«Платили пральними машинами». Розробниця, яка майже 50 років в IT, — про код на перфокартах і роботу по бартеру в 90-ті

Тетяна Сухова — Senior бізнес-аналітикиня в IT-компанії UNITY-BARS. А ще вона спеціалістка з аналізу та розробки програмного забезпечення, займається складними задачами МСФЗ, казначейськими операціями та SWIFT. Крім того, Тетяна долучилася до багатьох значущих подій у фінансовій сфері України та веде проєкт для Національного банку.

Ми поговорили з нею про її кар’єрний шлях, роботу серед молоді та цікаві історії з життя.

«Код ми писали на папірці». Як почалася історія з програмуванням

Шлях в IT — хоча тоді цей термін активно не побутував — я почала із факультету кібернетики у 1970-х роках. Потрапила туди з цікавості: коли я вчилася у 9 класі звичайної школи, проводили заочний набір до фізико-математичної школи у Феофанії, контрольні завдання для вступу в яку розмістили в газеті. Я їх зробила, пройшла туди й весь 10 клас паралельно навчалася у двох закладах. Завдяки успіхам у фізматі наприкінці року мене запросили до Київського державного університету (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка).

Вибір був із чотирьох факультетів: мехмат, кібернетика, фізика і радіофізика. Мехмат я вважала надто «сухим», до фізики особливо не тяжіла, а от кібернетика здалася привабливою — це було щось нове, незрозуміле та сучасне. Подала документи, успішно склала іспити, і мене зарахували.

На той час цей факультет існував лише другий рік: не було навіть чіткої програми, а викладачі читали нам усе, що самі вважали за потрібне. Було дуже багато математики: і дискретна математика, і теорія ймовірності, і функціональний аналіз. І до того трошечки програмування.

Звісно, викладали й політичні предмети — часи були такі. Зате мені пощастило слухати лекції піонерів комп’ютерних наук, зокрема Катерини Ющенко, Віктора Глушкова та багатьох інших видатних учених.

Навчання програмуванню тоді виглядало геть інакше. Код ми писали на папірці. Аби він потрапив до машинного залу на випробування, здавали його операторам на перфорування — вони набивали на перфокартах відповідні отвори. І якщо у коді траплялася помилка, виправити її було майже неможливо.

Для тодішніх баг-фіксів ми носили з собою коробочки з тирсою із перфокарт і леза. Є помилка в символі? Якщо потрібен додатковий отвір, вирізаєш його лезом. Якщо отвір зайвий, заклеюєш, нігтем втираєш у нього цю тирсу. А щоб отримати черговий протокол трансляції своєї програми, треба було чекати кілька днів. Такий затяжний процес дисциплінував не припускатися помилок і безліч разів перед здачею перевірити код, просто щоб не проходити увесь цикл знову. Цікавий був час.

Загалом у період навчання я спробувала мови і високого рівня, і низького, і звичайний двійковий код: були Fortran, Algol, мови символьного кодування та COBOL. Остання — мова програмування високого рівня, призначена для економічних задач. Згодом я часто використовувала її в роботі.

Університет я закінчила у 1975 році, і вже тоді на кібернетиків був попит. Запрошення у престижне на той час місце — військовий завод «Гідроприлад» — я отримала ще під час захисту дипломної роботи. Але спокусилась на інший варіант — піти в обчислювальний центр Будбанку (банк часів СРСР). Річ у тім, що тоді Київ для не киян був практично закритий, а ця робота давала можливість будувати життя столиці.

Коли я, молода спеціалістка, переступила поріг Будбанку, мій тодішній керівник глянув на мене і простягнув папери зі своєю програмою введення даних з операційного дня банку (умовна назва програмного комплексу з обліку в банку). Мовляв, тут є помилка — знайди та виправ.

Таке перше завдання було хорошим вишколом: коли мусиш шукати хиби інших через некоректний вихід програми, починаєш набагато краще бачити весь алгоритм дій та логіку.

Перфокарти з особистої колекції

На роботі використовувала мови, які були в активному вжитку скрізь. Першочергово мову символьного кодування (російською ЯСК — язык символьного кодирования — ред.) на «Мінськ-32» та COBOL. Саме на COBOL покоління «ЄС-ЕОМ» ми писали серйозні програми, зокрема одну з перших ієрархічних СУБД SUOD. Це був складний проєкт, і я досі вважаю його одним зі своїх найкращих. Потім до арсеналу додала Assembler (низькорівневу машинно-орієнтовану мову програмування).

Розмежувань на фронтенд- та бекенд-розробників як таких не було. Один програміст правою рукою кодує високорівневою мовою, а лівою — низькорівневою. Наприклад, на Assembler ми писали таблиці, які б дозволяли реалізувати прямий пошук у пам’яті, геш-таблиці. А на COBOL — прикладні задачі. Так, наприклад, робили підтримку реєстру «Авізо» для усіх банків (МФО) СРСР.

Згодом, коли почався поступовий перехід на перші ПК, ми вже мали працювати з базами даних і призначеними для них мовами програмування — Clipper, dBase. Це розв’язувало багато проблем, але ресурси були обмежені, а програми мали бути максимально економними, займати якомога менше місця.

Пам’ятаю, як наша команда розробила першу в Союзі спрощену банківську систему для бухгалтерського обліку. Після цього на нас посипалися тисячі замовлень. На основі розробки ми читали лекції для представників інших офісів, укладали контракти з Грузією, Латвією, Литвою та Естонією тощо.

Враховуючи тодішній рівень розвитку технологій, програмування було радше мистецтвом, ніж ремеслом. Треба було розв’язувати задачі різного рівня складності, враховуючи обмежений час, те, що не існувало «дебагерів», і вкладатись у маленькі розміри програми. «Виконати роботу і вижити в таких умовах» — ось як це було. Тож згодом для тих, хто пройшов таку школу, багато можливостей «технологічного буму» видавалися розкішшю.

«Нам платили гречкою та коньяком». Як у 90-ті ми почали будувати власну фірму

У 1991 році СРСР розвалився, і частина колективу обчислювального центру відокремилася в самостійний бізнес, мале підприємство BARS. Тоді ми відділилися юридично, але ще два роки перебували в приміщенні банку: підтримували та обслуговували програми, які самі ж і розробили. Потім, коли в обчислювальному центрі зібрали власний колектив, наші послуги вже стали непотрібні. І ми пішли на інший майданчик.

Нашій фірмі тоді не було де зупинитися, і нас у своєму приміщенні на проспекті Соборності прихистив невеликий банк, один з наших замовників. Ми починали майже з нуля: у нас був десяток ентузіастів — хороших спеціалістів, були задуми, що робити, кілька роботронів і крісел. Виживали, обслуговуючи велике коло клієнтів, які залишилися з нами з попередньої роботи. Це були банки зі всього пострадянського простору.

Про гарні прибутки на початку 90-х не йшлося взагалі. То були страшні часи бартерів. Чим з нами тільки не розрахувалися! Пам’ятаю, з Криму клієнти везли виноград і помідори. Потім наші економіст і бухгалтер продавали їх на Малопідвальній, і таким чином ми могли заробити копійчину.

Платили пральними машинами, такими собі кіровськими «вятками». Розраховувалися гречкою та коньяком «Белый аист». Везли одяг, чайні сервізи, давали у лізинг комп’ютери. Розцінки були такі, як домовиться директор. Так і виживали.

Звісно, це не тривало вічність. Щойно фінансова система хоч трохи стабілізувалась, бартер закінчився. Ми поступово розвивались як окрема банківська IT-компанія та з усіх сил намагалися йти в ногу з часом.

Пам’ятаю кумедний випадок, як вдалося отримати тестову реляційну базу Oracle, яка була нам дуже потрібна. Тоді, на початку 1991 року, дістати ліцензійну програму було майже неможливо. І от ми з колегою та подругою поїхали у відрядження до Севастополя, а нашим попутником був молодик з військової установи. І ми розговорилися про роботу. А він з колегами працював уже на Oracle.

Ми тоді теревенили з ним усю ніч, щоб його зачарувати та випросити в нього Oracle. У результаті ми потім зустрілися з цим чоловіком у Києві, і він передав нам дискети з тестовою програмою.

Це стало у великій пригоді, бо без такої СУБД задачі з обробки інформації не виконаєш взагалі. Це не просто програма, це можливість обробити великі обсяги даних, наприклад, рахунків у Ощадбанку. Ми й нині працюємо на Oracle, але вже 12-й версії. Звісно, вона незрівнянно потужніша.

