Якщо висушити «воду» з мого комента вище, я не згоден, що в Україні айтішник король і бог. Королем і богом, який має високі доходи, звязки і можливість впливати на певні процеси, є чиновник, будь-якого рангу. Податківець середньої руки в обласному чи районному центрі дивиться на доходи айтішника в столиці з зневагою.

Я не згоден, що в айтішника високий соціальний статус, якщо тільки такий не вимірюється виключно рівнем доходів. В айтішників дуже низький соціальний статус, практично відсутня повага соціуму до представників професії — незрозуміло, чим ми займаємося, за що отримуємо «дикі» гроші, яка від нас користь оточуючим, чим ми можемо їм допомогти, яка наша роль в обміну цінностями. До рівня соціального статусу і суспільної поваги людини, яка кладе плитку, нам ще довгий і нелегкий шлях. Що накладає відбиток на

девки хотят выйти замуж за задротов-кодеров

Іншими словами, в середовищі звичайного народу айтішників немає. Є педагоги, низькооплачувані, але вони вчать сина і дочку, значить потрібно підтримувати гарні стосунки. Є лікарі. Є плиточники, мулярі, є податківці, є сотні професій — айтішник нафіг нікому не потрібен. Не потрібно переживати, яка його думка про тебе, і взагалі не переживати, які в нього думки і погляди. Хіба компа полагодити, як внучок щось поламає.

Я не належу до людей, які вважають високі зарплати чиновникам основною перешкодою займатися діяльністю, яку коротко називають «красти».
Щоб чесний чиновник працював на посаді, він повинен мати адекватну зарплату. Якщо зарплата буде низькою, він не прийде на цю посаду. Щоб чиновник був чесний, він повинен бути чесним. Тобто вроджена риса, яка дозволяє бути чесним при рівні спокус, які пропонує певна посада. Нечесний чиновник буде красти з будь-якою зарплатою. Думки, що нечесного чиновника можна виховати зарплатою, я вважаю дитячою інфантильністю.

В моєму видаленому коменті вище зарплата чиновника не відігравала ніякого значення окрім факту, що низькі зарплати ніяк не звязані з реальними доходами. Висока в українського чиновника зарплата чи низька, не міняє нічого.

.

Голоси в вашій голові — ваша проблема. Як і лозунги.

Є люди, які розуміють, скільки вартує те, чого країни «не дала», що не заважає їм «покласти» на неї, «оптимізувати» податки чи емігрувати. І є ті, яким «нічого не дали», і їм в будь якій країні погано, тому що ніде чомусь не дають їм належного в повній мірі. Безплатне, за рахунок предків, не ціниться.

Історія один раз вже наглядно показала вартість зойків

становящиеся калеками ради того, чтобы очередной олигарх заработал себе пару лишних миллионов

Так же кричали про олігархів, про бідних, яким війна не потрібна, тому що рашка братики, земля, весна, орати треба. Окей, як бажали, так і сталося. Олігархи опинилися як не в Парижі так в Відні, і непогано себе там почували, пописуючи книжки. А бідні, нарешті позбавлені олігархів, і покінчивши з війною, яка лише для олігархів, пішли мільйонами як не в Гулаги, так в могили від голодухи. Їли дітей і сміялися — як здорово, що немає олігархів, що заробляють на війні! Виявилося, що воювали за бідних, просто на процесі заробляли багаті. Виявилося, що багаті непогано себе почувають, і не заробляючи на війні.

Але історія і так мало кого вчить, а людей, яким держава нічого не дала, тим більше.

А, зрозуміло :). Ми просто по різному розуміємо слова «не проти». Не проти — це не значить «за», підтримку певних дій, і т.д. Це значить в моєму розумінні, що немає позиції «проти» в реальному світі, в конкретних діях. Не настільки важливо, щоб виразити позицію «проти», неважливо, не чіпає мого світу.

Чим різниться «пофіг» від «не проти»?

Якщо коротше, то факт — росіяни за або не проти війни проти України. Все решта емоції, в тому числі копання в причинах.

Я не суддя, щоб цікавитися, чому людина не проти війни проти України. Всеодно що вони дивляться, і які душевні травми заважають протестувати проти вбивства їх співвітчизниками українців. Є факт — людина не проти. Якраз обговорення і виправдання цього факту — емоції, а не навпаки.

Несподівано чути, що наша держава намагається перейти на емоції там, де емоціями «давайте почуємо і їх позицію, чому їм нормально і комфортно вбивати нас» просочене все і всі.

Рекомендую вам ознайомитися з історією антивоєнних протестів в США, зокрема проти війни в Вєтнамі. Мільйони людей, десятки акцій, кожна з яких збирала десятки і сотні тисяч людей, тисячі госпіталізованих мітингуючих і поліцейських. Так виглядає країна, яка проти війни.
Позиція «росіяни хороші, тільки декілька людей погані» звісно має місце бути, тільки дивно бачити її далі чим в початковій школі. Росіяни діляться обєктивно на три групи — ті, які вбивають українців, ті, які за вбивство українців, і ті, які не проти вбивства українців. Сюди входять всі наші знайомі, відомі програмісти-дизайнери-і-просто-хороші-люди. Плюс декілька тисяч тих, хто проти, і в різний час виходив з одиночними і груповими протестами. Декілька тисяч на країну з майже 200 мільйонами жителів — це не «несколько уродов решило», а цілковита і тотальна згода цих мільйонів з цими уродами.

