Війна буде продовжуватися — і це в мільйон разів краще ніж капітуляція.

Не можу втриматися, тут просто проситься жарт дуже чорного гумору: війна в 40 мільйонів разів краще ніж капітуляція і ваще до останнього українця..
Але я не корисний індіот і рашку люто ненавиджу, тож сподіватимемося що Трамп прийде — лад наведе!

У цьому середовищі я хочу мати барокамеру для гібернації щоб засинати десь років на сто і прокидатися десь на тиждень — може.. Чи навіть день — якщо не буде нічого цікавого.

Нагадало прекрасний роман Кліффорда Саймака «Місто», а точніше цей уривок з нього:

"..Джон Вебстер прокинувся.
Дивно, подумав він, адже я сказав — вічно.
Все інше тонуло в сірій темряві сонного забуття, але ця думка чітко відбита у свідомості: вічно, а це не вічність.
Якесь слово стукало в мозок, наче хтось далеко-далеко стукав у двері.
Він лежав, прислухаючись до стуку, і слово перетворилося на два слова... два слова, ім’я та прізвище, його ім’я та його прізвище.
— Джон Вебстер, Джон Вебстер.
Знову і знову, знову і знову два слова стукали в його мозок.
— Джон Вебстер, Джон Вебстер.
— Так, — сказав мозок Вебстера, і слова перестали звучати.
Безмовність і тануча мгла забуття. І цівка спогадів. Крапля за краплею.
Було колись місто, і воно називалося Женева.
У місті мешкали люди, але люди без ідеалів.
За межами міста жили пси... Вони населяли весь світ за його межами. У псів був ідеал і мрія.
Сара піднялася на пагорб, щоб на сто років перенестись у світ мрії.
А я... Я піднявся на пагорб і сказав: вічно. Це не вічність.
— Це Дженкінс, Джон Вебстер.
— Слухаю, Дженкінс, — сказав Джон Вебстер, але сказав не ротом, і не язиком, і не губами, бо відчував, як його тіло в капсулі облягає рідина, яка живила його і не давала йому зневоднюватися. Рідина, що запечатала його губи, і вуха, і очі.
— Слухаю, Дженкінс, — подумки відповів Вебстер. — Я тебе пам’ятаю. Тепер згадав. Ти був із нами з самого початку. Ти допомагав нам навчати псів. Ти залишився з ними, коли скінчився наш рід.
— Я й тепер із ними, — відповів Дженкінс.
— Я сховався у вічність, — сказав Вебстер. — Закрив місто і сховався у вічність.
— Ми часто думали про це, — сказав Дженкінс. — Чого ви закрили місто?
— Пси, — озвався мозок Вебстера. — Щоб пси використали нагоду.
— Пси розгорнулися на повну, — повідомив Дженкінс.
— А місто тепер відкрите?
— Ні, місто, як і раніше, закрите.
— Але ж ти тут.
— Так, але я знаю один шлях. Та інших не буде. Принаймні до того часу ще багато часу пройде.
— Час, — сказав Вебстер. — Я вже забув про час. Скільки часу минуло, Дженкінс?
— Відколи ви закрили місто? Близько десяти тисяч років.
— А тут ще хтось є?
— Є, але вони сплять.
— А роботи? Роботи, як і раніше, пильнують?
— Роботи, як і раніше, пильнують.
Вебстер лежав спокійно, і в душі його запанував спокій. Місто, як і раніше, закрите, і останні люди сплять. Пси розвернулися, і роботи пильнують.
— Даремно ти мене розбудив, — сказав він. — Даремно перервав сон.
— Мені треба дізнатися про одну річ. Я знав колись, але забув, а річ зовсім проста. Проста, але дуже важлива.
Вебстер подумки засміявся.
— Ну, що в тебе за справа, Дженкінс?
— Це про мурах, — сказав Дженкінс. — Мурашки, бувало, набридали людям. Як ви тоді чинили?
— Дуже просто, ми їх труїли, — відповів Вебстер.
Дженкінс ахнув.
— Труїли?!
— Так, — сказав Вебстер. — Це дуже просто. Ми приманювали мурах на сироп, солодкий сироп. А в сироп була додана отрута, смертельна отрута для мурах. Але отруту додавали в міру, щоб не одразу вбивала. Вона діяла повільно, розумієш, так що вони встигали її донести до мурашника. У такий спосіб ми вбивали відразу багато мурах, а не двох чи трьох.
В голові Вебстера дзижчала тиша... ні думок, ні слів.
— Дженкінс, — гукнув він. — Дженкінс, ти...
— Так, Джоне Вебстер, я тут.
— Це все, що тобі треба?
— Так, це все, що мені треба.
— Мені можна знову заснути?
— Так, Джоне Вебстер. Можете знову заснути.."

Кульки, що світяться, вилітають з океану в кількості 1-50, або просто зʼявляються в небі. Є кілька відео коли 1 кулька повернулася в океан, і там ще під водою світилася поки заглиблювалася

І тут мене накрило в’єтнамським флешбеком: це ж іншопланетяни з XCOM-2 (X-COM: Terror from the Deep) 1995 року, яких ми ганяли по всіх океанах :-)
upload.wikimedia.org/...​a/en/b/b9/XCOM_TERROR.jpg
Але по канону гри вони повинні були з’явитися тільки у 2040 році, щось зарано..

Як летить час: я ж купував «Creeper Nightmare» за 31 гривню, щоб підтримати вітчизняного виробника і ще не встиг навіть пограти, а вона вже перетворилася на «Raven Tear»! ;-)
Сумний анекдот фтему:
— Ось досягну FIRE і нарешті закінчу свою першу гру!
— О, ви гейм-девелопер?
— Якби ж то, я потенційний геймер..

Прекрасна карткова гра у моторошному світі фантазій Лавкрафта, рекомендую всім!
В мене є настолка ’Жах Аркгема’, але коли починаєш самостійно прораховувати всі стадії Міфа то дуже втомлюєшся(
Багато часів ганяв Darkest Dungeon, але безбожно манчкінів (прописав у json щоб не було обмежень за рівнем групи та копіював збереження перед боєм з босами, щоб не програти)
У Menace from the Deep граю чесно, постійно вмираю, але поступово пересуваюсь по сюжету, нікуди не поспішаючи, все подобається!

Дякую за інфу, придбав гру у стимі.
Механіка бою нагадує Darkest Dungeon, але я ще не заглибився — тільки но почав грати, поки що задоволений.

Грошей — як у мідла. + запис в резюме, яка дасть пільгу при прийомі на роботу в майбутньому. +купа матеріалу і вражень, щоб продовжувати писати. ;-)

"Ну а згодом? Про наслідки можливі не подумать? Один лиш тільки раз і вже крадеться піздець з своєю усмішкою хижой. Простуда, геморой, чіряк на сраці, запльована підлога, лікарі, від шприца гематоми і могила... На ній брудна Офелія вонюча та купка маргаріток, а під нею лежить той фраєр, що любив купатись. Такіє варіанти єбав я в рот і в носа..«© Лесь Подерв’янський

ТO топік стартер: не ведися на сумнівну рекламу, якби все було так чоколадно — «бусики незламності» ТЦКунів не чатували б на необережних перехожих.. Війна — це тобі не IT галера, за власним бажанням не звільняють. А щодо «купа матеріалу і вражень, щоб продовжувати писати» — на одного Ремарка припадає сотні тисяч невідомих солдатів, що загинули в м’ясорубці першої світової. Та і він отримав свій досвід дорогою ціною — пригадаємо біографію:

Еріх Марія Ремарк. 1916 року, у віці 18 років, мобілізований на фронти Першої світової війни. 17 червня того ж року направлений на Західний фронт. Перебування на війні тривало три роки. 31 липня 1917 р. поранений осколками гранати в ліву ногу, праву руку і шию. Незважаючи на це, він зміг дістатися до медичної частини і дотягти туди пораненого товариша. До закінчення війни перебував у військовому шпиталі в Німеччині.
По війні наполегливо шукав себе в суспільстві та професії. Повернувся в католицьке училище, яке не встиг закінчити, але, пройшовши через втрати юнацьких ідеалів, смерть товаришів, поневіряння післявоєнних років, прикладом покори він уже не був. Покинув вчителювання і часто змінював професії. Працював бібліотекарем, бізнесменом, редактором в журналі «Echo Continental» і навіть продавцем надгробків, органістом при каплиці в лікарні для божевільних..

Хоча не критично і в офіс ходити, ніяких проблем

але ж

жорстка облава на районі а ти хочеш вийти просто провітритись

— тобто проблема є, але психолухи не в змозі її вирішити..

письменник

анекдот фтему:
— ось досягну FIRE і нарешті закінчу свою першу книгу..
— о-о-о! пишете?
— ні, читаю

Ще нагадало старий анекдот:
— Ким ви мріяли працювати?
— Вибачте: я мріяв працювати?!

еволюція АУЕ:
80-90 роки — ти з якого району? кого знаєш?
2000 р. — я тебе по айпі вирахую!
2024 —

Бригада, напрямок?

Чергове нагадування — роби якісно свою роботу і все буде добре

Або якщо перекласти мовою реального життя: «служи, дурачок, отримаєш значок» + «керівництву видніше, я начальник — ти дурень» і таке інше..

Та ну! Це ж цитата київського письменника — Михайла Булгакова

нагадало старий прикол з лурка, я його обіграв у фентезійному стилі для своєї гри:

Тобто щоб «зірки зійшлися» — треба ретельно перевіряти документи, мати під рукою телефон крутого адвоката, роботодавця із зв’язками в прокуратурі, ще не завадить мати на кишені кілька кілобаксів щоб відкупитися, а інакше закинуть «на підвал», де побоями та тортурами змусять підписати все що треба..
Мабуть таких «неляканих ідіотів» вже не залишилося, хто добровільно прийде в ТЦК, тому і ловлять на вулицях..

Якщо дуже важко для своєї психіки вирішити питання з бронюванням, то можна піти в компанію, яка менше платить, але бронює.

Але щоб підтвердити броню треба вживу відвідати ТЦК. Читав кілька історій про те як після таких «відвідин для підтвердження» чоловіки опинялися на полігоні..

Поговорим про диктатуру, коли дійсно будуть системні погіршення

«Коли нацисти прийшли за комуністами,
я залишався безмовним. Я не був комуністом.

Коли вони садили соціал-демократів,
я промовчав. Я не був соціал-демократом.

Коли вони прийшли за членами профспілки,
я не протестував. Я не був членом профспілки.

Коли вони прийшли за євреями,
я не обурився. Я не був євреєм.

Коли вони прийшли за мною,
не залишилось нікого, хто б заступився за мене.»
© Мартін Німеллер

з новим правилом про пошук тестувальників — це якась жесть, співчуваю :-(
я свій акаунт у плеймаркеті зарегав десь у 2020 році, тому від цього не страждав, але стикався з іншими глюками при автотестуванні та оновленні..
p.s. встановив ваш ElectricityOff — все інтуїтивно зрозуміло, як тільки вказав чергу — відразу підтягнуло мої дані, вельми дякую, корисна та зручна апка!

Або ви берете на себе відповідальність та реалізуєте план з-yo-б через Тису або боротися зі зброєю в компанії вмотивованих людей.

’— У китайских даосов была близкая мысль, я ее своими словами перескажу. Борясь за сердца и умы, работники дискурса постоянно требуют от человека отвечать «да» или «нет». Все мышление человека должно, как электрический ток, протекать между этими двумя полюсами. Но в реальности возможных ответов всегда три — «да», «нет» и «пошел ты на***». Когда это начинает понимать слишком много людей, это и означает, что в черепах появился люфт. В нашей культуре он достиг критических значений. Надобно сильно его уменьшить.’©’Бэтман Аполло’ Виктор Пелевин

Нє! Вангую що далі буде майже як в першу світову: позиційна війна зайде в глухий кут, путєна грохнуть табакеркою по кумполу, росіянські генерали та губернатори організують власні чвк та почнуть воювати між собою за ресурси, мігранти стануть весело бігати вулицями москви та різати кацапів.. Здавалося би в цей момент українцям треба буде згуртуватися та гнати ворогів аж до сибіру, але! наші котики теж втомилися від війни і згадають що вдома залишилися тцк-уни, які їх примусово бусифікували, та речники-нафронтники, які цей двіж охоче підтримали. Тож вони повернуться по домівках і запропонують «любим друзям» зіграти в цікаву американську гру «суд Лінча» або «на гілляку як москаляку» в перекладі на рідну мову. І в цей час всі прошарені айтівці мають скористатися нагодою, зібрати валізи і чкурнути кудись подалі, щоб не потрапити під гарячу руку і не заважати розважатися..

Дякую за посилання, сильний вірш!

Ще на тему психічного розладу від війни відразу спливає на думку сюжет роману «Пастка-22» Джозефа Геллера:
«Намагаючись не брати участь у війні Йоссар’ян симулює психічні розлади і посилається на військове правило № 22, яке дозволяє божевільним льотчикам не брати участь у вильотах. Однак Джон швидко розуміє, що пославшись на це правило він фактично довів що цим правилом він не може скористатись, оскільки тільки психічно здорова людина, яка бажає жити і не бажає загинути може посилатися на це правило..»
Треба буде книгу перечитати + екранізацію передивитися, здається по роману навіть серіал зняли.
Але, порівнюючи з нашими ТЦК & ВЛК — їх медкомісія такою беззубою виглядає :-)

Нещодавно вирішив перепройти гру КР2, точніше нову частину — «Space Rangers HD: A War Apart» — і вже під час прологу зловив якийсь в’єтнамський флешбек — це ж про наше сьогодення, наче наврочили) там воєнком проголошує:
«Значит последняя надежда снова на рейнджеров, и вас отделяет от славы только медкомиссия. Впрочем, хочу вас обрадовать — в связи с тяжелым положением на фронтах врачам дана негласная директива признавать годными всех! А сейчас — р-разойдись!»