Робив сайти для церкви, звільнився з Mozilla і переїхав в Україну. Історія програміста, який повернувся зі США

Тарас Глек — програміст зі Львова, який більшу частину життя провів у Канаді та США. У 13 років почав навчати дорослих програмування. У 19 — розробляв софт для Nokia, пізніше вісім років працював у Mozilla. Він був знайомий з автором Rust ще до створення мови, а на роботу в Mozilla його інтерв’ював творець JavaScript.

В інтерв’ю DOU Тарас розповів, як допоміг знизити кількість пожеж через GPS, про порятунок офісу Nokia, вигорання на роботі в Mozilla. А ще про еміграцію в Канаду, США і повернення в Україну.

«Формально я навіть не є громадянином України». Про себе

За спеціальністю — я програміст-системник. Це досить рідкісна спеціалізація. Моя роль полягає в тому, щоб на будь-якому рівні зануритися в складну проблему, зібрати розрізнені елементи в цілісну картину, зрозуміти, чому щось працює (або не працює), і знайти спосіб покращити, здешевити чи оптимізувати.

Народився я у Львові у 80-х. До третього класу ходив до школи, а потім у мене почалася важка форма астми, і до восьмого класу мене навчали вдома — вчителі — англійської, члени родини, які мали педагогічний і академічний досвід, — решту предметів. Також я сам вчився, читаючи книжки, сидячи десь на дереві. Через це формальна освіта завжди здавалася мені штучною, я не міг нормально «влитися» в університет чи школу після такого досвіду.

Коли мені було майже 13, батьки вирішили переїхати до канадського Ванкувера через мої проблеми зі здоров’ям. Відтоді я жив в англомовному середовищі. Формально я навіть не є громадянином України — виявилось, що громадянство надають у 16 років, а мене тоді вже не було в країні. Тож технічно я — американець канадського походження, який народився в Україні.

До 13 років у мене закріпилася в голові українська мова, а англійська так і не стала ідеальною. Обидві мови в мене на приблизно однаковому рівні. А деякі американці досі не вірять, коли я кажу, що канадець. Ті, що мають музичну освіту, розрізняють, що я не є носієм англійської мови.

«Мені відмовили 12 фастфудів, і я почав робити сайти для церкви». Освіта і перші роботи

Ми переїхали у Ванкувер у період, коли багато людей з Гонконгу втікали від переходу під контроль Китаю. Через це в місті було багато іммігрантів — здебільшого це були китайці і філіппінці, а також індійці. Я був один з небагатьох білих у школі, через що моє прізвисько було «White boy». Місцевих канадців було дуже мало.

Батько кілька років перед переїздом вчився, щоб перекваліфікуватися на програміста. Я це робив разом з ним і так опанував програмування.

Окрім батька, у мене з програмуванням пов’язані мама і дідусь. Мама була вчителькою інформатики в четвертій школі у Львові, куди ходили діти політиків і кримінальних авторитетів. І мій дід викладав інформатику в школі. У нього стояли совєтські клони PDP-11 — ті самі комп’ютери, для яких колись писався Unix. Це була архітектура, з якою я буквально грався в дитинстві.

У Канаді я прагнув незалежності, тому шукав роботу. Подався у 12 фастфудів — McDonald’s, Wendy’s тощо — але мене всюди «відшили». Бо всі місця зайняли інші іммігранти, яких було дуже багато. Мені на той момент було 13 років. Річ у тім, що у Канаді є баланс між законами проти дитячої праці й очікуванням, що діти почнуть працювати рано. Це суспільно схвалюється.

Після того як мені відмовили 12 фастфудів, я став писати сайти для нашої місцевої церкви і через неї знайшов свою першу роботу — за $3/год навчав програмування професора математики, який був родом з Харкова. Після занять він став програмістом. Потім він порадив мене колезі. Але я підвищив ціну до 10 доларів — то був мій перший досвід переговорів. Репетиторська фаза тривала не довго, бо я хотів справжню роботу.

Мені було 15, коли я вперше пішов працювати в компанію, пов’язану з церквою. Вони переводили свій журнал в онлайн-формат. Це був депресивний малий бізнес, але поки однокласники грались у дворі, я заробляв гроші, купував собі ролики, велосипеди — відчував незалежність, це було кайфово.

