Я доволі багато втратив за час повномасштабного вторгнення. Але на диво стало краще. Я нарешті перетворився на пофігіста і зрозумів, що в житті є дуже мало речей, за які реально потрібно боротися — власне здоров’я та добробут, сім’я, друзі, близькі люди. Навчився радіти простим та навіть банальним речам, як-то новій роботі, цікавому фільму чи книжці, довгоочікуваній зустрічі з друзями. На початку війни протягом певного часу був залучений до цікавого та корисного волонтерського проекту, який і досі працює та робить класні штуки.

Не дуже сильно засмучуюся стосовно обмеження пересування, тому що по факту працюю віддалено з 2018 року і вже призвичаївся до такого режиму, хоча він і завдає мені певних незручностей. Крім того, знайомі моряки, які світчнулися в айті, сказали, що це дуже нагадує роботу на кораблі, тож ця аналогія трішки покращує сприйняття поточних умов. Щодня намагаюся влаштовувати собі годинну прогулянку ввечері, за будь якої можливості зустрічатися з друзями в офлайні, також займаюся фізичними вправами, оскільки зрозумів, наскільки сильно це покращує самопочуття.

Також для себе вирішив, що після закінчення військового стану буду готовий до повернення в офіс або ж хоча б до гібридного формату роботи, тому що для мене він є комфортнішим — вже є з чим порівнювати.

Чи виїхав би до війни, якби знав, що таке буде? Так.
Чому не виїхав? Не хочу платити покидькам за виїзд. Відстрочки немає і навряд чи буде. Крім того тут всі мої друзі, старенькі батьки. Та й звик вже до цього кафкіанського маразму, як би це парадоксально не звучало — виявляється навіть в ньому можна знайти собі корисне застосування по своїх можливостях.

Що мені допомагає? Як не дивно — посміятися з оточуючого мене абсурду та безумства, коли здається, що вже немає сил.