робота над собою. Або ти дисциплінуєш себе, або ні.

Я ніколи не любив спортзал, але у 43 роки зрозумів: треба йти. Це не приносить щастя, але я знаю — інакшого шляху немає. Так само у житті: я люблю поспати, але маю трьох собак, і хочеш — не хочеш, встаєш вчасно. Інакше вони самі проявлять «лідерство», і результат буде на килимі.

Тому шлях до лідерства завжди один — дисципліна, яку кожен виховує у собі.

— Як розвивати стратегічне мислення? Читати книжки? Що робити?

По-перше, треба виходити зі своєї бульбашки. Це означає час від часу читати й дивитися тих, з ким ви не згодні. Не для розваги, а щоб розуміти інші наративи й позиції. Особливо це важливо всередині країни, де є багато поділів — і горизонтальних, і вертикальних. Зшивати країну можна тільки спілкуванням і вмінням слухати одне одного.

По-друге, читайте книжки авторів, які мислять широко й бачать велику картину. Бо ми живемо у світі постійного інформаційного шуму, у «пікселі» картинки, де легко загубитися. Треба робити zoom out — дивитися ширше на суспільство, країну, світ. Бо жити лише в «пікселі» цікаво, але це нікуди не веде.

«Є поклик служити — ідіть у систему». Про держслужбу та співпрацю з урядом

— Чи завжди бажання змінити щось у державі означає, що треба йти працювати на державу, навіть за невелику зарплату?

Ні. Державна служба — це служіння. Якщо у вас немає поклику до самопожертви, не робіть цього, бо добре не буде ні вам, ні державі.

Ми вже бачили багато історій, коли ідейні люди з бізнесу приходили у владу. Все швидко псувалося, і вони йшли зі словами: «Я хороший, а держава погана». Це не завжди так, але випадки типові. Є поклик служити — ідіть у систему. Якщо поклику немає — знайдіть державний орган і зробіть з ним спільний проєкт.

Єдине, чого я не раджу, — ставати радниками міністрів. Ефект майже нульовий. Хочете справді щось змінити — ідіть працювати всередину системи. Бо коли заходиш одразу згори, збираєш чиновників і кажеш: «Я вам поясню, як жити», — це не працює. Результат буде або нульовий, або навіть негативний.

Отже, варіантів два: або ви стаєте частиною системи, якщо маєте поклик, або залишаєтеся зовні, але тоді робите конкретний проєкт разом з конкретним держорганом. Саме так відбувається більшість змін. У тому числі завдяки патріотичній позиції IT-сектора, за що я вдячний. Дехто з вас допомагав МЗС: приходили й казали «ми готові виділити частину часу свого бізнесу, покажіть задачі». І виконували їх безплатно.

🎯 «Треба навчитися триматися в центрі». Як зберігати спокій і знайти опору

— Як спостерігати за всім, що відбувається зараз у світі, і зберігати спокій?

Почніть із простого: прокинутися зранку, вигуляти собаку, поспілкуватися з мамою, з коханою, з дітьми — і не хапатися одразу за телефон, щоб подивитися, що пише Telegram.

Щодо війни: можна взагалі не звертати уваги на новини, доки не з’являться два ключових заголовки. Перший — що вперше з початку повномасштабного вторгнення кількість бойових дій зменшилася, а не зросла. Це умовна формула, але суть зрозуміла. Другий — що Путін погодився зустрітися із Зеленським.

Оце два індикатори, які реально показують, куди все рухається. А решта — це щоденний шум, який лише дестабілізує.

Основний шлях нашого знищення — це постійне розгойдування.

Щоб ми протягом дня жодного разу не зупинялися посередині. Треба навчитися триматися в центрі — спокійно приймати новини, навіть найстрашніші чи найрадісніші. Коли закінчиться війна — три дні всі підемо в запій і будемо гойдатися на емоційних гойдалках. Але поки війна триває — треба навчитися залишатися посередині у сприйнятті подій, якими б страшними чи прекрасними вони не були.

— Чи може США від нас відвернутися? І на кого нам робити ставку, адже ця «коаліція рішучих» виглядає сумнівно?

Сполучені Штати від нас не відвернуться. Вони можуть ускладнювати нам життя, але зламати — ні, і це за двох умов.

Перша — ми зберігаємо внутрішню стійкість. Це залежить від поведінки влади, опозиції, громадян, бізнесу — усіх. Друга — єдність України з Європою. Якщо союз України і ЄС (разом із Британією, Норвегією, меншою мірою Швейцарією) зберігається, тоді ні Путін, ні Трамп нас не здатні зламати.

А Трампу немає сенсу відвертатися. Відвертаються тільки тоді, коли це дає результат. У Штатах розумні люди — і вони знають, що результату це не дасть.

З 2014 року я повторюю як мантру: ніхто не здатен «злити» Україну, окрім самих українців. Повірте мені.

Згадаймо початок нашої розмови про провінціалізм: ми постійно шукаємо джерело своєї сили десь зовні й підсилюємося чужою опорою. Так нас привчали століттями. Але це треба змінювати.

Я переконаний: ми з вами — перше покоління в історії України, яке змогло розвернути це сприйняття. Ми вже показали, що сила — всередині нас. Тепер потрібні лише історії успіху, щоб підкріпити цю тезу практичними прикладами.

Але подивіться на історію: з XII століття, відколи Юрій Долгорукий захопив і сплюндрував Київ, жодне покоління після удару з Москви не змогло захистити ані Київ, ані державність. Жодне. Ми з вами, от ті, хто живе тут і зараз, це зробили. Ну хіба це не прояв того, які ми круті?

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU