×Закрыть

Перша IT-«Версія»: як зароджувалось ІТ в Одесі

[Роботу опубліковано в рамках конкурсу статей на DOU]

Сьогодні українські IT-шники вважаються одним з кращих в світі. Важко знайти іншу сферу діяльності, де б наші люди мали таку високу репутацію. Тим часом становлення і розвиток українського IT-сектора відбувався, що називається, на наших очах, іноді навіть в прямому сенсі слова. На початку 1990-х автор цих рядків мав можливість безпосередньо спостерігати за унікальним проектом — дитячим комп’ютерним клубом «Версія», якщо не першою, то, щонайменше, однієї з перших в Україні спроб виховати молоде покоління IT-шників.

З часу створення «Версії» пройшла чверть століття — привід згадати історію цього клубу з одним з його творців Раїсою Краєвою.

Нас було обрано часом

Раїса Краєва Image source

— Отже, з чого все починалося?

Як це часто буває, з випадковості. Так сталося, що 1992-го року одразу п’ять проектів одеських громадських організацій пройшли попередній відбір в Фонді Сороса (нині «Міжнародний фонд «Відродження») і очікували одержати комп’ютерну техніку. А оскільки в Одесі завжди була актуальною ситуація: «це не світ тісний, це прошарок вузький», — то і зібралися вузьким колом лідери цих організацій: Борис Херсонський, Леонід Мендельсон, Олександр Моховиков, ми з Михайлом Кордонським та іншими членами тодішнього об’єднання «Перехрестя».

Оскільки Михайло Кордонський виявився практично єдиним технарем серед лікарів, психологів і педагогів, то всі ці гуманітарії запропонували йому стати «опікуном» для майбутніх комп’ютерів, ксероксів, принтерів та іншої техніки.

У відповідь Михайло задав резонне питання: «А навіщо мені це треба?», причому він мав в першу чергу користь для своєї клубної і педагогічної користі, розуміючи, що опіка над технікою забере у нього чималу дещицю вільного часу.

І ось тут мені спало на думку: «А що заважає нам все це робити разом з дітьми?»

— Але ми ж самі ще не особливо розбираємося.

— Так разом і будемо вчитися, тим більше, що це в наших традиціях!

Загалом, питання було вирішено позитивно, чому всі були вкрай раді, а подальше було вже справою техніки. Незабаром ми зібралися на установчу сесію, де майбутній проект було піддано такому собі розумовому креш-тесту. Тоді ми не знали модного нині SMART-тестінгу, але це дуже було на нього схоже. Назва «Версія» виникла після тригодинного мозкового штурму; вона відобразила те, що попереду була повна невідомість, але ми розуміли, що це шлях і діяльність.

Зараз, озираючись на чверть століття назад, я думаю, що не ми вибирали час і ситуацію, а навпаки, це Час обрав нас. У нашому суспільстві фактично було сформовано «соціальне замовлення» на «покоління IT» зразка 1990-х, і ми потрапили в потрібний час, в потрібне місце. Суджу про це хоча б тому, що практично одразу після рішення, що ми будемо робити «щось комп’ютерне», знайшовся Юрій Семенов, ідеолог і практик руху відкритого програмного забезпечення, який став першою серйозною професійною підтримкою нашого з Кордонським клубу, і з ним — дітям та підліткам. Незабаром підтяглися фідошники (прім. ред. — активні користувачі мережі Фідонет, яка була популярна у 90-х рр.) на чолі з Олегом Левченком і Олександром Івановим, які прямо-таки горіли бажанням допомогти «дивовижним дітям і їх дивним керівникам».

Михайло Кордонський — відомий одеський педагог та вихователь Image source

Сьогоднішнім прагматикам складно, напевно, собі уявити, як ціла когорта дорослих електронників і програмістів, кращих в місті, а то і в Україні, годинами з ентузіазмом налаштовували скромні «двушки», «троячки», «ікс-тишки», трохи пізніше — «цілий „Пентіум“», обговорювали технічні та соціотехничні моменти, прислухаючись при цьому до наших педагогічних вимог.

Дісталися аж до Білого дому

— А які це були вимоги?

Наприклад, Кордонський одразу поставив жорстку умову: ніяких ігор! (Батьки сьогоднішніх любителів гаджетів, ау!) Але як це забезпечити, не порушуючи прийняті у нас традиції відкритості. Знайшли оригінальне рішення. Спершу — повна довіра і «соціальний договір» з учасниками проекту (а це були діти 11-16 років). Але, якщо в логах знаходили сліди ігор, то «карався» комп’ютер строком на два тижні. А це — для всіх — втрата не просто можливості тикати по клавішах, а й реальних заробітків через зупинку робіт.

— І що це були за роботи?

На тій самій установчій сесії, про яку я згадувала, довго обговорювалася ступінь участі дітей і дорослих і форми взаємодії з технікою. І ось який було винесено вердикт педагогів нашим «замовникам», що отримали гранти: «Ви нам повністю довіряєте, а ми несемо повну відповідальність». Наприклад, коли приблизно через рік після запуску «Версії», Одеський телефон довіри перед міжнародною конференцією поставив нам завдання — підготувати 70 папок, укомплектованих матеріалами, причому мінімум на двох мовах, включаючи англійську, то нашою умовою були лише терміни, після яких не приймаються правки і зміни в текстах.

Ще однією особливістю нашої роботи було те, що за комп’ютер дорослі при дітях практично не сідали. Якщо ми чогось не знали, то або шукали рішення разом, або звали експертів, тим більше, що бажаючих допомогти завжди вистачало.

Вищезазначені фідошники були, по суті, волонтерами, причому не один рік. Недарма ж всю мережу Фідонет було побудовано на взаємодопомозі при високому рівні вимог до самостійності нового члена мережі: він сам повинен зробити початкові налаштування, і при цьому отримати рекомендацію від чинного члена мережі.

Фідошники проводили в нашому клубі навіть цілі ночі (особливо, коли нас прихистила дитяча Театральна школа, що розмістилася в будівлі колишнього райкому партії). Налаштувати нашу примітивну техніку — було і для них викликом. Те, що зараз може зробити навіть підліток-програміст, тоді доводилося винаходити. Коли ми традиційно по середах виходили в IRC (текстовий чат, можна сказати), то бувало, що зв’язок рвався кожну хвилину. Зате скільки було щирої радості від того, що відкривається світ нових можливостей! Який кайф ми ловили, відстежуючи, як від сервера до сервера йшов сигнал: Одеса — Київ — Амстердам — ​​і через океан — кудись у Каліфорнію...

Коли в Білому домі з’явилася своя електронна пошта, ми відправили послання Президенту Клінтону, розповіли коротко про свій клуб. Відправили, що називається, по приколу, але яке ж було здивування і яке захоплення, коли ми отримали у відповідь листа від директора президентської електронної пошти Стівена Хорна. Він писав, що, безумовно, Президент не може читати всю кореспонденцію, яка до нього надходить, але про наше послання згадано в дайджесті, який щоранку кладуть йому на стіл. Причому, крім електронної, до нас прийшла і письмова відповідь. Найбільше цим фактом були вражені батьки наших вихованців.

Доросле життя дитячому клубу

— Тобто все було по-дорослому?

Різниця у віці в нашому клубі не мала значення (і це в комп’ютерному світі зберігається донині); підлітки відразу потрапляли до великого світу захоплених людей, професіоналів, де діють певні правила, а головне, цінності, чого так не вистачає сьогодні «всеядному» Інтернету.

— А які були вимоги до тих, хто бажав потрапити до «Версії»?

А не було у нас ніякого відбору, крім природного. Прийти могла будь-яка дитина, але ми одразу давали зрозуміти, що правила клуба потрібно виконувати, в тому числі, і такі, як виносити сміття, підмітати і мити підлогу.

— А як проходило осягнення комп’ютерних наук?

Починали з поліграфії: виготовляли візитки, флаєри, плакати, брошури... Був ще такий оригінальний проект: підлітки приносили нам свої вірші, оповідання і навіть повісті, а наші хлопці ці твори верстали на комп’ютерах і роздруковували. Книжечки виходили маленькі, але зроблені своїми руками. Чим особливо пишалися як юні автори, так і ровесники-видавці.

Захоплювалися наші вихованці і створенням газет: був момент, коли в клубі виходило до 12 газет, і у кожної був свій редактор, верстальник, коректор, дизайнер.

Продукція клубу «Версія», 1996 рік

У 1996-му ми створили електронну версію «дорослої» газети «Порто-франко» — це був перший такий проект в Одесі. На сайті газети і досі працює движок, створений нашими хлопцями разом з Михайлом Кордонським (на жаль, Михайла вже немає з нами).

