Отож, перш за все, напевне, варто сказати, що основний поінт статті лежить у погляді зі сторони держави як актора на певні процеси. У цьому випадку ним виступає цивільний активізм у кіберпросторі, проте не використовується оптика огляду що всередині цих рухів. Інше питання, їх генералізація та порівняння відносно «фізичних» суспільно-політичних рухів. Це є головною рамкою статті. І на цьому можна було б і закінчити дискусію. Але давайте ще трошки більш розгорнуту думку напишемо.
Немає в ній позиції щодо ризиків конкретних ідеологій, котрі наведені практично довільно до прикладу, оскільки взагалі не має сенсу говорити про небезпеку саме поглядів. Рух будь-якого спектра може маргіналізуватись і відповідно, радикалізуватись, на що будь-яка спроможна держава має мати можливість реагувати. Ще раз — реагувати.
Заклику державі «контролювати» чи регулювати як такого також немає, окрім аспектів що стосуються інтеграції країни у євроатлантичну архітектуру безпеки. «Ліві» ці елементи чи ні, не так важливо. Але нове поле, яке в оцінках потенційних небезпек визначено на рівні безпекових стратегій ЄС, США й НАТО в останні роки, говорить просту річ — Україні також варто мати спроможність реагувати. Ніхто не говорить про загрозу тут і зараз, як й артикуляцію на конкретні кейси чи організації.
І тут, справді йде чисто ідеологічне питання — як сформувати безпекову архітектуру країни. Воно, очевидно не має одного погляду. І звісно, якщо говорити про те, що країна має якось реагувати на виклик, це завжди буде посилення ролі держави у житті — відповідно це можна назвати «лівим» поглядом (загалом право на відстоювання інституційного розвитку не варто віддавати жодним ідеологіям). Проте якщо відійти від ідейності, то де-факто це всерівно відбувається й буде відбуватись, питання лише яким чином це сформувати. І це далеко не обов’язково має бути якийсь державний контроль чи заборони.
Публічний простір якраз чудовий тим, що тут можна проводити дискусію, підтримуючи аргументи котрі тяжіють до різних ідеологічних спектрів. Але головне, що хотілось би сказати — ніхто не звинувачує наявні рухи, на чому фокусується основна критика. І в ній немає критики наявного добровольчого руху, що бореться з Росією. Щобільше, його роль однозначно вагома й позитивна. Власне й у висновку вказується, що інституціоналізація рухів (перш за все публічність у соціальному просторі) і є найпростішим способом уникнення більшості ризиків. Не деанонімізація, а саме публічність діяльності. Яка і так є, яку й варто зберегти.
Питання швидше в тому, що війна колись закінчиться, а кіберпростір буде все більше захоплювати наше соціальне життя. І в ньому завжди будуть і люди, і держава, і відповідно будуть різні виклики, в тому числі й загрози.