«Я часто працювала 24/7». Як ми збирали дані по всій країні для проєкту «Юлькина тисяча» та мігрували плани рахунків України за одну ніч

Перерву в роботі протягом кар’єри я робила двічі: коли 1978 року народилася моя донька і ще раз у 1984-му — після народження сина. Декретні відпустки тоді тривали лише рік, тож значних пауз не було. Не можу сказати, що за цей час утворилися прогалини в знаннях: я швидко вмикалася в роботу. Тим паче з колегами завжди була на зв’язку, бо ми дружили.

А щодо розвитку технологій... Вони розвивалися, як на мене, досить плавно. Після стількох років в одній темі мене більше хвилювали зміни безпосередньо в принципах роботи нашої предметної галузі. Наприклад, серйозною конфігурацією була зміна плану рахунків в Україні. Це цікавий величезний проєкт кінця 90-х, до якого долучилася наша команда. Тоді за одну банківську ніч, тобто з п’ятниці до понеділка, мали змінити всі рахунки в обліку.

Уявіть: ще вчора системи обліку Нацбанку України, комерційних банків і Державної казначейської служби України рахували одним чином, а завтра мали це робити по-іншому. І для цього потрібно було повністю змінити програми й перейти з однієї системи обліку на іншу за короткий час і водночас зберегти всю інформацію. По суті, викотити глобальне оновлення і виконати разову трансформацію даних. Це був виклик, серйозна робота і перехідний момент — так звану міграцію попередньо моделювали та відшліфовували не один раз.

Ми впоралися. Звісно, були огріхи, які потім у процесі виправили. Але ми не зупинили роботу жодного банку у день «міграції». Я від Нацбанку потім навіть отримала нагороду за цей проєкт.

Робота над СУБД, 2004 рік

Я часто працювала 24/7, та й досі іноді так працюю. Пригадую форс-мажор з «Юлькиною тисячею» у 2008 році. За часів існування Союзу багато українців користувалися послугами Сбербанку та вкладали туди свої кошти. Після розвалу всі ці гроші залишилися в Росії. 2008 року українська влада пообіцяла виплатити частину втрачених заощаджень нашим вкладникам. А для цього щонайменше потрібно було зібрати базу даних з усіма зобов’язаннями, які взяла на себе наша держава: хай грошей у країні не багато, хоч знатимемо, скільки винні. За збір інформації відповідальним зробили Ощадбанк.

Вони, своєю чергою, звернулися по допомогу до нас: усі потрібні дані були розрізнені. У кращому випадку їх знаходили у відділеннях Ощадбанку на різних носіях. Часто лише в паперовому варіанті у вигляді «книжок», на руках у людей. Багатьох вкладників уже й не було серед живих, щось загубилося. Ми з допомогою IT-відділу Ощадбанку мали зібрати все в єдину базу даних, а згодом і нарахувати людям кошти. Причому терміни були дуже стислі: на розмову про проєкт нас запросили наприкінці 2007 року, а вже 8 січня 2008-го ми мали отримати перші реєстри на створення бази.

Робили все на Oracle: побудували схему, формати збереження даних, пропрацювали структури для їх підйому «з низів», провели контроль якості тощо. Коли зібрали інформацію і більш-менш оцінили масштаб зобов’язань, держава дала кошти на часткове погашення. Потрібно було розподілити суму порційно на всіх, хто прийде, але не більше як 200 доларів на руки. А прийти теоретично могли всі.

Це був екстрим: ми буквально переїхали в офіс Ощадбанку на Госпітальній, до якого нам дали цілодобовий доступ. Директор привозив піцу та каністри з водою, щоб ми могли собі вночі зробити чаю.

Це було кодування у режимі реального часу: ми змінювали програми на льоту, паралельно підтягували, ключували (переводили розрізнені дані в єдиний формат і базу, організовували доступ до них за різними ключами: ПІБ, дата народження тощо) та ідентифікували інформацію з усіх можливих носіїв. Обліковували кошти та розганяли їх з центральної точки по всіх відділеннях. Формували звіти з точністю до копійки.

Зібрали. Розподілили. Цю базу потім коригували, можливо, й досі вона недосконала. Але й тепер це велика цінність Ощадбанку. Там збережені всі невиконані зобов’язання перед вкладниками Сбербанку Радянського Союзу.

