Тільки дротові!

Не плануємо. Після війни додому. Режим очікування.

Малоосвічена публіка іноді запитує «А де ж українське мистецтво, скажімо, 20-х років?»
Ось воно.
Практично всі розстріляні , були репресовані або до кінця днів були позбавлені можливості вільно творити.
Зустріч харківських і київських митців. Київ, 1923. Зліва направо, перший ряд: Максим Рильський, Юрій Меженко, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Григорій Михайлов, Михайло Вериківський. Другий ряд: Наталя Романович, Михайло Могилянський, Василь Еллан-Блакитний, Сергій Пилипенко, Павло Тичина, Павло Филипович. У третьому ряду стоять: Дмитро Загул, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Григорій Косинка, Володимир Сосюра, Тодось Осьмачка, Володимир Коряк, Михайло Івченко

Кожен українець повинен це знати і пам’ятати.
Кожен, хто досі вважає «какая разніца» чи «язик нє імєєт значєнія», має усвідомити — хто він. І з ким він.

3 листопада 1937 року, в урочищі Сандармох, хробачі кати фізично знищили цвіт і еліту української інтелігенції.
Письменники, поети, сценаристи, художники, скульптори, вчені, режисери, історики.
«Розстріляне Відродження» — це нагадування, що для них завжди мала значення мова.

Спадщину нашої культури знищували лише за те, що ці люди були українцями.
Що творили українською.
Що не кланялись імперії.

Лесь Курбас — засновник театру «Березіль».
Микола Зеров — поет і перекладач.
Микола Куліш — автор «Мини Мазайла».
Валер’ян Підмогильний — письменник, автор «Міста».
Павло Филипович, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Антін Крушельницький із синами, Григорій Епік, Олександр Ковінька, Олекса Слісаренко — і сотні інших.

Кожного разу, коли ти чуєш російську мову в українських містах —
пам’ятай: ти чуєш постріли нквдешних трійок.
Ти чуєш гуркіт ешелонів, що завозили московитську наволоч у наші порожні домівки.
Ту, що через 80 років скаже: «эта ісконно расійская зємля», «ета мой радной ізик».

Українець — це вибір.
Як між добром і злом.
І час зробити цей вибір — свідомо й відповідально.

Їхав на заробітки. Закрив потреби, війна почалася. Боюся повертатися. Трактував закордон як заробітки для досягнення матеріальних цілей для комфортно життя вдома без іпотечного рабства та кредиту.

А який із них толк для України? Діти попередніх хвиль еміграції не повернулися назад в Україну. Так і зводиться український рід — ми зникнемо. Якщо Україна буде без українців то зникне з політичної мапи світу, то потім зникне і з етнографічної. Чи бути запроданцем та пристосуванцем як я? Не дуже легко , повірте.

А якщо поїхав закордон, заробив і купив вдома без кредиту і не одне? Мій випадок (трактував закордон як заробітки).

Буває різне. :)
-------
www.instagram.com/reel/DWYg6NWiFoe/?igsh=dnh0c2JlcmpuN3Ew

Люди, котрі їдуть або хотіли приїхати в Канада, часто ще мають «совкове» мислення: вони думають, що в Україні в них мало що є, а Канада — це рай на Землі, де долари ростуть на деревах і щоб їх зібрати, треба лише трохи напружитися. Але, приїхавши — у когось одразу, у когось через три роки — рожеві окуляри спадають, і мрії розбиваються об реальність. Звідси й виникають розчарування.

Насправді українці вдома жили і живуть доволі по-різному: хтось має незалежність, свою хату чи квартиру, живе відносно спокійно, особливо якщо це село й власне господарство — тоді людина сама по собі, і ніхто сильно не втручається в її життя, окрім базових витрат на газ, електрику та інше. Але робота «на когось» — це вже інша ситуація, де твоє життя більше залежить не тільки від тебе.

Приїхавши в Канада, багато речей стають більш структурованими і залежать від системи, а не лише від тебе. Це створює для деяких людей відчуття жорстких рамок і нерозуміння, як жити далі. Особливо коли постає питання: чи буде так завжди, чи вони справді цього хотіли, і чи хочуть так жити далі. Тоді людина стає перед вибором — повернутися до звичного способу життя чи адаптуватися до системи. Україна вже не «совок», українці вже не ті, що були за радянських часів. Рівень життя виріс, але люди завжди прагнуть кращого — і це нормально. Зупинятися на досягнутому ніхто не буде.

Як там ваша Галя? Та і пробують, і хвалять, але заміж не беруть ©

Одне одному не заважає. Чим більше документів, тим краще. Спокійніше жити

Щастя — це відсутність нещастя.

Не так важливо скільки ти заробляєш, як важливо скільки у тебе лишається після усіх витрат. Якщо ти працюєш на мінімалку, то у тебе після усіх витрат лишаться тільки борги. Ти нічого не заробиш в Канаді, через невиправдану дороговізну в усьому. Починаючи від житла, телефону, інтернету і закінчуючи їжею. Все дуже і дуже переоцінено. А головне, чого немає в Канаді, це життя. Є тільки робота — дом — супермаркет — дом. В Україні люди так не жили. Але їдуть люди по світу не за всласним бажанням. У переважної більшості, після цих канадських «веселощів» відкривають очі на те, що не все тут помазано маслом і гроші нікому з неба не падають. Хоча до переїзду в Канаду більшість мала саме такі стереотипи про Канаду. Думаю, що після цього люди починають цінувати те, яке життя ми мали в Україні. Як добре люди саме жили повноцінним життям, а не таким як в цій Канаді. Канаді не потрібно і ніколи не потрібно були ваш розум, ваші знання, ваша освіта, ваша культура. Канаді потрібно лише, щоб ви їхали для того, щоб виконувати важку, брудну, некваліфіковану роботу за мінімалку. І щоб ви винаймали житло по 1,5 — 2 тис. дол., викидаючи фактивно в кишені товстосумів свої зароблені важкою працею гроші. Щоб ви платили за інтернет по 100 дол. на міс. і стільки ж за телефон. А ці товстосуми будуть пильно дивитися, щоб в Канаду не зайшли провайдери, які зіб’ють їм ціни на цей інтренет, телефон. Щоб не прийшли забудовники, які стануть будувати на цих канадських полях з бур’янами доступне житло. Бо тоді, вони втратять тих українців, якіпашуть місяць на важких роботах тільки для того, щоб вижити, а не жити. Хто ще не приїхав в Канаду, то подумайте. А якщо хочете самі спробувати, то як то кажуть велкам ту Кенада.

В Канаді величезна масса украінців які «шалено» люблять Україну але ні за що не хочуть ні повертатися туди, ані жити в ній, ані платити там податки, ані відбудовувати іі після війни. Цікавий «патріотизм»- таке кохання Украіни здалеку. Ще й щире кохання ! Кохання на вiдстанi !

Кажу як не айтішник: у вас більше можливостей, а я отримую середньостатистичну зарплату по країні — невдаха.
Закордоном рабство іпотечне на 25років. Вдома є своє житло без кредиту і не одне. Город,сад,поле,господарство. Своя мова,культура,традиції. З тих хто закордоном , я поважаю тільки тих хто працючи там вкладує в свою країну Україна (купляє квартири,будує будинок ітд), Бо ті хто мігрант на ПМЖ, це втрачена людина лля України. Він обрав матеріальні цінності запроданство та пристосуванство. Закордоном краще але це їх здобутки. Ми їдучи відмовляємося від своєї культури і своїх звичаїв, своєї віри. Відриваємося від своїх коренів і стаємо як овоч без смаку і запаху в пошуках матеріальних благ на чужині. Не все купити можна в житті за гроші. Ніколи не потрібно плутати туризм з міграцією. Вдома теж важко, але ти є вдома. Де б ти не був — ти завжди чужинець, який повинен вивчити мову тієї країни, дотримуватись правил, ще й пахати. Гроші, будинки, авто не роблять вас щасливішими ніж ви є зараз. І справді цінні речі це НЕ речі. Це сім’я, друзі, рідна мова, дім де ти виріс, вулиці на яких ти бігав дитиною, історія твоєї сімі, відчуття Різдва і Великодня, різдвяна вечеря і пасхальний сніданок з сім’єю. А коли ти працюєш 10-16 годин ти просто замучений щоб все це відчувати!!!!! Я знаю людей які здобули хорошу освіту, заробляють по $250-300к на рік. Вони працюють по 8-10 год. Фізично не замучені. Але радості в очах у них немає. Для нього є вже нова батьківщина. Іншими словами еміграція та українці в еміграції це не є драйвер України , самі сильні українці живуть в Україні це супер сила!. Ті українці, що їдуть до Канади, Німеччини чи Аргентини, знову ж таки як підказує наука історія, вже менше ніж через покоління повністю інтегруються в нове суспільство і забувають про свою Україну. Ти тільки уяви що твої діти та внуки вже будуть інші вони не будуть знати прекрасної України де ти народився. Для них то буде чужа земля. Діти, народжені в Канаді від іммігрантів в переважній більшості втрачають зв’язок з культурою країни походження батьків. Вони стають усередненими"канадцями". Національність при цьому значення не має. Зрозуміло, має місце бути етнічні анклави, але і вони поступово розчиняються в оточенні.Я хочу, щоб мої діти виросли українцями. Чи зможу я їм це забезпечити в Польщі, в Іспанії, Америці?

Це не ті місця, якими я бігав дитиною. Жителі Карпат дуже набожні, родинні та прив’язані до землі.

Сподіваюся, що це не наш бобер у коментарях, бо аж соромно.
www.pravda.com.ua/...​icles/2026/03/27/8027379

Валенсія

Ні, не стануть місцеві.

Запрошуємо в Карпати.