І звісно ж, всі ігнорують той факт, що гравцем може бути жінка (так, навіть в survival). Бо тоді вам треба або робити подвійний переклад «ти голодний/голодна», або (і це значно більш вірогідно), ви просто залишите тільки чоловічу форму звернення, бо це ж простіше. Чим одразу відсікаєте частину аудиторії по ознаці гендеру, бо значну кількість жінок бісить оте «привіт, друже, ми раді, що ти прийшов!» А тобі, подруго, не раді, а ну пішла звідси.
Звернення «ви» повністю усуває цю проблему.

Ви обрали два найбільш хайпові та попсові напрями, де будете конкурувати з тисячами випускників курсів. З вашою освітою краще дивитись у бік спеціалізацій з більш високим порогом входу. Хіба якщо у вас прямо душа лежить до фронтенду або QA, тоді звісно краще слухати серце). А інакше — не варто пхатись ані в одне, ані в друге.

Відверто кажучи, зараз дуже поганий час для входження в айті. Певно, найгірший за весь час його існування в Україні. Якщо маєте змогу, просто вчіться зараз, формуйте портфоліо, підтягуйте англійську та чекайте кінця війни. Потім західні проекти почнуть повертатися в Україну, і стане значно простіше.

Це все прекрасно і ви величезна молодець. Але заголовок вводить в оману та навіть тхне клікбейтом. Ви не світчер. У вас був надпотужний освітній бекграунд академічного рівня. Олімпіади, мехмат, аспірантура. Звісно, що ви лускали той літкод, як горішки. У вас вочевидь саме той склад мислення, що потрібне для, вибачте, задрочування літкоду. Ви тих задачок за свою академічну діяльність вирішили тисячі. Але справжні світчери — гуманітарії чи люди робочих професій — так не зможуть. Не давайте їм хибної надії.

В мене досить нетипове питання, напевно, але може, хтось з таким стикався. Чи реально свічнутись з розробника у менеджмент не у рамках одної компанії? Маю три роки досвіду у фронтенд-розробці, і відчуваю, що надовго мене вже не вистачить. Був позитивний досвід поєднання розробки та менеджмента невеликої частини проекту, були надії на перехід на позицію продакт-менеджера всередині проекта, але, на жаль, компанія пішла з України. Як з такими вихідними даними «вийти з айті» в продакт-менеджмент"?

Серіали та книжки українською, це, звісно, чудово, але особисто мені дуже бракує україномовного контенту більш вузького призначення. Наприклад, я у вільний час захоплююсь каліграфією та малюванням пастеллю. Як думаєте, скільки інфоджерел українською за цими тематиками? Близько до нуля, так. І є безліч таких сфер. Я зараз в процесі переходу на англомовні джерела, ті ж самі канали на ютубі, а також англомовні форуми. Але дуже засмучує, що по суті не сформований творчий осередок в інтернеті саме україномовних каліграфів або пастелістів. Всі тусувалися до війни у вконтакті та на російськомовних форумах, в маленьких групах на фейсбуці. І якою мовою? Звісно, російською. Зараз ця спільнота просто розірвана, бо мало хто з українських митців та хоббістів добре володіє англійською. Я б дуже раділа появі спеціалізованих хоббі-площин або соцмереж в укрнеті, і думаю, це б також спонукало людей до переходу на українську.

Живу у Львові все життя, житло маю власне, тому щодо аренди нічого сказати не можу. Загалом хороше місто, але є дві великі проблеми: клімат (дуже багато дощів, в тому числі в червні, літо коротке та спекотне, слякотна зима з листопада по квітень) і катастрофічна ситуація з заторами, яка буде лише погіршуватись. Причому це стосується як громадського транспорту, так і власного. Якщо ви не працюєте віддалено, або не знімаєте квартиру біля офісу, вам не вдасться оминати центр — це фактично єдиний транспортний вузол між різними кінцями міста. Втім, інфраструктура поза центром досить розвинута, у багатьох спальних районах є ТРЦ, спортзали, басейни, парки тощо. Мені найбільше подобається район на перехресті Княгині Ольги — Володимира Великого, мрію про житло там. Однак ще раз наголошую, що у Львові добре, коли вам не треба багато їздити містом щодня. Інакше це жах.

Де у моїх словах ви побачили претензії до країн, що надають прихисток біженцям? Я жодної копійки в польської держави не взяла. Хіба чаю халявного на кордоні випила. Квартиру на себе, дочку та мою стареньку маму зняла за власні джунські кошти. Харчуємось втрьох теж на мої джунські кошти. І так, джунських коштів на це у Європі мало, а в Україні вистачало, бо там своє житло. І я аніяк не звинувачую ані державу, у якій опинилась, ані мою компанію, яка мені як джуну платить цілком пристойно, та ще й бонус видала через війну у розмірі двох зарплат. Але мені все одно важко у чужій країні — фізично, фінансово, морально. Я пояснила, чому, у коментарі до теми, де прямо запитують — що саме вам на чужині не так. Мені важко, я не хочу бути біженцем чи емігрантом, я хочу повернутись. Це моє життя і мій вибір. І ви, пане, не маєте права засуджувати мене за нього і давати мені поради в такому тоні, бо ажніяк не були у моїй шкурі, незважаючи на ваш допис.

Я не хочу, щоб моя дитина ходила в російськомовну школу. З такими намірами треба їхати не у Латвію, а в Ростов.

Я так розумію, ви теж одинока мати, що раптово опинилась з дитиною в чужій країні, абсолютно не будучи до цього морально готовою? То, може, поділитесь власним досвідом подолання таких ситуацій? Чомусь думаю, що ні. А ваша безпідставна агресія до незнайомої людини вас не прикрашає.

Зараз в Польщі, але скоро їдемо в Болгарію. Там житло дешевше, як не дивно, навіть незважаючи на наближння сезону. Та й море дитині не завадить, хоч якось стрес зняти.

Необхідність вивчати чужу мову. Необхідність, щоб дитина теж вивчила чужу мову, і дуже швидко, щоб потрапити в школу. Взагалі важка психологічна адаптація для дитини, яка і так в стресі від війни і не була готова до різких змін. Дороге житло, яке ще й складно орендувати (тільки букінг, інакше ніяк). Зарплати стронг-джуніора ледь-ледь вистачає на двох осіб, а шукати нову роботу на +500 зараз ой як не на часі, особливо коли ти мати-одиначка в чужій країні.
Тому ми повернемося до України, як тільки перестануть літати ракети. А може і раніше. Бо щось дуже важко.

Повернулася би вже, якиби припинились ракетні обстріли. Як виявилось, я не можу ефективно функціонувати у супроводі постійних сирен. Страх за життя своє та близьких паралізує в буквальному сенсі слова. Тому поки що лишаюсь за кордоном, де можу продовжувати працювати, платити податки та донатити ЗСУ. Вдома від мене зараз користі буде нуль. Але хочеться додому шалено.

От абсолютно впевнена, що у вас нема дітей. А якщо є, то йдіть розкажіть їм, що таке справжнє страшно, а що ні.

У Польщі зараз оренда 500 баксів — то золота казка, про яку не варто і мріяти (якщо мова про двокімнатну квартиру). Щодо Туреччини, то переважна більшість виїжджаючих зараз — це жінки з дітьми. Знімати житло аби де — це не в готелі з охороною жити. В мене дочка 11 років, я в Туреччині її ані на крок від себе не відпустила б. Плюс мовний бар’єр, мало хто знає англійську за межею тих самих готелів.

Когда искал сотрудникам жилье, то понял следующее: они хотят видеть украинцев бедных и обездоленных.

Абсолютно те саме выраження. Якщо людина втратила все, приїхала без грошей та речей, то їй поможуть максимально. Якщо ж евакуювалась не екстрено та має певну подушку безпеки — то з такою людини брати-поляки здеруть три шкури. Хоча, зрештою, це питання не менталітету, а людських особистих якостей кожного.

Цікаво, а коли ви дасте ваш вельмишановний дозвіл для львів’ян теж починати боятися? Коли саме у Львові, на вашу думку, стане «справді страшно»? Чотирьох ракетних ударів по місту в один день ще замало, як я розумію. Тобто мають почати бомбити лікарні та школи, щоб я отримала право почати боятись за свою дитину, так? Мене дуже хвилює ваш дозвіл, наперед дякую.
Чесне слово, іноді від наших людей ще більш огидно, ніж від рашистів.

Бо питания зараз не у резоні, а в людяності та начебто солідарності наших народів. Тим більше що я навіть знижки не прошу, готова платити ринкову ціну. І багато таких, як я. Просто увійти в положення та надати житло короткостроково вже було би допомогою українцям зі сторони поляків. І я про такі випадки навіть чула, але це лотерея, бо забагато нас «понаїхало».

За 10 днів у Гданську я так і не знайшла житло, що можна орендувати на 1-2 місяці. Писала у безліч груп, подала безліч заявок, не вилазила з Olx та Otodom. Марно. Житло ж або подобово за подвійною ціною, або довготерміновий договір з купою формальностей та шаленою конкуренцією, про які пише автор. Причому ситуація погіршується кожного дня. Виглядає так, що «добрі поляки» вже скінчились. Лишились ті, хто задрав ціни у зв’язку з попитом (ринок важливіший за солідарність), на горе українців їм начхати (і то в кращому випадку, а у гіршому вони намагаються нажитися на цьому). Взагалі за 10 днів у Польщі я так і не побачила тої оспіваної в соцмережах «польської доброти». Хіба що на кордоні були волонтери з теплою їжею та напоями. А далі все, крутись тут сама з дитиною та старенькою мамою, як хочеш.
Тому хто зараз біжить від труднощів в Україні — той у Польщі стикнеться просто за іншими труднощами, та й годі. Не треба чекати на диво.

А чому саме на Львівщині вам було неспокійно, якщо не секрет? Я теж зі Львова виїхала, і постійно змушена тепер всім пояснювати, чому, «у вас же там спокійно».