«Бізнес-аналітикинею я назвала себе сама». Про нинішню роль і проєкти в компанії

Раніше не було прошарку «бізнес-аналітик», який розуміє замовника і може передати програмісту його технічне завдання. Не мали потреби, адже без знання нашої предметної галузі кодувати у ній на той час було неможливо. Тож ми були універсальними спеціалістами: розуміли замовника та писали код, відповідаючи за якість його виконання.

Фактично моя посада керівна. Я веду кілька проєктів, зокрема щодо обліку цінних паперів Національного банку України. Це програма, над якою я працюю з 2002 року: вона весь час оновлюється, розширюється, модифікується.

Бізнес-аналітикинею я назвала себе сама, та це не основна моя робота. Річ у тім, що, коли до нас приходять нові спеціалісти, я періодично стикаюся з ситуацією, коли бізнес-аналітик вислухав те, що йому надиктував замовник, написав на папірці та майже слово у слово, хіба виправивши помилки, передав розробникам. Як на мене, це неприйнятно.

Тоді буває, що програми, написані класно, структуровано, з виконанням усіх вимог код-рев’ю, не вирішують кінцеву проблему замовника через викривлення на рівні постановки задачі. І на виході отримуємо велосипед з колесами, які крутяться, але не їдуть.

Бізнес-аналітик має бути чітко у темі, яку представляє у проєкті. У нашому випадку треба знати, що таке ностро-рахунок, SWIFT-система, дебет і кредит, якщо мова про це. А потім розвернутись на 180 градусів і зрозумілими для розробника поняттями передати вимоги.

І мені таке посередництво вдається. Я добре розумію наших замовників, бо знаю предметну галузь і гарно орієнтуюся у банківських продуктах. Часто замовники не можуть озвучити свої вимоги технічними термінами або ж логічно й цілісно подати, і ми спілкуємося. Важливо промацати у діалозі всі неочевидні місця, скласти подумки детальну картину кінцевого продукту. І вже її передати програмістам.

І хоча я частково взяла на себе таке посередництво, та нині одне з моїх головних завдань — передати свої знання та досвід молодшим колегам: як бізнес-аналітикам, так і розробникам. Розплющити очі на те, що саме вони роблять. Десь підставити плече і допомогти заглибитися у постановку задачі. А десь, знаючи всю архітектуру проєкту, підказати певні програмні рішення.

Мені зустрічалися люди, які своїми робочими знаннями та навичками не ділилися, побоюючись чи то конкуренції, чи то знецінення. Але я не можу все це забрати з собою, хочу віддати максимум.

На роботі вже склалася традиція: щопонеділка я проводжу лекцію. Це не входить у мої обов’язки, це радше наша спільна з молоддю ініціатива. Вони слухають, деколи записують на відео, а потім зберігають цей урок для тих, хто прийде пізніше, щоб не повторюватися.

Одна з останніх тем, яку я висвітлювала, — кліринг платіжних систем на кшталт Western Union, «Швидка копійка», які діють в Україні. Як вони працюють, як обслуговують клієнтів, як відбуваються різні розрахунки між операторами й банками тощо. Розбираємо заявки від клієнтів та варіанти їх реалізації, різноманітні приклади з досвіду.

«Свій серед чужих, чужий серед своїх». Про роботу в молодому колективі та навчання нового

Нові мови програмування не вчу — принципово закрила для себе цю тему. Хочу до кінця амортизувати ті знання і досвід, які у мене є. Я ще далеко не всім поділилася. І витрачати час на освоєння чогось суттєво нового, якщо воно мені у перспективі не знадобиться, я собі не дозволяю.

До того ж для роботи в мене достатньо знань, зокрема розуміння галузі. Зараз мені цікавіші прикладні сторони продуктів, максимально наближені до практичного використання. Я досі кодую, але не так активно. Використовую PL/SQL. Я непогано в ній орієнтуюся, бо пройшла весь шлях від перших версій і до нині. Сьогодні є нові інструменти, які дають змогу максимально використати потужності нових версій Oracle. Якщо я десь ці можливості гублю, підказки дає код-рев’ю, я їх враховую.

Часто використовую код як спосіб передачі операційної заявки програмістам. Буває, що замість описувати її словами та малювати блок-схеми мені простіше виразити її мовою SQL. І це вже готова програма з коментарями.