За рік ми переїхали до іншого міста, і там я влаштувався в компанію, яка робила GPS-логери. Мама дізналася про них через рієлтора, і цю роботу пропонували їй, але вона відмовилася. За тиждень після старту я сказав: «О, понеділок, я в школу». Керівники були шоковані, але я їм сподобався. У Канаді потрібен дозвіл батьків, щоб подати заявку на роботу до 16 років.

Це був цікавий проєкт — ми «запихали» GPS у старі телефони для пожежників, щоб відстежувати, де вони бувають. Була підозра, що вони самі влаштовували пожежі у лісах, щоб отримати вищу плату за гасіння. Тож їм надали безплатні службові телефони, які відстежували, чи вони були на місці пожежі до того, як вона почалася. В результаті кількість пожеж значно зменшилася.

Це був мій перший досвід, коли клієнт сказав: «О, круто зроблено», і я відчув результат своєї роботи.

Після школи я вступив до університету — формально, бо вже вмів кодити. Як виявилось, диплом у Канаді дає бонус — з ним легко отримати візу в США. Поки ще вчився, почав проходити стажування.

«Вдалося врятувати роботу всього офісу». Університетські роки і робота в Nokia

Спочатку я потрапив у невелику рієлторську компанію — написав для них CRM-систему. Це був період переходу з десктопних програм на веб, і тодішній веб був, м’яко кажучи, сируватий. Усі тільки починали працювати з динамічним HTML, тоді панували Netscape 4 та Internet Explorer 4, і саме відбувалося становлення монополії Microsoft.

Система була цікава тим, що базувалася на Real Estate ID — унікальному ідентифікаторі об’єктів. І зловмисники часто перебирали ці ID, завантажували базу і створювали альтернативні сервіси. Це вважалося критичним ризиком, і я вирішив його закрити. Щойно на першому курсі я вивчив криптографію RSA — і використав її, щоб зашифрувати ці ID. Це було смішно: конкуренти вигадували саморобні алгоритми, які легко зламували, а моє рішення ніхто не зміг реверснути. Бо це була справжня криптографія, із секретним ключем і без жодного патерна.

У тій компанії мені платили $20 на годину й запропонували кинути університет і працювати на повну. Я сказав, що погоджуся за $40. Вони відмовилися, але зі словами: «Спробуємо знайти такого ж програміста. Якщо не знайдемо — отримаєш свої $40». Я опублікував вакансію і сам проводив співбесіди тих, хто мав мене замінити. Серед усіх кандидатів один був розумним. Після того як я показав йому свою роботу, ми потоваришували. І досі дружимо. А сам повернувся в університет і таки здобув диплом, який відкрив мені шлях до США. Без нього залишився б у Канаді, і все могло бути зовсім інакше.

Далі почалася нова ера — смартфонів. Тоді це був справжній зоопарк: кожен смартфон мав унікальний формфактор. Я почав із Nokia N-Gage — пристрою, схожого на Game Boy, але з можливістю програмувати. За $150 я отримав справжню лабораторію — на ньому вже був нормальний процесор і підтримка C++.

Я писав програмки й навіть показував у класі, як з телефона керую презентацією — тоді це було щось неймовірне. Особливо для бізнес-класів, де я брав minor з бізнесу. Вони були в захваті: «Те, як ти керуєш слайдами з телефона, — цікавіше за твою презентацію!»

На початку 2000-х була криза, і знайти хорошу роботу на посаду Software Engineering Intern було важко. Найкраще, що тоді пропонували, — працювати в супермаркеті Safeway (аналог нашого «Сільпо»), але мене не взяли. Довелося ще рік вчитися.

Але криза закінчилася — і з’явилася вакансія в Nokia. Всі проходили співбесіди, але ніхто не мав досвіду з Symbian. А я мав. Бо мав свій N-Gage і вмів на ньому програмувати. Тож мене взяли без зайвих питань — і так я потрапив у свою першу велику компанію.

Це був 2005 рік, пік Nokia. Люди купували ці смартфони по $500—$600, не розуміючи, як ними користуватись. Інтерфейси були складні, але важив бренд. Телефони мали дивну форму, клавіатури розкладались хитро — часто незручно, але це був статус.

У Канаді ніхто не розумів, чому люди готові платити $500 за телефон.

«Ми розробляли телефони, які самі б не купили — настільки це виглядало неприродно»

Смартфони вже тоді мали карти, месенджери, але користувались ними тільки дуже технічні люди. Більшість брали через бренд, а не функціональність.