тепер і в Европі можуть вантажівкою переїхати натовп людей, і?

Якщо людина, переїхавши з країни, де регулярно авто вбиває людей на зупинках (і деколи посадити пяних водіїв в таких випадках не може навіть розголос вседержавного масштабу), в країну, де відбулося декілька терористичних актів, не буде відчувати себе в безпеці — значить вона не буде емігрувати. Логічно?

Коротко: якщо для людини відчуття захищеності важливе, в Україні знайти його не може, і з свого чи чужого досвіду очікує знайти його Там — то не потрібно придумувати виправдання матеріального плану, і пробувати знайти для суперечки виграшні комбінації в ціні на житло, сир, авто чи оренду. Читаючи коменти під подібними статтями, замітно, що багато хто ходить навколо, але не знаходить сили сказати — так, я програв в можливостях купити дорогі речі, але я відчуваю себе захищеним, як державою так і соціомум навколо.

Багато людей соромляться сказати, що хочуть переїхати щоб знайти відчуття/ілюзію безпеки, невміло придумуючи матеріальні виправдання. Коли суди працюють, а люди, які можуть «порішати» суди, в твоєму районі не живуть. Коли маєш якісь права, чи хоча би не стикаєшся з ситуаціями, які доказують протилежне.

Відчуття захищеності — дуже важлива і дорога (в усіх планах) річ. Заради неї женяться, виходять заміж, купляють зброю, з якої не вміють стріляти, ставлять броньовані двері, які відкриє кожен домушник, і т.д. Ти можеш заробляти менше, можеш відчувати певні неформальні незручності через своє іноземне походження — і знати, що це того вартує, тому що відчуття безпеки.
В нашій країні його немає. Обєктивно чи через тотальну звихненість ЗМІ на негативі. Нормально міняти країну, щоб відчути його. Не потрібно придумувати виправдань, якщо причина переїзду в ньому. Або в бажанні, щоб твої діти виросли з ним.

Є різниця, коли люди живуть з відчуттям, що все середовище небезпечне, а твій дім — твоя фортеця. І коли люди приймають середовище як своє, знаючи при тому, що є злочинці, терористи, вбивці і корупціонери — як окремі небезпечні особи.

Залежно що очікуєш від іншої країни. Мене цікавили, умовно, асфальт-плитка-домики-велодоріжки і люди. На відпочинок, як такий, щоб розслабитися і з ранку до ночі, не розраховував. Зняв через airnb квартири, вечорами ходив по асфальту-плитці, дивився на домики і людей, в результаті отримав сповна те, за чим їхав.

Цінність біткойна не стільки в потребі витрачати реальну енергію (хоча як захист від інфляції чудова річ), а в тому, що це моя цінність. Я її власник. Я її можу передати комусь, я її можу обміняти на щось, я її можу втратити. Я можу займатися боротьбою проти тоталітарних режимів, і не мати можливості збирати пожертування в банках, які ліцензуються державою. Я можу бути власником ботнету чи торговцем наркотиками. Мій гаманець можуть хотіти закрити тисячі людей чи спецслужби — але я сам набагато слабкіший, чим захист мого біткойн рахунку. Якщо його в мене відберуть, то через мене чи мою слабкість (від фізичної до знань в захисті інформації).

Німсес цілком і повністю в руках власників ресурсу. Їх цінність — поле типу int в одній з табличок. Залишається надіятися, що ці таблички хоча б надійно бекаплять. Якщо в FAQ говорять, що за невірні дані мій профіль можуть заблокувати назавжди — ціна німсесу ноль. Дивовижно, що є люди, які в таких умовах вірять в цінність подібного.

Літаки = сайти. Продукт та інструмент надання послуг.

Аналог вірний, тому що заборонено надавати послуги і вести діяльність на території України. Якщо для авіаперевізників це авіарейси і супутній сервіс, то для Яндекс — сайти. Я не зрозумів, що ви хотіли сказати вашим прикладом. Так, внаслідок санкцій частина українців втрачає зручний для них інструмент, від кредитів в Газпром банку, до мемасиків в ВК. Хтось літав Аерофлотом, і йому було зручно. Тепер польоти і навіть транзит обмежили, «а про те, що серед українських перевізників ніхто не завдав собі клопоту зробити рейс Київ—Владівосток (образно) — забули».
Зрозумійте, свобода переміщатися літаками або є, або її немає.

Ніхто не вирішував за дорослих людей, що їм дивитися, слухати і чому вірити. Ніхто не забороняв вам користуватися ВК чи Яндекс поштою. Блокування сайтів — це реалізація обмеження на надання послуг і діяльності на території України. Повний аналог забороні літати і використовувати інфраструктуру аеродромів для авіакомпаній, чи видавати кредити і купляти акції для банків. Ви просто стали заручником ситуації, так як користувалися послугами, які тепер обмежуються.

До людей «навіщо щось робити, якщо Ахметов не сидить» приєдналися люди «навіщо щось робити, якщо раніше не робили».

Один таксист сказав якось чудову думку «пока все идет ровно, в этой стране можно жить». Поки все окей, айтішник, з державою, сусідами по дому, дорозі і роботі, Пашинськими і братками-які-не-люблять-хіпстоту немає конфліктів — в цій країні і правда можна досить чудово жити.