Я вже не раз подавався на вакансії в український DefTech. Щось мені не здалося, що їм так сильно потрібні люди. Особливо розробники.
По-перше, не дочекаєшся зворотного зв’язку. Подаєшся на вакансію — і тиша. І це постійно так.
По-друге, ті, хто таки починають розмову, вимагають якусь нереальну кількість знань та глибину. А я думав, що то в ІТ високий поріг входження.
По-третє (може, це тільки моя проблема), але стикаюся з дискримінацією по родичах. Всі питають, чи є в мене родичі на окупованих територіях. Мені не пощастило їх мати не тільки там, а ще в рашці. Але ж я їх не обирав. Я за них не відповідаю. Я з ними від початку війни не розмовляю. У нас різні погляди на все, що відбувалось від Помаранчевої революції. Я думав, щоб розбиратись у таких ситуаціях, у роботодавців є поліграф. Але коли всі дізнаються про родичів, то мене навіть на поліграф не запрошують. Видать, це така ж фікція, як і їхні потреби у спеціалістах.

Проблема тут не в тому, що код згенерувала машина, а в тому, що ніхто нормально його не тестував. Ніби люди не кодували розрахунки з багами.

Той, хто був тімлідом, особливо тімлідом команди, де частина команди в Індії, особливо не помітить різниці. Що там програмування з ШІ, що тут програмування з ІІ (Індійський Інтелект).

Що там пишеш у чат задачу, що тут. Що там у відповідь прилітає купа неструктурованого коду, що тут. Вся надія на код-рев’ю, автотести та QA-процеси.

АРАМ вже не торт