Я потрапив у music player-команду на позицію Junior Test Writer. Нас було 20, майже всі китайці. Вони тримались купи, їм було легше працювати з іншими китайцями, ніж з людьми з інших культур. Канада — це такий суп імміграції, і якщо ти просто канадець, тобі важко. Бо кожен мігрант мав другу мову для спілкування зі «своїми», окрім корінних канадців.

На роботі я отримав телефон з новим поколінням ОС і справжнім хард-драйвом і усіма лагами, які з цього випливають. Там був Wi-Fi, можна було завантажити музику напряму. Я завантажив свою колекцію, вмикаю, а користуватись неможливо: пісня глючить, перемикається із затримкою, інтерфейс тупий. Спочатку я почав робити тести, оскільки це було моїм єдиним завдання. Але потім став сам виправляти баги. І плеєр нарешті став працювати нормально. Я слухав музику, працював — кайфував.

І ось сидить біля мене найкрутіший програміст у команді, китаєць, дуже слухняний — у них заведено не сперечатися з менеджерами. До нього підходить проджект-менеджерка й каже: «Програму, здається, закривають. Перформанс не проходить». Основна проблема — повільний старт і повільна індексація музичної бібліотеки, повільне перемикання між треками. Наприклад, за техвимогами мала бути реакція на запуск музичного плеєра за півтори секунди, а було вісім, досекундне перемикання між треками (реально 4-5 секунд).

Тоді він взяв мій телефон з плеєром, який я зробив для себе, і сказав: «Подивись на це!». Вона поклацала і заявила, що цей варіант проходить за 8 критеріями з 10. Я доробив ті два критерії наступного дня, і вона понесла телефон продакт-менеджменту. І таким чином вдалося врятувати роботу всього офісу.

Ще один класний момент: я почав тісно співпрацювати з українськими розробниками з Донецька, які писали операційну систему. Вони приходили, показували баги — я фіксив. Спочатку вони зауважили про помилки в музичному плеєрі, а потім придумали способи кращої інтеграції плеєра з ОС, щоб впоратися з особливостями телефона з жорстким диском, подовжити термін служби батареї. Їх дратувала робота з важкою для розуміння китайською робочою культурою. Ми працювали напряму, минаючи менеджерів. Це була неформальна синергія, яка реально працювала. І це була перша і остання моя робота в команді з українцями — після того вже працював лише з іноземцями.

Загалом культура Nokia була цікавою: розробка одного телефону тривала чотири роки, архітектори проєктували наперед, купа планування, презентацій. Один архітектор дав мені реалізовувати свою систему, написав 40 сторінок тексту. Я взяв 4–5 сторінок, щоб зробити мінімально те, що він хотів, але зробив UI у вигляді DOS, консольний — і він реально працював.

Потім цей консольний прототип став базою для наступної платформи. Той же архітектор, до речі, колишній ракетобудівник, прийшов і каже: «You’re now officially smarter than a rocket scientis». Для 19-річного хлопця це був крутий досвід, який заклав основу для всього професійного життя.

Після закінчення університету мені запропонували повернутися на роботу в Nokia — зарплата була 50 тисяч доларів на рік. Але найдешевший будинок у Ванкувері коштував мільйон. Я підрахував, що за такої зарплати виплачуватиму за житло все життя. Подякував Канаді за освіту — і вирішив рухатися далі.

«Я сидів і слухав, як переді мною говорить „Бог програмування“». Найм у Mozilla

Під час роботи в Nokia я жив у Вікторії — невеликому містечку, де важко було знайти цікавих програмістів. Я переїхав до Ванкувера і побачив блог одного розробника про Lisp. Він організовував локальну юзер-групу, і я вирішив туди сходити.

Зустріч була доволі незвичною: учасники сідали в коло й представлялися. Я тоді був ще доволі самовпевненим тінейджером і сказав щось на кшталт:

«Привіт, я Тарас. Lisp — трохи дивна мова, але, можливо, ви тут розумніші, ніж типовий програміст Perl»

Для канадської культури це звучало доволі зухвало. Я додав, що люблю functional programming, особливо мову OCaml, але не знайшов такої спільноти — тому прийшов на Lisp-зустріч. Наприкінці до мене підійшов один з учасників і сказав, що теж любить OCaml. І запропонував прогулятися. У результаті ми кілька годин гуляли містом і говорили про програмування.