Я не кажу, що роблю таким чином серйозні речі. Радше те, що легко вирішити прийомами, компонентами, підпрограмами. І якщо код-рев’ю програму пропускає — чудово, якщо ні — доводимо її до правильного кінцевого рішення.

Щодо роботи в молодому колективі, то, як на мене, це чудово, хоча є і мінуси. Я б назвала це «свій серед чужих, чужий серед своїх». З молоддю я почуваюся своєю серед чужих. Я з ними жартую, десь навчаю, у чомусь копіюю, намагаюся розмовляти їхнім сленгом. Але не завжди розумію. Вони відповідають тим самим: чогось навчаються у мене, чогось вчать мене, десь дружньо жартують і поважають.

Зйомки програми 1+1 про компанії, дружні до співробітників 50+

Є у нашій компанії кілька людей приблизно мого віку — та частина засновників, з якими ми починали ще у 1991 році. Ця команда, за винятком тих, хто захотів відпочити на пенсії, залишилася. З ними у мене свій рівень спілкування. Нам є що згадати, у нас трохи інші жарти.

Про ейджизм не йдеться. Все ж це наша рідна фірма, де ми працюємо все життя. Звісно, про інші компанії я чула різні історії. Але маю свою думку щодо віку працівників, і, можливо, вона комусь не сподобається.

Я б у такі фірми, як наша, людей свого віку не розглядала як перспективних працівників. Закостенілість мізків — то не вигадка. Про себе та моїх колег старшого віку скажу: ми зараз успішні лише тому, що з самого початку працювали в банківсько-фінансовій темі. Візьміть мене зараз і перемістіть в кардинально іншу прикладну сферу, умовно програмування комунікаційних технологій чи розробку ігор — і це буде нуль ефективності.

Тому набирати старших людей в ІТ-компанії, якщо вони радикально змінюють сферу — мабуть, ні. Якщо з близької або аналогічної галузі приходить людина, тоді, звісно, можливо. Вважаю, у такому віці фахівець уже має дорожити своїми навичками та втіленими проєктами. Це те, чим пишаєшся, як вирощеним деревом чи дітьми.

Якби мені нині довелося змінити роботу, я б радше вирощувала квіти. Це і робота, і хобі — з великим задоволенням.

Кажуть, з віком важче навчатися. Як на мене, подекуди не так важче, як не дуже хочеться. Накопичується пласт знань і переконань, які треба ламати, а бажання немає. Таке собі несприйняття нового, яке я й на собі відчуваю. У нас молодь впроваджує багато нових організаційних програм. А я не хочу під них підлаштовуватись. Інколи з ними дискутую. Врешті вони мене переконують, і я здаюся на милість прогресу, ще й згодом проштовхую ці ідеї своїм ровесникам.

От нещодавно сперечалася з розробником, який пропонував змінити певні формати налаштувань. Я кажу: «Так, як є, краще, так звичніше». А він відповідає: «Але так сучасніше. Будь-якій новій людині все буде зрозуміло з першого погляду. Це вам зрозуміло по-старому». І я погодилась.

«За кожної гарної нагоди планую мандрівку». Про подорожі та здоров’я

Здоров’я — проблемна тема у будь-якому віці, а з часом все об’єктивно гіршає. Як з цим боротися? По-перше, ходити в спортзал. Більше гуляти на свіжому повітрі. У нас багато колег любить кататися на гірських лижах, я у тому числі. Вперше стала на них не так давно — у 60 років.

Коли через коронавірус і локдаун я не змогла відвідувати Sport Life, купила собі бігову доріжку. Та, якщо чесно, з нею трохи сачкую. Зате в мене є власний умовний спортзал — дача, де також є фізична праця.

З вигоранням я не стикалася. Роботу завжди любила, працювала запопадливо та отримувала віддачу. Я щаслива, що можу займатися улюбленою справою й сьогодні. Але я віддавала роботі дуже багато особистого часу, який мала б витратити на сім’ю. Мені син якось дорікнув: «Мамо, ти у мене в школі була лише на першому та останньому дзвонику».

І якби зараз була можливість повторити все спочатку, я б свій особистий час використала інакше. Якщо робота цікава, приносить задоволення, вона дуже затягує. Але трудоголізм — це погано, і я з ним трохи нагрішила. Своє минуле вже змінити не можу, але принаймні пораджу молоді не робити так. Як то кажуть, роботу можна відкласти на старість, любов на старість відкласти не можна.

