Це те, що треба було робити після вторгнення в Крим, Луганьску і Донецьку області, інциденту в Азовському морі, коли повномасшабне вторгнення було дуже вірогідним.
Демонтувати прикордонні пункти і дороги до кордону, замінувати і зрообити непрохідними найбільш зручні сухопутні ділянки кордону. Може тоді вони не дістались за лічені години до міст мільйонників.
Ракетні атаки звичайно були б, але саме сухопутний наступ призвів до втрати територій, до трагедій в Маріуполі, Бучі, Ізюмі, Північній Салтівці.
Таким чином ми ще краще показали б, що тодішні заяви росії щодо можливої агресії з нашого боку є брехнею.

Коли я був студентом, мене часто ганяли у військкомат за довідкою, що я до них приписаний (навіть для отримання закордонного паспорту). Мене навіть лікарі пам’ятали (дехто навіть співчував). І кожного разу після відвідування військкомату мені хотілось помитись в душі. Ціною кожної довідки було півдня медкомісій, очікувань в чергах, пропагандистських лекцій. У вас є моя справа, я був у вас декілька місяців тому, навіщо знову ці всі кола проходити ніби я перший раз прийшов? Окрім неповаги, зверхнього ставлення і бажанні познущатись я нічого не звідти не виносив. Тому не дивно, що люди хочуть мінімально перетинатись з цим місцем. Доречі, з військовою кафедрою була подібна історія. Окрім зневаги і демонстрації солдафонської аморальної поведінки я нічого позитивного не запам’ятав.

Кількість людей, серед яких поширюється інформація, не принципова. Важливо те, що групу людей поєднює і навколо чого будується солідарність в даний момент. Якщо більшість сприймає деяку інформацію як подразник і токсин, що руйнує цілісність і стан суспільства, то хто ж тоді токсичний і розповсюджувач негативу?
Грубу форму для себе не сприймаю, але емоційні причини для деяких з коментарів зрозуміти можу, як кажуть «try walking in my shoes»

Досить цікаво те, як непомітно ви ввели дефініції для критики посту авторки — травити, токсичність, зневага. Коли критика стала асоціюватись з цими поняттями? Якщо роблячи вчинок ви розраховуєте лише на схвальний відгук, то з точки зору механізмів співіснування в суспільстві це виглядає наївно, бо реакція суспільства допомагає корегувати поведінку для досягнення більш здорового співіснування.

Ви коли небудь замислювались, що є етика поводження в різних середовищах і в різних обставинах? Давайте уявимо ситуацію, ви зустрілись зі своїм другом і він вам розповідає, що його життя зараз супроводжують тільки трагічні моменти: рідна людина померла, роботи лишився, проблеми зі здоров’ям. Ви після цього захочете поділитись, що вас підвищили на роботі, що відвідали гарний курорт, і взагалі, ваше життя теперь набагато яскравіше?
Ви безперечно маєте право на все це, але коли ви хочете ділитися цим з суспільством, має включатись етика поводження в суспільстві.

Я поділяю вашу думку. За декілька кілометрів від мене в Харкові наші цілодобово навалювали рашистам, а ми молились, щоб у них вистачило набоїв і їх не відстежили. Я лише намагаюсь змоделювати думки тих, хто буде обмірковувати все після віни. І я для себе розумію, що питання, які ставить автор, вже запізно ставити. Організацію виїзду за кордон, навчань мобілізованих і залученням населення до війни треба було проробляти до початку самої війни, і залучати до цього не тільки військових, а й економістів, соціологів. Після деяких фейлів повернути довіру майже неможливо, тому доводиться робити так, як вміеш робити, аби не втратити час.

А ще гірше те, що майбутній соціальний і демографічний ефект буде руйнівним. Син такого мобіка колись буде це все обмірковувати і питати себе, чи варто взагалі мати цивільну професію і жити в цій країні. З податків батька платили зарплатню професійним військовим, які на відміну від батька мали ще й купу пільг, донатив на різні речі, а потім тато ще й життя був змущений віддати, щоб професійна армія мала можливість атакувати більш знесиленого ворога.

Припустимо, що є соцмережі, в яких не можна заблокувати і відписатись. В такі соцмережі вне не етично постити? В цю соцмережу виставлю фото, а в цю не буду? Це питання не технічної можливості, а морально-етичного вибору.
Щодо соцмереж, є багато дискусійних питань, чи так сильно вони відрізняються від реального публічного простору та чи має життя в соцмережах відображення і наслідки в реальному житті, в реальних стосунках і зв’язках. Вже не один рік ваші колеги і люди з інших суміжних дисциплін вивчають етику в соцмережах і проблеми, пов’язані з цим. Це я до того, що соцмережі це таке ж саме місце, де треба робити морально-етичний вибір, як і вулиця.

Чи варто викладати свої фото чи статті про життя за кордоном?
Так, якщо ви цього хочете. Це — ваше життя і ваша відповідальність реалізовувати свої бажання. Ви маєте повне право на це.

Ті, хто дивляться такі статті і фото, теж мають право — право на морально-етичну оцінку. Уявіть собі таку ситуацію. Ви з другом гуляєте вулицею, розповідаєте якісь смішні історії, вам добре і ви смієтесь. Попереду ви бачите похоронну процесію або людину, яка плаче і якій сумно. Ви так і будете сміятись проходячи поруч? Чи почекаєте хвилинку поки пройдете мимо?
Зараз вся країна ховає своїх громадян, мабуть у кожного є знайомий або родичі, які тяжко переживають ці часи. І вони бачать як ви відвідуєте пляжі, ресторани, музеї. Право жити своїм життям є безумовно у кожного, але хизуватись цим не завжди доречно.

Это я просто подкинул для размышления )) Если взять какую-нибудь милую датскую деревушку, она же не всегда такой была. В ней тоже не было дорог и т.п. И благодаря усилиям местных жителей (и не одного поколения) она становится тем, что мы видим сейчас и чем восхищаемся. Получается, что они наивные люди? Могли бы уехать в столицу и не терпеть неудобства.

Справедливо. Но, мне нравятся деревни в таких странах как Дания.

Позиция по этому вопросу — личный выбор каждого. И каждый для себя прав. Но если задуматься, всегда ли там было тепло. Если не всегда, то может качество людей и общества там повыше, чем тех, кто туда едет под выше указанным лозунгом? И еще на один вопрос нужно себе ответить: если там похолодает — готов ли ты что-то делать чтобы снова стало тепло?

То, что от принялся отбивать, это уже первый признак того, что человек может оказаться эгоистом, потом это выливается в то, что человек свои интересы, развлечения, время ставит превыше всего. Масштаб того, что он рушит не всегда можно сразу оценить и представить. Я много раз бывал в ситуациях когда девушка нравится, а потом узнаешь о ней побольше и оказывается, что она в отношениях или замужем: видишь ее фото из отпуска, романтической встречи/ужина, все улыбаются и все счастливы. Я не понимаю как можно видеть это и ворваться со своими романтическими позывами.

Может всё делаете так и вам просто нужно было пройти через это, у каждого свой выбор, опыт и свое мнение. Я думаю, что мужиком делает не умение отбить добычу у другого, а то, чего вам сейчас не хватает. Парадокс получается: тот, кого вы сейчас хотели бы видеть рядом, вряд ли смог бы быть с вами, ведь в это время вас отбивал мужик у другого парня (опять же, просто мое мнение).

Если разъяснение, то я понимаю почему у вас всё пришло к тому, к чему пришло.

Интересно, а «стал мужиком, отбил меня у другого парня» это перечисление или разъяснение?

Да, нужно дробить не топик на эпизоды, а саму проблему. Не для всех «найти девушку» означает «найти girl + friend». А за смелость — уважение, я вот не такой смелый. Может харьковские девушки за вами подтянутся.

Хороший комментарий, в котором есть правильные вопросы и ответы:
— для интеллигентного холостяка, айтишника знакомства для решения проблемы недотраха это не проблема. Сайты знакомств, клубы почти полностью рачитаны на такие отношения.
— выше писали, что сейчас нас не устраивает просто милая девушка. Реальность показывает, что именно таких найти сложнее всего.
— и самое страшное — «готовность пойти абсолютно на всё и вывернуться наизнанку» ради обеспеченного интеллигентного холостяка. Это самый страшный тип девушек, бомба замедленного действия.
Реальность вынуждает интеллигентных холостяков и просто милых девушек быть осторожными. А это не способствует сближению между ними.

У каждого города есть второе имя. Наш город от своего второго имени отмыть будет сложно.

В доинтернетовские времена говорили так же: больше шансов на полярной станции, чем в большом городе. «Времена меняются, люди — остаются.»