Я поділився, що працюю на Symbian у Nokia. Розповів, що система там побудована на C++ з чіткою моделлю ownership, що значно знижує ймовірність memory leaks. Він уважно вислухав і відповів: «Так, ownership — ключова річ. Я дійшов висновку, що саме ця концепція є основою безпечного програмування».

Це був Грейдон Хор, який згодом створив мову Rust. Уже тоді він кілька років вивчав різні мови, намагаючись створити щось принципово нове: безпечну, ефективну й контрольовану мову. Ідея Rust ще не мала форми, але вже активно визрівала.

Він запитав, чи не хочу я податись у Mozilla. Тоді мені це здавалося нереальним — мовляв, це ж боги програмування. Але за пів року, коли Nokia знову запропонувала роботу, я таки вирішив податись у Mozilla. Рекрутинг тягнувся два місяці — іноді про мене забували, потім згадували, знову забували.

Коли мене зрештою запросили на фінальне інтерв’ю в Каліфорнію, я був у мінусі на дві тисячі доларів. Був мотивований знайти хорошу роботу, не тільки через гроші, але й через бажання працювати з класними інженерами.

Мій код переглянули — я тоді викладав його на власному сервері, бо ще не було GitHub. Один з інженерів Mozilla сказав: «У нього код десятьма мовами — і всюди він пристойний. Варто дати шанс». Фінальне інтерв’ю тривало цілий день — вісім співбесід. Я навмисне написав у резюме фразу enjoys janitorial programming — мав на увазі, що замість писати новий код на C++ хочу «прибирати» старий: рефакторити, чистити, покращувати. Це зацікавило всіх. Кожен інтерв’юер питав: «Що таке janitorial programming? У нас тут багато сміття, це те, що треба».

На одній зі співбесід у Mozilla до мене зайшов чоловік і почав розповідати про 3D-інтерфейси, OpenGL, віртуальну реальність, роль Mozilla в усьому цьому — взагалі не питав мене нічого, просто говорив. А я тоді ще соромився сказати, що хочу автоматизувати janitorial programming — писати код, який би сам покращував наявний. І він це якось вгадав із контексту. Каже: «О, ти хочеш автоматично переписувати наш C++ на щось краще? Це нам якраз треба». І після того пішов у монолог про майбутнє технологій, суспільства, музику.

Виявилося, що це Брендан Айк — той самий, що за тиждень написав JavaScript, коли працював у Netscape. Він розповів, яку музику слухав під час розробки і як шкодував про деякі рішення в мові. Я сидів і слухав, як переді мною говорить «бог програмування». У нього просто космічний мозок!

Це була одна з найяскравіших розмов у моєму житті. Айк уже тоді зібрав навколо себе команду справжніх монстрів інженерії. Один з них і був Грейдон Хор, автор Rust. Мені пощастило, що він рекомендував мене. Я зайшов у процес із певною репутацією, і це допомогло мені пройти далі, попри те, що я не мав диплома з крутого університету й не був опенсорс-контриб’ютором.

Тоді в Mozilla було близько 50 людей, і вони брали переважно активних учасників опенсорс-спільноти. А я не мав ні часу, ні особливого бажання працювати безплатно.

«Компанії вірили, що всі сильні програмісти мають сидіти в Кремнієвій долині». Про проєкти Mozilla

Mozilla — це була така собі сучасна Bell Labs. Колись Bell Labs придумали користувацькі інтерфейси, купу речей, які сьогодні здаються очевидними. Mozilla, як на мене, — теж один із центрів інновацій. Саме там на повну реалізували Rust: його автор завершив дизайн, запропонував його, і Mozilla підтримала розробку та публічний запуск мови.

Ще один проєкт, яким я пишаюся, — WebGL. Колись був OpenGL — прив’язаний до Unix. На Windows — DirectX. А WebGL зробив 3D-графіку в браузері реальністю. І тепер у користувача є єдиний стандарт графіки, що працює будь-де: хочеш зробити гру чи навіть запустити LLM — запускай просто в браузері.

І, що кумедно, у Google над подібними технологіями працювали великі команди. А в Mozilla один-два фанатичних інженери, які хотіли прибити шкідливу ідею Google — і їм це вдавалося. WebSocket — те саме. Так, ми його розробляли разом із Google, але в нас цим займався один надзвичайно крутий розробник. А в них — команда.