Потім прийшли часи більш просунуті, і підлітки почали оволодівати веб-дизайн і програмування. Від простого до складного, від інтересу і особистого розвитку до заробітку. Почали приходити замовники: як ті, кому було цікаво, що там діти можуть робити, так і ті, хто співвідносив ціну та якість, тим більше, що ринок тільки формувався.

Особливо вражаюче виглядає історія колишнього мешканця Петербургу, який влаштувався в Америці, і швидко зметикував, що, з одного боку, новий ринок потрібно освоювати, а з іншого, чому ж не ризикнути і не замовити одеським дітям щось на пробу за смішною ціною. Як зараз пам’ятаю, перший сайт ми робили для тренера з муай тай. А далі пішло-поїхало... Траплялося, що замовник телефонував з аеропорту якогось Цинциннаті і казав: «Я тексти і малюнки вже надіслав, можна я через дві години на телебаченні розповім, що сайт вже завтра запрацює?» І сайт з’являвся саме завтра.

На цьому етапі змінився клуб, бо змінилися параметри: потрібно було все робити не просто вчасно, а дуже швидко, робота була вже не колективною, а індивідуальною, різко зросла конкуренція. До того ж всі шаблони і алгоритми прописувалися заздалегідь, і все спілкування перейшло у віртуальну площину. Тому довелося заводити традицію очних клубних зустрічей, просто чаю попити і поговорити на загальні теми, щоб не розпався клуб як система відносин та збереглися його цінності.

Але то вже був інший клуб — «Смайлик». Хлопці з «Версії» підросли, їх поменшало через зростання вимог до рівня відповідальності і до вміння швидко вчитися новому в ході практичного виконання замовлень.

— Якщо підвести підсумки: що дала «Версія» IT-сектору?

За п’ять років активної роботи в клубі побувало мінімум 400 підлітків. Приблизно 70 з них так чи інакше використовували потім отримані навички для заробітку в дорослому житті. Близько 30 наших учнів стали професіоналами ІТ-сектору, бізнесменами.

Але я б поширила це питання і на педагогіку. «Версія» допомогла мені сформувати розуміння того, як ставитися до сучасних технологій, як не давати дітям потрапляти в залежності, з якими сьогодні намагаються боротися заборонами або заграваннями. Два моїх сини, старший з яких практично виріс у «Версії», стали успішними програмістами багато в чому завдяки тому, що я розуміла, як і що нам робити з комп’ютерами, і що комп’ютер — це засіб, співорганізатор середовища, що розвивається.

Звичайно, цю розмову хотілося б проілюструвати фотографіями. Але у Раїси Краєвої їх немає:

Архіву ми не збирали, — зізнається вона, — хоча про «Версію» вийшло чимало публікацій і навіть телесюжетів. Нам тоді на думку не спадало, що справа, якою ми були страшенно захоплені, з часом стане історією.

Чверть століття потому дитячий комп’ютерний клуб «Версія» вже здається легендою. Як, втім, і вся історія становлення в Україні IT-сектору, яка чекає своїх дослідників і популяризаторів. Бесіда з Раїсою Краєвою — наш внесок до цієї Історії.

9 комментариев

Подписаться на комментарииОтписаться от комментариев Комментарии могут оставлять только пользователи с подтвержденными аккаунтами.

Удивительно, как сложность использования компьютера влияет на желание познавать. Сегодняшние дети даже в «гугле» умудряются заблудиться, эх =(
Даже грустно стало, что пропустила время, когда все только-только начиналось.

Удивлена, что столько лет одесскому ИТ)

Як же круто, що є такі люди! Молодці!

Был в Смайлике с самого начала и какое-то время занимался обновлением сайта газеты «Порто-Франко» )

Цікаво, що пройшло не багато, не мало 25 років, а ставлення до сфери IT так сильно змінилося. Сьогодні взагалі важко уявити наше життя без всесильної мережі, а що буде ще через четверть століття — неможливо спрогнозувати. Дякую за думконадихаючий матеріал :)

Дякую за українську мову. доу можна сміло перейменовувати на дор...

Спасибо! Почуствовал себя стар... superстар 😜

Сьогодні українські IT-шники вважаються одним з кращих в світі.

Ну блин, снова то же самое. Может пора повзрослеть уже?

25 лет... Мдям. Некоторых помню еще по Фидо.

Подписаться на комментарии