Як на мене, (деяким) жінкам пофігу на ЗП, коли людина цікава, з гумором, працює і не комплексує через ЗП жінки.
Я була .нет трейні, він теж був .нет трейні. Навчалися разом, почали зустрічатися. Разом 9 років, 2 дітей, польот нормальний: завжди є «робоча качечка», поговорити цікаво, мозок один одному не луськаєм.
Разве можно дом за 1 день продать?
1) допомога у релокейті у будь-яку країну, де є офіс компанії
2) ресеттлмент бонус для працівника і його родини (партнера. дітей) + просто бонус на витрати
3) не чула, щоб когось звільнили, тобто робочі місця збережено
4) проводяться сессії з психологами та коучами. саппорт-групи для тих, хто хоче
5) на жаль, зарплатних рейзів зараз нема
6) якісь заходи як-от Family week намагаються проводити онлайн, як це було у пандемію
Так зловживання мобільними телефонами — це проблема не тільки в Україні (до речі, з великої літери, будь-ласка). У Німеччині у кафе та у потягах так само часто діти сидять з телефонами. Навпаки, зазвичай ті самі майданчики відволікають дітей від телефонів, змушують більше рухатись, тим самим покращуючи власне здоров’я. У пост-радянскього виховання є велика проблема — це зловживання порадами та почуття, що без тебе людина сама не розбереться. Звідси образливі коментарі, повчання з приводу та без та комплекс «я роблю правильно і всі мають робити, як я кажу» \ «мені було важко і вам усім має бути важко». І на разі ви саме це і робите, як не прикро.
То мені, мабуть, здалося, що ви писали про батьків, які не ходять хвостиком за дітьми, а ще щось кажут ьпро відпочинок, вибачте. І якщо така ситуація, як зараз, має місце бути і більш того, в дописі люди кажуть про саме ці часи, а не про «еміграцію у Європу у вакуумі», то чого це не аргумент? Вдома, якщо дуже треба було, я могла провести мітинг у кафе, поки мала грається у дитячій. Тут — не можу. Не бачу тут нічого негарного: це мій досвід, що корелює із темою дискусії.
так, звичайно, лишати дитину саму до певного віку
Можливо так, я була здебільшого у великих містах, тому спостереження базуються більшою мірою на них. Якщо так станеться, що додому восени повернутися неможна буде, поїду дивитися на більш «сімейне» передмістя
Я не стверджую інше, в тому і справа. Я взагалі нічого не стверджую, окрім того, що батьки теж люди, а це вже, власне, і без мене доведено. Мені кинулось в очі, те, що, на фразу про відносно меншу кількість майданчиків у Німеччині порівняно з Україною, ви почали доволі суб’єктивно писать про те, які «гарні» батьки та діти у ЄС і «негарні» українські, а також — хто і як має себе поводити і дітьми, саме тому я ставлю такі питання. Батьки зобов’язані вкинувати обов’язки, написані у законодавстві країни перебування, і, наскільки я знаю, ніде не написано «бігати за дитиною, а не голосно кликати її» чи " не відходити від неї на майданчику". А сьогодні, коли у Європі мільйони матерів з дітьми без чоловіків і здебільшого без садочків та родичів, але з необхідністю і з дітьми бути, і гроші заробляти, і (бажано) якось країні допомагати, обвинувачення в невиконанні батьківських обов’язків звучить,м’яко скажімо, образливо
Яка у вас вибірка родин? Скільки окремо взятих родин українців, росіян та «родин з ЄС» ви дослідили та які це були родини — повні, неповні, який вік дітей, скільки їх? Для того, щоб порівнювати і робити такі висновки, повинна бути якась база, правильно? Так само і про «голосливих та невихованих» українських дітей наведіть статистику, будь-ласка. Про бігаючих чи гукаючих батьків також є питання: чи нормальним є бігання за дитиною, наприклад
Ага, тобто батьки — тато і мама — мають все життя «дивитися за своїми дітьми» и не дай Боже не займати їх чимось іншим і «не відпочивати». Я вас зрозуміла, дякую. Сподіваюсь, ви будете приділяти увагу своїй дитині (чи, можливо, дітям) саме так і саме стільки, як пишете.
Цікаво, чи є у вас діти. І чи будете ви потім казати їм про «геройське батьківство». Максиме, всі ми — люди, і всі маємо потреби, і у кожного вони різні. Те, що у людини народжується дитина, не відміняє того, що це — людина. Яка також іноді хоче відпочити та поспілкуватися із батьками/друзями/партнером. Ви бачите різницю між «значну частину життя» і «кожну хвилину вільного часу/життя»? Я не хочу загострювати тут це питання, бо воно оффтоп, а я можу багато чого сказати, будучи одна з роботою і дітьми у прямо скажімо незвичних обставинах, але загалом: батьки мають потреби не менші за дітей, і круто, коли є багато речей, що робить щасливішими дітей і батьків одночасно: майданчики, гуртки, парки/зоопарки тощо.
Я правильно розумію, що, на вашу думку, 1) відсутність великих майданчиків чи дитячих зон зумовлена необхідністю дивитися за своїми дітьми і «не втичувати їм телефон»? і 2) наявність у людини дитини автоматично вимагає від неї «дивитися за своїми дітьми» 24/7 і забороняє їй відпочивати якимось іншим чином? Хотіла ще спитати про вік дитини, до якого ці стейтменти вірні — 18 років, чи більше?
Нічого не можу сказати про життя у Львові, я там перебувала трохи менше місяця. Але що точно знаю з власного досвіду: за квартирку у старому домі, площею не більше 30 кв.м. зі стареньким ремонтом ми платили 1500 грн за добу і жили там п’ятеро: ми з чоловіком, бабуся та 2 маленьких дітей. Я писала і телефонувала куди могла, але нічого кращого не знайшлось, лише за значно більші гроші (типу 120 євро на добу і більше). Це про щось говорить. І ще — бомбосховище, до якого відносився наш будинок... Спуститись до нього було просто неможливо — сходи наполовину зруйновані, святла нема, вихід лише один, всередину я не спускалась, а чоловік був і каже, що там нічого взагалі нема, сирість і наслідки затоплення. Дитина туди взагалі не спуститься ніколи. І ми усім двором ховалися у бані сусіднього готелю. Якби Львів бомбили, як Харків, наврядчи нам та баня допомогла б. Я не вперше у Львові була, мені дуже подобається це місто і я приїду ще обов’язково, але щодо готовності міста до війни — ну таке собі....
Гречка у найближчому до мене русіш магазину із рашкі. Перевірено. А щодо сирійського біженця: я на його місці не була, не знаю. Але у Франкфурті і німцям важко щось знайти, тут просто небагато доступного житла і великий попит.
У Німеччині з дітьми 2 місяці. Дуже-дуже погано, що тут нема чоловіка та батьків. Це не подобається і до цього просто неможливо звикнути. В цілому зрозуміла, що із зовсім малими дітьми (1 та 4) мені значно краще у Харкові, хоча німці у цьому не винні 100%. Із незвичного тут: нема цілодобових магазинів, у неділю майже нічого не працює, на великих станціях С та У бану нема (чи може ще не знайши) нормальних вказівок, як потрапити до того чи іншого потяга. Гречки нема, а у «русіш» магазині вона дійсно російська, тому не купую принципово. Із житлом у великих містах важко, у Харкові було значно простіше зняти двокімнатну хату. І хати здаються зазвичай без меблів, це також незвично. А ще тут все спокійно та повільно — черги за бланками, у магазинах, документи та картки приходять поштою... Знаю, що раніше було краще, бо зараз дуже багато людей приїхало і система не витримує, але все одно контраст великий із Харковом, де якось вдавалося все дуже швидко зробити, іноді навіть не виходячи з дому. І податки та соц відрахування — вони великі, тому на руки грошей лишається менше, ніж вдома. Приватний садок малій знайшла за 7 зупинок с-бану від нас, а комунальний перевантажений — це також незвично, бо у нас усіляких дитячих клубів, садочків, розвивашок на кожному перехресті по 2 штуки. Це все не недоліки, а просто особливості, з якими люди щасливо живуть тут, а нам помітно, бо ми жили у іншому темпі.
З логікою «хочу жити в місті, в якому народився мій прадідусь, і ростити тут дітей у максимально безпечному для них середовищі»? Або «сплачую податки, допомагаю чим можу країні та місту і не хочу, аби їм шкодили сепаратисти»? При всій повазі, але у мене доволі однозначна точка зору — серед людей, що проживали на окупованих територіях, є жертви, а є злочинці, і я дуже не хочу, щоб останніх прирівняли до перших. І я вже написала моє ставлення до людей, які стали заручниками ситуації. Але ні, я не згодна і не буду згодна з тим, что люди, що порушили закон України, перебуваючи на тимчасово окупованих територіях і лише через неможливість нормального розгляду справи вчасно не засуджені, мають бути амністовані та «без ограничений» повернутися до нормального життя. Я — не законотворець і не політик, тому не знаю як краще це вирішити, проте здається, що посадити усіх винних буде занадто, тому вигадую інші, не такі болючі варіанти.
Знаєте, моя точка зору може бути емоційна, бо я живу із двома дуже маленькими дітьми одна бозна де далеко від чоловіка, родини та друзів і маю встигати між іншим працювати фул тайм та допомагати чим можу. І з цієї емоційної точки зору мені здається, що особисто ви, що радете мені не повертатися до мого рідного міста, хотіли б жити у країні, на схід якої такі як я — що мають роботу, мають дітей, мають можливість та бажання жити і допомагати своєму місту, але хочуть просто безпеки собі і близьким — не повернуться, зате приїдуть пані та панове, що волали «Путин приди» и «Донбасс порожняк не гонит». Тут вже писали про демографічну яму та відтік кадрів із країни, певне що ваше бачення допоможе це вирішити.
так написано ж, що «Безпосереднє керівництво ТЦК і контроль за їх діяльністю здійснюють відповідні оперативні командування, а загальне — Командування Сухопутних військ Збройних сил України», а Командувач Сухопутних військ Збройних сил України в нас був як би той самий Сирський, хіба ні? Якщо бусики незламності коштували Залужному головкомства, то яка логіка призначати новим головкомом людину, яка несе ще більшу відповідальність за процес роботи ТЦК?