Чому в нас вийшло? Бо ми дозволяли людям працювати звідки завгодно ще задовго до пандемії. Якщо крутий інженер хотів залишитись у селі в Італії чи в Австралії — без проблем.

«Інші компанії тоді ще вірили, що всі сильні програмісти мають сидіти в Кремнієвій долині»

Я мав велике щастя працювати поруч із цими людьми — геніальними, незалежними, мінімалістичними в підході. Вони формували моє розуміння того, яким є справжнє інженерне мистецтво. Не скажу, що я на їхньому рівні, але дуже хочу вірити, що щось із цього передалося і мені.

«Я зробив так, щоб Firefox став запускатися швидше за Chrome». Чим займався в Mozilla

У компанії я був Platform Engineer — це вважалося найвищим рівнем серед інженерів, які могли робити що завгодно і розбиралися у всіх аспектах. Бути на цій позиції було дуже приємно. Потім я став менеджером з продуктивності: займався тим, щоб рушій Mozilla мав кращий вигляд у маркетингових бенчмарках.

У той час Chrome почав активно просувати свої досягнення в продуктивності. Вони навіть вигадали нові метрики — наприклад, startup performance. Це про те, наскільки швидко браузер відкривається й стає «готовим». Як це точно міряти — ніхто не знав, але вони сказали: «Ось наша метрика, ми тут лідери, Firefox — повільний». І це сильно вдарило по нашій частці на ринку.

Моя робота полягала в тому, щоб координувати зусилля команди, а також самому писати код, щоб переломити ситуацію. І таки вийшло. Я зробив так, щоб Firefox став запускатися швидше за Chrome. І що далі? Всі отримали однаковий бонус — 60% від зарплати. І я зі звичайною зарплатою розробника, і CEO, який отримував $500 тисяч. Ця сума була великою не для мене. Я подумав: «Ну я ж це зробив, може, дайте щось більше?» Але ні.

Це типова ситуація в IT. Ти створюєш щось круте, компанія піариться, що вона така інноваційна, а тобі кажуть: «Працюй ще краще». І це був для мене важливий урок. Те саме, до речі, сталося з автором Copilot — найважливішої фічі в GitHub і VS Code. Він нічого не отримав і пішов з роботи. Класика.

«Перестав нормально спати, постійно нервувався і, зрештою, я рейджквітнув». Про звільнення з Mozilla

Mozilla — це non-profit, а отже, там немає єдиної чіткої мети, наприклад, заробітку чи домінування на ринку. Кожен тягне ковдру на себе: хтось хоче «покращувати світ», хтось підтримувати африканських дітей або жінок в ІТ. А хтось приходить на роботу, грає в ігри і вдає, що працює.

Коли немає єдиної цілі, вся структура стає розбалансованою. Особливо це відчувається в середніх ланках, де люди не мають прямого контакту з користувачами й просто вигадують собі завдання. Це знищує продуктивність будь-якої організації. Такі ж симптоми можна побачити в Google, Uber та інших великих компаніях. Але для non-profit це органічна проблема, бо злагодженої мети там ніколи не було.

У результаті виникала токсична політика: ти хочеш щось одне зробити, а інші — зовсім інше. Організувати когось у спільному напрямку було надзвичайно складно. Були навіть команди, де люди нічого не робили — і це дуже вбивало мотивацію.

Я намагався це змінити. Спершу пішов у менеджмент із надією, що зможу звільняти «баласт», але швидко стикнувся зі системним спротивом. Виявилося, що це майже неможливо, бо кожного працівника захищав його менеджер, а звільнення шкодило б його «імперії».

Коли мені все ж вдавалося когось звільнити, це викликало конфлікти. Але водночас багато хто дякував, бо ситуація в командах ставала кращою. Я постійно організовував ініціативи, щоб покращити продуктивність, збирав людей, проводив зустрічі. Всі погоджувалися, кивали, обіцяли — а потім нічого не робили.

Мене це зжерло. Я вигорів. Коли я прийшов з новою ідеєю до Head of Privacy, він мені прямо сказав: «Я розумію, чого ти хочеш, але моє завдання — робити це складнішим для тебе». Мене аж перекосило. Дуже агресивно це сприйняв — був тоді ще молодий, гарячий. Перестав нормально спати, постійно нервувався. І, зрештою, я рейджквітнув.

Я написав всім листа, де запропонував звільнити увесь менеджмент і повернутися до справжньої опенсорс-культури. І сам звільнився — показово, як приклад. Відгук був шаленим. Люди сприйняли мій лист по-різному, кожен бачив у ньому своє. Я отримав понад 100 листів подяки й підтримки. Мені навіть CEO подзвонила, просила не йти. Але я вже ухвалив рішення. Це був 2014 рік.

Ця історія мене сильно змінила. Відтоді я більше не переймаюсь, чим конкретно займається компанія, на яку працюю. Я просто роблю свою справу.

«Бути українцем — це значить хотіти робити по-своєму». Роки після Mozilla і повернення в Україну

Після Mozilla я працював у дуже крутій, хоч і майже невідомій компанії — Pure Storage. Це був рівень Nokia, тільки в більш ентерпрайзному сегменті. Я пішов туди на менеджерську позицію, і мене вразив підхід до роботи. Вперше побачив, як кожна задача програміста напряму пов’язана зі зростанням частки компанії на ринку й навіть вартості акцій. Менеджмент був настільки ефективним і сфокусованим, що мені було навіть трохи страшно — люди розумні, серйозні й зовсім без жартів.

Це тривало вісім років. Потім почалась особиста криза: розлучення, втрата всього, що мав. Я планував заробити гроші й виїхати з Кремнієвої долини, бо не люблю її. Хотів поїхати у село в Америці. Але життя внесло корективи. Виявилося, що всі гроші, які я заробляв, ішли на податки, а після розлучення забрали ще більше. Я жив у старому будинку 1947 року, який збирався відремонтувати, але процес отримання дозволів був настільки складним, що я здався. І тоді подумав: «Навіщо мені це все, якщо я не можу навіть жити нормально?»

У той період я почав переосмислювати життя. Багато моїх друзів в Америці були українцями. І я став розмірковувати, чи не повернутися мені в Україну і спробувати себе тут.

У 2021 році я це втілив. І був приємно вражений. Удома все розквітло — особливо ІТ. Люди живуть у стильних дизайнерських квартирах, проводять класні тусовки. У Штатах навіть дуже успішні люди живуть у жахливих будинках — ремонт там робити складно і дорого. Та й сам смак — і в дизайні, і в їжі — часто відсутній.

«В Україні ж я побачив зовсім інший рівень»

Я зрозумів, що не хочу їхати звідси. В мене були знайомі, які після розвалу Mozilla пішли створювати класні компанії. Фактично, Facebook Engineering — це теж частково вихідці з Mozilla. Багато таких компаній — це уламки Mozilla.

Дехто з них став венчурними інвесторами, і вони мене покликали допомагати стартапам. Це було легше, приємніше, ніж працювати у великій компанії, де всі дуже суворі. Я так провів п’ять років. Але якщо ти в Україні, важко працювати на американський ринок. Згодом я підняв гроші на свій стартап — Deep Structure. Нам дали $3,5 млн доларів інвестицій. Але реалізувати його не вийшло.

Сьогодні я працюю з деякими людьми в оборонній сфері — не хочу вдаватись у деталі, але скажу загально. Війна — це жахливо, але парадоксально вона дає дуже чітке розуміння, що таке бути українцем. Колись у школі українська історія здавалася незрозумілою — чому ми такі класні, а живемо погано?

А тепер усе ясно. Бути українцем — значить хотіти робити по-своєму. Ми всі різні, але нам це подобається, ми готові сваритися одне з одним після перемоги, бо хочемо мати на це право. Оця впертість і є національною ідентичністю.

Ще один момент — технології. Все, чим ми користуємось сьогодні — айфони, GPS — продукти воєнного часу. Без холодної війни не було б супутників, GPS. І нині в Україні я бачу те саме. Раніше всі айтівці працювали на аутсорсі. А що аутсорсять? Те, що не є критичним. Рідко ти як розробник бачиш, як твій код реально впливає на бізнес.

А тепер усе інакше. Написав рядок коду вчасно — і це може допомогти знищити ворога. Продуктовість з’явилася не лише в технологіях, а й у фінансах. Зараз ти або продаєш щось для армії, або волонтериш. Завжди бачиш зв’язок між тим, що робиш, і результатом на фронті. І це страшенно мотивує.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU