Звичайно таке відношення до роботи у наших краях небезпідставне і, повторюся, нас до цих суворих реалій готують ще зі шкільних років. І тоді ті умови, які на Заході вважаються нормою, типу соціального пакету, гнучкого графіка, безкоштовних обідів і, о боже мій, задоволення від роботи, сприймаються як манна небесна.
Можливо саме тому у наших реаліях gap-year і неактуальний. Але вцілому я вважаю, що це непоганий задум. Звичайно, можна цілий рік пролежати на пляжах світу і нічого для себе не винести. Просто це не те, що робив би особисто я. Я б поїздив містами України та світу; відвідав би кампуси університетів, дні відкритих дверей за можливості; якісь заходи, що організують компанії. Можливо навіть Work and travel чи щось на кшталт. Чим не досвід?

У нас погано пояснюють причини того, навіщо людині це треба знати і як використовувати, наприклад, геометрію чи математичний аналіз у житті.

Скільки болю у цих рядках...

Дуже багато людей обирають професію ще в школі, а потім все життя проводять з вибором, що зробив школяр. Звідси і невтішні 15 відсотків громадян України, що працюють за спеціальністю. Звичайно, що є чудові приклади, коли голодні, в прямому і переносному сенсах, юнаки підкорюють світ, але яку частку вони складають із загального населення?
Може б воно і не зайвим було зупинитися на хвилинку, передихнути, озирнутися навколо, щоб побачити, що тебе насправді надихає, а не стрибати зі школи до університету на престижну спеціальність або на ту, яку обрали для тебе батьки.
У нас в культурі слово «робота» подається виключно у негативному ключі. Це тягар, це повинність, на неї не хочуть у неділю увечері, з неї «тікають» до барів у п’ятницю щоб відсвяткувати вихідні. Людей до такого розкладу привчають ще зі шкільних років. Чи є це добре?
Дуже круто, коли дитина ще у старшій школі знає, чого хоче від життя і не бажає витрачати жодного дня по дорозі до мети. Але я не був такою дитиною. Навіть навчаючись у магістратурі, я не був впевненим, «ким хочу стати, коли виросту». У підсумку, у мене все склалося більш ніж вдало. Але ж не всім так щастить.

Немає жодних об’єктивних факторів, які б показували, ніби жінки менш схильні до точних наук, ніж чоловіки. Скоріше так історично склалося. Одні фізично сильніші, це вже об’єктивно, тому йдуть полювати/воювати/працювати, а інші дітей народжують — тож нехай з ними й сидять. І та статистика, яка мала б заперечувати мої слова, ніщо інше, як демонстрація сформованого соціального устрою. Самі жінки, здебільшого, готують себе до ролі домогосподарки-годувальниці з ранніх років. Серед моїх знайомих є достатньо таких прикладів. Більшість з них навіть університети закінчили, але працювати за спеціальністю і не мріють, а мріють, щоб «принц» їх від цього тягара звільнив. А якщо і працюють, так тільки тому, що «білий кінь» на СТО забарився і все не дає судженому її визволити.
У моєму поколінні таких квочок ще повно, хоча зворотні тенденції вже спостерігаються. Думаю, що вже мої діти ростимуть без сміття у голові, а ля «місце жінки на кухні».
Те ж стосується і темношкірих громадян Землі. Бо я й особисто знайомий з відвертими расистами, і в інтернеті на них регулярно натикаюся. Вони, часто нічого з себе не представляючи, аргументують свою позицію тим, що цивілізація, плодами котрої ми насолоджуємося, — це виключно творіння білої раси, а раса чорна створена виключно для важкої фізично праці. Мовляв темношкірі нічого не створили, не відкрили і не винайшли. Про те, що вони не мали доступу до якісної освіти і навіть після отримання свободи жили у гетто, де оточення не сприяє великим звершенням, вони, певно, не задумувались. Та і як тут задумаєшся, коли нічим?
Думаю, що вже через покоління ми спостерігатимемо розмаїттях в усіх можливих сферах. Тільки от я проти того, щоб його створювали штучно. Ну, тобто коли до фільму про вікінгів пихають чорних акторів тільки тому, що у кожному фільмі мають бути кольорові. Чи коли до офісу беруть жінку просто щоб довести, що компанія не сексистська. Всі мають конкурувати у рівних умовах, без усіляких квот. І якщо компанія наповнена виключно білими чоловіками, то це так само нормально, як і жодного такого взагалі.

Продовжую читати статті, але ще не звик до того, що у мене тут є аккаунт і, відповідно, можливість лишати коментарі. Треба напрацьовувати звичку дякувати за цікаві матеріали.
Тому: дякую авторці за висвітлення дійсно непопулярного напрямку. Бо на кожному кроці релокації до США, Швеції чи Польщі, а от про Румунію читаю вперше.

Pianобой діло каже. Рік — це краще, ніж туристична мандрівка на тиждень, але все ж недостатньо, щоб відчути країну. Ну і, як автор зазначає у статті, на рік і англійської вистачить, а для більшого терміну румунська — must. Посереднє володіння місцевою мовою — то вже інший рівень сприйняття оточення, де б ти не був.
Рочки за три вже почуваєшся, як свій, і вже Україна викликає культурний шок. А до того, коли здається, що освоївся, на тебе чекає ще багато сюрпризів: як приємних, так і не дуже.

Вибачте, не знав. Так як усі курси проводилися під патронатом цієї компанії, часто в аудиторії, якою опікується компанія, а по їх закінченні нам ще й видавали сертифікати компанії, то я був переконаний, що всі ці викладачі являються її працівниками, що поєднують основну роботу з викладанням. А той же Великодний ще й водив нас на екскурсію до офісу.
Тоді тим краще, що й в університеті є такі кадри.

Текст, переважно, по ділу, тільки відгуки деяких випускників якісь надмірно оптимістичні. У мене є три варіанти:
— я чогось не знаю;
— багато що змінилося з 2015-го;
— ми навчалися у якихось різних СумДУ.

Між постійними викладачами університету та спеціалістами з місцевих ІТ-компаній прірва. На одному з фото можна побачити Дмитра Великодного, що читає курс «Telecom» від компанії NetCracker. Ось він однозначно знається на своїй дисципліні, надає змістовні лекції та цікаві і практичні лабораторні. Вже, на жаль, не пам’ятаю програмного забезпечення, що використовувалося на заняттях, але ми проектували мережі і могли на власні очі побачити, які рішення не працюють, чому, які протоколи та пристрої використовуються для тих чи інших задач. А яке неповторне відчуття щастя наповнювало, коли величезна та складна мережа, на яку пішло дві пари, після тривалої війни з помилками, починала працювати.
Для порівняння, є викладач дисципліни «Комп’ютерні мережі» — обов’язкового університетського курсу. Імені називати не буду. Так ось той на початку кожної лекції відмічав студентів, а потім повертався до дошки, щось малював і пояснював собі під носа так, що навіть ботанки з першого ряду не чули і, зрештою, припиняли конспектувати. Більше половини контингенту потоку просто вставало і йшло у своїх справах одразу після ритуалу. Що ми робили на лабораторних вже важко й пригадати. Я навіть жартома питався: цікаво, а якщо всі покинуть аудиторію, він продовжить лекцію?
А ще є інший викладач від NetCracker, Борис Кузіков, що викладав такі дисципліни, як «Бази даних» та дещо, що називається «Technical solution support» (чи якось так). Деякі мої одногрупники його недолюблювали, певно через надмірну прискіпливість, але що-що, а бази даних, на запропонованому рівні, я засвоїв. Ще дуже пишався, коли складнющу курсову (як для студента) довів-таки до ладу і захистив на 5, а потім всьому потоку з нею, так чи інакше, допомагав. Що цікаво: після закінчення бакалавріата, я з БД не стикався протягом чотирьох чи п’яти років. Зараз почав працювати, і навіть не довелося читати повні статті та курси, просто знаходив приклади вирішення окремих задач, будь-то проектування чи формування запитів, і решта автозаповнювалася моїм внутрішнім «IntelliSense». А на іншій його дисципліні я взагалі вперше познайомився з поняттями «репозиторій» та «система контролю версій». Не можу сказати, що впорався з усіма лабораторними його курсу, бо там помилки вискакували на кожному кроці, але певну базу я отримав точно.
Щодо програмування, то дійсно, ми вивчали і С++, і Java, і C#, і PHP. Був здивований побачити Python у статті, і близько його не було. Хоча, можливо, щось змінилося. Так-от: кожен предмет починався з понять «змінна», «константа», «масив», «цикл», «розгалудження», а закінчувалося все базовими принципами ООП. Синтаксис усіх базових операцій майже або взагалі не відрізняється, тому, по суті, ми чотири рази проходили один і той же курс. Більше того, писали контрольні та складали іспити, де пояснювали, як працює, скажімо, цикл, які бувають ключові слова і приводили приклади коду на подвійних аркушах. Як на мене, то краще було б вже вивчити одну мову, проте на глибшому рівні. Перейти на інший синтаксис значно простіше, аніж зрозуміти логіку принципово нових для тебе операцій. А ще у моїй практиці траплялися випадки, коли я виконував поставлену задачу, але не тим методом, який вказав викладач, за що отримував занижену оцінку. Не знаю, може тут я неправий, але мені це здавалося абсурдом.
А, паралельно, займався одним проектом для кафедри військової підготовки, так, за іронією долі, там я отримав більше навичок програмування, аніж за весь час навчання у СумДУ.

Ноутбук в принципі раджу з собою носити на заняття і, якщо немає, то придбати. Бо інакше це, як «чоботар без чобіт». Деякі викладачі розповсюджують навчальні матеріали ще перед лекціями і набагато зручніше їх переглядати на власній машині, аніж конспектувати з проектора. Але це не основна причина: за своїм комп’ютером ти — цар і бог, а на аудиторних ЕОМ то прав на щось не вистачає, то хтось видалив твою лабораторну з публічної теки, то ще якесь лихо. Ну й всі твої роботи за всі роки, як це було у мене, завжди при тобі. Можеш у вільну хвилинку щось доробити, щоб розвантажити свій вечір вдома, чи у товариша з іншої групи щось спитати; оформити звіт лабораторної роботи з готового проекту; якщо зіткнувся зі знайомою задачею, можеш легко підгледіти сам у себе, а не повторно шукати рішення в інтернеті. Ну і з передачею файлів всі проблеми відпадають, як яйця від продподатку. А ще мій ноутбук, на той час, був значно потужніший за «казенні» станції, що додавало комфорту та швидкодії. Можливо це дещо суб’єктивно, на абсолютну істинність не претендую.

Про англійську мову та щорічній «Present Simple/Indefinite» — до сліз. З початкової школи і до магістратури, кожен рік починався з одного й того ж, хіба що тексти ставали трішки складнішими. Я завжди казав: той, хто хотів це вивчити — вже давно вивчив, хто не хотів — тому хоч весь рік цю базову конструкцію повторюй — не засвоїть. У підсумку, програма все одно орієнтована на тих, хто відстає, ті, в свою чергу, як не знали англійської, так і не знають по сей день. Ті ж, у кого було бажання її вивчити, були демотивовані надлегкими та одноманітними, втім обов’язковими завданнями. Це у мене завжди викликало відкритий протест. Однак, це проблема не конкретного закладу, а всієї України. Тут або самоосвіта, або ніяк.

Окремо хочу зазначити, що в університеті є багато міжнародних програм, як-то «Erasmus mundus», програми обміну зі світовими університетами. Мені ще колись пропонували поїздку на короткострокове навчання до Польщі, але до діла так і не дійшло. Дуальні плани з юридичним та економічним факультетом, хоча, на моїй пам’яті, таким ніхто не займався у нас. Кафедра військової підготовки та автошкола. Співпраця з ІТ-компаніями, про яку сказано у статті. Вона справжня, а не лише для красного слівця. У мене половина групи вже з третього-четвертого курсу почала працювати тестувальниками у вищезгаданому NetCracker і один хлопчина програмував на Java там же. Ну і клас Конфуція, звичайно, який визначив мою подальшу долю. :)
Тому відгуки у мене більш позитивні, хоча критикувати альма-матер ще є за що.

Можете повірити достовірностій даних. У мене в групі було з десяток дівчат, а на прикладній математиці — так взагалі більше половини групи.

«1984» прочитав перед Гакслі. Останнього кидати не збираюся, лише б часу на нього знайти. Ну і або англійську серйозно підтягнути, або читати рідною мовою, бо читаючи доводиться серйозно «працювати», а не відпочивати, як це зазвичай буває.
От про окреслене коло книг — це цікаво. Я, особисто, завжди виступав за різносторонній розвиток людини, хоча життя і тикало носом у потребу у вузькоспеціалізованих спеціалістах. Якщо Ви думаєте, що я читав тільки Чуковського, то ні, то є тільки приклад. Казки народів світу з дитинства, «Легенди та міфи давньої Греції» у початковій школі і, з тих пір, підсів на міфологію вцілому. А потім і на Поттера, як побічний продукт цього явища. Ну і ще багато чого, але там шкільний курс літератури сильно змішав карти. І навіть комікси Marvel були до дев’ятого класу.
Виключення є завжди. Мені друзі розказували, що, виявляється, бувають вчителі математики, які не тільки пояснюють, як вирішувати задачі, а ще й навіщо, тобто їх застосування у реальному світі. Мені так не пощастило. І про Оруела, Гакслі та Бредбері я дізнався зі стрічок ВКонтакті.
Просто зараз старенький вже, двадцять сім рочків восени «стукне». Часу з кожним роком все менше і менше і доводиться ставити пріоритети. Списки художньої літератури існують паралельно з нехудожніми. Останні, зазвичай, виграють.

Програмісти: експерти Зеленського стануть непотрібними, штучний інтелект прогнозуватиме за них

Абсолютно згоден. Не так давно переглянув лекцію Андрія Курпатова, де він сказав, ніби художня література має вплив на особистість лише до двадцяти п’яти років, а далі це не більше, ніж просто розвага. Тому фундаментальні роботи світової літератури варто було б осилити до досягнення цієї уявної межі. Досі шкодую, що не всі твори шкільних курсів прочитав. Лише у зрілому віці второпав, що то є більше, аніж оцінка в щоденнику. Але пріоритети нашої системи освіти — то вже зовсім інша історія.
Згоден і з тим, що Гаррі Поттер не для дітей. Радив би його радше у середній школі. Сам так читав і все нормально сприймалося. Єдина різниця, що моїм нащадкам вже не доведеться роками чекати на наступні частини. Хоча, у нових поколінь з’являться нові герої.
Про те й кажу, що з Ліндгрен і багатьма іншими дитячими авторами познайомлюся вже коли «свої будуть». Моє ж дитинство більш асоційоване з Корнеєм Чуковським. А зараз настав час для більш прикладних речей.
«Убити пересмішника» також стоїть у черзі, багато хороших відгуків про неї чув, але саме з художнього напряму вже кілька місяців не можу закінчити «Який чудесний світ новий» Гакслі. Наче й цікава головна думка твору, але так важко себе змусити до нього повертатися. Хоча цілком можливо, що це спричинено лише складністю сприйняття художньої англійської мови для мене, а не змістом.

Якщо розуміти буквально, то у дорослому віці не дуже цікаво читати «Івасика-Телесика» чи «Пеппі Довга Панчоха», а «Пісня льоду та полум’я» чи «Війна і мир» навряд зацікавить дітей. Чи не резонніше братися за дитячі книжки разом з дітьми, аніж готуватися до можливого майбутнього сценарію?
Якщо небуквально, то мене пару років тому відвернуло від художніх книжок. Я інколи за них ще беруся, але дочитую через силу. Все тягне на спеціалізовану чи наукову літературу. Фантастику і фентезі досі дивлюся у кіно, але щоб читати... І це мені за це ще не платять. Та й навіть не у грошах справа, був би радий якби просто в нуль виходив і компанія просто покривала витрати. Що б не казали про зручність електронних книжок, а я, все ж, надаю перевагу друкованим.

І все-таки я б по Пекіну не судив. Я коли вперше прилетів до Китаю, у аеропорті у повітрі чимось тхнуло. Сам собі сказав тоді: якщо так по всій країні, то надовго я тут не затримаюсь. Та нічого, вже четвертий рік живу.
Більше того, був у декількох містах північної частини «Піднебесної», і ніде себе комфортно не почував. Як турист — добре, але переїздити туди я б не схотів. А от про Південь протилежне враження: майже у кожному місті я б жив. Це ніяк не пов’язано з кліматом.
У місці мого перебування бувають дні, коли у повітрі стоїть смог, але з північною столицею це й близько не стоїть, а спеціальні додатки лише підтверджують дану тезу.