Я люблю подорожувати, і досить багато їжджу протягом останніх десяти років. Мої діти вже дорослі та успішні й великої допомоги не потребують. Я працюю, маю пристойну зарплату, яку-не-яку пенсію. І за кожної гарної нагоди планую мандрівку.

Часто їжджу з дітьми. А ще зі співробітниками та друзями. З донькою та онукою відвідали Іспанію: Барселону, Майорку. З колегою були на Західному узбережжі США. Літали над Гранд-Каньйоном на гелікоптері — там казкові краєвиди, схожі на марсіанські пейзажі. Зустрічалися з колишніми колегами, які нині працюють у Лос-Анджелесі. Бачили Ніагарський водоспад. Літали на повітряних кулях над пустелею в Арабських Еміратах. Бачили дуже цікавий зоопарк у Сінгапурі. А ще я полюбляю Червоне море у Єгипті та місцеві корали. Мені треба хоча б раз, а краще двічі на рік серед них поплавати. У молодості я проходила курси для занурення з аквалангом, але якось у Єгипті спробувала і зрозуміла, що вже не хочу дихати через цей редуктор. Тепер плаваю з маскою.

Завдяки роботі подорожую досхочу. Але у мене інша проблема: немає достатньо компаньйонів, колег приблизно мого віку зі схожими інтересами та фінансовими можливостями. Тож якщо ви хочете подорожувати і у вас є пропозиції — запросіть мене, я обов’язково подумаю :)

Інтернету немає, «Дія» для нас не програма, ID-картки ми не зчитуємо. Про реалії Пенсійного фонду

Розповім вам одну історію. Мені нещодавно довелося поїхати до Пенсійного фонду через смерть мами. Я зібрала всі документи. Йду туди, маючи «Дію» у телефоні, ID-картку. І у першій же точці, де мене зустрічають, кажуть: «Дайте паперовий носій ідентифікаційного коду, оригінал».

Я кажу: «Ось у мене „Дія“, де є всі ці документи, ось ID-картка. Що ще потрібно?». А ні, вимагають папірець. Мовляв, для нас «Дія» не указ.

Кажу, добре, ось написано ж «ідентифікаційний код». А мені відповідають: «Ні, потрібен оригінал і додаток з пропискою».

Але ж можна зайти в базу даних! «У нас немає інтернету». У Києві в державній установі «немає інтернету».

Кажу: «Давайте я вам роздам інтернет зі свого телефону». — «Ні, не треба». — «Я вам покажу, як у ту базу даних зайти та дізнатися мою прописку. І взагалі, ось „Дія“ — тут все зазначено». — «У нас немає пристроїв для зчитування ID-карток».

От як це? Мої відрахування у Пенсійний фонд зараз більші, ніж моя та мамина пенсії разом узяті, а я вже 15 років як пенсіонерка. Але тут свої закони: інтернету немає, «Дія» для нас не програма, ID-картки ми не зчитуємо.

Я йду до керівниці. Вона мені все те саме повторює. Мені уривається терпець, кажу: «Буду писати на вас заяву». Плюнула, сіла за кермо, привезла ті документи. І єдине, що я не взяла — ідентифікаційний код мами. Знайти його було дуже складно — мамі було 96.

Через те, що я вже лютувала, вони таки залізли в базу даних. І вся потрібна інформація там є! За прізвищем легко знаходять ідентифікаційний код, дані про прописку.

І якщо таке робиться у Києві, то що в інших містах? Крім того, що таке «ручне обслуговування» неефективне, це ще й зайві витрати грошей.

«Ми маємо побудувати цю країну». Про можливості переїзду та масову релокацію айтішників за кордон

Про переїзд я не задумувалась. І з тривогою думаю про це питання, зокрема щодо своєї родини: раптом комусь з дітей чи онуків цього захочеться? Я розумію, що це нормально, світ відкритий, глобальний. Але мій особистий ідеал — жити, працювати, думати, любити та дружити на цій землі й своєю мовою. І при цьому мати змогу в будь-який час у будь-яку точку світу поїхати й бути там поважною людиною.

Ми ще маємо побудувати цю країну. І мені боляче, що так багато талановитих айтішників їдуть за кордон. Треба тут облаштувати все так, аби хотілося залишатися, а виїжджати — на відпочинок, за враженнями.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU