1 уровень — 16 недель.
В каждом уровне свои занятия, минимум надо брать три в неделю. Я брал больше.
Для Elementary:
2 занятия Book Class ( смесь грамматики и разговорного урока)
1 занятие Grammar
и 1 необязательное Prononciation (произношение)
...
Для Pre-Intermediate:
2 занятия Book Class
1 занятие Grammar
2 разговорных урока.
...
После каждого круга — тест.
Занятия идут по круговой системе. Сейчас мы занимаемся на второй неделе...
Могу посоветовать EnglishNativw School .
Я в этой школе с уровня Elementary (Сейчас Intermediate ). Все очень нравится и главное есть результат!
Недавно записал своего младшего брата на эти курсы (тоже начинает с Elementary).
Главные «+» с уровня Intermediate учителя — только носители языка,
в Pre-Intermediate — есть как и носители так и просто очень хорошие люди=)
До этих курсов считал, что я чистый технарь и иностранный язык мне не под силу.
Текст читається легко, соковито (як і належить історії про апельсиновий сік), іронія смакує не гірше за бренді з R&D департаменту. Проте, як це часто буває в лівих антиутопіях, люди тут постають жертвами обставин, приреченими на безсилля перед автоматизацією та корпораціями, що спершу забирають роботу, а потім дивуються, чому ніхто не купує їхню продукцію.
Чи могли працівники знайти вихід? Перекваліфікуватися? Придумати новий спосіб існування? Автор навіть не залишає їм цього шансу. Єдина логічна альтернатива — не змінюватися, а повернутися у минуле, щоб знову ходити на безглузді зустрічі й мати сенс життя в обговоренні кольору фарби на цистернах. Людина тут — не винахідник, не творець, не першопроходець, а лише пасивний гвинтик системи, який або крутишся, або тебе викидають.
Звісно, на сцені традиційно з’являються знайомі лиходії: тупа бюрократія, що забороняє множення матриць (цікаво, як вони рахують бюджети?), і капіталісти, що спершу радіють прибуткам, а потім панікують, коли ринок руйнується. Але текст залишає питання: а на кого ж тоді сподіватися? Політики не допоможуть, роботодавці — хижі, люди — безпорадні, AI — ненадійний. Можливо, відповідь захована десь між рядками, в бібліотеці, куди навряд чи хто дійде?
І тут сатирична петля замикається: головний герой, який виявив «рішення», повертається до корпоративної рутини, де ті самі абсурдні механізми підтримують «кругообіг апельсинового соку в природі». Чи це саркастична критика циклічності історії? Чи, може, обережний натяк, що майбутнє належить не тому, хто чекає, поки хтось його врятує, а тому, хто сам створює власні правила гри?